Правове виховання особистості

Ключовою ланкою всіх проблем механізму правової соціалізації є проблема особистості. Процес правової соціалізації є не тільки сходженням від індивідуального до соціально-правового, але й рухом від загального до індивідуального з тим, щоб це оновлене індивідуальне знову, на новому якісному рівні, повернулося до загального, соціально-правового. Під час розгляду механізму соціалізації у філософсько-правовому аспекті він виступає як єдність трьох процесів: індивідуалізації застосування і використання санкціонованих суспільством правових норм (зовнішній аспект соціалізації); перетворення правової поведінки і дотримання норм права на внутрішню потребу окремих особистостей; фіксації індивідуального досвіду і перетворення його, як частки загального досвіду, на практичну засаду змін у правовій системі та її нормах.

Роль суб’єктного аспекту в механізмі і самому процесі правової соціалізації особистості полягає в тому, що саме він забезпечує реальне входження особистостей в ту чи іншу систему суспільно-правових відносин. Конкретно це виявляється в тому, що він забезпечує: міжособистісне спілкування людей як членів соціальних спільнот і як громадян; взаємний вплив особистостей як носіїв різних правових поглядів, цінностей, настанов тощо; узгодження інтересів і потреб, що люди хочуть реалізувати за допомогою входження в ті чи інші правові відносини або через запобігання такому входженню; зіставлення поглядів і переконань щодо права і правової системи та формування на цій основі власної правової свідомості; обмін досвідом участі в тих або інших правових відносинах і в діяльності правових інститутів.

Однак у ході ретельного розгляду всіх цих впливів на процес правової соціалізації виявляється, що всі вони регулюються розвитком і соціально-психологічним станом особистості, яка є безпосереднім учасником правової соціалізації.

Отже, ключове місце в усьому механізмі правової соціалізації посідає виховання особистості, тобто цілеспрямований вплив на неї з метою формування бажаних діяльнісних, соціокультурних, соціально-психологічних та особистих якостей.

Правове виховання іноді ототожнюють з навчанням, оскільки існує ілюзія, що головне – знати норму права, а далі вона, завдяки своєму нормативному характеру, автоматично вплине на поведінку особистості.

Кожен правовий акт реально розрахований на конкретну спільноту людей. Наприклад, закони зі сфери фінансового права мають всезагальну обов’язковість, але практично з ними стикаються ті, чия діяльність пов’язана саме з фінансами. Відомо також, що великими «знавцями» кримінального права є саме ті, хто його порушує і на кого передусім розрахований кримінальний кодекс.

Спільноти, на які розраховані закони, можуть мати різний рівень – від групи людей зі спільною специфічною ознакою до масштабів усього суспільства (наприклад, конституційні норми). Однак це не змінює суті справи – адресність є однією з основоположних ознак будь-якого правового акта.

Положення правового акта мають перебувати у визначеному співвідношенні із загальновизнаними соціальними нормами і традиціями, з інтересами і принципами їх реалізації стосовно тих, кому цей акт адресований. А це означає, що спільноти, на які розрахований правовий акт, не тільки зацікавлені в тому, щоб знати його і всіма доступними їм засобами прагнути до цього, а й знають основоположні принципи тієї сфери законодавства, до якої належить правовий акт, як правило, докладно обізнані з уже наявними законами, а тому досить легко і швидко сприймають те нове, що пропонує новий правовий акт. Варто також зважити і на те, що ті, на кого розрахований правовий акт, саме тому, що він стосується їхніх специфічних інтересів, завжди обмінюються інформацією та її оцінкою щодо нових правових актів.

Отже, можна зробити висновок, що необізнаність, окрім тих випадків, коли правові акти свідомо приховуються від оприлюднення, все ж є винятком, а не правилом – і ці винятки мають індивідуальну природу походження. Суспільство намагається нейтралізувати їх, а тому, незважаючи на презумпцію принципу обізнаності, визнає існування суперечностей між загальною природою обізнаності й індивідуально зумовленою можливістю необізнаності – і створило механізм його вирішення. До цього механізму, окрім забезпечення індивідуального вивчення правових знань і суспільної системи їх поширення, потрібно зарахувати інститут адвокатури, юридичне консультування, а у сфері застосування кримінального права, тобто там, де вживаються особливі форми державного примусу, – діяльність захисників у кримінальному процесі, яких запросили органи дізнання, слідчі органи чи суд або судді.

Реальне знання або незнання правового акта виявляється лише в спробі застосувати його на практиці в конкретній ситуації. Рівень складності ситуації виявляє і рівень знання закону – і проблема найчастіше полягає не стільки в тому, що закони невідомі, а в тому, як і які закони застосувати в конкретній ситуації. На вирішення саме цього аспекту і має бути спрямована правова інформація.

Загалом правове знання має фундаментальну гносеологічно-діяльнісну особливість – у разі його використання простежуються соціальне-владні наслідки. Це стосується всіх рівнів правових знань, навіть тих, що мають високий рівень абстракції і безпосередньо не впливають на ухвалення рішень будь-яких гілок влади: правові знання формують ту чи іншу правову ідеологію, принципи функціонування правової системи, деонтологічні вимоги до фахівців правової сфери. Тобто вони дають критерії ефективності права як регулятивного соціального механізму і тим самим ініціюють ті чи інші соціально-владні наслідки у разі застосування права.

Виховання як процес впливу однієї людини на іншу виникло з появою людини. Можна вважати, що відтоді й існує «проблема виховання».

У чому суть проблеми? Річ у тому, що людина як вище творіння природи наділена індивідуальними розумом та свобідною волею. А виховання, з теоретичного боку, є своєрідним зламом свобідної волі іншою. Індивідуальна властивість розуму може сприймати цей злам як насильство або капризи, власні вигадки. Тим більше той, хто здійснює виховання, вимагає поведінки саме такої, яка йому до вподоби.

Однак чи часто можемо відчути: є встановлені правила поведінки, визнані більшістю людей, державою, вони пройшли еволюційний розвиток, апробацію, і цих правил потрібно дотримуватись безвідмовно, вважаючи їх своєрідною догмою. Такі міркування мають логіку, проте вони не позбавлені, говорячи мовою юриспруденції, насильства.

Проблему становить передовсім сама людина, якій властива та чи інша поведінка, вона контролює себе і відповідає за свій стан. При цьому відомо: одну і ту саму вимогу можна по-різному поставити, наприклад, перед підлеглими; або: один керівник поставить вимогу так, а другий – по-іншому. В одному випадку підлеглий виконає залюбки вказівку, а в іншому – усвідомлено, ніби на зло, вчить інакше.

Який же смисл слова «виховання»? Виховувати можна людину доти, доки вона повністю не усвідомить стану свобідної волі. Після усвідомлення того, що власна свобідна воля мусить бути незалежною від іншої людини, процес «виховання», як правило, припиняється. Що ж далі? Адже вплив людини на людину відбувається в будь-якому віці. Так, вплив є, але це вже буде процес формування, яким можна досягнути значно більших результатів, ніж вихованням. Цей процес непомітний. Він ніби вивищує людину, враховує її власну гідність і дію на власний розсуд. Можна твердити, що відбувається формування індивідуальних норм поведінки на основі загальнолюдської моралі.

Людина – творець моральних норм. Проте, на жаль, ми не завжди замислюємось над глибиною і якістю моралі. Варто пам’ятати: існує вища й елементарна мораль, позитивна і негативна. Вища мораль формується у свідомості та почуттях людини. Вона зовні невидима, оскільки регулює насамперед думку людини. На основі вищої моралі, сформованої думки випливає елементарна мораль, яка виявляється вже не в думках, а в діях людини. Саме елементарна мораль є видимою для інших, вона стає приводом для обговорення теми виховання.

Отже, щоб поведінка людини була бажаною, треба вплинути не стільки на її дії, скільки на думку. Формування думки в підлеглих – складніше завдання, ніж формування дії, оскільки неправильна думка рано чи пізно призведе до неправильної дії, неправомірної поведінки. Правильно роблять ті керівники, які не вимагають, а пропонують, переконують, допомагають (навіть мимовільно) сформувати необхідні вищі моральні норми.

Варто брати до уваги і таке: мораль творить людина, яка сама є недосконалою, а отже, і моральні норми не є всесильними, не завжди можуть бути прийнятними. Іноді мораль (думка) не є всезагальною, а має характер локальний, місцевий, регіональний. У такому разі є підстави говорити про різні моральні норми в різних місцевостях, населених пунктах, державах чи етносах. Тобто однакова поведінка людини може мати протилежні оцінки. Як же чинити правильно, об’єктивно?

Відповідь прихована у класифікації моралі на позитивну і негативну. Позитивна мораль прямо відповідає природним нормам життєдіяльності людини, негативна – суперечить цим нормам. Іншими словами, критерієм якості моральних норм є природні норми.

Під природними нормами можна розуміти багато чинників. Потрібно відштовхуватись того, що людині, крім свобідної волі, даний ще й розум. Цих якостей не має жодна жива істота, окрім людини. Свобідна воля дає змогу діяти людині без впливу інших людей, а розум контролює ці дії, орієнтуючись на закони розвитку природи, закони функціонування Всесвіту.

Утім, чи просто вибрати «взірець поведінки» у природі в потрібну хвилину? На допомогу приходять духовні норми, прийняті норми, викладені в Біблії. Досить запитати себе: моя моральна норма схвалюється чи заперечується Біблією? І ми одержимо відповідь про якість моральних норм. Моральні норми, яких Біблія не заперечує, є позитивними, а ті, які заперечує, – негативними. Однак людина, як це не прикро, не завжди примушує себе замислюватись над цим, діє, як усі, а «всі можуть помилятись, йти не тією дорогою». У вихованні людини, особливо молоді, велику роль відіграє християнська мораль, яка є позитивною мораллю, оскільки вивірена природою, Біблією, її можна сприймати однозначно, але таке сприймання залежить переважно від середовища, у якому перебуває (живе) людина.

Тепер поставимо запитання: хто формує мікроклімат у середовищі? Звичайно, ті люди, які там перебувають. Які ж чинники так чи інакше впливають на формування морального мікроклімату, моральних орієнтирів, професійних, моральних норм у колективі? Зрозуміло, що всі «моральні дороги ведуть до держави», адже моральний стан держави, її моральний рівень неминуче позначаються на вихованні людини, насамперед молодої. Держава мусить дбати про формування і прищеплення позитивних моральних норм. Особливу роль у цьому відіграє, зокрема, особистий приклад державного службовця високого рангу. Мають значення також критерії, за якими визначають людей, гідних високих посад, почесних нагород тощо.

Дата добавления: 2014-01-07