Набуття статусу перегріна

1) народження у сім'ї перегріна або

2) внаслідок висилки римського громадянина у місцевості, населені перегрінами, за злочин чи інші провинності.

Перегріни могли отримати статус громадян Риму.Найчастіше цей статус надавався цілим територіальним общинам з метою поповнення легіонів, де, як відоме могли служити лише повноправні громадяни.

Найнижчу правову нішу серед вільнонароджених жителів Римської держави займали т. зв. дедітіції - доволі туманна категорія, під котрою розумілися вороги, що здалися на милість переможця (тобто Риму) без жодних переговорів і договорів. Вони були позбавлені усіх прав, наприклад, права складати заповіт, оскільки не входили до складу будь-якої общини, чиїми законами вони могли б керуватися і захищатися. Хто саме жителів Римської держави належав до цієї категорії сказати важко. Можливо, це були сільські жителі провінцій, не приписані до міст, нащадки племен і народів, які у свій час чинили особливо запеклий опір римські армії.

2.4. Правове становище рабів.

Раб ( servus ) вважався річчю і не мав жодних прав ні за публічним, ні за цивільним правом. Джерелами рабс­тва служили:

1) полон,

2) народження від рабині,

3) пожиттєве ув'язнення,

4) зв'язок вільної з рабом.

5) До 326 р. до н. е. в Римі існувало боргове рабство (особа могла бути проданою у рабство за борги).

Раб, як уже вказувалося, був не суб'єктом, а об'єктом права - власності, закладу тощо. Раб міг бути предме­том будь-якої угоди - купівлі-продажу, обміну, майно­вого найму.Зв'язок раба з жінкою (вільною чи раби­нею) шлюбом не визнавався. Вигнаний раб волі не отримував, його статус прирівнювався до викинутої ре­чі, яку перший бажаючий міг обернути у свою власність.

Широкого поширення дістав т. зв. рабський пекулій, тобто надання рабу певного майна для управління. Наприклад,надання рабові зе­мельної ділянки чи ремісничої майстерні для самостій­ного господарювання на певних умовах. Власник пеку­лія міг у будь-який момент відібрати його у раба (за провину, непослух, неефективне ведення господарства тощо). Раб, у свою чергу, був зацікавлений у роботі без наглядача та у можливості накопичити певну суму для подальшого викупу самого себе та власної сім'ї. Але, згідно норм цивільного права, такий тримач пекулію залишався рабом, а отже не міг мати жодної власності і відповідно вступати у будь-які договірні відносини (купівля-продаж готової продукції чи сировини, оренда тоща). Це суперечило інтересам класу рабовласників, тому поступово за рабами починають визнавати певні цивільні права. Спочатку пекуліарій отримав змогу укладати угоди по набуттю майна. Пізніше законодавс­тво зробило ще одну поступку - визнавалося, що пан, який надає рабові пекулій, одночасно бере на себе від­повідальність за можливі зобов'язання, що їх укладає раб в межах пекулія. Таким чином, раби не набували правосуб'єктності, оскільки діяли лише від імені свого пана, але отримали реальну змогу приймати, хоча й об­межену участь у господарському житті.

Раб міг отримати свободу через:

1. спеціальну проце­дуру відпуску на волю засобом проголошення акту зві­льнення у храмі;

2. звільнення за заповітом;

3. в разі викрит­тя убивства громадянина Риму;

4. а у християнську епоху - при досягненні сану єпископа.

Але раб, який будь-коли заковувався, таврувався чи був підданий катуван­ню, отримавши свободу, ставав т. зв. дедітіцієм і не міг проживати у Римі чи там, де перебував імператор. Ав­густ заборонив відпускати на свободу рабів, які перебу­вали у рабстві менше 20 років.

2.5. Правове становище вільновідпущеників

Відпущення на свободу носило назву манумісії, раб, відпущений на свободу, називався libertus або 1іbertinus.

Відпущений на волю раб називався вільновідпущеником (libertini) - лібертін. За загальним правилом вільновідпущеник набував правового статусу особи, яка дарувала йому волю, тобто залежно від того, хто був його попереднім власником. Якщо це був перегрин, латин чи римський громадянин, то й вільновідпущеник набував статусу, який відповідав становищу перегрина, латина або римського громадянина.

Форма­льно відпущений на свободу раб набував правового статусу свого колишнього господаря (тобто римського громадянина, латина чи пе-регріна). Фактично це було фікцією. В епоху Республіки лібертін не мав права вступати у шлюб з вільнонародженою римлянкою, брати участь у народних зборах. їм, зокрема, було заборонено нести війсь­кову службу у легіонах і лише у виняткових випадках їх брали на слу­жбу у військовий флот, вони не допускалися до будь-яких державних посад. Лібертін був зобов'язаний надавати певні послуги своєму ко­лишньому власнику та його нащадкам (часто об'єм зобов'язань ви­значався спеціальним договором, що укладався при відпуску на сво­боду). У будь-якому випадку патрон мав право на "виконання послуг", включаючи у певних випадках і військову службу, та на "майно", тобто успадкування частини майна вільновідпущеника, на аліментування - як самого патрона, так і його дітей та родичів. Як бачимо, римське приватне право допускало можливість у плебеїв розширення чи звуження їх гро­мадянських прав, тобто раб міг зробити кар'єру.

Вільновідпущеники були вільними, але обмеженими в своїй правоздатності. Вільновідпущеник зобов’язаний був поважати патрона, а прояв неповаги міг призвести до втрати свободи й повернення в рабство. За потребою вільновідпущеник і далі був зобов’язаний надавати патрону різні послуги, а також матеріальну допомогу. Він також не мав права звертатися до свого патрона з штрафним позовом.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеники обмежувалися в праві служити в римських легіонах, а в І ст. втратили право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.

2.6. Правове становище колонів

У період принципату поряд з рабським господарством розвивається і фермерське господарство. Внаслідок повстань рабів і масових страт, а також припинення притоку як військової здобичі їх кількість значно зменшується, і володільці латифундій починають розуміти, що більш вигідно здавати свої землі дрібними ділянками вільним орендарям - так званим колонам. Римському праву відомі дві категорії колонів:

1.орендарі за договором, серед яких були й крупні наймачі, які використовували працю рабів, та

2.орендарі, які з покоління в покоління сиділи на землях великих власників.

Так закон 357 року забороняє землевласнику продавати землю без колона, який сидить на ній.

У результаті колони із вільних (нехай формально чи юридично) людей перетворюються на кріпаків, рабів землі. У колонат переростало іноді користування пекулієм з боку рабів, які прикріплювалися в подібних випадках до земельної ділянки. Ці обставини ще більше стерли різницю між рабом і кріпосним колоном. Отже, на заміну рабству приходить інша форма експлуатації - колонат, якій судилося стати основною формою експлуатації у феодальному суспільстві.

Дата добавления: 2014-01-07