Творчій шлях поетеси Л.В. Костенко

Збірка «Зоряний інтеграл», яка мала вийти в 1963 році, так і не побачила світ: її набір було знищено; поетичній книзі «Княжа гора» (1976), що готувалася понад десять років, також не судилося дійти до читача. У діалозі поетеси з її шанувальниками настала тривала перерва — на довгих шістнадцять років.

Наступні книги виходять рідко, але кожна з них засвідчує неабияку поетичну зрілість митця. їм властиві глибинне проникнення в людську сутність і філософські узагальнення, яскрава образність і тонкий ліризм.

Нині Ліна Костенко мас близько десяти поетичних книг, серед них «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989).

Боляче відлунює у серці й творчості Ліни Костенко Чорнобильська катастрофа. Письменниця часто бувала в спустошеній, опаленій смертю тридцяти кілометровій зоні, спілкувалася з тими, хто не зміг покинути предківську землю. Трагічну долю «аборигенів атомних резервацій» Костенко змалювала в публіцистичних творах, документальному фільмі «Чорнобиль, Тризна», повісті «Зона відчуження». Разом з членами чорнобильської експедиції поетеса неодноразово побувала у багатьох понищених радіацією селах, врятувавши чимало культурних цінностей, залишених там.

За історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979) та збірку «Неповторність» поетесу було відзначено 1987 року Шевченківською премією.

«Душа належить людству і епохам»

Здасться, немає в літературі таких тем чи проблем, яких би не торкнулася прямо чи опосередковано письменниця. Поліфонічність звучання визначали теми історичної пам'яті й екології, осмислення героїчного минулого і призначення митця, кохання і зради... Однією з центральних є тема місця і ролі митця в суспільстві, розвинута в поезіях-«Ти знов прийшла, моя печальна музо», «Кобзарю», «Доля», «Умирають майстри» та інших. Характерною ознакою цих віршів є персоніфіковані образи слави, долі, музи. Гак, у вірші «Ти знов прийшла, моя неча.іьна музо» авторка веде з нею щи­рий діалог. Поетеса не нарікає на долю, навпаки, вдячна за те, що стала обраницею музи і мас поетичний хист:

Ти знов прийшла, моя печальна музо.

Не бійся, я не покладаю рук.

Поети ж є і кращі, й щасливіші.

Спасибі, що ти вибрала мене.

У вірші «Доля» з циклу «Крізь роки і печалі» за допомогою алегоричної форми сну Ліна Костенко спілкується з власною долею, з'ясовує свої обов'язки і майбуття. Різні, іноді діаметрально протилежні, погляди на світ, особу і суспільство персоніфіковано в образах Доль. Характеризуючи кожну з них, авторка висловлює свою позицію: громадянський обов'язок вимагає від митця самопожертви:

За мене треба платити життям,

А я принесу тобі горе.

За що ж така велика плата? Доля пояснює:

Поезія —рідна сестра моя.

Правда людська — наша мати.

Отже, доходить висновку поетеса, життя і мистецтво — неподільні, і за правду і чесність треба платити найдорожчою ціною.

Серед розмаїття образів, що населяють художній світ Ліни Костенко, — ціла галерея духовних світочів нашої нації — Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Івана Миколайчука та інших («Княжа гора», «Повернення Шевченка», «Криниця Федьковича», «Незнятий кадр незіграної ролі»).

У поезії «Повернення Шевченка» письменниця захоплюється силою духу Кобзаря, якого не зламали довгі роки заслання, самоти і солдатчини. Тарас Григорович ніколи не скаржився, «не плакав ні від чого», «якось жив і якось не вмирав». Та коли після довгої неволі повернувся до Петербурга і друзі сердечно зустріли його, то «прихилився раптом до колони. / Сльоза чомусь набігла до повік».

Вірш «Повернення Шевченка», написаний після вимушеного тривалого мовчання поетеси, ніби проектувався на її власну долю, перекидаючи місток із минулого в сучасне. Символічно звучали останні рядки твору:

Бо, знаєте... із каторги в салони...

не зразу усміхнеться чоловік...

Відчуваємо величезне напруження, силу почуттів, чого досягає поетеса за допомогою антитез: каторга аристократичні салони, самота — щира радість друзів, неслава визнання.

Ліна Костенко належить до покоління, обпаленого війною, тож кладе на папір свої болючі спогади про жахіття війни, що залишили непогасний слід у серцях мільйонів. Так, у поезії «Мій перший вірні, написаний в окопі» минуле подано через спомини дівчинки, яка перші вірші «писала про фуга­си» і смерть бачила впритул. За долею героїні проглядає знівечена доля дітей війни, трагедія всього народу.

Поєднання в одному ряду наївно-дитячих «зайчика», «казки», «піжмурки і класи» зі словами,, які передають суворі воєнні реалії: «осколком», «фугасами», «смертю», «окопом», доповнене метафорою «моє дитинство, вбите на війні», ще дужче підкреслює зловісний і антилюдяний характер війни.

Остання війна людства смертоносно відлунює і в нашому сьогоденні гака тема поезії «Пастораль XX сторіччя». Вірш, як і більшість творів поетеси, сюжетний. Ліна Костенко малює моторошну картину загибелі трьох сільських пастушків: Павла, Сашка і Степана. Зі щемом у серці і великою теплотою зображує авторка хлопчиків, називаючи їх «кирпаті сільські аргонавти, голуб'ята, анциболи...». Дитяча цікавість коштувала їм життя. І плакали по них не лише матері, батьки і діди, «яким не хотілося жить». Навколишній світ також переживає цю трагедію: "навіть сонце упало ниць".

Але завершується вірш по-філософськи: життя приходить на зміну смерті, стверджуючи, таким чином, вічність і безперервність людського роду на землі:

Попід руки держала отих матерів рідня.

А одна розродилась, і стала ушосте — маги.

Зміст твору дисонує з його назвою. Адже пастораль як жанр змальовує мирне, безтурботне життя сільських пастухів і пастушок, тоді як зміст вірша Костенко аж ніяк не ідилічний: адже відтворює страхітливу смерть дітей

цих найневинніших жертв війни, і горе матерів, а замість ідилічних пейзажів — степи, яким «ще й досі печуть груди залишені в полі гранати».

Емоційності та експресивності вірша досягнуто як за допомогою коротких рубаних і влучних фраз («Як їх зносили з поля!», «Розбирали гранату», «їх рвонуло навідліг», «Личка вже не було», «Козацького доброго крою», «Вечір був»), так і зорових, зображально-виражальних засобів сприйняття: «набрякли від крові рядна», «бризнули кров'ю в багаття», «кісточками, омитими кров'ю» тощо.

Назвавши свій твір «Пастораллю XX сторіччя», поетеса підкреслила, як смертоносне «покиддя війни» невпізнанно змінило чарівні сільські краєвиди, сповнило жахом і розпачем серця колись щасливих і радісних пастухів і сівачів.

Тим, хто не повернувся з поля бою, хто навічно лишився лежати в сирій землі, нагадуючи про себе нащадкам лише солдатськими обелісками, присвячений вірш «Тут обелісків ціла рота». Словосполучення «ціла рота» одразу створює картину безмірної кількості полеглих героїв, над могилами яких здіймались до неба високі обеліски.

Вірш значною мірою побудований на анафорі. Такий художній прийом підсилює емоційну напругу твору. Зокрема, однаковий початок рядків «.хтось, може» тривожить пам'ять живих, схиляє до роздумів про смерть воїнів, які полягли, «не проживши й півжиття»:

Хтось, може, винен перед ними.

Хтось, може, щось колись забув.

Хтось, може, зорями сумними

у снах юнацьких не побув.

Анафора сприяє також композиційній стрункості й поетичній простоті та довершеності вірша.

«Життя іде і все без коректур»

Розкутість творчого мислення дає Ліні Костенко змогу розширювати жанрово-тематичні параметри поезії.

Філософських роздумів і глибокої тривоги за сучасне і майбутнє нашої землі сповнена поезія «Життя іде і всс без коректур». Це — зразок медитативної лірики.

Медитація — форма філософської лірики, в якій поет висловлює свої роздуми над проблемами людського бугтя.

Людина планета — митець — час ось стрижневі образи твору, кожен із яких набуває вагомого значення. Філософічність пульсує зсередини вірша, його внутрішньої суті. Людина, котра розширила межі своєї присутності на планеті й досягла наприкінці XX ст. нечуваних можливостей завдяки науково-технічній революції, її призначення на землі і відповідальність за свої вчинки проектуються на вічне філософське тло — час. Авторка розмірковує над швидкоплинністю часу, безперервною і незворотньою змінюваністю епох:

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

І життя для кожного дано лише одне, ще й швидкоплинне, і вчинки виправити важко, а то й неможливо («і як напишеш, так уже і буде»).

Звертаючись до колег по перу, поетеса закликає їх зважу ваги на терезах сумління свої помисли та ідеї, жити і творити за вищими законами совісті і правди.

Гуманістичний пафос — основний у творі:

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш — то уже навіки.

«Вже почалось, мабуть, майбутнє» ще один зразок медитативної лірики. Вірш звучить як філософський роздум про невмирущість справжніх мистецьких, моральних і життєвих цінностей.

Усе в цьому світі недовговічне, як минущий сон, нетлінною залишається лише краса, витвори художнього генія людства: і «посмішка Джоконди», і «рафаелівська Мадонна», яка «у вічі дивиться вікам». Кожна людина на землі це індивідуальність, неповторність. Однак, щоб не загубитися в натовпі, слід уникати одноманітної сірості життя, не підмінювати справжні пристрасті й почуття штучними, нещирими, буденними:

І не знецінюйте коштовне, не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне на сто ерзаців у собі.

Вірш слід трактувати не лише як заклик збагачуватися неперехідними мистецькими цінностями: духовний світ людини формується ще й безпосереднім спілкуванням з навколишнім світом, природою, яка потребує нашої щоденної уваги й захисту:

Любіть травинку, і тваринку,

і сонце завтрашнього дня,

вечірню в попелі жаринку,

шляхетну інохідь коня.

Віддаючи належне минулому, авторка тривожиться за теперішнє і прийдешнє. Завершує вірш строфа, де поетична думка виражена надзвичайно образно, метафорично. В ній і заклик, і благання, і прохання в нинішню епоху фетишизації техніки не бути байдужими і бездушними, жити за вищими нормами моралі: «Нехай тендітні пальці етики / торкнуть вам серце і вуста».

«Розкажу тобі думку таємну...»

Голосом найніжніших людських почуттів веде розмову письменниця,

складаючи поетичну хвалу жінці й розповідаючи про найінтимніше і найпотаємніше кохання.

Один із шедеврів інтимної лірики «Світлин сонет» із збірки «Над берегами вічної ріки». Для посилення виразності й мелодійності мови поетеса вдається до кільцевої композиції: починає і завершує вірш однаковим реченням («Як пощастило дівчинці в сімнадцять»).

Слово в творі не стільки передає зміст, як озвучує дівочий настрій: розчарування і перші печалі від нерозділеного кохання, котрі приходять лише «в сімнадцять гарних, неповторних літ».

Щоб підкреслити щирість і чистоту першого почуття, авторка порівнює дівчину з квітучою вишенькою, «що на світанку струшує росу» і співчуває закоханій, котрій хлопчина не відповів взаємністю. Однак твереза розважливість підказує: юне кохання, хоч і нерозділене, все одно прекрасне, бо прискорює биття серця, нуртування крові, викликає бажання діяти. І життя квітує, героїня росте, «завтра буде вишенька», і до неї обов'язково прийде нове, світле й незрадливе почуття, бо кохання вічне.

«Моя любове! Я перед тобою» своєрідний вірш-маніфест, що звучав як благальне заклинання до коханого. Лірична героїня довірливо звертається до своєї любові:

Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни.

Та кохання не повинно бути ярмом, що перетворює людину на раба і позбавляє духу творчості:

Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни!

Щоб досягти бажаного емоційного впливу, авторка застосовує градацію: в даному випадку нанизування дієслів із заперечною часткою «не» (не зроби, не ошукай, не допусти, не дай, не розміняй, не обітни, не приспи). Художній прийом спрацьовує: подібні до біблійних вирази створюють враження молитви, налають творові величного, урочистого тону.

Поетеса ні на мить не втрачає органічного зв'язку з історією, духовним корінням нації. її героїня пишається своїми предками, котрі були великими в коханні й хоробрими звитяжцями в боях.

Розповідаючи про почуття відважних і гордих прадідів своїх, письменниця ототожнює себе з чоловіками—оборонцями рідної землі:

І в них було кохання, як у мене, і від любові тьмарився їм світ. І їх жінки хапали за стремена, га що поробиш, — тільки до воріт.

Твір сприймається як поетична симфонія, в якій вчувається злиття голосів авторки та її сучасниці, ліричної героїні—щирої й відкритої у своїх зізнаннях-одкровеннях.

«Чути голос віків»

В одному зі своїх виступів Ліна Костенко говорила, що національна свідомість пролягає через усвідомлення національних трагедій, яких у нашого народу було багато. Тому є в поетеси чимало творів історичної тематики — «Древлянський триптих», «Лютіж», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки» тощо. Більшість подібних творів у збірці «Неповторність» об’єднані в розділі з алегоричною назвою «Ікси історії». У них легенда межує з історичною достовірністю, вони ще раз засвідчують жанрову поліфонію в творчості письменниці (наприклад, «Скіфська одіссея» поема-балада, тоді як «Дума про братів неазовських» — драматична поема тощо). Характерно, що поетеса нерідко подає своє, суб’єктивне трактування відомих подій і фактів. Яскравим прикладом цього може бути вже згадувана «Дума про братів неазовських».

Високе й прекрасне, віроломне й героїчне відкривалося митцеві в багатостраждальній історії України. Так, у поемі головним є мотив зради, — фатуму нашої нації. Авторка художньо осмислює це явище в історичному

аспекті. Завжди знаходилися перевертні, прикметою вдачі яких були віро­ломство й підступність («легким коштом відкупитись»). Загинули не в бою, а полягли од зради відважні козацькі ватажки Северин Наливайко та Іван Сулима. Гака ж доля спіткала Павла Иавлюка, гетьмана нереєстрового козацтва, і його сподвижника Василя Томиленка: коли «шість тисяч під Кумсйками лягло», їх полякам віроломно видали свої.

Авторка послуговується «Літописом Львівським», де описано трагедію під Кумейками 1637 року, а також народною «Думою про втечу трьох братів з города Азова», уривки з якої майстерно вплітаються в художню канву драматичної поеми.

Подібність фабули поеми з відомим фольклорним твором не заважає письменниці свою думу протиставити народній: коли брати з Азова з турецької «тяжкої неволі утікали» і найменшого брата лишали, то герої Ліни Костенко йшли на смерть, умовляючи свого молодшого товариша тікати і таким чином урятуватися.

Порушуючи тему вірності і зради в «Думі про братів неазовських», письменниця загострює увагу на таких рисах українського характеру, як високий патріотизм і побратимство, почуття відповідальності за вчинки інших. Особливо вражає сміливістю і силою волі характер молодого козака Сахна Черняка, який, незважаючи на обов'язки перед дружиною і двома діточками, відмовився від запропонованої товаришами втечі і «на страту за своїх пішов». У вчинкові Черняка, прокоментованому нашим сучасником — другим програмістом, закодований головний мотив твору: «Це навіть не подвиг, це швидше відноситься до категорії подвижництва. Момент жертовності як катарсис спокути, моральна підзвітність самому собі».

Лейтмотив зради і вірності знайшов художнє продовження у віршованих романах «Маруся Чурай» та «Берестечко».

«Маруся Чурай»

Дата добавления: 2014-01-07