Переклад на Україні у ХІХ столітті

Переклад як вид професійної діяльності з’являється на теренах України після приходу в Київську Русь візантійської книги. Переписувачі відомих у країні у ХХ столітті старослов’янських перекладів Святого Письма – ченці монастирів Київської Русі невідомо вносили у тексти окремі фонетичні та морфологічні риси української мови. Складений у Візантії збірник афоризмів і притч “Пчела”, перекладений у ХІІ столітті, неодноразово переписувався в Україні протягом кількох століть, поступово збагачуючись українською народною лексикою та фразеологією. Найвизначнішим перекладом на українську мову Святого Письма є “Пересопницьке Євангеліє” (1551-61), де відбилися характерні особливості тогочасної “простої” мови. У XVII-XVIII століттях в Україні поширюються у перекладах з латинської, італійської, польської мов лицарські романи, байки Езопа, окремі новели з “Декамерона”, переклади і переспіви Г.Сковороди з Овідія та Горація.

Про переклад українською мовою можемо говорити лише починаючи з ХІХ ст., коли відбувається інтенсивний розвиток художнього перекладу. Українські поети-романтики перекладають найкращі зразки польської та російської літератур українською мовою: Л.Боровиковський перекладає віршовані твори В.Жуковського, А.Метлинський перекладає поезію А.Міцкевича. Проте ці перші переклади українською мовою не можна назвати повноцінними, адекватними, вони є швидше перекладами-переспівами, де виразно проявляється особистість перекладача. З΄являються перші переклади з української на англійську (Тереза Якоб переклала “Наталку Полтавку” І.Котляревського, а пізніше, у 1868 році, в Лондоні був опублікований перший переклад поезій Т.Шевченка англійською мовою).

У 40-50-і роки XIX століття важливе місце в історії українського художнього перекладу належить Т. Г. Шевченку. У циклі “Давидові псалми” Шевченко поєднує дбайливий переклад окремих фрагментів текстів з переспівом інших фрагментів: зберігаючи образну систему оригіналів, поет часто надає їм нового ідейного звучання. Різні редакції Шевченкового перекладу уривків зі “Слова о полку Ігоревім” свідчать про те, що поет надавав великого значення цій своїй роботі, прагнучи подолати усталене в перекладацькій практиці першої половини XIX ст. уявлення про “пісенність” давньоруської пам'ятки і намагаючись інтерпретувати її як драматичний монолог.

Друга половина XIX ст. ознаменувалася розквітом діяльності М.П. Старицького-перекладача, який увійшов в історію українського художнього перекладу як вдумливий інтерпретатор «Гамлета» Шекспіра, сербського народного епосу, «Демона» і багатьох ліричних поезій Лєрмонтова, численних творів Пушкіна та Некрасова. Під пером Старицького художній переклад стає своєрідною лабораторією творення нових засобів поетичної мови, зокрема неологізмів.

П. О. Куліш переклав 15 п'єс Шекспіра, твори Ґете, Шіллера, Байрона, Гайне та ін. Частина його перекладів наближається до переспівів.

Згодом розгортається перекладацька творчість великого поета і вченого І.Я. Франка – автора численних перекладів з багатьох мов світу. Франко переклав першу частину «Фауста» Ґете, «Мертві душі» Гоголя, політичну лірику Гайне, багато творів Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова, Міцкевича, чимало балад і пісень західноєвропейських народів, багато творів античних авторів.

Леся Українка відома в історії українського художнього перекладу своєю працею над десятками ліричних поезій Гайне, прозою Гоголя та Горького, уривками з творів Гомера, Данте, Байрона, ліричними піснями Давнього Єгипту й гімнами з давньоіндійських книг «Риґведи».

Багато поетичних перекладів, які репрезентували літератури Східної Європи, Америки, а також тодішньої Російської імперії, зробив П.А. Грабовський.

Дата добавления: 2014-01-07