Поняття політичної культури

Вважається, що основи сучасного розуміння феномену політичної культури заклав американський дослідник Чарльз Мерріам. Він був одним з перших, хто висловив припущення, що причини політичних подій й їх перебіг слід вбачати не лише в намірах громадських діячів чи програмних настановах політичних партій, а й в самих громадянах, характері їхніх інтересів і ставлень до того, що відбувається. Така методологічна настанова послужила початком формування наукового підходу дослідження політики з точки зору політичної культури.

Ч. Мерріам у 1928-1938 роках започаткував і здійснив один з перших проектів по дослідженню психологічних і соціологічних аспектів політичної поведінки людей. Це була серія порівняльних досліджень політичної культури й соціалізації в різних країнах, що ставила на меті дати відповідь на питання, що чим пояснити відмінності в політичній культурі різних країн і як це впливає на політику і стабільність в державі.

Відтоді дослідниками було висловлено велике число різноманітних інтерпретацій політичної культури, серед яких зокрема:

- суб’єктивно-психологічна (індивідуальні психологічні орієнтації),

- ціннісно-нормативна (система цінностей, що впливають на політичну поведінку),

- символічна (політична культура як певний символічний світ),

- регуляторна (політична культура як регулятор політичної поведінки),

- ідеологічна (ототожнення політичної культури з ідеологіями та формами соціальної свідомості).

Одну з найбільш впливових донині концепцій політичної культури розробили Габрієль Алмонд і Сідней Верба в книзі "Громадянська культура" ("The Civic Culture", 1963). Ця праця містила результати масштабного порівняльного дослідження, яке включало соціологічні опитування населення США, Великобританії, ФРН, Італії, Мексики і було покликане відповісти на питання, як політична культура впливає на встановлення стійких демократій, який тип політичної культури є найбільш відповідний стабільному й справедливому політичному улаштуванню суспільства. Дослідники виділили такі головні типи політичної культури як "патріархальна", "підданська" й "учасницька" та висловили припущення, що найбільш відповідним ідеалам ліберальної демократії є "громадянський" тип політичної культури, який становить своєрідний синтез трьох головних типів.

Розроблений Алмондом і Вербою підхід до вивчення політичної культури був далі розвинутий у праці Леслі Пая й Сіднея Верби "Політична культура і розвиток" ("Political Culture and Political Development").

В цих працях політичну культуру було визначено як систему суспільних орієнтацій або ставлень (attitudes), політичну самосвідомість суспільства, повторювані прояви пізнання, емоцій та оцінок, зорієнтовані на політичну систему, політичні та адміністративні процеси, ціннісну модель політичної системи, її суб’єктивний образ, що домінує в свідомості людей і зумовлює їхню політичну поведінку. Виходячи з такого розуміння політичної культури, Г. Алмонд і С. Верба запропонували розрізняти її моделі або ідеальні типи – "традиційну", "підданську" й "учасницьку".

" Традиційна " політична культура (її ще називають "парохіальна" або "парафіяльна", "патріархальна") властива суспільствам, що існують на засадах кровно-родинної залежності, суворому дотриманню самим походженням людей ієрархії, беззаперечності авторитету старших, патерналістській залежності від них молодших. Таку культуру характеризують відстороненість населення від політичної системи, відсутність у них вичерпних знань про неї, відсутність спеціалізованих політичних ролей, недиференційованість політичних, економічних та релігійних орієнтацій населення, переважання територіальної й соціально-культурної ідентифікації населення (рід, поселення).

" Підданська " модель політичної культури властива для суспільств етатистського типу, де держава домінує над спільнотою, підпорядковує її собі. Це характерно для суспільств, в яких ще не встановлено порядки, типові для ліберальної демократії. Даний тип політичної культури позначений пасивною політичною поведінкою людей, їхньою орієнтацією на панівні офіційні цінності й норми, відсутністю самостійного осмислення цих цінностей, переважанням споживацьки-патерналістського ставлення до політичної системи (або очікування благ від неї, або ж боязнь покарання), не сприйняття людьми себе у якості самодостатніх політичних áкторів.

Зрештою " учасницька " політична культура або культура залученості властива суспільствам, в яких улаштування й функціонування держави узгоджується з потребами та очікуваннями спільноти, громадянського суспільства. Така модель політичної культури характеризується активною участю індивідів у громадському житті. Така активність спирається на досить високу політичну освіченість громадян, на їх переконання у здатності впливати на процес ухвалення суспільних рішень шляхом особистої участі.

В реальному житті, на думку Г. Алмонда і С. Верби, "чисті" типи політичної культури існують у поєднанні між собою, складають так звані "синтетичні" або змішані її різновиди. Перевагу вони віддавали "громадянському" різновиду змішаної політичної культури, який визначали як активістський з елементами традиційного та підданського. Вважається, що "громадянська" політична культура формується в умовах розвинутого громадянського суспільства й демократичної політичної системи та сприяє їх зміцненню.

Таке розуміння політичної культури надає їй нормативного значення, що полягає в тому, що вона визначає й приписує норми поведінки та правила гри в політичній сфері, дає окремій людині провідні принципи політичної поведінки, дає колективу “систематичну структуру цінностей і раціональних доводів”, що забезпечують його єдність, формулює засадничі цінності, які забезпечують інтегрування, життєздатність і збереження наступництва будь-якої суспільно-політичної системи, бо формують прихильність даній системі.

Вираженням політичної культури є свідоме й цілеспрямоване існування людей громадою, цілісною спільнотою, соціумом шанування й дотримання ними принципів соціальності (порядок, стабільність, безпека, добробут), цінування поширених в громаді вартостей суспільного життя (свобода, справедливість, рівність можливостей), сукупність знань і уявлень про влаштування суспільства. Політична культура – це не пасивне відображення існуючого ладу, а його визначальний чинник.

!!!

Політична культура – це різноманітні форми осмислення та свідомого, цілеспрямованого здійснення людьми практики існування громадою, відкритого, публічного співіснування і взаємодії, не директивної, конвенційної „суспільної солідарності” (тобто встановлення й дотримання певного спільного порядку, що обумовлений не споконвічними традиціями чи примусовими санкціями, а є наслідком спонтанного волевиявлення, бажання і вміння людей домовлятися), цінування вартостей „соціального капіталу”.

В такому значенні політична культура зовсім не має обмежуватися знанням програм і позицій різних партій, означати лише відданість якійсь одній з них. Боротьба – це ще не вся політика, і коли поряд з культурою змагань у суспільстві не постає культура конструктивного життя і співіснування, це невпинно відтворює умови для конфлікту й протистояння.

Ключовим у розумінні феномену політичної культури є поняття "ставлення". Ставлення людини до світу може бути пізнавальним, емоційно-оцінковим та діяльнісно - перетворюючим. Люди можуть по-різному ставитися до самих себе, до інших людей, до існуючого порядку, ладу, та влади, що його утримує. Така множина ставлень визначає особливості політичної культури кожної окремої особистості. Крім того до параметрів політичної культури віднесемо зразки поведінки індивідів у політичній взаємодії та домінанти духовної культури нації, епохи.

!

З’ясовуючи сутність політичної культури, оцінюючи конкретний її стан, слід брати до уваги не тільки ставлення громадян до áкторів політичного життя, прагнення і вміння подолати суперника, а ще й цінування й дотримання принципів соціальності, диференційованої солідарності, оцінку індивідами самих себе, їхнє ставлення до інших та до влади, до існуючого суспільного порядку, ладу. Іншими словами, політичну культуру слід визначати у термінах:

а) самоідентифікації, усвідомлення індивідом самого себе як суб’єкта суспільного життя, громади, до якої він належить, відчуття й цінування власних прав, свобод, відповідальності;

б) свідомого ставлення особистості до інших людей і суспільних груп (солідарність/ворожнеча, взаємодія/протидія, індиферентність);

в) ставлення до чинного порядку, ладу та його норм, в рамках яких існують індивіди й групи, взаємодіють між собою та з владою.

Поряд із ставленнями (установками) до структури політичної культури включаємо такі виміри як знання, переконання, участь у громадському житті, зразки політичної поведінки та моделі свідомості, характерні для даної референтної групи – менталітет.

Кожний з названих вимірів політичної культури може набувати різних станів, що визначає різні стани політичної культури особистості чи соціальної групи. Так у площині самоідентифікації суб’єкта суспільно-політичного життя розрізняємо, зокрема, такі стани політичної культури як „рабська”, „підданська”, „пролетарська”, „націоналістична”, „патріотична”, культура “маленької людини”, “начальника”, “активіста”, “громадського діяча”, “лідера”, “дисидента” тощо.

У вимірі ставлення до інших, взаємодії суб’єктів між собою виокремлюють стани: а) солідарної кооперації, зацікавленого партнерства, солідарності, готовності до розв’язання конфліктів, обміну ресурсами, взаємодії й взаємодопомоги; б) нейтрального співіснування, індиферентності, “політичної коректності”; в) взаємовиключної конфронтації й антагонізму, ворожості, принципової налаштованості на непримириму й безкомпромісну боротьбу,

Що ж до такого виміру політичної культури як ставлення людей до соціального порядку, розрізняємо стани політичної культури, що характеризуються прийняттям людьми чинного порядку, згодою з діючими правилами й нормами, цінування цього порядку як сукупності умов і обставин, що уможливлюють досягнення людьми їхніх цілей і задоволення інтересів, готовність перебувати в рамках чинного “правового поля”, узгоджувати з його вимогами власні дії по досягненню цілей, визнавати у якості пріоритетів діяльності вартості стабільності, безпеки й порядку. Своєрідним станом політичної культури є протилежна позиція заперечення перелічених позицій.

Коли йдеться про пізнавальний (когнітивний) вимір політичної культури, маємо на увазі, перш за все, знання особистістю її власного статусу і потреб, інтересів і можливостей інших учасників суспільної взаємодії, поінформованість у питаннях улаштування системи та норм, що діють в її рамках.

Політична культура як переконання означає прихильне ставлення людей до суспільних цінностей – свободи, справедливості, рівності можливостей, стабільності й безпеки – та принципів суспільного життя. Це також ідеологічна упередженість – своєрідне політичне вірування.

!

Дуже важливим виміром політичної культури є участь людей у суспільному житті. Ця участь може бути спрямована на задоволення власних інтересів, здійснення спільних справ, дотримання загальних принципів і норм даного суспільства.

Коли говорять про політичну культуру як зразки політичної поведінки, мають на увазі відповідність дій і заяв політиків нормам (як юридичним, так і моральним), встановленим в даному суспільстві, а також результативність, успішність цих дій і заяв.

Зрештою політична культура як менталітет – це домінанти духовної культури даної групи, верстви, нації.

Дата добавления: 2014-01-07