Політика в області народонаселення: поняття, визначення, концепції

Демографічна політика».

План:

1. Політика в області народонаселення: поняття, визначення, концепції.

2. Історія демографічної політики.

3. Сучасна демографічна політика.

4. Демографічна політика в СРСР.

5. Демографічна політика в Україні.

Демографічна політика – це цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інститутів у сфері регулювання процесів відтворення населення, покликана зберігати чи змінювати тенденції динаміки чисельності, структури, розселення та якості населення. Вона розглядається як органічна частина соціальної політики, специфічна по своїм цілям і частково з методів їх досягнення, але узгоджена з іншими сферами, такими, як регулювання умов зайнятості та праці, а також рівня життя та соціального забезпечення населення, освіти, охорони здоров’я і т.д.

Найбільш поширений і подібний за вживанням термін – політика народонаселення. Нерідко ці поняття використовують як тотожні, як синоніми, не надаючи їм різного значення. У широкому розумінні демографічна політика іноді ототожнюється з політикою народонаселення, у вузькому сенсі – розглядається як одна з її складових, поряд з регулюванням умов праці працездатного населення і умов життя всього населення.

У найважливіших теоретичних монографіях 70-х-80-х рр. ХХ сторіччя також пропонувалося розмежовувати зазначені поняття, розглядати одне як частина іншого. Так, у першому виданні «Системи знань про народонаселення» (1976) політика народонаселення визначалася як частина соціально-економічної політики, як діяльність, спеціально спрямована на регулювання виробництва та відтворення головної продуктивної сили суспільства, суб’єкта суспільного виробництва, тобто людини, населення. Її сфера – умови праці та життя людей.

Виділялися такі основні елементи політики народонаселення:

- вплив на умови праці (визначення меж працездатного віку, масштабів зайнятості працездатної частини населення, тривалість робочого дня і робочого тижня, турбота про охорону праці, кваліфікаційна та спеціальна підготовка, профорієнтація та ін.);

- поліпшення життєвих умов усіх верств населення (підвищення реальної заробітної плати або рівня доходів, поліпшення житлових умов, забезпечення можливості користуватися побутовими послугами та досягненнями культури, медичним обслуговуванням; збільшення вільного часу та ін);

- вплив на відтворення населення (природне поновлення поколінь, міграційна рухливість, соціальна мобільність).

Останній елемент більшістю вчених трактувався (і трактується досі) як власне демографічна політика.

У сукупності заходів, що впливають на демографічні процеси, пропонувалося виділяти два основних напрямки:

- зміна характеру процесів природного відновлення поколінь (народжуваності, шлюбності, розлучуваності, вікової структури, смертності) в їх тісному взаємозв’язку;

- вплив на міграцію населення (міграція, імміграція, еміграція, географічний розподіл, щільність населення і т.д.); проведена державою міграційна політика органічно пов’язувалася з політикою в області розселення населення по території країни.

В англо- і франкомовній літературі, в міжнародних документах широке розповсюдження отримав термін «політика населення», представлений у всіх версіях багатомовного словника з демографії. Цей термін широко використовується в офіційних документах, рекомендаціях та аналітичних доповідях ООН. Але однозначної трактовки цього терміну немає. Ширший або вужчий підхід до змісту основних понять пов’язаний в основному з поглядами на предмет демографії та межі досліджуваних цієї наукою явищ.

З інших, близьких за змістом термінів найбільше поширення отримали контроль народжуваності і планування сім’ї, а останнім часом – сімейна політика.

Термін «контроль народжуваності», або регулювання народжуваності, використовують для опису впливу держави на процес народжуваності, головним чином з метою зниження її рівня та скорочення темпів зростання населення в країні. Термін був уведений в обіг Маргарет Сенджер, яка відкрила в 1916 р. в Нью-Йорку першу в Америці клініку з попередження вагітності.

Термін «планування сім’ї» використовується в двох основних смислових контекстах.

На макрорівні під плануванням сім’ї розуміється діяльність державних та недержавних організацій (програми, комплекси заходів), спрямована на створення умов для реалізації відповідального батьківства, для досягнення кожною родиною бажаного числа дітей. На практиці ця діяльність в основному спрямована на стимулювання обмеження дітонародження в сім’ях, тому програми планування сім’ї іноді називаються програмами контролю народжуваності.

На мікрорівні під плануванням сім’ї розуміється прийняття подружньою парою (індивідом) добровільних рішень про величину сім’ї, зокрема, про кількість дітей в ній, і дії, що сприяють реалізації таких рішень. Морально-етичною та правовою основою планування сім’ї є плановане (відповідальне) батьківство (материнство і батьківство) – надання родині права вільно і відповідально визначати бажану для неї кількість дітей та проміжки між їх народженням (календар народжень). Таке право проголошене в цілому ряді міжнародних угод і розглядається як одне з основних прав людини. Планування сім’ї допомагає не тільки досягати бажаного числа дітей у сім’ї та зберегти їх, але й вибирати час дітородіння з урахуванням віку батьків і соціально-економічних умов, регулювати інтервали між народженнями, уникнути небажаної вагітності, незапланованих народжень, сприяє зниженню материнської і дитячої смертності, зміцненню здоров’я матері та дитини, скороченню вторинного безпліддя. Ефективність планування сім’ї залежить від інформованості людей про методи контролю дітородіння, від доступності та прийнятності цих методів для різних категорій сімей.

Термін «сімейна політика» використовується все частіше і частіше як самостійний термін для позначення діяльності державних та інших служб щодо соціального захисту сім’ї, з надання адресної підтримки сім’ям певних типів.

Точної та загальноприйнятої дефініції поки що немає, сам характер вживання поняття «сімейна політика» свідчить про те, що фахівці розглядають сімейну політику як сферу одночасно і соціальної, і демографічної політики, в залежності від професійних інтересів акцентуючи увагу на демографічних, соціальних, культурних, медичних та інших аспектах.

Сімейну політику можна визначити як цілеспрямовану діяльність державних органів та інших соціальних інститутів, покликану створювати оптимальні умови для виконання сім’єю її функцій, гармонізувати відносини між особистістю, сім’єю та суспільством.

Сім’я може і повинна бути об’єктом міждисциплінарного дослідження; знання про сім’ю, її проблеми та закономірності розвитку, отримані соціологами, демографами, економістами, складають інформаційну та методологічну основу для формулювання цілей і задач сімейної політики, для розробки механізмів і конкретних програм її реалізації.
Практично всі аспекти соціальної та демографічної політики так чи інакше зачіпають інтереси родини. У сімейну політику включаються заходи як загальносоціальної, так і демографічної спрямованості, зокрема:

- статеве виховання в сім’ї та школі;

- підготовка молодих людей шлюбного віку до сімейного життя;

- матеріальна підтримка молодої сім’ї (житло, кредити, допомоги, пільги, тривалі оплачувані відпустки по вагітності та пологах, по догляду за дитиною);

- розвиток багатопрофільних «Служб сім’ї» (діагностика відносин між подружжям, між батьками та дітьми, профілактика сімейних конфліктів, підвищення рівня культури сімейних відносин у педагогічних та сексуальних питаннях);

- сприяння вступу в шлюб самотніх і розлучених, розвиток служб планування сім’ї (підбір доступної та надійної контрацепції, медико-генетичне консультування, переривання вагітності сучасними, найменш шкідливими способами, лікування безпліддя і т.п.);

- масові видання популярної літератури з питань сім’ї та шлюбу, пропаганда сімейних цінностей засобами масової інформації, культури, мистецтва і т. п.

Структура демографічної політики, як і будь-якої іншої політичної діяльності, включає два найважливіших і взаємозалежних компоненти:

- визначення і виклад системи цілей;

- розробку і реалізацію засобів для їх досягнення.

Цілі і задачі політики формулюються, як правило, в політичних програмах і деклараціях, у планах, в стратегічних цільових програмах і планах оперативної діяльності урядів та інших виконавчих органів, у законодавчих та інших правових актах.
Цілі демографічної політики в основному зводяться до формування бажаного режиму відтворення населення, збереження або зміни тенденцій у сфері динаміки чисельності та структури населення, темпів їх змін, динаміки народжуваності, смертності, сімейного складу, розселення, внутрішньої і зовнішньої міграції, якісних характеристик населення.
Цілі можуть бути задані у вигляді цільової вимоги (словесний опис цілей), цільового показника або системи показників, досягнення яких інтерпретується як реалізація цілей демографічної політики.

Серед показників, апробованих в практиці різних країн, рідше за все зустрічається власне чисельність населення (наприклад, в КНР – не перевищити чисельність у 1200 млн. осіб у 2000 році, або в Румунії часів Н. Чаушеску – досягти чисельності в 30 млн. осіб). Країни, що розвиваються, в якості цільового показника найчастіше вибирають зниження темпів зростання населення за певний період, зниження загального або сумарного коефіцієнта народжуваності. У Всесвітньому плані дій в галузі народонаселення (Бухарест, 1974) і в Рекомендаціях по його подальшому здійсненню (Мехіко, 1984) країнам з високим рівнем смертності пропонувалося використовувати в якості цілей демографічної політики досягнення певних рівнів середньої тривалості життя або зниження дитячої смертності. У розвинених країнах для регулювання припливу іноземців практикуються імміграційні квоти – обмеження на в’їзд та натуралізації іноземців.

Об’єктами демографічної політики можуть бути:

- населення країни в цілому або окремих регіонів;

- соціально-демографічні групи;

- когорти населення;

- сім’ї певних типів або стадій життєвого циклу.

Основні напрямки демографічної політики включають:

- державну допомогу сім’ям з дітьми;

- створення умов для поєднання батьківства з активною професійною діяльністю;

- зниження захворюваності і смертності, збільшення тривалості життя;

- поліпшення якісних характеристик населення;

- регулювання міграційних процесів, урбанізації та розселення;

- соціальну підтримку інвалідів, літніх і непрацездатних і т.п.

Ці напрямки повинні бути узгоджені з такими важливими сферами соціальної політики, як зайнятість, регулювання доходів, освіта та охорона здоров’я, професійна підготовка, житлове будівництво, розвиток сфери послуг, соціальне забезпечення.

Демографічна політика не може і не повинна підміняти собою соціальну і економічну політику. Спроби вирішувати соціально-економічні проблеми заходами демографічної політики ніколи не приводили до бажаних і ефективних результатів.

Демографічна політика являє собою комплекс різних заходів:

- економічних (оплачувані відпустки і різні допомоги при народженні дітей; допомоги на дітей у залежності від їх кількості, віку, типу сім’ї; позики, кредити, податкові та житлові пільги і т.д.);

- адміністративно-правових (законодавчі акти, які регламентують шлюби, розлучення, положення дітей у сім’ях, аліментні обов’язки, охорону материнства і дитинства, аборти і використання засобів контрацепції, соціальне забезпечення непрацездатних, умови зайнятості та режим праці працюючих жінок-матерів, внутрішню і зовнішню міграцію тощо);

- виховних і пропагандистських заходів, покликаних формувати громадську думку, норми і стандарти демографічної поведінки, певний демографічний клімат у суспільстві.

Принципова особливість демографічної політики полягає у впливі на динаміку демографічних процесів не прямо, а опосередковано, через людську поведінку, через прийняття рішень у сфері шлюбу, сім’ї, народження дітей, вибору професії, сфери зайнятості, місця проживання.

Заходи демографічної політики впливають як на формування демографічних потреб, що обумовлюють специфіку демографічної поведінки, так і на створення умов для їх реалізації.

Особливу складність демографічної політики як частини соціального управління надає необхідність враховувати і погоджувати інтереси різних рівнів: індивідуальних, сімейних, групових і громадських; локальних, регіональних і загальнодержавних; економічних, соціально-політичних, екологічних та етно-культурних; найближчих, середньострокових і довгострокових.

Демографічну політику не можна розглядати у відриві від аналізу динаміки чисельності, структури і розселення населення. Конкретна демографічна ситуація, її тенденції та перспективи обумовлюють і певний характер і цільову спрямованість політики.

Мета та системи заходів з регулювання відтворення населення визначаються:

- панівними ідеологічними концепціями;

- особливостями соціальної системи;

- типом державного управління;

- рівнем економічного розвитку і ресурсними можливостями;

- якістю життя;

- культурними та релігійними нормами та традиціями.

Погляди на принципи, зміст і особливості практичної реалізації політики в області народонаселення зазнають певних змін, які залежать від поглядів тих чи інших вчених та політиків на розвиток демографічної науки, на роль держави в регулюванні соціальних процесів. (І.Прибиткова, Е.Лібанова, Я.Грицак).

Дата добавления: 2014-01-07