Проблема статі у трактуваннях мислителів Стародавнього світу

Формування та розвиток наукових знань про статеву диференціацію суспільства у Стародавньому світі та в епоху Середньовіччя

ТЕМА 2. СВІТОВА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА ПРО РОЛЬ ЖІНКИ ТА ЧОЛОВІКА У СУСПІЛЬСТВІ В ІСТОРИЧНОМУ ВИМІРІ

2.1. Формування та розвиток наукових знань про статеву диференціацію суспільства у Стародавньому світі та в епоху Середньовіччя.

2.2. Ґендер у суспільно-політичних концептах епохи Просвітництва та Нового часу.

2.3. Становлення та розвиток ґендерної історії.

Основні поняття: Проблематика статі, егалітарна теорія, ідея природної підпорядкованості жінки, євангельська ідея рівності, ієрархія статей, ідея природної рівності жінок і чоловіків, патріархальна теорія, теорія статевого диформізму, дихотомія чоловічого-жіночого, ґендерна історія.

Протягом століть існувала суспільна і правова нерівність жінки та чоловіка. Природно, що питання про ґендерну диференціацію суспільства (ҐДС) і зокрема про соціальний статус жінки не могло залишатися поза увагою мислителів усіх епох. Формулювання проблеми ґендерної рівності було підготовлене тривалими пошуками. Формування та зміцнення системних знань про ґендерну диференціацію суспільства відбувалося в процесі еволюції теоретичних поглядів, підходів і концепцій щодо статевої неоднорідності суспільства і пов'язаних з нею функціональних (рольових) відмінностей чоловіка й жінки, а також вирішення ґендерних проблем.

Ідеологія стародавнього раннього класового суспільства поступово витісняла ідею рівнозначності чоловічого і жіночого чинників, первісні уявлення про пращурів як про безстатевих істот, що здатні народжувати. Діяльність чоловіка визнавалася усе більше домінуючою, а жінки – меншої вартості. Суспільна свідомість поступово пронизувалася ідеями переваги всього чоловічого над жіночим. Патріархатно орієнтованими були в переважній більшості стародавні політико-правові, історичні, філософські і літературні твори.

Так, у стародавній китайській «І-Цзині» («Книзі Змін») простежується чітке розмежування категорій Ян – Інь. Світлий потенціал Ян уособлював властивості неба, сонця, дня, сили, самців тварин, а також чоловіка. Темна сутність Інь втілювала властивості землі, місяця, ночі, слабкості, самок тварин, жінки. Дао Цянь від неба вершить все, що пов’язане з чоловіком, Дао Кунь від землі творить все жіноче. Все, що походить від небесного, тобто чоловічого, – величне, шановане, шляхетне. А все, що йде від земного, жіночого – низьке, незначне, буденне. Водночас, за «Книгою Змін», високе і низьке, як чоловік і жінка, поряд, тільки уособлюють вони різне: він – шляхетне, небесне, вона – низьке, земне.

Закони Ману середини першого тисячоріччя до н.е. від імені міфічного прабатька людства встановлювали соціальний порядок, за яким жінка зобов'язана була бути під владою й опікою чоловіка, або батька чи брата.

Про низький соціальний статус і родиний стан жінки у стародавній Індії свідчить твердження тих часів: «Чоловік, [навіть] далекий від чеснот, розпусник.., доброчесною дружиною має бути шанований, як бог».

У порівнянні зі становищем жінки у давньоіндійському суспільстві у Вавілоні воно було більш гуманним і демократичним. Один із «Законів Хаммурапі» (XVIII ст. до н.е.) про жінку гласив: «Якщо вона цнотлива і непорочна, а її чоловік ходить з дому і дуже ганьбить її, то ця жінка невинна. Вона може взяти своє придане і повернутись у будинок свого батька».

Здобутки новітньої європейської суспільно-політичної думки щодо місця жінки у суспільстві, як і європейської культури загалом, беруть свої витоки в античній культурі. Не зважаючи на обмежений характер, антична демократія була чи не найбільшим внеском грецької цивілізації в історію людства. Однак античне розуміння свободи було таким, що виключало значну кількість населення, передусім рабів і жінок.

У міфології стародавньої Греції ХІІІ – VІІ ст. до н. е. висловлювалися певні думки про становище жінки в рабовласницькому суспільстві. З руйнуванням родових порядків материнське право заступається батьківським, що привело до пригноблення жінки. Чоловік поступово набуває панівного становища у суспільстві, господарстві і сім’ї, а жінка ізольовується від суспільства, займає підпорядковане, залежне, а точніше, безправне становище, що стало основою формування негативного ставлення до жінки. Це підтверджує вислів давньогрецького філософа Сократа, який визначив три речі, які можна вважати щастям: те, що ти людина, а не дика тварина, що ти грек, а не варвар, що ти чоловік, а не жінка.

Першими мислителем, хто підняв питання про роль жінки в античному суспільстві, був Платон (427-347 до н.е.). У своїй праці «Держава» він наголошував на тому, що природа чоловіків і жінок є однаковою, тому вони в рівній мірі здатні брати участь у всіх справах. Проте егалітарні ідеї мислителя не варто ідеалізувати, рівноправність він визнавав лише для кращих: правителів та стражів. Платон також відстоював спільність жінок, дітей, побуту, регулювання шлюбних відносин, виступав за державне виховання дітей. У «справедливій державі», – вважав мислитель, – всі жінки повинні бути спільними для всіх чоловіків, жодна з них не повинна жити у приватному порядку з кимось одним із них. Введенням інституту спільності дружин у «справедливій державі» Платон вважав за можливе нейтралізувати жіноче як сферу приватного, слабшого, чуттєвого чинника, якому він приписував найбільш руйнівний вплив на державу. Це один із найбільш яскравих прикладів мизогінії в Платона.

Мизогінія (жінконенависництво) – виключення жіночого як із системи раціонального філософського мислення, так і з системи організації громадського життя.

Ще дальше стояв від ідеї рівноправності жінки і чоловіка Арістотель (384—322 до н.е.). Жінку він вважав істотою більш низького порядку, ніж чоловіка. Відносини в сім’ї, на його думку, повинні будуватися на пануванні чоловіка над жінкою, бо чоловік за своєю природою є вищим ніж жінка, а тому він панує, а жінка знаходиться у підпорядкуванні. Вчення Арістотеля представляє нову мизогіністськую модель суспільної думки, яка формулює ще більшу залежність жінки від чоловіка. На відміну від Платона Арістотель не виключає повністю характеристики жіночого чинника, але вважає, що його прояви підлягають ретельній регламентації й дисциплінарному контролю.

За теорією природної ієрархії статей Арістотеля жінка з'явилася на світ тоді, коли процес зростання згідно з його природною моделлю був ще не повністю укомплектований, що й визначило особливість всього жіночого як нижчого, дефективного чоловічого. Арістотель пояснював таке становище тим, що чоловіки за своєю природою більш придатні до керівництва, ніж жінки. На його думку, основне призначення жінок полягає у тому, щоб служити чоловікові, приносити користь для родини й держави. Порівнюючи жінку з рабами, Арістотель відводив їй вище місце у суспільстві. Але парадокс такого твердження полягав у тому, що становище жінок в Арістотеля є ще більше залежним, ніж становище раба, тому що ґрунтується не на соціальній, а на природній нерівності і в принципі не може бути змінене на користь жінок (Раб потенційно може отримати волю, жінка – ні).

Відповідно до філософії Арістотеля, у жінок немає й не може бути ніяких самостійних цілей і характеристик, які б не були пов'язані зі служінням чоловікові. Та форма суспільної участі жінок, що пропонує Арістотель, визначає жінок винятково у сфері домашнього господарства, патриархатної родини й фактично підсилює авторитет чоловічої влади навіть більше, ніж це мало місце у Платона. Справне здійснення жінками своїх функцій забезпечується в Арістотеля постійним регламентуючим контролем, якому жінки піддаються в родині й державі. Зокрема, знаходимо детальні приписи щодо того, що повинні й що не повинні робити жінки: наприклад, якими видами діяльності вони мають займатися, у якому віці вони можуть виходити заміж, мати дітей. Арістотель, виступаючи проти спільності жінок та дітей, захищав одношлюбність, вважав, що чим міцнішою буде сім’я, тим краще для держави.

Таким чином, навіть мислителі, що стояли на вершині класичної грецької суспільно-політичної думки не змогли піднятися вище пануючих тоді звичаїв і норм суспільного співжиття. Однак їх безперечна заслуга полягає в тому, що вони ставили питання рівності жінок і чоловіків, їх однакової міри відповідальності за виховання молодого покоління, висловили думку про можливість участі жінки у громадському житті.

Ранньохристиянська рецепція статі. Наступний крок у європейській думці щодо соціального призначення жінки був зроблений християнством. Прибічники християнства вважали, що воно виступає за рівність жінки і чоловіка, а його противники це заперечували. Християнські історики та теологи, у трактуваннях відношення церкви до жінки, акцентували увагу на тому, що християнство, на відміну від інших релігій, було більш прогресивним, будило в представниць слабкої статі усвідомлення людської гідності, вимагаючи визнання цього від усього суспільства. Під впливом християнства відбувається поступова зміна самосвідомості жінок. Перші століття нашої ери у Римській імперії позначилися розпадом родинних зв'язків, що сприяло частковій реалізації бажання жінок бути самостійними. Проте прагнення жінок різних верств наражались на стійку традицію позбавлення їх участі в активному суспільному й політичному житті. Не дивно, що християнське вчення знайшло відгук насамперед серед жінок, які відігравали значну роль у його пропаганді, а також у житті релігійної общини. Біля Христа завжди було багато жінок, слідували за ним, супроводжували на Голгофу, були при розп’ятті, бальзамували його, стали першими провісниками його воскресіння. Христос не засуджував жінок, які «жили в гріху». Проте рівність жінок у християнстві мала обмежений характер. Зробивши певний крок уперед у зрівнянні жінки і чоловіка, раннє християнство залишило жінку у підпорядкуванні чоловіка. Апостол Павло, оголосивши рівність у християнстві чоловіків і жінок, учив: «А жінці навчати я не дозволю, ані панувати над мужем, але бути у мовчанні. Адам був створений першим, а Єва потому...»

Євангельська ідея рівності з поширенням християнства зазнала змін. Вже у другому столітті нашої ери на зміну егалітаризмові, що характеризував ранні етапи християнства, приходять жорсткі патріархальні норми. У феодальному суспільстві жінка практично була позбавлена всіх прав. Християнство тривалий час не наважувалося визнати жінку повноцінною людиною, розглядаючи її лише як «засіб дітонародження». Тільки у 585 р. офіційно Церква визнала наявність у жінки душі. Але і після цього жінка вважалася неповноцінною істотою.

Поряд із визнанням провини жінки у гріхах людства і її онтологічної вторинності християнське вчення створило культ Богородиці, Діви Марії, із якими пов'язана абсолютна цнотливість і вічна жіночність.

Мизогінія та обґрунтування патріархатних відносин в епоху середньовіччя. У середньовічній філософії виділяють два основних історичних етапи:

1) патристика (І – V ст.) – зародження й розвиток християнської філософії в умовах античності, представлена роботами «батьків церкви» – Августина Блаженного, Орігена, Тертуліана та інших, що ґрунтуються на філософській методології Платона й неоплатоників, у якій здійснюється повне виключення характеристик усього жіночого.

2) схоластика (VІ – ХІV ст.) – період філософії зрілого середньовіччя (Ансельм Кентерберійський, П’єр Абеляр, Фома Аквінський), що ґрунтується на філософській методології Арістотеля, у якій функції жіночого в культурі допускаються за умови, що над ними здійснюється постійний раціональний контроль.

Особливість патристики полягає в тому, що жіноче ототожнюється не із чуттєвістю як такою, а з гріховними почуттями, що руйнують внутрішню єдність людського й божественного початку. Наприклад, відповідно до висновків Августина (354-430), чуттєвість сама по собі не є гріховною, тому що вона необхідна для віри людини, її ставлення до Бога. Чуттєвість стає гріховною тоді, коли в ній починає домінувати задоволення, що виходить з-під контролю розуму. Августин доводить, що жодна людина, навіть дитина, не є безневинною, тому що з моменту свого народження вона прагне до егоїстичної почуттєвої насолоди. Августин вважав, що жінка є носієм гріховної чуттєвості й повинна бути в усьому підпорядкована чоловікові. З іншого боку, як істота, наділена розумом і здатна до релігійного почуття, жінка прирівнюється до чоловіка і може розраховувати на порятунок.

Ще більш радикальне формулювання християнської мизогінії знаходимо у трактуваннях іншого відомого батька церкви – святого Амбросія (340-397), який жінку загалом вважав втіленням зла. За Амбросієм жінка може знайти порятунок тільки в тому випадку, коли відмовиться від свого тіла, внаслідок цього втратить риси жіночого. «Поки жінка призначена для народження дітей, вона відрізняється від чоловіка – як тіло відрізняється від душі. Але якщо вона бажає служити Христу більше, ніж світу, вона припиняє бути жінкою й може бути названа чоловіком». Таким чином, батьки церкви зберегли платонівську версію щодо набуття духовності за допомогою очищення тіла від характеристик жіночого, однак замість розумового розвитку, освіти і виховання патристика пропонує релігійний аскетизм та покаяння.

У філософії схоластики, вслід за Арістотелем, все жіноче також розглядається як недосконале. Міркування зводились до формули: жінка – це «недосконалий чоловік», уособлення пасивності, матеріальності. Наприклад, у філософії Ф. Аквінського (1225-1274)аргументується роль жінки як помічниці чоловіка через її природнє призначення. Він розглядав жінку як засіб для продовження людського роду: «Жінка – бур’ян, що швидко росте, вона неповноцінна людина, тіло якої лише тому швидше досягає повного розвитку, що воно меншої вартості і що природа менше ним займається».

Абсолютизм патріархату у схоластичній філософії служив виправданням монархічної влади, що розглядався як форма так званої «батьківської влади», тобто право повного владарювання господаря-батька над життям і смертю своїх підданих. Батьківська влада визначалася як абсолютна, коли всі права належать тільки одному суб'єктові – патріархові, а інші члени спільноти, навіть дружина й мати правителя, повністю позбавлені будь-яких прав.

У пізньому середньовіччі поширеними стали вірування про можливість спілкування жінки з нечистою силою, негативні наслідки від таких зв’язків для людей. У праці «Молот відьм» інквізитори Шпренгер (1436-1495) та Інстіторіс (1430-1505) писали, що «жінка завжди обманює, бо вона недосконала тварина... Вона погана за своєю натурою, бо вона скоріше сумнівається і скоріше заперечує віру, а це творить основу для заняття чаклунством». Вважали, що жінки швидше відступають від віри, більш активно виконують свою помсту за допомогою чарів. У висновку автори «Молота відьм» висунули звинувачення жінкам у тому, що майже всі держави світу були зруйновані через них, що «світ і тепер страждає від жіночої злоби».

Негативне ставлення до жінки виявилось також у різних аскетичних формах. Католицизм пропагував жорстке ставлення до жіноцтва, його духовенству було заборонено одружуватись.

Значні зміни у ставленні суспільства до жінки прийшли в епоху Реформації, коли було відкинуто католицькі заклики до аскетизму, а шлюбне життя було визнане нормою для християнина. Проти целібатудуховенства виступив Мартін Лютер (1483-1546). Він заявив, що шлюб – це справа світської влади, а не церкви, висловлювався навіть за можливість розриву шлюбів. Разом із тим Лютер обмежував призначення жінки лише веденням домашнього господарства, народженням дітей та їх вихованням.

Протестантська церква, відкинувши багато установок католицизму і критикуючи інквізицію, сама продовжувала переслідувати чаклунів і відьом. В цьому питанні між католиками і протестантами розходжень не було.

Полювання на відьом, процеси і страти жінок, звинувачених у чаклунстві, продовжувалися з другої половини ХV ст. до другої половини ХVІІІ ст. Це стало причиною загибелі мільйонів невинних людей, серед яких було страчено 9 мільйонів жінок. Як бачимо, жінка в епоху середньовіччя і на початку нового часу була об’єктом жорстокого переслідування. Її суспільна роль була невизнана, що значною мірою гальмувало розвиток людського суспільства. Філософія середньовіччя не тільки залишається у рамках традиції мизогінії, але й підсилювала її, підкреслюючи абсолютний і необмежений характер патріархатної влади. І тільки в умовах епохи Просвітництва принципи інтелектуальної й суспільної мизогінії вперше були поставлені під сумнів.

Дата добавления: 2014-01-07