Виникнення й розвиток традиційного документознавства

Різноаспектний аналіз складових документа (у першу чергу тексту) завжди слугував основою дослідження ряду наук. Так, аналітико-синтетичний метод дослідження за­стосовувався ще давньогрецькими логографами в VI ст. до н.е. для написання логосів (історій) на основі опрацюван­ня міських та храмових хронік.

Грецький філософ Геродот вивчав офіційні документи канцелярій Ахеменідів, перекладені на грецьку мову й по­ширені в полісах Малої Азії. Аристотель, учитель А. Маке­донського, цікавився не тільки семантичною характерис­тикою творів, а й їхньою структурою, внутрішньою формою й впливом на читача. У другій половині III ст. до н.е. александрійськими вченими зроблені висновки щодо архетипу текстів класичних художніх творів, створені й відредаговані їхні варіанти.

Значно підвищився статус документа, як юридичного акта, за умов феодального права, особливо коли це стосувалось питань володіння землею й людьми. Виникла не­обхідність у більш чіткій регламентації документів, захисті їх від підробок.

У 1276 р. побачила світ праця цюрихського каноніка Конрада з Муре під назвою «8атта сіє агіе ргозапсії», де розглядались питання перевірки документів на автен­тичність, можливості застосування підроблених печаток тощо. Потреба в постійному визначенні оригінальності стародавніх актів зумовила розвиток практичної диплома­тики, палеографії та сфрагістики.

У добу Відродження набуває поширення діяльність гу­маністів щодо вивчення й видання античних пам'яток, ви­користання їх для обґрунтування власних концепцій філо­софського політичного й правового характеру.

Прибічники первинної теорії знаходять найбільш відда­лені прообрази загальної науки про документ у працях Ж.Мобільона — основоположника «дворянського» докумен-тознавства, який пов'язав зародження цієї науки з почат­ком дослідження актових матеріалів на їх достовірність (к. XIV ст. — в Європі, к. XV ст. — в Росії); посібниках засновника бібліографії Конрада Геснера (чотиритомна праця «ВіЬНоІека ипіуегзаііз» (1545-1555 рр.); перших на­укових часописах (сер. XVII ст.) та спробах випуску рефе­ративних журналів (спочатку в Західній Європі (60-ті роки XVII ст.), а потім у Росії (20-30-ті роки XVIII ст.).

Формування наукових дисциплін про документ пов'яза­не також із розвитком центрів їх збереження. Вже в XV ст. у зв'язку з розширенням діяльності канцелярій відбу­вається відокремлення офіційних документів із єдиних сховищ манускриптів. Прикладом цього є створення в 1480 р. папської реєстратури («таємної бібліотеки» папи Сікса IV) та дещо пізніше Архіву державних паперів в Англії, куди стала передаватися на зберігання, окрім правових пам'яток, уся розпорядча, фінансова <га судова доку­ментація.

У 1571 р. побачили світ перші праці зі справочинства та архівознавства, серед яких показовою стала робота Якоба фон Раммінгена зі Штудгарта (Німеччина) під назвою «Про реєстратуру, її устрій та управління» і «Коротке повідомлен­ня про вид досконалої та повної реєстратури», де пропону­вався поділ існуючої документації на три групи. У подаль­шому рекомендації щодо класифікації документів за різними ознаками були опубліковані у Венеції в 1632 р.

У 1725 р., у зв'язку з необхідністю регламентації та упо­рядкування форм боргових зобов'язань, встановлення обов'язкових реквізитів, за наказом Петра І був прийнятий Вексельний статут, який набув поширення на території всієї Російської імперії.

Дата добавления: 2014-01-07