Письмові докази

У законі передбачається, що письмовими доказами є будь-якого роду документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи (ст. 64 ЦПК).

У науці є найбільш поширеним погляд, згідно з яким письмові докази визначаються як предмети, на яких за допомогою знаків закріплені думки, що містять свідчення про факти, необхідні для вирішення справи. Таке визначення відбиває головні ознаки письмового доказу.

Істотною ознакою письмового доказу є те, що відомості про факти закріплюються в об'єктивній формі на тих або інших матеріальних предметах. Предмет, який може бути використаний для закріплення думок, повинен бути придатним для письма, щоб нанесені знаки могли зберегтися протягом певного часу (папір тощо).

Ознакою письмового доказу є й те, що закріплення людиною на предметі своїх думок здійснюється за допомогою певних знаків. Засіб нанесення знаків повинен бути таким, щоб на предметі утворювалися матеріальні сліди цих знаків, доступні для сприйняття. Знаки наносяться

певними хімічними засобами або шляхом механічної зміни поверхні предмета.

Відомості про факти можуть бути виражені або у формі думки, або у вигляді певних слідів на матеріальних предметах. Тільки своїм змістом письмові докази можуть підтверджувати наявність або відсутність фактів, які слід встановити для розгляду справи.

У судовій практиці використовуються різні види письмових доказів, яким притаманні певні особливості, що необхідно враховувати при їх дослідженні. Вони класифікуються за такими ознаками: за суб'єктом (джерелом) формування; за характером змісту; за формою закріплення; за засобом формування.

За суб'єктом письмові докази поділяються на офіційні та неофіційні. Офіційні письмові докази — це документи, акти, які виходять від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, державних установ, підприємств, службових осіб і громадських об'єднань. Неофіційні — це документи, які виходять від громадян. Розмежування письмових доказів на офіційні та неофіційні зумовлює не однаковий порядок їх дослідження. Дослідження офіційних

документів потребує з'ясування наявності повноважень органів і службових осіб, які склали документ, дотримання передбаченого законом порядку складання документів і перевірки достовірності викладених у документах відомостей. Оспорювання офіційних документів у ряді випадків можливе лише у встановленому законом порядку. До офіційних письмових доказів належить велика група документів, у складі якої можна виділити певні підгрупи, у тому числі документи, що виходять від органів державної влади та місцевого самоврядування; службових осіб; судово-прокурорських органів; органів громадських організацій тощо. У судовій практиці часто зустрічаються неофіційні документи. У всіх випадках особа, яка склала документ, виступає тільки як громадянин. До неофіційних документів належать листування ділового і особистого характеру, різні записи, щоденники, рукописи, договори тощо. Дослідження неофіційних документів допускає перевірку достовірності відомостей, які містяться в документі, або волевиявлення суб'єкта. Неофіційні документи мають доказове значення для правильного вирішення спору, тому що вони можуть містити позасудове визнання певних фактів.

За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі й інформативні.

Розпорядчі докази визначаються як документи, які містять вираження волі (акти органів державної влади, письмові правочини тощо). Інформативні документи містять відомості про наявність або відсутність певних фактів. Різноманітність розпорядчих документів пояснюється характером суб'єкта і його функціями, що має враховуватися при дослідженні цих доказів. Розпорядчі документи характеризуються наявністю двох головних ознак: правомірністю волевиявлення і наявністю дійсної волі суб'єкта, вираженої в документі. У судовій практиці часто використовуються інформативні письмові докази (довідки, звіти, акти, листи, повідомлення). Істотною ознакою інформативного документа є те, що в ньому повідомляється лише про певні факти, їх наявність або відсутність. У таких документах головним при дослідженні доказів є встановлення відповідності закріплених відомостей самим фактам дійсності. Наведений поділ документів має умовний характер, тому що в одному й тому ж документі можуть бути закріплені одночасно і волевиявлення особи, і відомості інформативного характеру.

За формою письмові докази поділяються на прості й нотаріально засвідчені, або документи простої письмової форми і кваліфікованої письмової форми. Для документів простої письмової форми є характерним те, що порядок їх викладу не має значення, вони не мають обов'язкових реквізитів. Ці документи можуть бути використані як докази з урахуванням вимог допустимості. Форма таких документів довільна і визначається їх суб'єктами. Для документів кваліфікованої форми характерно те, що для них встановлена визначена форма з наявністю необхідних реквізитів.

Письмові докази можуть бути кваліфіковані також за засобом і характером формування. За цією ознакою їх можна поділити на оригінали і копії. Оригіналами є перші примірники. Такий документ має більшу вірогідність, тому що відомості про факт закріплені у ньому безпосередньо особою, яка склала цей документ. При вирішенні справи передусім мають бути використані письмові докази в оригіналі.

Дата добавления: 2014-01-07