Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Лекція 3. Генезис прав людини за змістом нормативно-правових актів

Генезис прав людини за змістом нормативно-правових актів

(2 год.)

Перше закріплення ряду ідей щодо прав людини у законодавстві пов’язується з англійською Великою хартією вільностей, яку підписав у 1215 року в Англії король Іоан Безземельний внаслідок угоди між ним і повсталими проти нього англійськими баронами. Хартія складається з 63 статей, що захищають право на приватну власність, недоторканість та свободу особистості від абсолютизму – таким чином обмежувалася влада монарха над людиною. Цей важливий правовий документ і сьогодні є одним із чинних конституційних законів Великобританії. Донині зберігають своє значення зафіксовані у ньому, зокрема, принцип недоторканності особи: “Жодна вільна людина не буде заарештована або ув’язнена, позбавлена володіння або будь-яким іншим способом знедолена… інакше як за законним вироком рівних їй і за законом країни” (ст. 39); право людини на вільне пересування: “Нехай кожному надалі буде дозволено вільно залишати королівство і повертатись у повній безпеці” (ст.42). Хартія справила значний вплив на розвиток ідеї прав людини не тільки у Великій Британії, але й у світовій правовій думці в цілому. Цей розвиток знаходить прояв у “Петиції про права” (Англія, 1628 р.), в якій конкретизується положення про неможливість позбавити волі та ув’язати вільного громадянина без законних підстав і, що особливо важливо, підкреслюється незаконність функціонування будь-яких таємних чи спеціальних судів, які б не керувалися загальним законодавством і неприпустимість позасудових репресій. Отже, тут вбачаються перші спроби розробити механізм забезпечення та захисту прав людини. У 1689 році, після так званої “Славної революції” в Англії було прийнято “Біль про права” – акт, який став юридичною основою конституційної парламентської монархії у Великій Британії і в якому закладено основи демократичного парламентаризму, зокрема вільні вибори членів парламенту, їх недоторканість.

Одним з перших юридичних документів, який відобразив права людини в систематизованому вигляді. Була Вирджинська декларація (1778 р.), покладена в основу Біля про права Конституції США (1791 р.).
У ст.1 цієї Декларації відзначається, що всі люди від природи однаково вільні й незалежні, мають певні невід’ємні права.., а саме – права втішатися життям і волею, засобами набувати й володіти власністю, та пошуками щастя й безпеки”. А у ст.5 підкреслено, що вся влада належить народові і виходить від нього, а також уперше в чинному законодавстві закріплено принцип розподілу влади: “Законодавча та виконавча влади Штату мають бути відмежовані від судової, щоб члени перших двох не могли застосувати насильство й поділяти долю народу”.

Щодо 10 поправок-доповнень (статей) до Конституції США, то перша з них встановлює, що “Конгрес не повинен ухвалювати законів, які б запроваджували будь-яку релігію чи забороняли вільне відправлення релігійних обрядів, обмежували свободу слова чи забороняли свободу слова преси або право народу мирно збиратися й звертатися до уряду з петиціями про відшкодування збитків”. Тобто свобода совісті, свобода слова, зборів тощо були недоторканними з боку держави. Власне, вперше у світовій практиці саме в конституції були закріплені певні права і свободи людини не як милість з боку короля, уряду, держави, а як та природна мета, порушувати яку ніхто не має права, в тому числі й належно прийнятими законами. Велику увагу було приділено також правосуддю, його принципам (поправки 5-8); зокрема проголошували неможливість двічі притягати людину до відповідальності за одне й те саме правопорушення, право на швидкий і прилюдний суд і на допомогу адвоката, а також заборона жорстоких та незвичайних покарань. Тогочасна Конституція США була надзвичайно прогресивним документом, який мав вплив не лише на розвиток ідеї щодо прав людини у цій країні, але й на утвердження ідеї прав людини у законодавстві інших країн, у міжнародних відносинах.

У 1789 році була прийнята в Парижі, після перемоги Великої Французької революції, Декларація прав людини і громадянина. У ній після урочистого вступу, зазначалося, що причиною будь-якого суспільного лиха є “забуття прав людини і зневага до них”, викладені “природні, невід’ємні та священні права людини”. У ст. 1 Декларації сказано: “Люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах. Суспільні відмінності можуть базуватися тільки на міркуваннях загального блага”. Це твердження мало загальноєвропейське, загальносвітове революційне значення, оскільки орієнтувало на те, щоб раз і назавжди покінчити із соціальним безправ’ям одних і нічим не обмеженим пануванням інших.

Досить згадати, що у той час, коли було проголошено Декларацію, в США існували рабство і работоргівля, а в Російській імперії селяни, переважно кріпаки були цілковито безправні: поміщик міг їх подарувати чи навіть вбити. Надзвичайно важливими є й положення ст.2, в якому йдеться про те, що “мету кожної державної спілки становить забезпечення природних і невід’ємних прав людини. Це свобода, власність, безпека і опір гнобленню”. Принциповим є також розуміння свободи так, як зафіксовано у ст. 4: “Свобода полягає у можливості роботи все, що не шкодить іншому”, таким чином, здійснення природних прав кожної людини зустрічає лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими самими правами”. При цьому, як підкреслено в Декларації, ці межі мають бути визначені лише в законом.

Уперше в світовій практиці в Декларації було закріплено так званий загальнодозволений принцип взаємовідносин людини і держави у демократичному суспільстві: “Дозволено все, що прямо не заборонено законом”(ст. 5). У Декларації також закріплювалося, що тільки закон може встановити покарання, при цьому “ ніхто не може бути покараний інакше, як за законом, належно застосованим, до здійснення правопорушення”. Інший важливий принцип правосуддя- презумпція невинуватості також знайшов закріплення в Декларації: “...особа вважається невинуватою у скоєнні того чи іншого правопорушення доти, поки в судовому порядку на підставі закону не буде доведено її вину. В цілому не зважаючи на те, що вказані принципи та проголошені права людини згодом не раз ігнорувалися, Декларація прав людини і громадянина стала етапним явищем на шляху розвитку ідеї прав людини.

Схарактеризовані юридичні документи США і Франції стали свого роду еталоном, взірцем для законодавчого закріплення насамперед особистих (громадянських), політичних прав людини (згодом їх було названо правами першого покоління). Коли ми ведемо мову про захист прав та свобод людини і громадянина, перш за все маємо на увазі захист саме від зловживань публічної влади. Ці зловживання є одним із найбільш яскравих феноменів суспільного життя (цікаво, що приймаючи у 1791 р. Білль про права, американці сформулювали права людини не як правила поведінки особи (типу “кожний має право...”), а як обмеження повноважень влади (“ Конгрес не повинен...”, “Судова влада не може...” тощо). У статті 12 французької Декларації прав людини і громадянина 1789 р. зазначено, що державна сила створюється в інтересах всіх, а не для особистої користі тих, кому вона ввірена.

Корені зловживань знаходяться в самій сутності влади. Адже у світі немає нічого однозначно доброго або однозначно поганого. Два боки у поняття влади.

Влада як позитивна категорія – це стимул прогресу. Відомий фізіолог І.П. Павлов писав, що рефлекс мети є основною формою життєвої енергії кожного із нас; життя тільки для того красне і сильне, хто все життя прагне до мети, яка постійно досягається, але ніколи не буде досягнута; всі його поліпшення, вся його культура робиться інстинктом мети, робиться тільки людьми, які прагнуть до тієї чи іншої поставленої ними собі в житті мети.
Вже у 19 ст. у Європі з’явилося кілька проектів конституцій, які містили не лише “класичні” – особисті й політичні права, але й включали статті, що стосувалися прав соціально-економічних та культурних, приписували урядові обов’язки у сферах зайнятості, освіти, охорони здоров’я тощо. Соціальні права цього типу були вперше офіційно включені до Мексиканської конституції 1917 року, до Радянських Конституцій – Росії (1918), України (1919), до Конституції Німеччини 1919 року. Саме соціально-економічні права вперше дістали міжнародне закріплення, зокрема у численних Конвенціях Міжнародної Організації Праці (МоП), заснованої у 1919 році. Ці права можуть бути забезпечені лише за допомогою державних механізмів влади. Було покладено краї досі традиційній точці зору на те, що держави самі вирішують як їм ставитися до своїх громадян: права людини були віднесені до сфери, до предмету міжнародного права.
Близькі за часовими проявленнями та ідеями американська Декларація незалежності, французька Декларація прав людини і громадянина та Білль про права Об’єднаних штатів склали у 18 ст. інтелектуальну та документальну підставу дозволивши здійснювати юридичний захист прав людини в подальші два століття. Нині конституційні гарантії прав людини розповсюджені широко. По даним одного із досліджень, 82% національних конституцій, прийнятих з 1949 по 1975р. передбачають ті або інші права та основні свободи людини. Сьогодні принципи захисту прав людини прямо закріплені більш ніж у 100 національних конституціях.

День 10 грудня, коли у 1948 році в Парижі Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну Декларацію прав людини, постійно відзначається у цивілізованих країнах як день прав людини.

Лідером комісії, що готувала проект Загальної Декларації прав людини, був відомий французький правознавець і політик Рене Кассен. Його заслуги у цій галузі були відзначені Нобелівською премією миру (1968р.).
У 1966 році було прийнято Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. Ці два Міжнародних пакти з прав людини та Загальну Декларацію з прав людини часто називають Міжнародною Хартією (або Міжнародним біллем) прав людини.

У повоєнний період в актах ООН щодо прав людини виокремлюється нова група прав, забезпечення котрих вимагає колективних зусиль держав і народів (наприклад, екологічні права). Такі, так званні колективні або солідаристські права вважають третім поколінням прав людини.
На різних континентах Землі міжнародні об’єднання ухвалили на основі Міжнародної хартії прав людини, “регіональні” акти з цього питання (їхня кількість нині сягає понад 200) та утворили відповідні органи для контролю за їх здійсненням.

Історія прийняття Загальної декларації

Питання про необхідність розробки декларації прав людини було підняте США в ході роботи над Статутом Організації об’єднаних Націй у 1943-1945 році. Саме в цей період проблема створення механізму міжнародного захисту в області прав людини стала дуже актуальною, причини цього були згодом сформульовані в Преамбулі Загальної декларації прав людини. Вони зводяться до такого:

1. Зневага і презирство до прав людини призвели до варварських актів, що обурюють совість людства.

2. Прагненням людей є створення такого світу (суспільства), де люди матимуть свободу слова і свободу переконань, будуть вільні від страху та злиднів (інакше кажучи, для нормальної життєдіяльності людини потрібен весь комплекс прав, як цивільних і політичних, так і соціально-економічних).

3. Права людини повинні мати надійний правовий захист (забезпечуватися законом), щоб людина не була змушена удаватися до повстання в якості останнього засобу проти тиранії і гноблення.

4. Статут ООН зобов’язує держави сприяти в співробітництві з ООН, в загальній повазі та дотриманню прав і свобод людини. Величезне значення для виконання цього обов’язку має загальне розуміння характеру цих прав і свобод, що досягається регламентацією в універсальному міжнародному документі.

5. Закріплення прав і свобод у єдиному документі створить умови для просвітництва в галузі прав людини, сприяючи в такий спосіб їхній повазі, вжиттю національних і міжнародних заходів для їх загального й ефективного визнання і здійснення.

Підготовка Загальної декларації прав людини відбувалася в умовах складної дипломатичної боротьби, а її ухвалення було результатом розгляду і погодження різних поглядів і точок зору. Виявлялось це у тому, що західні держави орієнтувалися на Французьку декларацію прав людини і громадянина 1789 р., Конституцію США 1787 р. та інші документи, що проголошують природний характер прав і свобод людини, які належать кожному з моменту народження.

З вересня по грудень ІІІ Комітет Генеральної Асамблеї ООН провів 85 засідань з проекту Декларації, а голосування проходило 1400 разів, тобто фактично по кожному слову і кожній поправці. Найбільш гострі дебати і розбіжності розгорнулися між представниками соціалістичних і західних країн з приводу змісту прав людини. Проте в результаті тримісячної боротьби вдалося узгодити текст Загальної декларації прав людини. На 183 пленарному засіданні Генасамблеї ООН 10 грудня 1948 року Загальна декларація прав людини була прийнята абсолютною більшістю голосів: із 56 держав, що брали участь у голосуванні, 48 проголосували за, лише 8 держав утрималися. Серед них: Білоруська РСР, Польща, Саудівська Аравія, СРСР, Українська РСР, Югославія і Південно-Африканський Союз.

Але в цілому результати голосування показали, що розробникам Загальної декларації (канадець Джон Хампрей був головним автором, якому допомагали Елеонора Рузвельт зі США та інші), незважаючи на різноманітні точки зору, різкі ідеологічні протиріччя, специфіку культурних і релігійних систем, вдалося сформулювати такий текст, що одержав схвалення міжнародного суспільства. Робота на Загальною декларацією була видатним зразком співробітництва й узгодження позицій з настільки складної проблеми, як права людини.

Основні положення Загальної декларації

Відповідно до Декларації, основним елементом, для визнання прав і свобод людини є гідність особистості. Вона кваліфікується як невід’ємна властивість, тому що притаманна «усім членам сім’ї від народження, визначає рівність їх прав і свобод, поводження у відношенні один до одного у дусі братерства» (ст. 1). Рівність прав і свобод означає, що кожна людина повинна володіти ними незалежно від раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального стану, національності, проживання на території незалежної держави, або на підопічній чи території без самоврядування (ст. 2).

У статті 3 дається загальне розуміння громадянських і політичних прав, що включають право на життя, свободу й особисту недоторканість. Далі, у наступних статтях 4-21 вони перераховуються, трактуються і конкретизуються. Причому із змісту статей виходить, що громадянські права не пов’язуються з приналежністю до громадянства держави, а лише з членством у суспільстві. Тому вони поширюються рівною мірою на громадян і іноземців, що мешкають на території держави. Необхідною умовою надання політичних прав є наявність статусу громадянина держави.

Звідси до громадянських прав належать: неприпустимість рабства або підневільного стану, неприпустимість катування, жорстокого і принижуючого людську гідність поводження і покарання, право на правосуб’єктність, рівність усіх перед законом, право на відновлення порушених прав, право на судовий розгляд, неприпустимість свавільного арешту, затримання або вигнання, презумпція невинності, право на особисте життя, недоторканість житла, таємницю кореспонденції. Право на вільне пересування і вибір місця проживання, право шукати притулку, рятуючись від переслідування по політичних мотивах, право на створення сім’ї і рівність сторін у шлюбі, право на громадянство, право володіння майном, право на свободу думки, совісті, переконань, право на свободу мирних зборів і асоціацій. До політичних прав відноситься право на участь у керуванні країною безпосередньо або через своїх представників.

Стаття 22 є вступною та узагальнюючою у відношенні соціально-економічних і культурних прав. У статті підкреслюється їхня значимість для забезпечення гідності і вільного розвитку особистості і визначаються засоби і форми їхньої реалізації, а саме: національні зусилля, міжнародне співробітництво, наявність відповідної структури і ресурсів. Декларація закріплює такі соціально-економічні і культурні права: право на працю і створення професійних спілок, право на відпочинок, право на достатній життєвий рівень, медичне обслуговування і соціальне забезпечення, право на освіту, право на участь у культурному житті і користування благами наукового прогресу (ст. 23-27).

У Декларації підкреслюється взаємозв’язок громадянських, політичних і соціально-економічних прав, необхідність встановлення такого соціального і міжнародного правопорядку, при якому вони можуть бути цілком здійснені (ст. 28). У Декларації встановлено, що «кожна людина має обов’язок перед суспільством» (п.1 ст. 29). Взаємозумовленість прав особистості і обов’язків перед суспільством пояснюється тим, що тільки суспільство може забезпечити «вільний і повний розвиток особистості» (ст. 29). Відсутність детального трактування обов’язків особистості мотивується тим, що Статутом ООН була поставлена задача «знову затвердити віру в права людини», тому саме правам у Декларації приділяється першорядне значення.

Трактуючи права і свободи людини як невід’ємну властивість особистості, Декларація закріплює їхнє домінуюче положення, зменшуючи цим виключну роль держави у визначенні статусу особистості. Це виявляється у встановленні конкретних вимог до правомірних обмежень прав і свобод людини з боку держави. Вони виражаються в такому:

1) ґрунтуються на законі;

2) здійснюються з метою «поваги прав і свобод інших, задоволення вимоги моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» (ст. 29).

Причому, допускаючи можливість обмеження прав і свобод у виняткових випадках, Декларація в імперативній формі забороняє «будь-якій державі, групі осіб або окремим особам займатися діяльністю або чинити дії, спрямовані до знищення прав і свобод» (ст. 30).

Історичне значення Загальної декларації

Загальна декларація була прийнята у вигляді резолюції Генеральної Асамблеї ООН, закріплені в ній норми мають рекомендаційний характер. Тобто, вони бажані, але не обов’язкові для держав – членів ООН. Але все ж, оцінюючи юридичне значення і силу положень Декларації, слід зазначити, що саме проголошені в Загальній декларації основні права і свободи розглядаються сьогодні більшістю країн як юридично обов’язкові договірні норми. На Декларацію часто посилаються при тлумаченні національного законодавства з прав людини, а також у судовій практиці. Вміщені в Декларації принципи і норми постійно розвиваються і уточнюються у процесі укладення нових міжнародних угод. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше ніж 120 країн світу перелік, зміст і припустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу.

Цей документ був переведений на безліч мов світу (більше ніж на 300). Елеонора Рузвельт назвала Декларацію «Великою хартією вольностей» для всього людства (тому Декларацію іноді називають Хартією прав людини). В 1950 році ООН заснувала День прав людини, що відмічається у день прийняття Декларації.

І хоча положення Декларації мали рекомендаційний характер, вони були покладені в основу розбудови всієї системи міжнародного права. Так, у 1966 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, які разом із Загальною декларацією прав людини та двома додатковими протоколами до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права склали Міжнародний білль про права людини.

У СРСР, починаючи з 1977 року, правозахисники в День прав людини проводили на Пушкінській площі в Москві так званий «Мітинг мовчання». У Радянському Союзі текст Загальної декларації довгі роки вважався «антирадянською» літературою, і був офіційно оприлюднений лише у роки «перебудови».

Нині Конституція України – основний Закон нашої держави – увібрала фундаментальні положення Декларації, зокрема – про верховенство прав людини, рівність і непорушність прав, права людини на свободу і особисту недоторканість, на достатній рівень життя тощо.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Види цивільних правовідносин | Описовий метод
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 848; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.013 сек.