Сутність свободи

Тема. СВОБОДА ЯК ПОЛІТИКО-ФІЛОСОФСЬКА КАТЕГОРІЯ

План

1. Сутність свободи.

2. Свобода особистості.

3. Політичні свободи.

Свобода – одна з основних категорій політичної філософії, що означає перш за все реальну можливість і здатність людини діяти відповідно до своїх інтересів і цілей, керуючись пізнанням реальної дійсності. Без свободи неможливе існування суспільства і людини. Як іманентна сутність людини вона є її високою духовною метою і необхідною умовою здоров’я нації. Свобода – універсальний фактор соціального, політичного, економічного, духовного прогресу суспільства. Водночас вона завжди індивідуальна, конкретна, залежна від суб’єкта. Свобода має значення не тільки з правового погляду, але й як принцип самовизначення особистості. Увесь історичний досвід наочно показує, що свобода є неминуща соціальна цінність, онтологічна умова людського існування, першооснова соціального і політичного буття особистості. Як підкреслював С. Л. Франк, “усяка відмова від свободи є духовне самогубство, усякий замах на свободу іншого є замах на убивство в ньому людини... і перетворення його на тварину”.

Якщо античні греки й римляни сприймали свободу як свою природну властивість – певну даність, котру вони мають захищати, коли їй загрожує небезпека, – то в давній Іудеї, що перебувала під римським ярмом, ідея свободи, починаючи вже з І ст. н.е., трансформується в ідеал визволення і пов'язується з повстанням проти іноземних загарбників. Як зазначає в цьому зв'язку сучасний дослідник, «євреї були, судячи з усього, першим з народів давньої культури, котрий у ситуації поневолення створив чітку ідеологію боротьби за національне визволення, поклавши в основу заклик до свободи». І на монетах, викарбуваних у Єрусалимі в трагічні дні антиримського повстання напередодні зруйнування Храму (70 р. н.е.), можемо вже читати: «Другий рік свободи (херут) Сіону»; через 17–18 століть слово «херут» стає паролем визвольних рухів новітнього часу – вдавалися до нього, зокрема, й російські декабристи.

Якісно нових рис набуває ідея свободи в християнстві, що переводить уже опрацьовану культурою ідею «звільнення» у внутрішній, духовно-моральний план: душа людини звільняється від всеохоплюючого диктату старозаповітного Закону, й перед нею відкривається простір (звісно, далеко не безпроблемний) вільного вибору, вільної жертви, вільного відповіданий Богові. Впродовж тисячоліть історії християнства свобода утверджується як один з найглибших внутрішніх вимірів існування людини, людського «я». «Я... це – свобода», – читаємо, зрештою, ми в С. К'єркегора.

Втім, свобода заявляє про свої права й у царині зовнішніх стосунків між людьми. Вже епоха Відродження означала в цьому плані певне оновлення вироблених античністю уявлень про громадянську свободу, які з плином часу набувають дедалі конкретніших рис, збагачуються економічними, соціальними, політичними та власне гуманітарними аспектами. Основні віхи на цьому шляху – формування засад вільного підприємництва, буржуазні революції XVII–XVIII ст., європейське Просвітництво, боротьба трудящих за свої права, опір тоталітарним режимам, сучасний правозахисний рух...

В історії політико-філософської думки проблема свободи традиційно зводилася до питання: чи володіє людина свободою волі, інакше кажучи, обумовлені чи ні всі її наміри і вчинки зовнішніми обставинами. Запеклі суперечки, що ведуться навкруг свободи волі з часів Сократа, викликані особливою життєвою значимістю цієї проблеми, бо від її рішення залежить визнання відповідальності людини за свої вчинки. Якщо кожна дія строго визначена і не може бути іншою, ніж вона є, то її не можна поставити за провину або поставити в заслугу. Але, з іншого боку, уявлення про волю як нічим заздалегідь не обумовлену “кінцеву причину” моральної дії передбачає розрив причинного ряду природних явищ, що суперечить потребі наукового пояснення.

У відповідності до двох сторін цієї антиномії в тлумаченні свободи волі виявилися головним чином дві філософські позиції: детермінізм, що відстоює причинну обумовленість волі, і індетермінізм, який відкидає її. Згідно з факторами (фізичними, психічними й ін.), визнаними причиною вольових актів, серед філософських детерміністичних концепцій прийнято розрізняти “геометричний”, або механічний, детермінізм (Спіноза, Гоббс) і менш строгий – детермінізм психічний, або психологічний (Т. Ліппс). Прикладом найбільш послідовного індетермінізму можуть служити вчення І. Г. Фіхте і М. Ф. Мен де Бірана.

Однак в історії політичної філософії поширені скоріше змішані, еклектичні доктрини свободи волі, які об’єднують протилежні позиції. Такий, наприклад, дуалізм Канта. Як розумна істота, що належить збагненному (інтелігібельному) світові, людина, на думку Канта, має свободу волі. Але в емпіричному світі, де панує природна необхідність, вона невільна у своєму виборі, а воля її причинно зумовлена.

В ідеалістичній філософії кінця ХІХ-ХХ ст. серед тенденцій в тлумаченні свободи волі переважає волюнтаристський і персоналістичний індетермінізм, а також поширена позитивістська настанова обходити цю проблему. У Анрі Бергсона, наприклад, обидві ці тенденції переплітаються. У своєму захисті свободи волі він посилається на органічну цілісність і унікальність душевних станів, які не піддаються розкладанню на окремі елементи і остільки, згідно Бергсону, причинно не обумовлені. Вільгельм Віндельбанд розглядає вольові акти в одних випадках як причинно обумовлені, в інших – як вільні. Проблема свободи волі стоїть у центрі уваги атеїстичного екзистенціалізму (Жан-Поль Сартр, Альбер Камю), котрий вбачає в людині носія абсолютної свободи і зводить свободу волі, по суті, до свавілля. Ніякі обставини, незалежні від нас факти не можуть детермінувати наші рішення, вважає Сартр. Без сваволі, запевняють екзистенціалісти, вибір неможливий. Вибір завжди незалежний від мотивів. Якби він залежав від них, свобода б зникла.

Політико-філософська думка про сутність свободи постійно змінювалася. В античній культурі свобода розглядалася як проблема діяльного самопочуття індивіда, його людської екзистенції. Перікл, говорячи про свободу, мав на увазі свободу особистої дії, яка в умовах тодішньої цивілізації була досить обмеженою. Для Платона свобода – це скоріш діяльність “чистої думки”. Умови, в яких розвивалася Римська імперія, знаходять відбиття у свободі спільної дії. Для Б. Спінози свобода – це свобода від рабської залежності людини, від зовнішніх обставин, які сковують безпосередність самого життя. Кант вбачав сутність свободи в тому, що суб’єкт сам, і тільки сам, наказує собі підкоритися. Для Г. Гегеля свобода – прагнення бути і бути насправді самим собою. Для П. Гольбаха мірилом свободи є благо суспільства у цілому. Для К. Маркса свобода – мета історичного розвитку. Загалом за всю історію розвитку політико-філософської думки не було, мабуть, більш дискусійної проблеми, аніж сутнісне розуміння свободи. Для всієї західної політичної філософії свобода є нервом, що виявляє різноманітну палітру причетності до найзлободенніших питань сучасності.

Найбільш актуальною в доробках західних політичних філософів є аксіологічна характеристика свободи, тобто розуміння її як реальної і самодостатньої цінності. Розуміння свободи як соціального архетипу зорієнтоване на осягнення її не тільки як процесу усвідомлення необхідності, адаптації до неї, але й як активного діяльного процесу переборювання необхідності. Тільки в умовах внутрішньої свободи можливо реалізувати проблемність буття людини та її дійсну сутність. Умовою внутрішньої свободи, на думку Миколи Бердяєва, є її зв’язок з універсальним ладом світової гармонії. У доробку Володимира Вернадського поняття людської свободи пов’язується із свободою думки і віри, які складають субстанціональний зміст ноосфери. Згідно з Петром Струве вона є умовою, метою і засобом культури. Н. Боббіо запровадив дві інтерпретації свободи. Перша означає право людини не бути зобов’язаною здійснювати певну дію. Це передбачає резервований за індивідом простір, який не може бути зайнятий ні іншими суб’єктами, ні державою (“заперечення свободи”). Друга інтерпретація означає обов’язок людей підкорятися тільки законам, у розробці яких вони самі беруть участь (“позитивна свобода”).

Філософія пріоритету свободи, її самоцінності набула значного розвитку в ліберальній політико-філософській думці. Забезпеченню свободи з погляду політичного розвитку повинна слугувати система противаг різних гілок влади. Базовими цінностями ліберальної філософії є повага до внутрішньої цінності людини як такої, невід’ємність свободи від моральної відповідальності й людської солідарності, форм своєї актуалізації. Завдяки свободі здійснюється відродження і поновлення людського існування і культури як таких, тому свобода становить буттєву основу вселюдського (всезагального), є необхідною умовою буття людини, формою її самовизначення і самопізнання.

Дата добавления: 2014-01-07