Світова економічна криза 1929 – 1933 років

Лекція

Павлишин Ю. І

Викл.

Особливості світової економічної кризи 1929-1933 років. Світова економічна криза 1929-1933 років стала етапною подією у світовому розвитку. Вона була найбільшою і найглибшою в історії. Так, світове промислове виробництво знизилося в середньому на 45 відсотків, а торгівельне - на 56. Такого всесвітнього економічного потрясіння людство не знало ні раніше, ні після цього. Роботу втратило за час кризи 40 млн. осіб (у тому числі у США 17 млн. осіб, у Німеччині - 7,5 млн., у Англії - 4 млн., Японії - 3 млн.).

Найглибше криза вразила Сполучені Штати Америки -найбагатшу країну світу. Промислове виробництво у цій країні знизилося за роки кризи на 46 відсотків. Промислова криза переплелася з сількогосподарською. Так, у США з метою виходу з кризи було знищено у 1933 році 6,4 млн. свиней, 10,4 млн. акрів посівів, 10 тис. персикових дерев, зерно спалювали в топках локомотивів, молоко виливали в річки. І все для того, щоб зберегти прийнятні ціни на сільськогосподарську продукцію.

До промислової та сільськогосподарської кризи додався розлад фінансів, який спричинив відміну золотого стандарту.

Окрім соціально-економічного та фінансового розладу, криза 1929-1933 років викликала радикальні зміни у політичних системах низки країн. У Німеччині, Італії та СРСР утвердилися тоталітарні режими. У всіх східноєвропейських країнах, окрім Чехословаччини, панували авторитарні політичні системи. Такий же авторитарний режим, названий салазарівським за іменем диктатора, існував у Португалії з 1928 року, в Іспанії розпочалася у 1936 році громадянська війна, яка завершилась встановленням авторитарного франкістського режиму. Загалом наприкінці 1933 року тоталітарні рухи та течії існували в тій чи тій формі у 34 країнах Європи. Практично лише країни Скандинавії, Великобританія, Франція, країни Бенілюксу й Чехословаччина залишилися несприйнятливими до всіляких тоталітарно-авторитарних режимів - від фашистських, нацистських до "народних", егалітарних і "санаційних" на зразок польського.

Світова практика переборення кризи 1929-1933 рр. дозволяє виділити принаймні два прямопротилежні шляхи виходу з неї: а) демократичний, тобто шлях зміцнення парламентських інституцій; це країни, в яких демократичні засади мали глибоке коріння та традиції. Серед них - СІЛА, Англія, Франція, Скандинавські країни; б) інший шлях - встановлення тоталітарних режимів. До цієї групи країн відносяться ті, які переживали у 1920-1930-х роках економічну та політичну модернізацію і у яких демократичні інституції мала короткотривалу історію, а тому виявилися неспроможними у протистоянні тоталітаризмові. Це - Німеччина (Веймарська республіка), Італії, СРСР. До речі, варто наголосити на тому, що провідні європейські країни недооцінювали нацизм і більш небезпечним вважали СРСР та можливість комуністичної революції в Німеччині. Чи не тому англійська газета "Дейлі мейл", оцінюючи прихід у Німеччину Гітлера, писала "Молоді сильні німецькі нацисти охороняють Європу від комуністичної небезпеки".

Рівночасно зазначимо, що тоталітарні держави плекали плани переборення внутрішніх проблем через зовнішню агресивну політику, тому складали найбільшу загрозу справі миру.

Так само прямим наслідком кризи 1929--1933 років став початок руйнації Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, оскільки гітлерівська Німеччина почне за умиротворчої політики європейських країн ревізію Версальського мирного договору - стрижня повоєнного міжнародного порядку.

Саме 1933 рік став переломним в історії міжнародних відносин. Здавалося, що прихід 30 січня 1933 року до влади у Німеччині Гітлера - це явище чисто німецьке. Насправді ж історія знала небагато подій, які б мали міжнародні наслідки такої ваги. Гітлер, легітимно зайнявши посаду канцлера, започаткував не просто найвідвертіший, найагресивніший націоналізм, але і утвердив новий підхід у царині міжнародних відносин.

Зовнішньополітичні плани Гітлера були загальновідомими: в загальних рисах - це об'єднання всіх німців та створення великої Німеччини, завоювання жтттєвого простору для німецької нації на Сході, і, нарешті, завоювання світового панування. Що могло стати на заваді цим планам? Передовсім дві принципово полярні групи держав: з одного боку - великі демократичні країни: Франція, Англія, США, які через нерозуміння або нестачу енергійності все ж воліли дотримуватися правової основи договорів, гарантій колективної безпеки, або, як США, ховатися в ізоляції, а з другого боку - СРСР, також не обтяжений моральними принципами, як і нацистська Німеччина, але ворожий як Німеччині, так і "буржуазним демократіям".

Тоді ж разом з Гітлером в Європі, на Далекому Сході до агресивних дій проти Китаю вдалася Японія, що означало створення другого вогнища війни. А на другому боці земної кулі президентом Сполучених Штатів було обрано Ф.Д.Рузвельта. До речі, він був при владі стільки ж, скільки й Гітлер. Рузвельт помер 12 квітня, а Гітлер покінчив життя самогубством 30 квітня 1945 року.

Після Паризької конференції 1919-1920 років у США гору взяли ізоляціоністські настрої та невтручання в європійські спра- ви. Франція була найбільш зацікавлена у збереженні Вер- сальсько-Вашингтонської системи мирних договорів, вступила в полосу власної внутрішньополітичної кризи. З початком світо- вої кризи її стрясали перманентні урядові кризи. Власне, Третя республіка Франції зжила себе, оскільки вона була запрограмо- вана на епоху процвітання, а з кризами не могла справитись. Падає роль Франції на міжнародній арені, союзи нею створені виявилися неефективними. Англія, у свою чергу, переорієнтовується на співпрацю з Співдружністю націй і в такий спосіб ди-станціювалася від справ в Європі та на Далекому Сході.

На тлі такої міжнародної ситуації, тобто британської "ми-ротворчості", французької інертності і американської нейтральності, німецький націонал-соціалізм розпочне активну підготовку до нової світової війни.

Аби запобігти загрозі, яку становило правління ультрана-ціоналістичного уряду в Німеччині, були можливими різні політичні рішення: утворення коаліції проти Німеччини або ж обмеження небезпеки з її боку шляхом укладення угод з нею. Спочатку була випробувана друга схема.

Велика депресія у США. Криза почалась з паніки 24 жовтня 1929 р. на Нью-Йоркській біржі («чорний вівторок»), коли за один день акції впали в ціні на мільйони доларів. Це був крах ринку цінних паперів. Падіння курсу акцій тривало до 14 листопада. За цей період акції знецінилися на 26 млрд дол., тобто на 50–75 %. Але крах на біржі був лише зовнішнім проявом кризи в економіці. За крахом фондового ринку настав спад виробництва. У провідних країнах падіння сягало 38 %. Криза вплинула на життя значної частини населення. Ця криза, що охопила майже всі країни світу, отримала назву Велика депресія.

Велика депресія завершила історичну еволюцію типу господарювання, притаманного кінцю XIX – початку XX ст. Економічна криза – раптове падіння, скорочення виробництва, що супроводжується розоренням значної частини підприємств, зростанням безробіття, падінням заробітної плати і курсу акцій.

Однією з головних причин економічної кризи, яка є неминучою і необхідною умовою економічного циклу, вважають невідповідність між виробництвом (пропозицією) і попитом, тобто на ринку вироблених товарів було більше, ніж попит на них. Це криза відносного перевиробництва і перенакопичення капіталу. Щоб звільнитися від затоварювання, виробники під час кризи занижують ціну, скорочують виробництво, звільняють робітників, припиняють капіталовкладення. Коли виробництво товарів і попит на них вирівнюються, починається вихід з кризи в новий економічний цикл.

Це була типова картина другої половини XIX – початку XX ст. Але економічна криза 1929–1933 рр. не була звичайною. Циклічна криза перевиробництва збіглася зі структурною кризою і з нижчим щаблем так званої довгої хвилі розвитку капіталізму. Під довгими хвилями маються на увазі періодичні коливання економічної активності тривалістю 40–60 років. Такі коливання фіксуються з кінця XVIII ст. і на 1929–1933 рр., припадає, як вважають економісти, четверта хвиля в найнижчій фазі. У ці періоди з інтервалом у 50 років проходить зміна технічної і технологічної бази економіки і відбувається розширення її на всі галузі господарства. Нова техніка і технології, створені в 1920–1930-ті рр. могли забезпечити масове виробництво, але цей процес оновлення не міг вийти на рівень піднесення без забезпечення умов масового споживання. Для масового виробництва потрібен був масовий покупець. Інша гостра проблема, виявлена кризою, – його небувало затяжний характер. Це свідчило про те, що традиційний ринковий механізм виходу з кризи повинен бути доповнений механізмами державного регулювання.

Криза породила також небачене безробіття (у 1932 р. в 32 країнах зареєстровано 26,4 млн безробітних), загрозу голоду для багатьох сотень тисяч людей, небезпеку стихійного виступу, повстання, тобто загострились соціальні проблеми, вирішення яких було можливе лише після зміни соціальних функцій держави.

Криза 1930-х рр., на відміну від попередніх, охопила відразу всі країни світу і найбільшого удару зазнали країни, що були сировинними придатками індустріально розвинутих країн. Зрештою, це дало могутній поштовх до пошуку цими країнами шляхів забезпечення економічної незалежності.

Єдина країна, якій вдалось уникнути руйнівних наслідків кризи, був СРСР, де саме в цей час розгорталась індустріалізація. Глибина і тривалість кризи визначались значною мірою тим ударом, якого завдали світовому господарству світова війна і дії держав-переможниць після неї. Традиційні господарські зв'язки були порушені.

Світова економіка була перевантажена борговими зобов'язаннями. Війна породила безпрецедентне зростання американської економіки і перетворила США у світового кредитора. Американські позики дозволяли Німеччині сплачувати репарації, які у свою чергу поверталися в США у вигляді платежів Англії та Франції за воєнними боргами. Уся світова економіка стала залежною від благополуччя американської економіки.

Криза відбилась і на міжнародних відносинах. Країни Заходу віддали перевагу діям, які перекладали труднощі кризи один на одного, а не пошуку спільного шляху виходу з кризи. Митні й торговельні війни загострили відносини між провідними країнами і паралізували їх здібність підтримувати світовий порядок. Цим скористалися агресивні держави. Першою з них була Японія, яка кинула відкритий виклик Версальсько-Вашингтонській системі, порушила Вашингтонські домовленості щодо Китаю, захопивши Маньчжурію.

Крах «американської мрії». Г. Гувер.

Крах на Нью-Йоркській біржі 29 жовтня 1929 р. сповістив про початок небувалої за глибиною і руйнівною силою економічної кризи. За один день загальна сума падіння ціни акцій складала 10 млрд доларів. Проте це була лише вершина айсбергу. Поступово криза почала охоплювати всі верстви американського суспільства. До літа 1932 р. промислове виробництво у США скоротилося майже вдвічі (порівня­но з 1929 р.), сягнувши показників 1912 р. Добування вугілля скоротилось на 42 %, виплавка чавуну – на 79 %, сталі – на 76 %, виробництво автомобілів – на 80 %. Із 297 доменних печей діяло тільки 46. Тисячі банків (10 із 25 тис), промислових і торгових компаній збанкрутували. Але великі корпорації, які поглинули дрібні й середні фірми, утрималися завдяки допомозі уряду (із понад 135 тис. фірм, що розорилися, тільки 1,5 % оголосили про банкрутство, решту поглинули могутні корпорації).

Промислова криза тісно перепліталася з аграрною. Споживання, бавовни скоротилось на 32 %, експорт пшениці – на 82 %, а її запаси в країні зросли в 3,5 разу. Загалом ціни на сільгосппродукцію впали у 3–4 рази.

Криза призвела до небаченого зростання безробіття. На околицях міст виросли «гувервілі» – селища з халуп, у яких жили позбавлені житла безробітні та їхні сім'ї. Біля благодійних пунктів за мискою юшки вишиковувалися довгі черги голодуючих. Сотні тисяч людей блукали країною в безнадійних пошуках роботи (по оцінках Конгресу 2 млн осіб), серед них було чимало розорених фермерів. Уже в 1931 р. у провідних промислових районах (Чикаго, Детройт, Пітсбург, Кпівленд та ін.) не можна було знайти жодного великого підприємства, що працює.

Розгорнувся масовий рух безробітних, які організували два «голодні походи» на Вашингтон. Вони вимагали забезпечення роботою, введення системи соціального страхування і видачі допомоги безробітним, припинення звільнень, збереження заробітної плати працю­ючим, визнання права на організацію профспілок. Для придушення виступів уряд застосовував війська і поліцію, але рухи не припинялись. У країні назрівав соціальний вибух, революція.

Уперше в історії безробіття сягнуло астрономічної цифри – 17 млн осіб. Недарма криза залишилася в історичній пам'яті американців символом національної трагедії. Початок і її швидке наростання до­шкуляли американцям ще й тим, що, повіривши в нескінченне «процвітання» 1920-х рр., вони виявилися морально непідготовленими до біди. Криза викликала спочатку не активну протидію, а розгубле­ність. Усе проникний характер, велика тривалість, безпрецедентна глибина породжували паралізуючий страх. Становище погіршувалося через відсутність у країні системи соціального забезпечення, що було результатом панування індивідуалістичної моралі. Тому криза економіки стала й кризою американського індивідуалізму. Погляди американців звернулися до держави, утручання якої здавалося єди­ним засобом виживання.

Характерно, що найбільші масові рухи, які виникли в роки кризи, вимагали державного регулювання. Безробітні вимагали створення державної системи страхування з безробіття, ветерани Першої світової війни – державної підтримки, фермери закликали Вашингтон покласти край зниженню цін на їхню продукцію. Криза припала майже повністю на час президентства республіканця Г. Гувера. Він обійняв посаду 4 березня 1929 р. за півроку до початку кризи і залишив Білий дім рівно через 4 роки, коли криза вже проминула свій пік. За іронією долі Гувер був одним із найпослідовніших прихильників індивідуалізму. На його думку, найбільше, на що могла піти держава, – це стати координатором приватної ініціативи і незалежним ар­бітром у боротьбі конкуруючих соціальних і політичних груп. Крім того, Гувер вважав, що причини кризи полягають у розладі світового. господарства після війни, американська ж економіка цілком здорова і не потребує «сильнодіючих ліків».

Виходячи з цього, президент і формував свою політику в роки кризи. Він, наприклад, скликав конференції представників ділових кіл і профспілок для забезпечення своєрідного соціального перемир'я (підприємців закликав вкладати кошти у капітальне будівництво, а лідерів профспілок закликав не організовувати страйки), закликав розширяти приватну благодійність для допомоги тим, хто її потребував. Від неспокійного світу Америка відгородилася високим митним бар'єром. Створене ним федеральне фермерське управління почало закупівлю надлишків сільськогосподарської продукції. Уряд при­йняв федеральну програму будівельних робіт. Були зменшені пода­тки на великий капітал.

Подальше поглиблення кризи показало, що цих заходів не досить. Однак адміністрація Гувера пішла навіть на згортання її скромних програм. Коли ж у бюджеті Федерального уряду утворився дефіцит і становище стало безвихідним, Гувер погодився видавати державні позички штатам і приватним корпораціям для допомоги громадянам.

Історичний портрет.

Герберт Кларк Гувер був уособленням «американської мрії» – людини, яка своїми успіхами у бізнесі досягла вершин влади. Він народився 10 серпня 1874 р. у місті Вест-Бранч. У 1891–1895 рр. вивчав геологію в університеті Стенфорда. Майже 20 років був успішним інженером і комерсантом. Організував гірничодобувні підприємства в Японії, Індії, Єгипті, Італії, Росії, Південній Африці. Став одним із багатих людей США, його власність оцінювалася у 40 млн дол. У 1919–1923 рр. очолював «Американську адміністра­цію допомоги», яка займалася економічною підтримкою повоєнної Європи. У 1921 р. президент У. Гардінг запропонував йому очолити міністерство торгівлі. У руках Гувера міністерство, яке раніше майже не відігравало ніякої ролі, стало вагомим інструментом завоювання США зовнішніх ринків. Цей «чудо-хлопець», як іронічно називали Гувера його противники, на президентських виборах 1928 р. здобув перемогу як представник республіканської партії. Головними його гаслами на виборах були: «Виженемо бідність з країни!»

«Справа Америки – бізнес!». Виборці вірили, що саме така людина, яка зуміла стати багатою сама, здатна зробити країну багатою. Але доля піднесла йому сюрприз. Гуверу довелося виконувати роль рятівника країни, до якої він був не готовий. Йому навіть не спало на думку, що для того, щоб врятувати країну, треба переконати великий бізнес поділитися з тими, хто опинився не зі своєї волі на дні життя. Тому, усі спроби подолати кризу традиційними методами, які використовував Гувер, виявилися безрезультатними.

Дата добавления: 2014-01-07