Засоби міжнародних відносин. Сила як засіб, атрибут міжнародних відносин

Р.Арон визначає теорію міжнародних відносин як таку, що виходить із плюралізму автономних центрів рішень, які передбачають ризик війни, а з цього ризику вона виводить необхідність розрахунку засобів. Таким чином, будь-яка мета у міжнародних відносинах, в тому числі й можливість війни, завжди вимагає реалізації та засобів, які цьому сприяють, а співвідношення між цілями, умовами та наявними ресурсами формує стратегію міжнародної діяльності.

Засоби є системою принципів, методів, ресурсів, що потенційно знаходяться в розпорядженні суб’єктів міжнародних відносин. До засобів у міжнародних відносинах дослідники відносять силу, переконання, обмін, а також переговори, торг, погрози. Основними з них вважають силу та переговори. Інструментами їх реалізації є війна, інтервенція, окупація, ембарго, ультиматум, експансія, дипломатія. Застосування цих засобів дозволяє впливати на діяльність інших суб’єктів з метою досягнення власних цілей (А домагається впливу на В, тому що А не може досягнути власних цілей без певної діяльності В).

Більшість дослідників вважає, що саме володіння силою визначає становище міжнародного актора в системі міжнародних відносин. Наприклад, Б.Рассел вважав, що як генератором і серцевиною фізики є енергія, так і у міжнародних відносинах ними є сила. Сила в міжнародних відносинах трактується як засіб, що базується на ресурсах, як відносини та процес діяльності, що включає або односторонні дії, або реакцію, відповідь на дії інших суб’єктів. Сила є завжди перевагою для тих суб′єктів міжнародних відносин, що є носіями цієї сили.

Науку, що акумулює в собі дослідження природи сили та насильства, причин, змісту та форми їх вияву у сфері міжнародних відносин, називають вайолентологією. З позиції цієї науки міжнародні відносини трактуються як відносини сили, а головною метою міжнародної політики є боротьба за могутність, боротьба за силу.

Сила, за визначенням Г. Моргентау, є сукупністю всіх можливостей, що ними користується політичний суб’єкт для задоволення своїх інтересів. Сила в міжнародних відносинах – це здатність суб’єкта міжнародних відносин нав’язувати свою волю іншим і тим самим впливати на характер міжнародних взаємодій у власних інтересах. Силу також представляють у термінах управління кінцевими результатами. Дж.Стоссінджер трактує силу у міжнародних відносинах як можливість нації використовувати її реальні чи потенційні ресурси таким чином, щоб впливати на спосіб життя та поведінку інших націй.

Дослідники виділяють три основні підходи в інтерпретації сили:

1) атрибутивний, згідно з яким сила трактується як об’єктивна властивість, як атрибут будь-якого суб′єкта міжнародних відносин. Сила розглядається як узагальнююча характеристика мети і засобів для суб’єкта міжнародних відносин;

2) поведінковий (біхевіористський) підхід пов′язує поняття і явище сили з поведінкою суб’єктів, з їх взаємодіями на міжнародній арені;

3) структурний підхід, прихильники якого стверджують, що можливість застосування сили залежить від структури міжнародних відносин, від комплексу зв’язків і взаємодій між державами.

Можливість використання сили, її ефективність пов’язані з таким питанням, як могутність. На могутність впливають внутрішні характеристики держави, її становище в системі міжнародних відносин. Р. Арон визначає могутність через середовище, засоби та здатність до свідомої діяльності, колективних дій. Таким чином, в структурі державної могутності цей дослідник виділяє 3 елементи: 1) середовище (простір, який займають політичні одиниці); 2) матеріали та знання, які є в їх розпорядженні, а також чисельність населення і можливості перетворення певної його частини в солдатів; 3) здатність до колективних дій (організація армії, дисципліна бійців, якість цивільного та військового управління у воєнний та мирний час, солідарність громадян перед обличчям загроз).

А.Бакен силу пояснює через такі параметри: військовий потенціал, економічну міць, національну волю як здатність виділити ресурси для досягнення зовнішньополітичних цілей та готовність бути втягнутими у справи інших держав, та якість дипломатії, тобто здатність своєчасно і гнучко реагувати на ситуацію, що змінюється, правильно співвідносити свої цілі та можливості.

Отже, силу та могутність держави формують наступні елементи та ресурси:

· геополітичне середовище (розмір території, характер і протяжність кордонів, кліматична зона тощо);

· природні ресурси (наявність корисних копалин і сировини);

· виробничий і технологічний, інформаційний потенціал (валовий національний продукт, промисловий потенціал, темпи росту виробництва та продуктивність праці, зовнішній торговий баланс тощо);

· воєнний потенціал (рівень розвитку військової техніки, якість військового керівництва, чисельність та якість військових сил, їх здатність до наступальних і оборонних операцій);

· демографічні і соціокультурні фактори (чисельність населення, структура зайнятості, національний рух і ментальність, політичне керівництво та підтримка громадськістю його зовнішньої політики, що свідчить про його ефективність).

Окремо виділяють такі параметри, як технічна підготовленість і рівень освіти населення, рівень розвитку науки і техніки, стабільність політичної системи, міжнародний імідж держави, якість дипломатії (її активність, винахідливість, ступінь впливу на світову громадську думку), арсенал засобів масової комунікації та пропаганди тощо.

Дослідники зазначають, що сила держави не залежить від одного з цих елементів, а передусім від вдалої комбінації цих ресурсів. Наприклад. Р.С.Клей запропонував формулу, за допомогою якої можна приблизно виміряти «відчутну силу», яку має певна країна. Згідно з цією формулою

Pp = (C + E + M) * (S * W),

де Pp – відчутна сила,

C – критична маса: населення і територія,

E – економічна могутність,

M – військова могутність,

S – стратегічні наміри,

W – воля до виконання національної стратегії.

Перші три елементи формули (C, E, M) можна підрахувати об’єктивно, а два останні складники (S, W) піддаються лише суб’єктивному оцінюванню.

Науковці приділяють увагу і таким проявам сили, як слабкість, яку трактують не просто як силу «з від’ємним знаком», а саме як певний різновид сили – засіб, що використовується учасниками міжнародних відносин для досягнення своїх цілей та інтересів. Сила та слабкість у міжнародних взаємодіях взаємопов’язані, їх слід оцінювати відносно, не відділяючи одну від іншої. За даних умов йдеться також про зростання ролі гнучких факторів, «м’яких» інструментів впливу на систему міжнародних відносин.

Дж.Най у 1990 році сформулював і розвинув постулат про значимість та ефективність «м’якої» сили у зовнішній політиці держав, який стає все більш актуальним у міжнародній практиці.

Під «жорсткою» силою Дж.Най розуміє воєнну силу у сукупності із політичною, економічною і фінансовою могутністю, а «м’яку» – характеризує через три основні компоненти: культуру, політичну ідеологію та зовнішню політику (дипломатію). Таким чином, «м’яка» сила – це змушування інших бажати результатів, які бажали б отримати ви, однак це не вплив чи переконання. «М′яка» сила – це більше ніж переконання, умовляння чи здатність примусити зробити щось за допомогою аргументів, хоча все це є важливими елементами цієї сили. «М′яка» сила – це також здатність приваблювати, яке найчастіше веде до взаєморозуміння, тобто «м′яка» сила є привабливою силою.

Окреме місце серед трактувань сили займає її розгляд як засобу у регулювання відносин в міжнародній системі, тобто йдеться про поняття балансу сил. Теоретичне обґрунтування останньому дав Жан Боден у 1576 році, який вважав, що слід перешкодити досягненню будь-яким володарем такої могутності, яка б дала йому змогу нав’язувати свою волю як закон іншим країнам. Баланс сил як відносно рівний розподіл сили полягає у тому, що жодна держава не повинна мати таку кількість сили, щоб становити загрозу для іншої, а якщо це комусь вдасться, всі інші актори мають створити союз для відновлення статус-кво, формування усталеної та зрівноваженої системи міжнародних відносин.

На думку Г.Моргентау, міжнародний баланс сил як неминучий принцип збереження незалежності одиниць, які формують певну спільноту, є ще й суттєвим стабілізуючим фактором в спільноті незалежних держав.

У теорії міжнародних відносин баланс сил розглядають через статичний та динамічний підходи. За статичного трактування баланс сил є умовою співіснування незалежних держав, які підтримують контакти одна з одною. У динамічному відношенні баланс сил полягає в існуванні політики урядів, що направлена на реалізацію цих умов.

Таким чином, традиційне уявлення про баланс сил зводиться до розуміння держави як визначального елемента світового порядку. Однак сьогодні дослідники стверджують, що такий стан речей змінюється під впливом технологічного прогресу, який дає змогу все меншим групам володіти все більш смертоносною зброєю. Ці групи мають змогу координувати свої дії поза чи понад державними кордонами, забезпечувати собі підтримку по всьому світу. Держави, які внаслідок їх ядерного чи іншого потенціалу раніше вважали себе у безпеці, сьогодні стають все більш вразливими, що ставить під сумнів традиційну концепцію балансу сил. Цим державам, зокрема йдеться про США, для протидії новітнім загрозам слід апелювати не тільки до глав інших держав, а передусім до їх населення, яке стане на шляху новим викликам світового розвитку.

Отже, під силою в міжнародних відносинах слід розуміти здатність кожного міжнародного актора захищати свої інтереси та реалізовувати свої цілі на міжнародній арені за допомогою певних засобів. Сукупність цих засобів формують потенціал держави. Однак дослідники стверджують про силу держави лише в її порівнянні із відповідним потенціалом, передусім силовим, інших держав. В цьому випадку на перше місце виходить традиційне розуміння балансу сил, який служить збереженню незалежності кожного елемента у системі держав, не допускаючи збільшення могутності кожної з них до таких меж, коли вона б почала загрожувати всім.

Дата добавления: 2014-01-07