Економічна думка Стародавньої Індії

З історії Месопотамії

Ядром найдавнішого населення Північної Месопотамії у другій половині III тис. до н.е. були субарейські племена, етнічно-споріднені з хурритами держави Мітанні, урартами Закавказзя хеттами Східної Анатолії.

Месопотамія була одним із найдавніших вогнищ землеробства на планеті.

На початку XIX ст. до н.е. у Месопотамію завітали нові племена амореїв. Вони захопили північні області царства Іссін і заснували там свою державу зі столицею у Вавілоні. Засновник першої вавилонської династії Сууабум спорудив довкола Вавилону захисну стіну.

Основною ланкою вавилонського суспільства була сім’я, яка мала яскраво виражений патріархальний характер.

В Стародавньому Вавілоні існували 3 форми власності на землю:

· Державна;

· Общинна;

· Приватна,

з явним переважанням першої.

Відомою пам’яткою економічної думки XVIII ст. до н.е. є «Закони вавилонського царя Хаммурапі» (1792-1750­). Текст законів складається зі вступу, 282 статей та підсумку.

Основна мета законів – усебічне зміцнення економічної влади держави. “Закони Хаммурапі” поділяють вавілонське суспільство на 3 соціальні стани:

1. Авелуми (“мужі”).

2. Мушкенуми (“покірні”).

3. Вардуми (“раби”).

“Закони Хаммурапі” оберігали моральність суспільства, зокрема встановлювали жорстокі покарання за наклеп, за дворушництво, за образу дітьми свого батька чи опікуна, за лжесвідчення.

Найбільш цікаві (з економічного погляду) статті, присвячені питанню охорони власності вавілонських громадян, питання оренди, найму, лихварства. Розвиток товарно-грошових відносин допускався у тій мірі, яка не спричинятиме масового зубожіння вільних громадян. “Закони Хаммурапі” захищали приватну власність, особливо власність царя, храму, державних службовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця у довічне рабство.

У цілому закони царя Хаммурапі є системою правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавілоні XVIII ст. до н.е.

Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв’язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Писемні джерела середини I тис. до н.е. є переважно релігійні трактати, що належали буддійській та брахманістичній (індуїстській) релігіям.

Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння – нірвани. І хоча воно не заперечує господарської діяльності мирян, подаяннями яких мають жити буддійські монахи, але спеціальної уваги їм не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.

Велика кількість брахманістичних творів ґрунтуються на концепції трьох цілей життя людини – релігійного обов’язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячену відповідну літературу. Найвідомішими книжками про обов’язок (дхарму) є “Закони Ману”, про вигоду (артху) - “Артхашастра”, про кохання (каму) – “Камасутра”.

“Закони Ману” (приблизно II ст. до н.е. – I ст. н.е.) – це збірка релігійних, моральних, політичних та правових вказівок, що приписувалися міфічному родоначальникові людей Ману.

На той час у Індії суспільство поділяли на 4 варни (касти):

· Брахмани (релігійні і політичні діячі найвищого рангу);

· Кшатрії (воїни);

· Вайшья (землероби – вільні);

· Шудра (раби).

У “Законах Ману” економіка розглядалася як сфера діяльності вайшіїв. Вона об’єднувала тваринництво, землеробство, торгівлю та лихварство. Багатство давало право на особливу пошану тільки в середовищі самих вайшіїв. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею такої варни як шудра. Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих працівників у сільському господарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар.

“Артхашастру” (між IV та III ст. до н.е.) присвячено користі, матеріальній вигоді – артхі. Це трактат про мистецтво політики та управління державою. Автором цього трактату є Каутілья – радник царя Чандрагупти I (кін. V ст. до н.е.). Він передбачає, що державотворець мав регулювати ціни на товари, створюючи товарні фонди і зберігати активним баланс державного бюджету – “збільшити доходи і зменшити витрати”. Рабство визнається природним явищем для “нагромадження багатства” і досягнення суспільної користі.

В “Артхашастрі” знаходить своє відображення і проблема “вартості речей”, величина вартості визначається кількістю днів роботи, а винагорода має знаходитись у строгій відповідності до результатів праці. У зв’язку з цим Каутілья відрізняє ринкову ціну від вартості, зазначаючи, що “конкуруючий продавець збільшує ціну на товар, роблячи її вищою від дійсної вартості”.

Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображені практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.

4. Економічна думка Стародавнього Китаю.

Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках тогочасної філософії та політичних учень. Основними напрямками старокитайської суспільної думки були:

· Конфуціанство

· Легізм

· Даосизм

· Моїзм,

які сформувалися у IV-III ст. до н.е.

Провідним напрямом було конфуціанство, засновником якого був Конфуцій (Кун-Цзи) (551-479 рр. до н.е.). Основні постулати вчення Конфуція викладено у збірці “Люнь юй ” (“Бесіди і міркування”). Він вважав, що “Влада має засновуватися на таких людських якостях як синівська повага і братерська любов”. “Існують ідеальні люди, цими людьми можна управляти за допомогою двох якостей: в суспільстві має бути встановлений досить чіткий порядок, обов’язки чітко розділятися, кожна людина повинна добросовісно і неухильно виконувати свої обов’язки”. Конфуцій також розробив своєрідну модель держави:

- держава – велика сім’я, піддані – діти, правитель – батько. Він може піклуватися про своїх дітей, виховувати та карати їх.

Конфуцієм також було запропоновано своєрідну соціально-економічну програму для правителів. На його думку правитель мав дотримуватись економії у витратах та дбати про людей. Пропонувалося багатство розподілити “справедливіше”, щоб не було надто великої бідності, зменшити податки і залучити народ до громадських робіт не порушуючи сезонності сільськогосподарського виробництва. Тоді, як вважав Конфуцій, буде забезпечено гармонію у державі, мир у відносинах між верхами та низами, що усуне небезпеку повалення правителя.

Його послідовниками були Мен-Цзи (372-289 рр. до н.е.), Сюнь-Цзи (313-238 рр. до н.е.

Конфуціанство також зазнало впливу такої течії старокитайської суспільної думки як легізм. Школа легістів виникла в VI-V ст. до н.е. Одним з її засновників був Лі Куй – перший міністр правителя царства Вей (424-386 рр. до н.е.). Він склав “Зведення” усіх наявних до нього законів, яке стало основою законодавства у період III ст. до н.е. – III ст. н.е.

Держава, вважав Лі Куй, мусить регулювати ціни на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і продаючи за твердими цінами у роки стихійних лих та голоду.

Визначним представником школи легістів був Гунунь Ян (390-338 рр. до н.е.) відомий ще як Шан Ян. Його економічні погляди викладено у “Книзі правителя області Шан”, складеної його учнями у кінці IV - у першій половині III ст. до н.е. Шан Ян вважав, що держава досягає процвітання за допомогою двох засобів: землеробства і війни. Правителю необхідно нагромаджувати великі запаси продовольства для ведення воєн і утримання чиновників.

Інший представник школи легістів Хань Фей (280-233 рр. до н.е.) був прихильником жорсткої централізації влади в державі, зміцнення її економічної та військової могутності завдяки беззаперечному виконанню законів.

У IV-III ст. до н.е. з’явилася книжка “Дао де Цзин”, що в ній викладено вчення даозизму – автором є Лао-Цзи (VI-V ст. до н.е.). Даосизм виступав проти соціальної нерівності людей, гноблення народу, накопичення вельможами багатств, розбою та чванства багатіїв.

Представники моїзму проповідували природну рівність людей. Ідеологи даосизму створили одну з перших в історії людства соціальних утопій.

Особливе місце в історії старокитайської економічної думки займає колективний трактат“Гуань-цзи” (ІV –ІІІ ст. до н.е.) – близько 500 праць кількох тисяч вчених, які працювали в своєрідній академії – “Палаці наук біля Західних воріт”. Програма державного регулювання економіки, викладена у трактаті, передбачала: захист національної економіки від стихії ринку шляхом державного регулювання цін; стабілізацію економіки шляхом прискореного розвитку землеробства й створення державних запасів зерна; проведення оцінки земель і впровадження гнучкого земельного податку; заборона відривати селян від праці на землі; формування державних фінансів без введення прямих податків; контроль за грошовою емісією з метою забезпечення високої купівельної спроможності грошової одиниці. Багато ідей “Гуань-Цзи” було використано в господарській практиці Стародавнього Китаю.

Дата добавления: 2014-01-07