Право колективної власності

У Конституції України закріплені приватна, державна, комунальна і інші форми власності.

Право приватної власності – це виняткове право фізичної особи володіти, користуватися, розпоряджатися майном на свій розсуд. Винятковим дане право є тому, що воно нероздільне, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не ділить.

Суб'єктами права приватної власності є громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства. Іноземні громадяни і особи без громадянства користуються рівними правами і несуть обов'язки відносно того, що належить їм на території України майна нарівні з громадян України.

Об'єктами права приватної власності можуть бути підприємства, житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва і т.д.

Суб'єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні суспільства, господарські об'єднання, професійні союзи, політичні партії і інші суспільні об'єднання, релігійні і інші організації, що є юридичними особами. Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівничі суспільства, сільськогосподарські акціонерні суспільства, у тому числі створені на базі радгоспів і інших державних сільськогосподарських підприємств (ст.20 закону «Про власність»).

Згідно ст.31 закону України «Про власність» до державної власності відносяться загальнодержавна, республіканська (Республіки Крим).

Суб'єктом права загальнодержавної, республіканської власності є держава в особі Верховної Ради України і Верховної Ради Республіки Крим.

Об'єкти загальнодержавної власності складають: земля, майно, яке забезпечує діяльність Верховної Ради України і утворюваних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку і інформації, мають загальнодержавне значення; засоби державного бюджету; різні державні банки і фундації; майно вищих і середніх спеціальних учбових закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний і соціальний розвиток.

В загальнодержавній власності може знаходитися також інше майно, передане у власність іншими державами, юридичними особами, громадянами (ст.34 закону «Про власність»).

У віданні Республіки Крим в особі її самих найвищих органів законодавчої влади перебуває здійснення невід'ємного права використання землі, надр, рослинного і тваринного світу, рекреаційних, водних і інших природних ресурсів, що знаходяться на території Республіки Крим і прилеглої до неї частини континентального шельфу України.

Закон України «Про місцеве самоврядування» встановив порядок формування комунальної власності, повноваження органів місцевого самоврядування по управлінню комунальною власністю і інші питання.

Комунальна власність є власністю відповідної територіальної громади, яка розглядається як сукупність жителів, об'єднаних постійним мешканням в межах села, селища, міста, або добровільного об'єднання жителів декількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Суб'єктами права комунальної власності є територіальна громада, а від її імені представницький орган місцевого самоврядування (рада), яка обирається жителями міста, сіла, селища або об'єднання сіл. По своїй економічній природі комунальна власність є колективною формою, оскільки відображає відносини колективного привласнення жителями міст, селищ, і сіл засобів, об'єктів і майна цієї власності.

Згідно ст.60 Закону України «Про місцеве самоврядування» органам місцевого самоврядування належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші засоби, землю, природні ресурси, підприємства, установи і організації, у тому числі банки, а також пенсійні фонди, частки в майні підприємств, житлові фонди, нежилі приміщення, установи культури, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування, інше майно і майнові права, рухомі і нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також засоби, одержані від їх відчуження.

Цивільно-правовий захист права власності здійснюється в позовному порядку судом. Порушником права власності може бути будь-яка особа з числа оточуючих власника. Конституція України гарантує всім суб'єктам права власності рівні умови захисту незалежно від форм власності.

Основним способом захисту права власності є пред'явлення двох видів позовів: віндикаційного і негаторного.

Віндикаційний позов – це право власника вимагати повернення свого майна з чужого незаконного володіння. Власник може витребувати тільки своє майно. Предметом віндікаційного позову є майно, що володіє індивідуально – певними ознаками. Для вимагання майна з чужого незаконного володіння важливо знать про те, у добросовісного або несумлінного власника вимагається майно. Добросовісним власником признається особа, яка не знала і не повинне було знати про те, що майно придбано у особи, що не має права його відчужувати. У такого власника власник має право витребувати майно лише у випадках, коли воно було загублено власником, або викрадено у нього, або вибуло з володіння іншим шляхом крім волі власника і придбано власником безвідплатно. Несумлінним визнається власник, який знав або повинен був знати про те, що придбає майно у особи, що не має права на відчуження. У несумлінного власника майно вилучається у будь-якому випадку і передається власнику. Але гроші і цінні папери на пред'явника вилучені бути не можуть.

Наступним речово-правовим способом захисту права власності є негаторний позов, який є вимогою власника усунення перешкод в здійсненні права власності, тобто про припинення таких порушень, які не пов'язані з позбавленням права володіння майном. Відповідачем по даному позову є той, хто якимсь чином заважає власнику здійснювати своє право. Відповідальність по цьому позову зводиться до обов'язку порушника припинити неправомірні перешкоди.

Позови про визнання права власності також є одним із способів захисту права власності. Прикладом такого позову є позови про визнання права власності на частину домоволодіння або іншого майна, придбаного за рахунок сумісних засобів суб'єктів, оформленого неналежним чином.

5. Поняття і види цивільно-правових договорів.

Правочини – дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків Форми угод усна, письмова

Види правочинів:

- залежно від учасників

· односторонні (воля однієї особи, яка породжує права і обов'язки інших осіб, наприклад, доручення на отримання грошового переводу, дарування,

· двосторонні (воля двох осіб, наприклад, купівля-продаж),

· багатосторонні (воля більше двох осіб)

залежно від способу укладання:

· консенсуальні (досягнута згода між сторонами, від лат. consensus — згода),

· реальні (укладені в момент передачі речі, наприклад, позика, дарування),

· формальні

залежно від плати:

· оплачувані (наприклад, передача речей, надання послуг).

· безкоштовні (договір дарування)

залежно від підстав виникнення:

· планові,

· непланові.

залежно від характеру породжуючих договором юридичних наслідків:

· попередні,

· остаточні,

· змішані (об'єднують в собі риси різних видів)

Умови дійсності правочинів:

1 — повинен відповідати закону,

2 — не повинен суперечити інтересам держави і суспільства,

3 — сторони, які уклали правочин, повинні бути дієздатними.

4 — у ньому повинна бути виражена справжня воля осіб (до таких не належать правочини, які, укладені внаслідок помилки, укладені внаслідок обману, насильства, погрози, мнимі або удавані правочини (мнимий — без наміру створити юридичні наслідки, удаваний — з метою приховати інший правочин)

5 — повинна бути дотримана певна юридична форма (усна. а якщо обумовлено в законі, то обов'язково письмова, нотаріально посвідчена)

Недодержання форми правочину, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність правочину лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі Нотаріальне посвідчення правочинів обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі

Недійсні частини правочину не тягнуть за собою недійсності інших його частин.

Договір — це різновидність правочинів. Зручна і ефективна правова форма встановлення різноманітних господарських зв'язків між громадянами і організаціями. Це найпоширеніший різновид ділових операцій

Види договорів:

— купівлі-продажу,

— міни (обмін одного майна на інше, де кожен учасник і продавець і покупець одночасно).

— дарування (одна сторона передає безоплатно іншій стороні майно у власність, вважається укладеним з моменту передачі майна),

— поставки (поставщик зобов'язується передати в певний строк замовникові у власність (оперативне управління, певну продукцію, замовник зобов'язаний прийняти її і оплатити).

— майнового найму (наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасові користування за плату), якщо укладається більш як на один рік — то обов'язково в письмовій формі,

—позики,

—інші договори (контрактації, перевозки, підряду, страхування, доручення, комісії, схову, збереження), довічного утримання. сумісної діяльності.

Договір купівлі-продажу

Продавець зобов'язаний передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму Цей договір спрямований на задоволення різноманітних споживчих суб'єктів договору. Він оплатний, двосторонній, консенсуальний. Право власності на продане майно покупець отримує з моменту його передачі. Особливим різновидом цього договору є купівля-продажа будинку (обов'язково має бути письмовим, нотаріально посвідченим і підлягає реєстрації в місцевих органах влади).

Для придбання деяких видів майна (зброя, сильнодіючі отрути. вибухові речовини та ін) вимагається особливий дозвіл

Якість речі повинна відповідати вимогам. В іншому разі покупець вправі вимагати заміни речі, зменшення ціни, безоплатного ремонту речі, розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків, заміни на подібний товар з перерахуванням ціни. Покупець протягом 14 днів. не рахуючи дня купівлі, має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у продавця, у якого він був придбаний, якщо товар не підійшов. Строки пред'явлення претензій за виявлені недоліки у придбаній речі — шість місяців з дня продажу, а стосовно нерухомого майна — не пізніше трьох років з дня передачі їх покупцю (Див Ц К 235)

На будь-який товар встановлюється гарантія. Це означає, що протягом певного часу він не вийде з ладу і не втратить здатності бути використаним за призначенням. На взуття, наприклад, гарантія встановлюється від 40 до 70 днів (на шкіряне) з дня продажу. Якщо його продали не у відповідний сезон, — то з початку відповідного сезону для взуття зимового асортименту — з 15 листопада, весняно-осіннього — з 15 березня та 15 вересня, літнього — з 15 травня («Урядовий кур'єр», 1995 р. 29 серпня. N127-128 -С8)

Договір майнового найму [оренди]

Наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату.

Відчуження майна в цьому випадку не відбувається. Дозволяється піднайм майна. Якщо цей договір укладається між громадянами на строк більше одного року, — то обов'язкова письмова форма укладання. Строк договору визначається за погодженням сторін, якщо інше не встановлено законом. Якщо строк не вказаний —то договір укладено на невизначений строк — кожна сторона має право відмовитися від договору в будь-­який час, попередивши про це в письмовій формі другу сторону за три місяці.

Якщо умови договору порушуються — договір може бути достроково розірваний.

Обов'язки наймача

1 Своєчасно оплачувати користування майном.

2 Користування майном.

3 Підтримувати майно у належному стані.

4. Поточний ремонт здійснювати за свій рахунок, якщо інше не встановлено договором,

5 При припиненні договору — повернути майно.

Типовим договором майнового найму є взяття речей напрокат (за плату у тимчасове користування надаються громадянам предмети домашнього вжитку).

Різновиди договору прокат, найм жилого приміщення, договір оренди.

Оренда—засноване на договорі тимчасове сплатне володіння та користування землею, природними ресурсами, підприємствами та ін. майновими комплексами і майном, необхідним орендареві для самостійного здійснення господарської та іншої діяльності.

Поговір позики

Одна сторона (позикодавець) передає другій (позичальникові) у власність (чи оперативне управління) гроші або речі. визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості.

Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.

Договір позики — реальний, односторонній, як правило, безоплатний, письмовий, обмежений певними строками.

6. Загальні положення про зобов'язання

Зобов'язальне право - це правовий інститут цивільного права, який регулює відносини, головним чином, у сфері майнового обороту. На відміну від права власності, яке визначає стан закріпленої майна у певних осіб, зобов'язальне право опосередковує процес руху майна.

Сторони в зобов'язанні іменуються боржник і кредитор. Зобов'язання - це відношення, через яке боржник зобов'язаний вчинити на користь кредитора певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші і ін.) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Підставою виникнення зобов'язання є різні види договорів.

Виникнення зобов'язань обумовлено взаємними інтересами сторін. Виконання зобов'язань - це здійснення боржником дії (передача майна, виконання роботи, сплата грошей і т. д.) або стриманість від дії, якої має право вимагати кредитор.

До способів забезпечення виконання зобов'язань відносяться: неустойка, застава, завдаток, поручительство (гарантія).

Неустойкою (штрафом, пенею) признається певна законом або договором грошова сума, яку боржник зобов'язаний сплатити кредитору у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання.

Штраф - це неустойка, яка визначається в твердій грошовій сумі за кожне порушення за зобов'язанням.

Пеня - це неустойка, обчислювана, як правило, в процентному відношенні до суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

Застава - це спосіб забезпечення зобов'язання, через яке кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставником) забезпеченої заставою вимоги одержати відшкодування від вартості закладеного майна переважно перед іншими кредиторами. Закон встановлює певні вимоги до договору застави.

Завдатком признається грошова сума, видана однієї з договірних сторін в рахунок тих, що належать з неї за договором платежів іншій стороні на доказ укладення договору і в забезпечення його виконання. Завдаток застосовується тільки у відносинах між громадянами.

За договором поручительства (гарантії) поручитель зобов'язав перед кредитором іншої особи відповідати за виконання останнім свого зобов'язання в повному об'ємі або в частині.

7. Спадкування за цивільним правом.

Спадкування тісно пов'язане з правом власності. В наш час, коли відроджується приватна власність, в тому числі і на засоби виробництва, перехід майна з покоління в покоління набуває особливого значення.

Спадкування — це перехід майна, цивільних прав та обов'язків померлого громадянина (спадкодавця) до інших осіб його спадкоємців. Це правонаступництво.

Спадкодавець — особа, після смерті якої здійснюєтьсяспадкове правонаступництво.

Спадкоємці — особи, вказані в законі або в заповіті, правонаступники спадкодавця. Можливість стати спадкоємцем не залежить від стану дієздатності громадян, тобто можуть бути спадкоємцям як дієздатні, так і не дієздатні громадяни.

Права і обов'язки особистого характеру не можуть успадковуватися (наприклад, пенсія, певні пільги т.п.).

Отже, спадщина — це майно, цивільні права та обов'язки, які передаються в процесі спадкування.

Спадкування виникає у день відкриття спадщини. Підставами відкриття спадщини закон визнає:

1. смерть громадянина;

2. оголошення громадянина померлим, стаття 1220 Цивільного Кодексу.

При наявності одного з цих юридичних фактів відбувається відкриття спадщини.

Спадкодавець може завчасно вирішити, кому перейде його майно на випадок власної смерті. В такому випадку він складає заповіт.

Заповіт — одностороннє розпорядження особи (заповідача) з приводу належного їй майна на випадок її смерті. Укладається у письмовій формі із зазначенням місця і часу його укладання, підписується особисто заповідачем і нотаріально посвідчується. Заповідачем може бути дієздатна особа, а також особа, яка обмежена в дієздатності. За нотаріальне посвідчення справляється державне мито в розмірі 0,05% неоподаткованого мінімум доходів громадян.

До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються посвідчення, зроблені за відповідних обставин головним лікарем, його заступником, черговим лікарем, капітаном морського чи річкового судна, начальником експедиції, командиром військової частини, начальником місць позбавлення волі і т.п.

У разі, коли заповіт власноручно не може посвідчити заповідач (фізичної вади, хвороба...), за його дорученням і в його присутності та присутності нотаріуса (особи, яка посвідчує заповіт), заповіт може підписати інша людина.

Заповідач вправі в будь-який час змінитиабо скасуватизроблений ним заповіт, склавши новий.

Згідно заповіту, громадянин може залишити усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам (родичам чи чужим), державним, кооперативним чи громадським організаціям. Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом,

Цивільний Кодекс України, визначає п’ять черг при спадкуванні за законом:

Перша черга спадкоємців за законом - діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Друга черга спадкоємців за законом - рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

Третя черга спадкоємців за законом - рідні дядько та тітка спадкодавця.

Четверта черга спадкоємців за законом - особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.

П'ята черга спадкоємців за законом - інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення, (ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця, народження самого спадкодавця не входить до цього числа.) У п'яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї.

Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Стаття 1266. Спадкування за правом представлення:

1. Внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Не мають права стати спадкоємцями ні за законом, ні за заповітом:

— особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця або кого-небудь із спадкоємців, або зробили замах на їх життя

— батьки після дітей, у відношенні до яких вони позбавлені батьківських прав,

— батьки і повнолітні діти, що злісно ухилялися від обов'язків по утриманню спадкодавця

Надаючи заповідачу вільне право розпорядитися своїм майном, закон одночасно встановлює правило, відповідно до якого не можна позбавити спадщини найбільш близьких спадкодавцю непрацездатних спадкоємців за законом. Заповідач “не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині”, частина 3 стаття 1235 Цивільного Кодексу.

Право на обов'язкову частку у спадщині відповідно до статті 1241 Цивільного Кодексу мають: неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки, які спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). (Відповідно до старої норми –2/3 від частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом.)

Зазначені особи мають право на обов'язкову частку незалежно від розподілу заповідачем спадкової маси між спадкоємцями в заповіті. Навіть у тих випадках, коли заповідач усунув необхідних спадкоємців від спадкування, вони вправі одержати зі спадщини свою обов'язкову частку.

Непрацездатність особи може бути обумовлена віком чи станом здоров'я. За віком до непрацездатного відносяться жінки, що досягли 55 років, чоловіки - 60 років, а також особи, що не досягли 16, а учні - 18 років. За станом здоров'я до непрацездатних законодавство відносить інвалідів I, II і III груп. Має значення факт досягнення встановленого віку чи одержання інвалідності. Треба також відзначити і те, що досягнення віку, що дає право на одержання пенсії на пільгових підставах (наприклад, у військових, шахтарів, педагогів і т.д.), право вважатися, “непрацездатним” не дає. Як це не парадоксально, але і продовження роботи після досягнення загального пенсійного віку не позбавляє права вважатися непрацездатним.

Предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку переходять до спадкоємців за законом, які проживали спільно з спадкодавцем, незалежно від їх черги і спадкової частки, якщо вони проживали з спадкодавцем до його смерті не менше одного року

Для набуття спадщини необхідна наявність кількох юридичних фактів Це

— відкриття спадщини (день смерті спадкодавця або день набрання законної сили рішення суду про оголошення громадянина померлим).

— прийняття спадщини (здійснюється протягом шести місяців з часу відкриття)

Прийняття спадщини здійснюється шляхом фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном, найчастіше — шляхом подання до нотаріальної контори заяви про право на спадщину. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

За видачу свідоцтва може відмовитися (протягом шести місяців) від спадщини на користь кого-небудь з інших спадкоємців, на користь держави або окремих організацій Наступне скасування спадкоємцем такої заяви не допускається

Якщо спадкоємців декілька, то розподіл спадщини вони здійснюють за власною згодою У разі відсутності такої згоди — за рішенням суду спадкоємець, який прийняв спадщину відповідає по боргах спадкодавця в межах дійсної вартості успадкованого ним майна Якщо спадкоємців декілька — вони відповідають по боргам спадкодавця пропорційно до одержаних ними спадкових часток

Кредитори спадкодавця вправі протягом шести місяців з дня відкриття спадщини пред'явити свої претензії спадкоємцям або виконавцеві заповіту, або в нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини.

Недодержання цієї вимоги — тягне за собою втрату креди­торами належних їм прав на вимоги.

Цивільним Кодексом передбачено, що у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. [ЦК, ст. 1277].

Інститут спадкування вирішує такі завдання: по-перше, стимулює розвиток приватної власності; по-друге, сприяє переходу права власності на спадкове майно до близьких осіб спадкодавця; по-третє, гарантує права непрацездатних і утриманців, тобто громадянин має можливість забезпечити у випадку смерті матеріальну допомогу членам своєї родини, родичам, будь-яким іншим особам; по-четверте, передбачає можливість передачі спадкового майна юридичним особам чи державі.

8. Поняття і підстави цивільно-правової відповідальності.

Вступаючи у цивільно-правові відносини, сторони повинні не тільки виконувати свої обов'язки, але і мати нагоду захищати свої права. Норми цивільного права визначають терміни, протягом яких можна захистити порушене право, звернувшися до суду, арбітражного або третейського суду з позовом. Термін для захисту права за позовом особи, право якого порушено, називається позовною давністю.

Цивільне законодавство встановлює два види термінів позовної давності: загальні і скорочені.

Загальні терміни позовної давності як для фізичних, так і для юридичних осіб складають З роки.

Для окремих видів вимог встановлюються скорочені терміни позовної давності - 6 місяців. Такий термін діє для позовів: про стягнення неустойки (штрафу, пені); про недоліки проданих речей; про недоліки виконаної роботи. Скорочений термін позовної давності в один рік встановлюється відносно вимог про спростування тверджень, які принижують честь, гідність або ділову репутацію, відомостей, що н е відповідають дійсност. Перебіг терміну позовної давності починається з дня виникнення права на позов, тобто з дня, коли особа взнала або повинне було дізнатися про порушення свого права.

Цивільно-правова відповідальність - це покладання на особу, відповідальну за невиконання або неналежне виконання зобов'язання або за порушення іншого, що охороняється законом права, несприятливих майнових наслідків, передбачених правовою нормою або договором.

Порушення зобов'язання може виступати або у вигляді невиконання зобов'язання, або у вигляді неналежного виконання. Підставами виникнення відповідальності є неправомірні дії боржника, пов'язані з невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Як загальна форма відповідальності виступає обов'язок боржника відшкодувати збитки, викликані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Для залучення боржника до цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитку необхідно, щоб порушення зобов'язання дійсно спричинило за собою настання у кредитора збитків.

Під збитками відповідно до закону розуміються витрати, проведені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не одержана ним вигода, яку кредитор одержав би, якби зобов'язання було виконано боржником належним чином. Для стягнення збитків кредитор повинен довести:

1) факт порушення зобов'язання;

2) наявність причинного зв'язку між допущеним порушенням і виниклими збитками;

3) розмір необхідних збитків.

У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання як міра відповідальності застосовується неустойка (штраф, пеня), яка може бути передбачена законом або договором.

Дата добавления: 2014-01-07