Процес утворення держави Київська Русь: історичні та політичні уявлення. Норманська теорія та її сучасні критики

Процес безпосереднього утворення держави Київська Русь пов’язують з подіями 882 р., коли до берегів Дніпра поблизу Києва пристала дружина варягів[14] на чолі з конунгом Олегом, який, захопивши владу в Києві і об’єднавши за цим північнослов’янські племена з південнослов’янськими, поклав початок загальнослов’янської державності. Цьому передували десятиліття варязько-слов’янських контактів, які, згідно «Повісті минулих літ» Нестора Літописця набували характеру активного втручання варягів у внутрішньополітичні процеси східнослов’янських племен Так, «У рік 852… стала називатися [наша земля] – Руська земля…, пишеться з цього приводу у «Повісті». – У рік 859. Варяги приходили із замор’я, брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, [і з] кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в’ятичів…У рік 862. Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву». Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь, як ото одні звуться свеями, а другі – норманами, ангелами, інші – готами, – отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами». І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь»[15].

Така інтерпретація історичних обставин утворення Київської держави, що зводиться по суті до закликання слов’янами на князювання трьох варязьких князів – Рюрика, Синеуса і Трувора[16], стала однією з основних (за позицією, зокрема, канадського історика О.Субтельного[17]) підстав формування так званої норманської теорії, в основі якої – ідея особливої, якщо не переважаючої ролі варягів у формуванні східнослов’янської державності.

Норманська теорія не є єдиним політичним уявленням в колі історичних і політичних джерел, які формують світову наукову і публіцистичну думку відносно процесу формування держави Київська Русь. На достатнє поширення в цьому плані можуть претендувати й деякі інші підходи, що базуються на визнанні значної ролі в процесі формування давньоруської державності хозарських (хозарська теорія[18]), пантюркських (пантюркська теорія[19]), балтійських, литовських, готських або, з іншої сторони, автохтонних (слов’янських) впливів. І однак, якщо жодна (окрім автохтонної) з останнього переліку теорій не може становити серйозної проблеми для обговорення через недосконалість або обмеженість характерної для них аргументації, норманська теорія (не дивлячись на її доволі раннє походження) була і залишається предметом наукової дискусії з урахуванням як її політичної заангажованості, так і кола взаємопов’язаних щодо неї змістовних чинників.

Мова може йти, наприклад, про чинник реальної участі варязької дружини на чолі з Олегом у формуванні державницьких структур Київської Русі; варязьку генеологію київських правителів протягом декількох поколінь; визнання ролі варягів як керманичів Русі в низці писемних давньослов’янських джерел (зокрема, «Повісті минулих літ»); лінгвістичні похідні давньоруських назв, коли саме поняття «Русь» подається (прихильниками норманської теорії) як співзвучне фінській назві Швеції (Ruotsi) або, з іншої сторони, назві узберіжжя Швеції (Roslagen або Roden), звідки варяги прибули до Русі...

Такий логічний підхід не може не відбивати тенденції західноєвропейського політичного мислення щодо ролі скандинаво-германських народів у постанні державності на Русі при тому, що й безпосередніми творцями норманської теорії були німецькі історики Г.3.Байєр, Г.Ф.Міллер і А.Л.Шльоцер, які в середині XVIII ст. працювали для Російської Академії Наук і спробували ствердити норманізм в якості платформи розвитку російської історичної науки.

Безпосереднім розробником норманської теорії вважається німецький історик Герхардт Фрідріх Міллер (1705-1783) який 1749 р. зробив доповідь в Російській АН із наголосом на те, що «славетні скандинави підкорили всі руські землі з їх всепереможною зброєю». Решта промови, яка складалася зі списку військових поразок слов’ян від германців і шведів, була врешті перервана патріотично настроєною аудиторією.

Різка критика норманської теорії російськими академіками М.Ломоносовим, С.Крашенніковим та іншими примусила Міллера призупинити свою роботу щодо походження східнослов’янської державності до дня смерті Ломоносова. І хоча друкована копія оригінального докладу була знищена, Міллер переписав свою роботу і перевидав з назвою «Походження росичів» (Origines Rossicae) у 1768 році. Це поклало початок тривалим дискусіям норманістів та їх опонентів щодо ролі варягів у формуванні та розвиткові держави Київська Русь. І, оскільки норманська теорія від початку свого виникнення мала політичне забарвлення, а саме – утримувала натяк на нездатність слов’ян створити, а надалі й розвивати державу без західних впливів (при тому, що й російські царі аж до початку ХVII ст. вважали своїм родоводом Рюриковичів), до її (теорії) розгляду були залучені кращі сили з російських та зарубіжних наукових сил як у XVIII, так і наступних століттях.

Так, у ХІХст. положення норманської теорії розвивали російські історики М.Карамзін, С.Соловйов, публіцист М.Погодін, датський славіст В.Томсен, а на рубежі ХІХ – ХХ ст. – зарубіжні історики Ф. Браун, К. Пандер, С. Рожнецький, В. Вестберг. Імперський історик Ніколай Карамзін (1766-1826) і його послідовник Михаїл Погодін (1800–75), наприклад, фактично зафіксували в російський історичній науці, що варяги були запрошені володарювати і встановити державний порядок.

Такий підхід характеризував в цілому й розвиток норманізму в європейській політичній думці протягом ХХ ст., хоча неонорманісти цього періоду (Г.Янкун, Г. Штокль, Т. Арне, А. Стендер-Петерсен, Р. Пертнер, Т. Капелле, X. Арбман, В.Мошин, М. Таубе, Ю. Вернадський та ін.), не відмовляючись від традиційної концепції норманського завоювання, дещо модернізували свої підходи, запропонувавши на даному етапі теорії послідовної зміни іноземного панування над слов’янами, мирної норманської колонізації, вирішальної ролі варягів у формуванні соціальної верхівки Київської Русі, їх визначального впливу на економічний розвиток країни і т.і.

Наукову критику норманської теорії (антинорманізм) започаткував у другій пол. ХVIII ст. М. Ломоносов. У першій половині ХІХ ст. проти неї виступили історики-декабристи, слов’янофіли, пізніше – відомі російські вчені С. Гедеонов, Д.Іловайський, В.Васильєвський. На противагу норманістам вони висунули ряд теорій (балтійсько-слов’янського, литовського, готського походження давньоруської державності), що спричинило розгортання дискусії на новому рівні та спроби поглибити наукові уявлення про процеси, що характеризували утворення Київської Русі.

Показово, що особливий внесок у цьому плані зробила українська історична школа при тому, що норманська теорія мала помітно менший вплив на українську історіографію ХІХ – початку ХХ ст, ніж вона відчувалась в цей період в колі російських науковців. Так, невідомий автор «Історії Русів» – історичного твору кінця ХVIII – початку ХІХ ст. вважав, що назва Русь, як і держава східних слов’ян постала на місцевому ґрунті. М. Костомаров, виступаючи з критикою норманської теорії, обґрунтовував литовське походження Русі. Не надавали значення норманізмові й В. Антонович та представники його школи.

Видатний український історик М.Грушевський відстоював думку про «істнованє Руси в полудневих краях тоді ще, коли першого скандинавсько-руського князя, Ігоревого батька з його братами не могло бути й на світі»[20]. Вчений доводив, що норманська теорія є непотрібною для висвітлення питання про походження Київської Русі. М. Грушевський допускав лише певний вплив варязької військової організації на об’єднавчий процес давньоруських земель під владою Києва. Учні та послідовники М. Грушевського поділяли його погляди, однак, окремі історики «державної школи» в західноукраїнській історіографії 1920-30-х рр. 20 ст. – С. Томашівський, М. Кордуба, М. Чубатий, Б. Крупницький погоджувалися з окремими положеннями норманської теорії, тоді як українські історики Д. Багалій, В. Пархоменко, що працювали в наукових установах УРСР, стояли на позиції антинорманізму.

Показово, що радянська історіграфія початкового періоду 1920-х рр. не була позбавлена певних впливів норманізму, хоча саме в цей період розпочинається її активна критика з погляду як наукових, так і суто ідеологічних міркувань. Так, значний внесок у спростування постулатів норманізму зробили радянські росіійські історики Б.Греков, М.Тихомиров, Б.Рибаков, Л.Черепній, В.Мавродін, В.Пашуто, Д.Ліхачов, І.Шаскольський, причому особливі зусилля в цьому плані були здійснені протягом 1930-х рр., за умов тоталітарної диктатури в СРСР.

Враховуючи стверджену тоді концепцію щодо провідної ролі російської нації в радянському суспільстві, а поряд з цим – її історично прогресивної місії по відношенню до інших, у тому числі неросійських народів, державна історична наука не могла не визнавати норманську теорію політично шкідливою. Наголошувалося на тенденційності записів Нестора Літописця, які нібито утримують багато протиріч, об’єктивності тих археологічних даних, що спрямовувалися на підтвердження слов’янських коренів Київської Русі. До цього додавались й лінгвістичні розвідки щодо давньоруських назв, коли етимологія слова «Русь» пов’язувалась з назвами річок Рось і Русна в Центральній Україні або, у свою чергу, з назвою кочового племені роксоланів, яка походить від іранського rhos, що означає «світло».

Такі підходи визначали провідну концептуальну лінію радянської історичної науки до кінця 1980-х років при тому, що норманська теорія залишалась провідною для європейських наукових кіл як протягом ХІХ, так і ХХ ст.

Період останнього двадцятиріччя ХХ ст. і першої декади ХХІ ст., позначений новими політичними тенденціями у розвиткові науки, і зокрема в колі дослідників України і Росії, виявив нові своєрідні підходи до сприйняття процесу утворення давньоруської державності із певною мірою модернізованими оцінками тих поглядів, які стосуються розробок норманістів і антинорманістів. Так, однією із загальновідомих позицій сучасної української історичної науки, репрезентованої працями учених старшого покоління – П.Толочка, М. Брайчевського, М. Котляра, В. Барана та ін., є та, що норманська теорія як проблема походження Київської Русі втратила наукове значення, оскільки доведеним фактом вважається існування протодержавних утворень у Подніпров’ї, Галичині і Волині задовго до літописного повідомлення про покликання варягів. Такі підходи не викликають заперечень із необхідністю врахування водночас позицій тих вчених нової хвилі, як, наприклад, М.Михальченка, Г.Дашутіна[21], які визнають необхідність подальшого критичного наступу на ідеї норманістів з урахуванням не тільки новітніх досліджень української історичної науки, а й спроб норманістів відродити в оновленому вигляді ідеї пріоритетності скандинаво-германського втручання в системі державотворчого підгрунтя східнослов’янської Русі.

Так, показовим в цьому плані, наприклад, є те, що ряд сучасних російських істориків (Д. Мачінський, Г.Лебедев, 0.Мельникова), відповідаючи сучасним тенденціям державного керівництва РФ на відродження геополітичних впливів Росії (принаймні по відношенню до України) поділяють погляди норманізму і виявляють зусилля на доведення північного походження Русі.

Це викликає необхідність подальших досліджень процесу утворення держави Київська Русь із визначенням ролі та ступеня впливів в ньому слов’янського і варязького чинників. Що ж до найбільш поширених узагальнень в цьому плані, то вони базуються значною мірою на визнанні обох з них при тому, що Київська Русь протягом усієї історії свого існування залишалась поліетнічним багатомовним союзом, а її політична єдність досягалась надзвичайними зусиллями київських князів і зберігалась лише протягом обмеженого часу історії держави.

Так, щодо варязьких впливів, то вони дійсно мали місце на етапі становлення Київської Русі. Показово, що перші князі Київської держави (Олег, Ігор, Ольга, Святослав) не тільки мали варязьке походження, а й активно спирались для зміцнення своєї влади, реалізації військових походів, і зокрема приєднання нових земель, приборкання непокірних племен… на варязькі (у тому числі наймані) дружини. Неможливо не визнавати й спільність подекуди інтересів варягів і східних слов’ян, коли йшлося, наприклад. про обмеження тиску хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.

І водночас навряд чи варязький чинник міг відіграти провідну роль у формуванні давньоруської держави з урахуванням хоча б того, що перші варязькі дружини (за найновітніми археологічними даними) почали з’являтися на слов’янських землях, у тому числі у Києві на століття раніше, ніж утворюється держава Київська Русь. Крім того, на увагу заслуговує той факт, що беручи участь протягом VIII – XI ст. у державницьких процесах багатьох європейських країн, варяги не виявили здатності до утворення власної держави, гідної за рівнем розвитку, політичних, економічних, соціальних, культурницьких впливів Київській Русі.

Отже, аналізуючи коло найбільш показових чинників, що засвідчували зрілість державницьких процесів серед східнослов’янських племен кінця ІХ ст. відносимо:

· завершення процесу формування східнослов’янських союзів племен як виразних етнокультурних спільнот; перехід слов’ян до формування утворень більш високого соціально-політичного рівня – племінних княжінь;

· поглиблення майнового і соціального розшарування, виникнення приватної власності, примітивного апарату влади в середовищі слов’янських племен;

· існування розгалуженої системи укріплених поселень-градів як передумови міст та політичних центрів феодальної держави.

Так, приймаючи до уваги наявність варязького чинника в процесі формування давньоруської державності, слід відмітити, що він відіграв радше роль каталізатора цього процесу, ніж його провідної рушійної сили. Слов’яни, знаходячись протягом тисячоліть в межах контактної соціокультурної зони, виявили здатність послідовного політичного й соціально-економічного, розвитку, наслідком якого стало формування однієї з найбільш розвинутих держав раннього середньовіччя – Київської Русі. Серед тенденцій історичного розвитку даної держави стало не тільки вбирання впливів інших культур (як-то слов’яно-скандінавської взаємодії), а передача іншим (у тому числі скандинавським) народам найбільш виправданих політичних й соціально-економічних традицій суспільства східних слов’ян. Ці традиції виявились настільки живучими й міцними, що дійшли до сьогодення, набули нової сили, відобразились в матеріальній і духовній культурі багатьох як слов’янських, так і неслов’янських народів, ставши невід’ємним і одним з найбільш цінних здобутків не тільки східнослов’янської, а й загальноєвропейської цивілізації.

[1] Туран – давня назва частини Середньої Азії на схід від ріки Амудар’ї, територія сучасного Узбекистану і південної частини Казахстану.

[2] «Ворота народів» - територія сучасного Дагестану.

[3] Див.: Крип’якевич І.П. Історія України – Львів: Вид-во «Світ», 1990. – С. 22.

[4] Етногенез – процес формування народу

[5] Автохтонний (від грец. αυτοχθων) – місцевий, корінний

[6] Ретроспектива – (від лат. retrospectare “погляд назад») – погляд у минуле, огляд того, що було у минулому.

[7] Назви періодів розвитку людської цивілізації – від матеріалу,з якого виготовлялись знаряддя праці.

Палеолі́т (від грець. παλαιός — давній і грець. λίθος — камінь) — давня кам’яна; найдавніший період людського суспільства. Щодо тривалості існують різні думки (від 2 млн. до 160—200 тис. років). Кінець палеоліту датується близько 13 тис. років тому (10 000 — 12 000 років до Р. Х.).

[8] Археологічна культура – термін, уживаний для позначення сукупності археологічних пам’яток, що відносяться до одного часу, відрізняються місцевими особливостями і, таким чином характеризують зосереджену на певній території людську спільноту.

[9]Протоцивілізація – соціокультурна спільнота, що розвивалась у напрямку відомих в сучасній історії цивілізацій.

[10]Протослов’яни – предки слов’янських племен, які остаточно сформувались в І тис. н.е.

[11]Фракійці — загальна назва групи індоєвропейських племен, що населяли в давнину південний схід Балканського півострова, а також північно-східне узбережжя Егейського моря,

[12]Іллірійці – загальна назва обширної групи індоєвропейських племен, що займали в давнину північний захід Балканського півострова від середнього перебігу Дунаю до Адріатичного моря.

[13] Поняття «скіфи-орачі» (скітай-аротерес) та «скіфи-землероби (скітай-георгой), або «борисфеніти», тобто «дніпряни» (за давньогрецькою назвою Дніпра – Борисфен) введені в науковий обіг грецьким істориком Геродотом. Невідомо, чому Геродот розділяв орачів і землеробів, в чому полягала між ними різниця. Вчені пропонують нове тлумачення грецького терміна «георгой» як грекізованої передачі скіфської назви «гауварга» («ті, що розводять або поклоняються худобі»), тобто скіфи-скотарі.

[14]Варяги (вікінги, нормани) - представники військо-торгівельних угруповань Північної Європи, насамперед Скандінавіі (Балтійське узбережжя Норвегії, Швеції, Данії). Належали переважно до скандинаво-германської мовної групи. Вважаються першими «піратами Півночі». Починаючи з 8 століття розпочали грабіжницькі набіги на прибережні землі європейських країн, засновуючи на завойованих землях свої поселення. У зв'язку з активною експансією скандинавів у період з 8 по 11 століття, його прийнято називати у європейській медієвістиуі «Епохою вікінгів».

[15]Див.: Субтельний О. Україна. Історія. – К.:Либідь, 1991. – С. 33-34

[16]Стаття 862 третьої (1118 р.) редакції «Повісті минулих літ».

[17] Див.:Субтельний О. Зазн. тв. – С.34.

[18] За хазарською теорією (прихильником якої вважався, зокрема, професор Гарвардського університету та іноземний член НАН України О. Пріцак) поляни були не слов’янами, а різновидом хазарів. За логічну основу в даному відношенні береться як модель влади, яка існувала в Хозарії (де водночас правили два царі – цар по крові: хакан або каган та його «заступник; хакан-бек), так і згадки про князя Аскольда в ранніх візантійських і арабських джерелах (де останній подається з титулом хакана).

[19] За пантюркською теорією слово «Русь» має іранське походження (означає світлий») та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів Середнього Подніпров’я.

[20] М.Грушевський Історія України-Руси. – Київ, 1913. – Т. 1. - С. 624

[21] Михальченко М. Політичні і правові ідеї Київської Русі /М. Михальченко, Г. Дашутін // Політичний менеджмент. – 2006. - № 4.- С.3-9

Дата добавления: 2014-01-07