Додаткова

1. Брюховецький В. С. Ліна Костенко. – К.: - Дніпро, 1990. – 125 с.

2. Ткаченко А. Ностальгія Д. Павличка // Слово і час. – 1999. - № 10. с. 15-18.

3. Близнець В. Вибрані твори: В 2-х т. Т 1. Землянка; Старий дзвоник; Женя і Синько. К., 1983. - 455 с.

1. Шістдесятництво як феномен у розвитку української літератури. Загальний огляд дитячої літератури 60-х років ХХ ст.

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла в культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960 — 1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти).

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й національного поневолення України, Василь Симоненко. Слідом за ними з'явилася ціла плеяда поетів: Іван Драч, Микола Вінграновський, Г. Кириченко, Василь Голобородько, Ігор Калинець, Іван Сокульський Б. Мамайсур та інші.

У прозі визначнішими шістдесятниками були Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Я. Ступак; у критиці — Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Бойчак.

Рух «шістдесятників» було розгромлено або загнано у внутрішнє «духовне підпілля» арештами 1965 — 72 pp. У цьому процесі частина Ш. без особливого опору перейшла на офіц позиції (В. Коротич, І. Драч, В. Дрозд, Є. Гуцало та ін.), декого на довгий час (Л. Костенко), а ін. взагалі перестали друкувати (Б. Мамайсур, В. Голобородько, Я. Ступак), так що їх подальша доля зовсім не відома. Ще інших, що не припиняли опору національній дискримінації й русифікації, заарештовано й покарано довголітнім ув'язненням (І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, І. Калинець, В. Марченко та ін.), в якому вони або загинули (В. Стус, В. Марченко). Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці.

Найвідомішими представниками Ш. були поети і прозаїки М.Вінграновський, В.Голобородько, Є.Гуцало, І.Драч, Р.Іваничук, І.Калинець, Г.Кириченко, Л. Костенко, Б. Мамайсур, Ю.Мушкетик, М. Руденко, Є.Сверстюк, І.Світличний, В.Симоненко, Г. Тютюнник, В. Шевчук; художники А. Горська, О.Заливаха, В.Зарецький, В.Кушнір, Г.Севрук, Л.Семикіна; режисери С.Параджанов, Юрій Іллєнко, Л.Осика; перекладачі Г.Кочур та М.Лукаш.

Із 1963 розпочалася хвиля ідеологічних звинувачень на адресу Ш., насамперед у націоналізмі. Деякі шістдесятники під тиском влади пристосувалися до нових умов і перейшли на офіційні позиції. Із середини 1960-х шістдесятники розпочали формування політичної опозиції комуністичному режиму і незабаром стали активними учасниками дисидентського руху в Україні, зокрема як члени Української гельсінської групи.

2. Ліна Костенко і дитяча література.

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів. У 1936 р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко. У 1946 р. опубліковані перші вірші Ліни. Дівчина поступила в Київський педагогічний інститут ім. М. Горького (тепер педагогічний університет їм. М. Драгоманова), але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького.

Ліна Костенко закінчила інститут у 1956р., а наступного року вийшла перша книжка її поезій «Проміння землі». Друга збірка «Вітрила» була опублікована в 1958р., згодом — збірка «Мандрівки серця» (1961р.).

У 1962р. збірка «Зоряний інтеграл» була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977-го, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Це тоді були написані й «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші, що склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність».

Поетеса часто звертається до теми дитинства, її поетичні образи для дітей особливі: вони пробуджують почуття прекрасного, прилучають дітей до художнього сприйняття світу. В 1987 році Ліна Костенко видала збірку для дітей «Бузиновий цар». У своїх творах для молодших школярів поетеса змальовує красу рідної природи. В цю збірку входить кілька віршів про природу. Різні за своєю тональністю, ритмікою, будовою, пройняті живим відчуттям різнобарвності світу, вони виховують увагу до навколишнього середовища, підтримують жагу до пізнання. Її вірші для дітей навчають фантазувати, спостерігати і відкривати таємниці прекрасного. Ці поезії сповнені радістю, мають захоплюючий сюжет, дітям легко і цікаво читати твори такого типу.

Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм: спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації.

3. Твори для дітей Дмитра Павличка.

Дмитро Павличко (28 вересня 1929, Стопчатів на Івано-Франківщині) — провідний український поет, перекладач, визначний громадсько-політичний діяч, батько Соломії Павличко.

Закінчив філологічний факультет Львівського університету (1953). У 1971—1978 pоках був головним редактором журналу «Всесвіт», де опублікував чимало знакових творів світової літератури.

Етапною для Д. Павличка стала поетична збірка «Гранослов» (1968), у якій автор утверджував ідею незнищенності національної культури.

Але чи не найповніше талант поета розкрився в його інтимній та філософській ліриці. Збірки «Сонети подільської осені» (1973), «Таємниця твого обличчя» (1974, 1979) стали помітним явищем в українській літературі другої половини XX ст.

Завдяки Дмитру Павличкові українському читачеві було повернуто творчість Богдана-Ігоря Антонича — 1967 року побачив світ однотомник поета «Пісня про незнищенність матерії» з блискучою передмовою Павличка. Важко переоцінити вплив, який мала ця книга Б. І.Антонича на всю молоду українську поезію останньої чверті минулого століття.

Д.Павличко — автор однієї з найулюбленіших українських пісень «Два кольори». Перу Д. Павличка належить також антологія перекладів «Світовий сонет» (1983), сонетів Шекспіра, антології польської, хорватської поезії та багато інших творів.

Особливу сторінку творчості Д.Павличка складають його поетичні твори для дітей. Збірка «Плесо», «Де найкраще місце на землі», казкові поеми «Пригоди кота Мартина» та «Золоторогий олень» — цілі віхи в українській дитячій поезії.

Книжка «Золоторогий олень» у новій авторській редакції готується до видання у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» на 2009 рік.

4. Видавнича та творча діяльність Всеволода Нестайка.

Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині у сім’ї службовця.

Рятуючись від голоду, в 1933 році мама – вчителька з двома дітьми переїхала в Київ, де мешкала її сестра, і почала працювати в 56 школі. Саме з цих років Всеволоду і запам’яталась самотність: хворобливого хлопчика (“мабуть, немає такої дитячої хвороби, окрім рахіту, якою б не хворів у дитинстві”) мама зачиняла дома, а сама бігла на роботу.

В 1941 році одинадцятирічний хлопчик звідав страшні будні війни, окупації, два довгих дитячих роки поневірянь, голоду, страху облав і неволі. Після війни, проштудіювавши самостійно дев’ятий клас, склав екстерном екзамени і закінчив школу із срібною медаллю (була одна четвірка з фізики).З 1947 року Всеволод Нестайко навчається на філологічному факультеті Київського університету.

Перше оповідання для дітей побачило світ у 1954 році в журналі “Барвінок”, а перша збірка “Шурка і Шурко” вийшла 1956 року. Відтоді автор написав чимало цікавих і дотепних книжок для дітей. Серед них – особливо талановиті казки для дошкільнят: “В країні сонячних зайчиків” (1956 р.), “Пригоди близняк-козенят” (1972 р.), “Олексій, Веселесик і Жарт-птиця (1972 р.).

Із особливим захопленням читають молодші школярів книги “Супутник “ЛІРА-3” (1960), “Одиниця з обманом” (1976 р.), “Незвичайні пригоди в лісовій школі” (1981 р.), “П’ятірка з хвостиком” (1985 р.), а підлітки – “Надзвичайні пригоди Робінзона Крузо...” (1966- 68 р.), “Пригоди Грицька Половинки” (1978), “Пригоди журавлика” (1979), “Тореадори з Васюківки” (1973 р., 1980 р.), “Чудеса в Гарбузяках” (1984 р.).

За повість-казку “Незвичайні пригоди у лісовій школі” письменник удостоєний літературної премії імені Лесі України 1982 року. Кінофільм, створений за повістю “Тореадори з Васюківки”, здобув “Гран-Прі” на Міжнародного кінофестивалі у Мюнхені (1968 р.), кінофільм “Одиниця з “обманом” (за однойменною повістю) отримав премію на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1984 р.) і спеціальний приз на Міжнародному фестивалі у Габрово (1985 р.). 1979 року книжка “Тореадори з Васюківки” внесена до Особливого Почесного списку Г.-Х. Андерсена як один із видатних творів сучасної літератури для дітей.

У 1988 році видавництво “Веселка” випустило в світ книжку В. Нестайка “Незнайомка з країни Сонячних Зайчиків”, а в 1990 році – “Слідство триває” та “Таємничий голос за стіною”. Живе письменник у м. Києві.

Повість-казка «В Країні Сонячних Зайчиків» була однією з перших книжок Всеволода Нестайка. За словами самого письменника, сонячних зайчиків вигадав, звичайно, не він. Сонячних зайчиків вигадав той наш далекий пращур, невідомий самодіяльний лінгвіст-словотвореиь, ЯКИЙ уперше побачив оддзеркалену сонячну плямку і назвав її сонячним зайчиком.

Про живого сонячного зайчика з довгими вушками, лапками та куцим хвостиком писало багато поетів, але відкрити й описати казкову Країну Сонячних Зайчиків, мов Колумбові Америку, пощастило саме Всеволоду Нестайку. А було це так...

Одного сонячного ранку перед пробудженням наснилося письменникові, що на його носі сидить живий сонячний зайчик і золотим пензликом малює на його щоках ластовиння — до речі, у дитинстві Всеволод Зіновійович, за його словами, був рудий і веснянкуватий! — і він одразу прокинувся й відчув якусь незвичайну радість, передчуття щасливої несподіванки, і йому страшенно закортіло відразу ж сісти за письмовий стіл та й розпочати писати про отих лоскотливих і бешкетних сонячних зайчиків! Так і народилася повість-казка «В Країні Сонячних Зайчиків» у 1959 році й одразу зробилася улюбленим читанням української дітвори.

Років із тридцять тому, під час виступу в одній із шкіл, до письменника, як він сам розповідав, підійшла вчителька молодших класів, молоденька, гарненька, з променистими розумними очима, і розповіла йому, як вона читає дітям у класі про сонячних зайчиків, і що вони разом навіть придумали гру в Країну Сонячних Зайчиків: малюють малюнки до цієї казки, а переможцям цього конкурсу вручають посвідчення почесних громадян Країни Сонячних Зайчиків.

Так десь із десять років тому з'явилася з-під пера Всеволода Нестайка нова казкова повість, яка була своєрідним продовженням попередньої, де фігурувала ота Незнайомка, бо, на глибоке переконання письменника, класні керівники - то класні чарівники: недарма ж у вчителів улітку не один, як у всіх інших громадян, а два місяці відпустки — один місяць вони відпочивають, а другий — навчаються на курсах підвищення кваліфікації класних чарівників у Країні Сонячних Зайчиків!

Саме із цієї, можна сказати — фундаментальної, думки і народилася нова повість-казка «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків».

Як розповідав мені Всеволод Зіновійович, йому здавалося, що тепер він уже точно ніколи й нізащо не повернеться більше до сонячних зайчиків, але... Ох, уже це «але»! Нікуди від нього дитячому письменнику, який пише пригодницькі твори, не подітися!.. Так от... Але одного разу виступав Всеволод Нестайко знову ж таки у школі, й одна дівчинка раптом сказала: «А я на вас ображаюсь! У вас майже всі головні герої, крім хіба що Космо-Натки, — хлопці. А дівчатка завжди другорядні. Ви, мабуть, їх просто не любите!..»

За словами письменника, він одчайдушно зреагував на докір дівчинки розпачливим вигуком: «Боже збав! Люблю! Дуже люблю! Просто жити без дівчат не можу! І письменником став тільки після того, як у мене донька народилася!»

На що оте цікаве й настирливе дівча кинуло: «Тоді напишіть про дівчинку в якійсь казковій країні!..»

Це вже було пряме соціальне замовлення! Діватися було нікуди, тож довелося письменникові знову братися за перо та й повертатися до своїх давніх фантазій...

Так і народилася нова казкова повість «В Країні Місячних Зайчиків», де головною героїнею стала дівчинка Ганнуся, або просто — Нуся.

Зрештою, протягом чотирьох десятиліть уклалася казкова трилогія, яка під загальною назвою «В Країні Сонячних Зайчиків» вийшла у видавництві «Довіра» у 1994 році і, здається, нарешті «закрила» цю «зайчикову» тему для Всеволода Нестайка назавжди — а втім, хто його знає!.. — тим самим дозволивши йому вивільнити розум, уяву і час для створення нових і нових непересічних повістей-казок, які щедро випорхують із-під його невтомного талановитого пера і друкуються у наших найпопулярніших дитячих часописах.

Доля Нестайкових сонячних зайчиків не обмежилася рамками власне книг, а набула інших жанрових і видових забарвлень.

Так, зокрема, письменник створив феєричну п'єсу «Сонячний Зайчик і Сонячний Вовк», яку поставили у Львівському обласному та Ніжинському театрах.

Редагував Всеволод Зіновійович і дитячий казково-пригодницький журнал «Терентій», назву якому дало ймення одного із сонячних зайчиків, мешканців казкової країни.

З'являлися сонячні зайчики і в п'єсі Всеволода Нестайка «Перо Жарт-Птиці», яка свого часу з успіхом ішла на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка...

Одне слово, сонячні зайчики вже понад сорок років живуть не лише в душі та в уяві письменника, а й мандрують по всіх усюдах, щедро засіваючи дитячі серця та голівки сонячними щирістю й добром!..

Твори з української літератури БЛИЗНЕЦЬ ВIКТОР БІОГРАФІЯ

БЛИЗНЕЦЬ ВIКТОР БІОГРАФІЯ

(1933-1981)

Народився в с Володимирiвнi на Кiровоградщинi в багатодiтнiй родинi селян. Був

дуже здiбним та допитливим учнем, школу закiнчив iз золотою медаллю. Навчався на

факультетi журналiстики Киïвського державного унiверситету iменi Т. Г.

Шевченка. Працював у редакцiях рiзних газет, журналiв, у видавництвах редактором.

Усi твори В. Близнеця написанi для дiтей. Найпопулярнiшi з них: повiстi “Паруси

над степом”, “Землянка”, “Древляни”, “Мовчун”, “Женя i Синько”, “Золота гора до

неба”, “Золота павутинка”, повiсть-казка “Земля Свiтлячкiв”. Спецiально для дiтей

переклав сучасною украïнською мовою лiтопис “Повiсть минулих лiт”.

Життя i проблеми дiтей у великому мiстi

(за повiстю В. Близнеця “Женя i Синько”)

Повiсть В. Близнеця “Женя i Синько”, що вийшла 1974 року, одразу ж стала помiтним

творчим явищем в украïнському письменствi. Їï можна назвати i казковою

реальнiстю, i реальною казкою, оскiльки в нiй переплелись розповiдь про сучасних

дiтей великого мiста з фантастичними елементами (на зразок шведськоï казки А.

Лiндгрен про Карлсона). У повiстi фантазiйним витвором дiвчинки Женi є кумедний

чортик Синько. Чим бiльше ми з ним знайомимося, тим глибше розумiємо, що вiн

уособлює собою нацiональну мудрiсть життя, наступнiсть i зв’язок поколiнь та вiчнi

загальнолюдськi iстини. Саме розмови iз Синьком виявляють усi найтоншi вiдтiнки

характеру Женi.

Вона

Ї звичайна дочка пересiчних батькiв. Навчається в киïвськiй школi i проводить

вiльний час у такому ж, як тисячi iнших, мiському дворi. Це

Ї зовнi. А от внутрiшнiй свiт цiєï поетичноï дiвчинки далеко не

звичайний. Вiн кришталево-романтичний, замрiяний, наïвно-пiднесений. Чи не

тому вчителька у доповiднiй записцi пише, що “характер у дiвчини нелегкий”? Та як

на мене, “нелегким” вiн може задаватися людям, що не здатнi розумiти уявну

побудову Женею “гiбридного” моста, який поєднав би Киïв з рiдним селом

ïï батькiв. Таким би людям здалася дивного дружба щироï дiвчинки з

професором бiологiï Гай-Бичковським, який вселяє у Женю вiру в себе. Дiвчинка

глибоко вiдчуває нерозривний зв’язок з природою, вмiє бачити й розумiти

ïï красу, тому пiдтримка професора так ïй необхiдна: “Вiрю,

Євгенiє, що цей поклик душi не ослабне у вас…”

Ми вiдчуваємо, що вчинками “дивноï” дiвчинки керує народна мораль. Вона не

тiльки мрiє, але й дiє: витягує в Пущу-Водицю своïх постiйно заклопотаних

домашньою роботою батькiв, торкається босою ногою весняноï землi i вiдчуває

проростання пролiска. Доброта ïï душi допомагає вивести зi стану

морального виснаження та душевного занепаду башкетника Андрiя Кущолоба.

Вiн

Ї однокласник Женi, зiтканий весь iз суперечностей: непокiрний i водночас чуйний,

розумний, розбишакуватий i нестримний в усьому, немилосердний i жорстокий у

ставленнi до свого дiдуся. Ми бачимо, як руйнiвнi iнстинкти беруть верх над

здоровим глуздом хлопця. Та, мабуть, вiн у цьому не винний, бо ще з дитинства

батьки йому щоразу повторювали, що вiн найкращий i найрозумнiший, засипали його

дорогими подарунками. Так i вирiс Андрiй “генералом Беном”, заводiякою армiï

юних шибеникiв. До батькiвського виховання додався й вплив старшого за вiком,

нестримного вуличного хлопця

Ї хулiгана Вадьки Задухи.

Перед нами пiдлiтки одного двора, але ж якi вони рiзнi! Рiзний у них свiт, рiзнi

мрiï, рiзнi уподобання, тому рiзне i майбутнє. Менi здається, що це

Ї головна думка повiстi. Ось чому В. Близнець наголошує на тому, що душу пiдлiтка

треба пiдтримувати у ïï чистих пориваннях i лiкувати вiд жорстокостi,

нещиростi й бездуховностi.

Повiсть “Женя i Синько”

Ї це не просто цiкава розповiдь про життя i проблеми мiських дiтей, але й

своєрiдний пiдручник моралi та становлення юноï особистостi й

вiдповiдальностi за неï батькiв i суспiльства.

ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК

(рік народження 1939)

Шевчук Валерій Олександрович народився 20 серпня 1939 р. у родині шевця в Житомирі. Після закінчення в 1956р. школи хотів стати геологом, але, розчарувавшись у геології, поїхав до Львова вступати в Лісотехнічний інститут. Не вступив і повернувся додому. Працював при ремонті Житомирського сільськогосподарського інституту будівельним підсобником. У цей період захоплювався вивченням літератури, зокрема української. Особливе враження справили на майбутнього письменника книга Д. Багалія «Григорій Сковорода — український мандрований філософ» і твори І. Франка, що, за висловом самого Шевчука, «встановило основи мого світогляду. Я почав розуміти й вивчати українську літературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя».

У 1957 р. В. Шевчук закінчив технічне училище і був відправлений на роботу на бетонний завод. У 1958р. він вступив на історико-філософський факультет Київського університету. Навчаючись, налагодив стосунки з літературними студіями: «Січ» (студія імені В.Чумака) і «Молодь», писав вірші, з 1960р. почав писати новели.

У 1961р. В. Шевчук дебютував оповіданням «Настунька» про Т. Шевченка в збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов у Житомирі.. Навесні 1961р. літературна студія «Січ» видала стінну газету «Заспів», в якій було надруковано оповідання В. Шевчука «Щось хочеться» (пізніша назва «Кілька хвилин до вечора» — збірка «Долина джерел»). На те оповідання був гострий відгук в університетській газеті «За радянські кадри». За газету «Заспів», де був намальований Т. Шевченко із зеленими вусами, Шевчука хотіли вигнати з університету, тягали до КДБ, допитували, але виключили художника, який малював ту газету.

У 1961 р. В. Шевчук написав 18 коротких новел і першу статтю «С. Васильченко в Коростишівській семінарії» для житомирського збірника, наступного року написав 20 новел, частину з яких надрукував переважно в журналах «Вітчизна» та «Літературна Україна». Деяким з них судилося бути перекладеними іншими мовами, а одна — «Вона чекає його, чекає» — була навіть пізніше екранізована (І. Жилком як студентська робота).

Після закінчення університету В. Шевчук був відправлений до Житомира власним кореспондентом газети «Молода гвардія» В листопаді був взятий до армії, служив у Мурманській області. В армії знову почав писати вірші, не припиняючи роботи над прозою.

Повернувся додому у 1965р. саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі «Україна», протестуючи проти масових репресій. У вересні влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі (враження від цієї роботи відбилися в повісті «Голуби під дзвіницею»).

У 1966 р. закінчив повість «Середохрестя», в якій відбив враження від студентського життя. Арештували його брата, тому Валерій змушений був звільнитися з роботи (причиною арешту брата було те, що він вирішив набрати в друкарні й відбити для себе як пам'ятку часу статтю про процес над Погружальським. За це брат дістав п'ять років концтабору суворого режиму).

У 1967р. вийшла книжка «Серед тижня». В. Шевчук став членом Спілки письменників України.

У 1969р. він написав повість «Золота трава» (надрукована в 1984р.) і перший варіант повісті «Мор», до якої повернувся в 1980р. і зробив остаточну редакцію в 1983р. Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, вийшла книжка «Вечір святої осені», в якій було надруковано вісім нових оповідань.

У важкі сімдесяті роки твори письменника майже не друкували, тому він змушений був писати «для себе». Протягом 1979— 1999 pp. В. Шевчук видав книги: «Крик півня на світанку» (1979), «Долина джерел» (1981), «Тепла осінь» (1981), «На полі смиренному» (1983), «Дім на горі» (1983), «Маленьке вечірнє інтермеццо» (1984), «Барви осіннього саду» (1986), «Три листки за вікном» (1986), «Камінна луна» (1987), «Птахи з не видимого острова» (1989), «Дзиґар одвічний» (1990), «Дорога в тисячу років» (1990), «Панна квітів» (1990), «Із вершин та низин» (1990), «Стежка в траві. Житомирська сага» (у 2 т., 1994), «У череві апокаліптичного звіра» (1995), «Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення» (1995), «Око прірви» (1996), «Жінка-змія» (1998), «Юнаки з вогненної печі» (1999), «Біс плоті» (1999) та ін.

У 1986 р. В. Шевчуку присвоєне звання «Заслужений діяч польської культури», наступного року він був удостоєний Шевченківської премії за роман «Три листки за вікном».

З 1988 р. В. Шевчук — ведучий історичного клубу «Літописець» при Спілці письменників України. У 1999 р. винагороджений «Орденом князя Ярослава Мудрого» V ст.

На сьогоднішній день В. Шевчук — викладач Київського національного університету ім. Т. Шевченка, ведучий історико-суспільних циклових річних програм Українського радіо: «Козацька держава», «Київ, культурний і державний», «Загадки і таємниці української літератури», «Цікаве літературознавство».

В. Шевчук лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, премії фонду Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, О. Пчілки, О. Копиленка, І. Огієнка, премії в галузі гуманітарних наук «Визнання» (2001). Він є автором близько 500 наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури, дослідником і перекладачем сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури.

У творчості В. Шевчука умовно можна виділити три основні напрямки: історична проза, твори, що відображають сучасне життя, літературознавчі праці.

Роман-балада «Дім на горі», який письменник називає «обителлю свого духу», народжувався у 1966—1980 роки. Але чому автор визначив жанр твору як роман-балада? Бо перед нами справді ліро-епічний твір із фольклорно-фантастичним елементом. Роман-балада «Дім на горі» написано під впливом та на основі народнопоетичних традицій з метою розкрити людину через психо-інтуїтивне пізнання її долі. Від давніх гуманістичних традицій, через релігійні уявлення, елементи східного фольклору, біблійні сюжети до морально-етичних принципів сучасного життя розглядаються проблеми сучасності. Це вічні істини народного буття, моралі та етики. Автор художньо досліджує сутність добра і зла (новели «Відьма», «Чорна кума»). Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі («Свічення»). Про спробу людини подолати самотність і смерть йдеться у «Джумі». У новелі «Панна сотниківна» — застерігає від душевної роздвоєності. Сама назва вказує на соціальне походження героїні: донька сотника. (Сотник — той, хто очолював сотню у давньоруському війську; ця військова посада була особливо поширена за часів Запорозької Січі). З перших рядків читача огортає дивна таємничість: «Це сталося вночі... Місяць висів над їхнім високим дахом...». Дія — в кімнаті: на фоні тиші й спокою, де відчувається суцільна гармонія,— прийшов до сотниківни сон і приніс... — дитяче сновидіння. Вона відчула себе щасливою (звичайно, адже саме дитячий світ сповнений відповідності гармонії). Шкода, що це лише сон. Як передісторія сприймається ще одна сюжетна лінія: «Незадовго до цього був пущений на землю юний чорт». (Чорт — носій зла, «нечиста сила»). Отже, це, мабуть, час, коли сотниківна душевно страждає, але її душа прагне гармонії й краси. А чорт, побувши конем, став парубком. Та й цього йому мало — перекинувсь у білого хорта: «...кинув оком догори, сонце. Його засліпило проміння, залило з головою, і юному чортові здалося, що в нього розірветься від щастя серце». Отже, чорт теж відчуває себе щасливим. Але від чого? Автор змушує нас постійно роздумувати.«розкривати незвщане», повертаючись ще раз до прочитаного: то хто ж «посіяв» страх, тривогу, неспокій у душу сотниківни? Невже чорт в образі парубка? Він — спокусник, тому підтвердження: її тривога, страх, навіть біль. Він — жорстокість і потворність, але одночасно — захоплюється красою сотниківни, однак не здатний поцінувати її.

Таким чином, у творі спостерігається протиборство двох світів, двох сил: добра і зла, краси й потворності, ніжності й жорстокості — реальності й містики. «Ранок привів до них студента, чорного і смаглявого. Зайшов... наче ненароком, попросив воду». Потім заїхав козак (уже шляхетного роду, теж попросив води; був одного обличчя зі студентом, але у погляді — несподівана туга! — і стало їй страшно. Той погляд пронизував їй тіло,... хотілося їй утекти, «кудись у незвідь, але... сиділа непорушно». «По кількох днях попросив пити третій подорожній. [...]...й він, і козак, і той студент схожі один на одного...» Але й рідні: очі — чорні, зелені, сині. А боялася вона їх однаково: не прості це подорожні. А під ранок снилося щось темне й тривожне,... помічала нові синці.

То хто ж вони є? Чому у сотниківни такий стан душі (сниться темне й тривожне, не проходить попередня душевна тривога, страх). Чому образи сприймаються по-іншому? Бо студент представляє в своїй особі просвітництво й духовність (без чого немислиме людське буття). Козак — символ волі й незалежності; готовий до захисту, бо зі зброєю. (Цікава художня деталь: вони однакового обличчя і зросту). Отже, духовність, воля — однаково рівні й необхідні, щоб утворити гармонію людського буття. Образ міщанина асоціюється з певним достатком (а багатство для людини —- це розум і духовність, свобода і незалежність).

Чому так страждає душа сотниківни? (Тривога, печаль — боляче тиснуть, травмують людську душу!) Вона шукає рятунку у ворожки. Дійсно, під впливом чарів їй стало легше дихати... Таким чином, дещо позбавилася впливу зла. Народна містика допомагає впізнати трьох гостей — подорожніх. А чорт став веселий і розбишакуватий, «вже хотілося йому розгулятися, вдарити об землю лихом і сколошматити світ». Лихо, своє зло спрямовує він і на тварин, і на людей (жаба від цього вмерла, коні — схарапудилися, а дядько так перелякався, що «признався Богові у всіх гріхах»). Фактично, страх — це смерть, – якщо не можна «вирватися» з його полону. Чортові дивно стало, чому й він не боїться? Та ось він зустрічається з досвідченим чортом, який зазначає: «Наша доля незавидна: вірять у тебе — живеш, не вірять — умираєш. Скільки вже нашого брата переставилося ні за цапову душу...» Дивно, але напрошується висновок, що віра тримає на цьому світі, без неї наступає смерть, навіть серед темного, злого. Невипадковий образ домовика, бо лише після його появи (уже серед двох «нечистих») здалося юному чортові, що «десь на дні його єства щось пробудилося», і захотілося йому чогось незвичайного, подумав: «Що ці жарти мені, коли від них нема доброго задоволення!» Тоді він і побачив перед собою панну (серед саду):. стислося серце, важко дихати стало; завмер, вдивляючись у чарівне видіння. Але що це? Від такої краси на душі відчув смуток і щастя. Він щасливий від споглядання краси, але сприйняти її не здатний.

Отже, людська краса — всесильна, могутність її у найкращих проявах, вона перемагає зло: «...біля чарівної панни упало його роз'ятрене, закривавлене серце...». Наступна ідея твору — спасіння людської душі. Думи і погляди спрямовані, як завжди, до Всевишнього. Бог — спаситель! Тому ноги сотниківни самі понесли її до церкви — на «прощу». Впала перед образами, але помолитися не встигла: знадвору почулися важкі кроки... Як виявилося, відсутність взаємних почуттів найбільше «ранила» студента (духовно багатий, більш вразливий). Він приносить у церкву труну і в ній умирає. Пролопотіли кілька разів крила (сотниківна боялася й дихнути, аби не виказати себе); почулися почергово кроки — відповідно зайшов міщух у білій одежі зі свічкою, прийшов козак у чорному й безшумно почав крастися до труни. «Міщух різко повернувся, і вся церква раптом освітилася яскравим світлом...»; у глибині...щось ухнуло й кинулося; міщух раптом закричав, дико вимахуючи руками; козак дивно підстрибнув, і coтниківна,— а вона молилася,— болісно зойкнула: «Позаду в нього тягся довгий хвіст, а замість ніг виглядали брудні ратиці».) То хто ж є хто — очевидно. Однозначно, що зло підступне й жорстоке. А церква — символ святості, Божого всепрощення, зцілення людської душі.

Читач відчуває боротьбу з хаосом, застереження від роздвоєння людської душі (символічні образи білого й чорного коня: боротьба добра зі злом). Значний і цей діалог (юний чорт і сотниківна): «Нам відведено мало часу для життя. І ми, і ви, люди, піддані одному прокляттю: прийде огненний чоловік і потопче нас. Не губімо часу, панно, віддамося коханню, бо ж і ми, і ви однаково живі істоти.». Чорт намагається спокусити сотниківну, але вона боїться втратити живу душу. «Не торкайся мене! Я не віддамся тобі, чорте, бо любов свята. Я хочу жити для щастя, а не для задоволення, адже справжнє щастя — це як чисте небо над головою...».

У творі тісно переплітаються містика та реальність. Зло — потворне. Де сили, що зупинять його, у чому вони, від кого чекати допомога, на кого надія? Після довгих роздумів, припущень, юний чорт робить висновок, що у світі повинні бути відповідності, інакше він не триматиметься купи. «Світ без гармонії ні до чого, бо, коли порушиться в ньому одна ланка, розсиплеться на сміття». Чорт отримує поразку. Причина його смерті — у законі відповідності й гармонії. Адже бездушність породжує дисгармонію. Духовність підносить людину, робить її почуття святими, визначає суть самого життя! І ось розв'язка: «Вранці сотниківну випроваджували в монастир...» Чому вона зробила такий вибір? Бо зрозуміла формулу сутності людського буття. «І коли вона падала долі, уздріла раптом дуже чітко й близько від себе великі, чорні, повні ясного вмиротвореного світла чоловічі очі, які вона знала колись давно, які, можливо, й полюбити могла б, але досягти яких так і не спромоглася». Таке надихаюче видіння! Хто ж це такий? Чиї очі?!

У житті людина відчуває роздвоєння душі, ніби оте подвійне «я». Варто схибити, «піддатися» спокусі, і «летимо у прірву», керовані злом. Душа страждає від сумніву, іноді не витримує випробувань. І саме в скрутну хвилину ми звертаємося до образу Спасителя, прагнемо захисту, допомоги. Велетенський чоловік діє десь над нами: він усе бачить і знає, непомітно з'являється у критичний момент, стає на захист.

Твір «Панна сотниківна» — актуальний і злободенний, розрахований на інтелектуального читача, який повинен осмислити систему образів, символів, знаків, щоб зрозуміти філософію, логіку, реальний і містичний світи.

Твір пройнятий духом християнських ідей, які для українців споконвіку вважалися головними життєвими орієнтирами. І для того, щоб народ зміг відродити з руїн свою духовність, треба знайти істину! Письменник філософськи осмислив людину та її участь у боротьбі добра зі злом, любов і щастя, що становить гармонію і відповідність. «Історія і сучасність,— стверджує письменник,— неподільні. І не тільки тому, що все виростає з минулого. Змінюються соціальні обставини, і людина стає в них іншою. Але, як і багато років тому, сьогодні хвилюють її одвічні проблеми — пошуки істини, шляхів людського самоствердження. Духовний світ людини, її вчинки, жага пізнання врешті стають частиною, з якої складається картина життя, його руху вперед...».

ОСНОВНІ ТВОРИ:

«Стежка в траві», «На полі смиренному», «Три листки за вікном», «Сповідь», «Мор», «Дім на горі».

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

1. Кравченко А. Валерій Шевчук // Історія української літератури XX століття. У 2 кн./За ред. В.Г. Дончика. — К-,— Кн. 2.— 1995.

2. Шевчук В. Сад житейських думок, трудів та почуттів. // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст..: В 4 кн. — К., 2001. —Кн. 4.

3. Мовчан Р. Валерій Шевчук // Українська проза XX століття. — К-, 1997.

4. Навчально-методичні матеріали до уроків вивчення творчості Валерія Шевчука //Українська мова і література в школі. — 2003. — № 6-9.

Твори з української літератури ЖИЛЕНКО IРИНА БІОГРАФІЯ

ЖИЛЕНКО IРИНА БІОГРАФІЯ

(народилася 1941 року)

Народилася в Києвi. Рано втратила батькiв. Навчалася i працювала одночасно.

Закiнчила вечiрнє вiддiлення Киïвського державного унiверситету iменi Т. Г.

Шевченка. Спочатку працювала вихователькою в дитячому садку, потiм

Ї у редакцiях газет та журналiв.

Поетеса. У творчому доробку багато поезiй для дiтей (книжки “Достигають

колосочки”, “Вуличка мого дитинства”, “Казки буфетного гнома”, “Двiчi по два

дорiвнює кульбабцi” та iн.).

Блискуча гра фантазiï у поезiï Iрини Жиленко

Злiтайте! Небо ж бо велике,

Хто на Пегасi, хто i так…

Iрина Жиленко

Поетеса Iрина Жиленко не мислить свого життя без польоту мрiй. Вона знає, що дiти,

ïï улюбленi читачi, часто лiтають “на кульках, планерах i змiях”, а тому

вона вирiшила випустити в повiтря i свою чарiвну Жар-птицю, щоб було чим

захоплюватись, щоб було чому радiти, щоб посвiтлiли лиця у всiх, хто побачить це

диво. Проте екзотична пташка, не звична до спiвiв, захворiла i тепер лiкується

вдома. Вона п’є молоко, ïсть родзинки, читає журнали, щоб подарувати

новорiчну радiсть дiтям своïм новим польотом. Не всi, однак, радi Жар-птицi

Ї стара кульгава Aава, яка вважала себе Павою, знайшла чарiвну пташку занадто

яскравою, ïï думку пiдтримали ворони. Та добре, що у Жар-птицi бiльше

прихильникiв, нiж ворогiв, тому ïï завжди чекають iз нетерпiнням дiти i

дорослi. Про цю iсторiю Iрина Жиленко повiдала у вiршi “Жар-птиця”.

Незмiнним новорiчним гостем дiтвори є Дiд Мороз. Вiн стан персонажем вiрша

“Пiдкова”. Золоту пiдкову, загублену стареньким Дiдом Морозом, знайшла лiрична

героïня твору. Вона, незважаючи на цiннiсть цiєï знахiдки (пiдкова може

притягувати щастя), вирiшує повернути ïï назад до Лапландiï. Для

багатьох такий вчинок залишиться незрозумiлим. У вiршi є гiперболiзований образ

“сiмсот роззяв”. Пiд ним легко вгадуються тi, хто заздрить чужому щастю, й тi, хто

береться судити про чужi добрi вчинки.

Iрина Жиленко завдяки блискучiй грi фантазiï створила у вiршi неповторний

образ красунi-зими. Снiг у ïï вiршi стає “звичайним” тiльки в кiнцi

твору, а до того вiн свiтився рiзноманiтними кольорами: зеленим, рожевим,

блакитним, нiжно-фiолетовим.

Атмосфера свята продовжує панувати i у вiршi “Гном у буфетi”. Старенький буфетний

гном добре знає усю родину, адже оселився вiн у цiй господi дуже давно.

На свята гном золотить сервiзи, дарує слухняним дiтям шоколадки i нашiптує ïм

казки. Маркiза з фарфору навчила гнома чемних манер i вiн став справжнiм франтом.

Тож, втягнувши в петлицю троянду, надiвши свого незмiнного багрового ковпачка,

гном iде до своєï дами на чай. А грає ïм цвiркун-музикант на скрипцi.

Так проходять столiття, але свята зустрiчi зi стареньким мешканцем буфету чекають

усi.

Отже, кожен iз розглянутих вiршiв Iрини Жиленко дарує читачам свято зустрiчi

ïх справжньою поезiєю. А ïï не може бути без яскравоï

образностi, польоту фантазiï, вмiння поєднати найтонший лiризм iз iронiєю i

гротеском. 1 хочеться вiрити, що утвориться та спiльнота людей, що вiдчувають

красу, про яку писала Iрина Жиленко:

Ми

Ї це дихання тисячi щасть.

Ми

Ї це нiжнiсть небес на щоцi.

Ми

Ї це ти, i ось той, i ось та

Ї

невичерпна безсмертна спiльнiсть.

Ми

Ї це щедрiсть i доброта.

Людина, яка прагне створити таке суспiльство, назвала себе “homo feriens”

Ї людина святкуюча. Тож нехай вiршi Iрини Жиленко стануть популярними, можливо

тодi в свiтi з’явиться бiльше оптимiстiв, бiльше щасливих i добрих

людей.

Дата добавления: 2014-01-07