Політика Румунії

Політика Чехословаччини

Політика Польщі

Польський уряд намагався витравити такі поняття, як «Україна» та «українці», застосовуючи замість них терміни «Східна Мало-польща», «русини». У 1924 р. видано закон про заборону вживання української мови у всіх державних установах.

У 1935 р. Польща офіційно відмовилася від своїх зобов’язань перед Лігою Націй щодо забезпечення прав національних меншин. Урядові кола, повернувшись до ідеї однонаціональної польської держави, розгортають репресії проти українців, здійснюють політику жорстокої асиміляції.

Польський уряд розділив країну на дві території - Польщу «А» і Польщу «Б». До першої входили корінні польські землі, до другої - переважно західноукраїнські і західнобілоруські. Сприяючи розвиткові промисловості в Польщі «А», уряд у той же час свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі «Б». 85% підприємств Східної Галичини були дрібними, на кожному з них працювало менше 20 осіб. Господарство краю розвивалося відповідно до інтересів польської економіки. Переважали ті галузі, які забезпечували високі доходи без значних капіталовкладень, а саме: нафтодобувна, деревообробна, харчова, переробка мінеральної сировини. Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, що звичайно зводилися до підпалів. Зафіксовано близько 2200 таких актів. У відповідь на це уряд удався до масових жорстоких дій. В середині вересня розпочалася каральна кампанія пацифікації («умиротворення»).

Уряд Чехословаччини провадив більш помірковану політику щодо Закарпаття. Але і ця політика була спрямована на те, щоб утримати Українські землі під владою Чехословаччини. Власті намагалися переконати українське населення, що в нього немає батьківщини, що українська мова є для нього «чужою». На Закарпатті у 1926 р. нараховувалося лише 92 підприємства і 6,7 тис. робітників. За двадцять років тут не було збудовано жодного значного підприємства. Визначальну роль в економіці західноукраїнських земель відігравав аграрний сектор. Проте розвиток с/г гальмувався колонізаторською політикою іноземних урядів. Аграрні реформи, проведені в 1919 р. Польщею, Чехословаччиною і Румунією, не ліквідували малоземелля українського селянства. Головною метою реформ була передача землі не корінному населенню, а польським (осадники), румунським і чеським колоністам (в колонізаційний фонд у Східній Галичині, Волині, Поліссі було виділено 445 тис. га землі, в Закарпатті - 19 тис. га, в Буковині - 5 тис. га).

Румунська влада здійснювала щодо українського населення політику тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій. З 1919 по 1928 рр. на території Буковини діяв воєнний стан. У 1920 р. було заборонено вживання української мови. Українців не визнавали окремою нацією, називаючи їх «громадянами румунського походження, які забули рідну мову». Була заборонена українська преса, відбувалася румунізація православної церкви.

Буковина була відсталою окраїною Румунії. Буковинська економіка залишалася напівкустарною, найбільшу питому вагу в економіці складала харчова промисловість. Соціальне і національне гноблення українців у складі Румунії викликало опір місцевого населення, село повставало: у 1919 р. спа­лахнуло повстання у Хотинському повіті на Буковині, у 1924 р. Татарбунарське повстання у Південній Бессарабії.

Отже, внаслідок колонізаторської політики, економіка Західної України перебувала в застої. Складне соціально-економічне становище обумовило еміграцію із західноукраїнських земель (переважно з Галичини). За 1919-1939 рр. емігрувало 190 тис. чоловік. Захищаючи себе від соціально-економічного гноблення, місцеве населення, долаючи великі труднощі, створювало десятки кооперативних підприємств: споживчо-закупівельних, торгових, фінансово-кредитних та ін. Кооперація організовувала основні ділянки економічного життя і стала важливим його чинником. Тяжким було і соціальне становище населення: низький життєвий рівень, жорстока експлуатація, високий рівень безробіття, захворюваності, смертності.

Політичне життя. Національно-визвольний рух

Побоюючись зростання національної свідомості українців, іноземні уряди всіляко перешкоджали розвитку освіти: у 1924 р. польський уряд прийняв закон, що забороняв вживати українську мову в урядових установах. Того ж року міністерство освіти здійснило реформу, за якою більшість україномовних шкіл було перетворено на двомовні заклади з переважанням польської мови; закривалися українські школи (в Буковині до 1927 р. не залишилося жодної), діяла норма прийому до вузів української молоді (у Львівському університеті вона складала 5%, причому студентами могли бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі). Освіту мали лише 40% дорослих громадян Закарпаття, 30% - Галичини і Волині, 20% - Буковини.

Щоб забезпечити доступ української молоді до вищої освіти, вчені Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка та Ставропігійське братство заснували у Львові таємний Український університет (1921-1925 рр.).

Діяльність підпільного університету стала виявом високого рівня національної свідомості західноукраїнського населення, його прагнення відстояти національну гідність українців.

У центрі політичного життя західноукраїнських земель стояли такі головні питання:

- визначення шляхів національного визволення;

- побудова суверенної української держави;

- утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.

Дата добавления: 2014-01-07