Рефлекторний характер психіки, умовні та безумовні рефлекси

Психіка активновдосконалюється і розвивається у процесі активної діяльності – людина не тільки відображує, але й перетворює оточення в нові форми (покращує життя). Тому, в психічному, як регуляторі дій та діяльності – великий потенціал розвитку механізмів психіки – відображення, проектування та втілення.

Психічні явища – це своєрідні суб’єктивні переживання, суб’єктивні образивідображуваних у свідомості явищ реальної дійсності, це внутрішній світ людини у всій його повноті і різноманітності. Психологія вивчає наступні психічні явища: психічні процеси, психічні стани та психічні властивості, які є основними формами прояву психіки.

Основними функціями психіки є відображення і регулювання, які є взаємозалежними і взаємообумовленими: відображення регулюється, а регулювання засноване на інформації, отриманій в процесі відображення. Єдність психіки як системи виражається в загальній її функції: як суб'єктивне відображення об'єктивної дійсності, вона виконує функцію регуляції поведінки. Тісний взаємозв'язок цих функцій забезпечує цілісність психіки в нормі, єдність усіх психічних проявів, інтеграцію усього внутрішнього психічного життя. Ці ж функції забезпечують безперервну взаємодію, взаємозв'язок, інтеграцію людини з навколишнім середовищем.

Отже, головні цільові функції психіки – управління діяльністю, поведінкою та емоційними станами.

Ще одна функція психіки – усвідомлення людиною свого місця у навколишньому світі, яка забезпечує її правильну адаптацію і орієнтацію у об'єктивному світі, гарантуючи їй ефективне осмислення всіх реалій цього світу і адекватне до них відношення. З іншого боку, за допомогою психіки, свідомості людина усвідомлює себе як особистість, наділену певними індивідуальними і соціально-психологічними особливостями, як представника конкретного суспільства, соціальної групи, що відрізняється від інших людей і знаходиться з ними в своєрідних міжособистісних відносинах.

2. Психіка та нервова система; загальна будова нервової системи.

За матер. точкою зору виникнення і розвиток психіки забезпечується розвитком нервової системи і головного мозку. Нервова система виконує функцію об'єднання (інтеграції) та узгодження на фізіологічному рівні відповідності внутрішніх станів, зовнішніх умов і практичних дій людини. Нервова система людини складається з двох розділів: центрального і периферийного.

Центральну нервову систему утворюють головний та спинний мозок, що знаходяться в хребті. Решта (мережа нервових провідників) НС відноситься до периферійної. Зі всіма органами і тканинами організму ЦНС зв'язана саме через нерви, що виходять з головного і спинного мозку і несуть інформацію, що поступає в мозок із зовнішнього середовища, а також проводять її у зворотному напрямі до окремих частин і органів тіла. Нерви, що поступають в мозок з периферії, називаються аферентними, а ті, які проводять імпульси від центру до периферії – еферентними.

Крім цього, у складі нервової системи виділяють дві особливі частини: соматичну (анімальну) і вегетативну (автономну). Соматична НС іннервує переважно органи соми (тіла): поперечнополосатые (скелетні) м'язи (обличчя, тулуба, кінцівок), шкіру і деякі внутрішні органи (язик, гортань, глотку). Вона здійснює переважно функції зв'язку організму із зовнішнім середовищем, забезпечуючи чутливість і рух, викликаючи скорочення скелетної мускулатури. Оскільки функції руху і відчуття властиві тваринам і відрізняють їх від рослин, ця частина НС отримала назву анімальної (тваринної). Дії соматичної нервової системи підконтрольні людській свідомості.

Вегетативна НС інервує нутрощі, залози, гладкі м'язи органів і шкіри, судини і серце, регулює обмінні процеси в тканинах та впливає на процеси так званого рослинного життя, загальні для тварин і рослин (обмін речовин, дихання, виділення і ін.), тому її назва – вегетативна – рослинна.

Обидві системи тісно зв'язані між собою, проте вегетативна НС володіє деякою часткою самостійності і не залежить від нашої волі, унаслідок чого її також називають автономною НС, яку ділять за анатомічним принципом на 2 частини – симпатичну і парасимпатичну. Останні відрізняються розташуванням центрів і будовою периферичної частини симпатичної і парасимпатичної НС та функціональними відмінностями. Збудження симпатичної НС сприяє інтенсивній діяльності організму; збудження парасимпатичної – відновленню витрачених організмом ресурсів. На багато органів ці дві системи впливають протилежно, як функціональні антагоністи. Так, під впливом імпульсів, що приходять по симпатичних нервах, частішають і посилюються скорочення серця, підвищується тиск крові в артеріях, розщеплюється глікоген в печінці і м'язах, збільшується вміст глюкози в крові, підвищується чутливість органів чуття і працездатність ЦНС, гальмуються скорочення шлунку і кишковика та ін. Під впливом імпульсів парасимпатичної НС – сповільнюються і ослабляються скорочення серця, знижується артеріальний тиск та вміст глюкози в крові, збуджуються скорочення шлунку і кишковика, послаблюється працездатність ЦНС та ін.

Вся нервова система побудована на нервовій тканині, яка складається зі скупчення нервових клітин (нейронів) і пов'язаних з ними анатомічно і функціонально допоміжних кліток нейроглії. Нейрони виконують специфічні функції як структурно-функціональна одиниця НС, а нейроглія забезпечує існування і специфічні функції нейронів, виконує опорну, трофічну (живильну), розмежувальну і захисну функції.

Нейрон (нейроцит) – основний елемент НС, який складається з тіла нейрона, дендритів, аксона. Нейрон отримує, переробляє, проводить і передає інформацію, закодовану у вигляді електричних або хімічних сигналів (нервових імпульсів). Кожен нейрон має тіло, відростки і їх закінчення. Зовні нервова клітина оточена оболонкою (цитолемою), здатною проводити збудження, а також забезпечувати обмін речовин між кліткою і навколишнім середовищем. Тіло нейрона містить ядро і цитоплазму, що оточує його. Один або декілька древовидних відростків, по яких нервовий імпульс приноситься до тіла нейрона, називають дендритом. Єдиний, зазвичай довгий відросток, по якому нервовий імпульс прямує від тіла нервової клітини – це аксон.

Нервова клітина сприймає роздратування по коротких д ревовидних відростках – дендритах, переробляє їх, а потім по одному довгому відростку – аксону, що сполучає тіла одних нейронів з тілами або дендритами інших, передає розратування іншим відросткам або робочим органам. Частина аксонів покрита спеціальною міелиновою оболонкою, яка сприяє швидшому проведенню імпульсу по нерву в певному напрямку. В нейронах виникає процес збудження, в основі якого лежить особливий нервовий ток (біоток).

Місця контактів нервових клітин (нейронів) – синапси (грец. «застібка) – особливі механізми за допомогою яких відбувається перехід збудження від однієї нервової клітини до іншої (передача нервових імпульсів).Синаптична передача імпульсів, що працює на основі біохімічних обмінних процесів, може полегшувати або ускладнювати їх проходження по ЦНС та брати участь в регулюванні багатьох психічних процесів і станів організму.

В більшості своїй нейрони є спеціалізованими – виконують в роботі ЦНС специфічні функції. Три типи нейронів, вирішують наступні завдання: проведення нервових імпульсів від рецепторів до ЦНС («сенсорний нейрон»), від ЦНС до органів руху («руховий нейрон») та від однієї ділянки ЦНС до іншої («нейрон локальної мережі»).

Нервова система функціонує за рефлекторними принципами. Нейрони вступають в контакт один з одним і утворюють ланцюжки, по яких передається нервовий імпульс. Функціональною одиницею НС є рефлекторна дуга – ланцюжки нейронів, які забезпечують реакції робочих органів (органів-мішеней) у відповідь на роздратування рецепторів. У рефлекторних дугах нейрони, зв'язані один з одним синапсами, утворюють три ланки: 1) рецепторне (аферентне); 2) еффекторне; 3) розташоване між ними асоціативне (вставне), яке в простому варіанті дуги може бути відсутнім.

Проста рефлекторна дуга включає чутливий і еффекторний нейрони, по яких нервовий імпульс рухається від від рецептора до робочого органу (еффектору). Складніші рефлекторні дуги мають один або декілька вставних нейронів.

Скупчення тіл нервових клітин разом з дендритами складають сіру речовину головного та спинного мозку, скоплення нервових волокон – білою речовину – нерви. Роль сірої речовини – в накопленні, посиленні та переробці збудження, білої – в його передачі, причому нерви проводять збудження тільки в одному напрямку – від частин тіла до мозку (центроспрямовані нерви) або від мозку – до частин тіла (центробіжні).

Практично всі відділи центральної і периферийної НС беруть участь в переробці інформації, що поступає через зовнішні і внутрішні, розташовані на периферії тіла та в органах рецептори, до яких підходять своїми аксонами нервові клітини. Рецептори – мініатюрні органічні пристрої, призначені для сприйняття різних видів енергії – механічної, електромагнітної, хімічної і ін. – і перетворення її в енергію нервових імпульсів. Ними пронизані всі структури організму (зовнішні і внутрішні), а особливо багато їх в органах чуття: око, вухо, поверхня шкіри в найбільш чутливих місцях, язик тощо. Рецептори розрізняються по своїй будові, розташуванню і функціям. Виділяють екстеро-, інтеро- і пропріорецептори. Екстерорецептори сприймають подразнення із зовнішнього середовища і знаходяться в зовнішніх покривах тіла (шкірі, слизистих оболонках), в органах чуття. Інтерорецептори отримують роздратування в основному при зміні хімічного складу внутрішнього середовища організму (хеморецептори), тиску в тканинах і органах (барорецептори). Пропріорецептори сприймають подразнення (натягнення, напруга) в м'язах, сухожиллях, зв'язках, фасціях і суглобових капсулах.

Відносно автономною органічною системою, що забезпечує сприйняття, переробку і зберігання специфічної сенсорної інформації на всіх рівнях її проходження через ЦНС є аналізатор, який складається з трьох анатомічно різних відділів, що виконують спеціалізовані функції в його роботі: рецептора, нервових волокон і центрального відділу (частина ц.н.с, де сприймаються, переробляються відповідні подразники, зберігаються спогади про них). Відповідно до основних органів чуття виділяють зоровий, слуховий, смаковий, шкіряний та інші аналізатори.

Діє нервова система у багато разів успішніше, ніж найдосконаліший електронний мозок комп'ютера. Вона має безліч функцій: с прияє підтримці постійності внутрішнього середовища організму, взаємодії всіх його органів і систем, дозволяючи йому діяти як єдине ціле. Її найважливішою функцією є забезпечення діяльності психіки і поведінки живої істоти.

За матер. поглядами - психіка є властивістю високоорганізованого мозку та продуктом функціонування НС, і передусім головного мозку. Більш розвинений мозок має тоншу диференціаційовану структуру, що також повязано з більш складною і різноманітною діяльністю психіки та поведінки. Особливе значення в цьому плані набуває розвиток кори великих півкуль головного мозку. М аса мозгу дорослої людини – від 1100 до 2000 г.

Мозок скдладається з взаємопов ' язаних відділів, покритих великими півкулями. Основними відділами головного мозку є: 1) задній мозок, до якого входять – продовгуватий мозок (нижній відділ – з’єднує спинний мозок з головним), мозочок ( регулює рівновагу та забезбечує координацію довільних рухів) та варолієв міст; 2) середній мозок (в середньому та продовгуватому мозоку знаходиться ретикулярна формація, що є збудником кори великих півкуль); 3) проміжний мозок – підкорка (має велике значення для інстинктивних та емоційних проявів людини); до нього входять таламус та гіпоталамус – основні утворення; 4) кінцевий мозок – великі півкулі головного мозку. Всі відділи, включаючи великі півкулі, утворюють ствол мозку.

Найважливіші структури головного мозку, що мають пряме відношення до психічних процесів, станів і властивостей людини: таламус, гіпоталамус (в проміжному мозгу), міст, мозжечок і продовгуватий мозок. З вищими психічними функціями, з мисленням і свідомістю людини пов'язана робота кори головного мозку (к.г.м.) і підкіркових структур.

Великі півкулі – парне утворення, що покрите тонким шаром сірої речовини (3-4 мм), яку і називають корою головного мозку (верхній шар переднього мозку) – вважається матеріальною основою мислення та свідомості людини. Кора головного мозку (к.г.м.) – є верхнім шаром переднього мозку, утвореним в основному вертикально орієнтованими нейронами, їх отростками-дендритами і пучками аксонів, що йдуть від цих кліток вниз, до розташованих нижче відділів мозку, а також аксонами, що поступають від мозкових структур, що пролягають нижче. По особливостях розподілу нейронівв шарах кори, їх величині і формі всю к.г.м. розділяють на ряд областей: потилична, тім'яна, лобова, скронева, а самі ці області — на дрібніші поля, відмінні один від одного по своїй структурі і призначенню.

У к.г.м. поступають імпульси, що йдуть від підкіркових структур і нервових утворень стовбура мозку; в ній також здійснюються основні психічні функції людини.

В корі відрізняють чотири частини – лобну (відповідає за мислення, цілеспрямовану усвідомлювану поведінку, її вольовий контроль); потиличну (центри зору), скроневу (центри слуху та обоняння), теменну (центри кожних відчуттів). Цікаво, що мова в к.г.м. локалізована в декількох центрах, а її місцерозташування є найбільш широким і складним: один мовний центр локалізується в лобових, інший в тім'яних, третій в скроневих долях, що свідчить про особливу важливість мови в регуляції поведінки людини на вищих рівнях.

Особливу роль в регуляції багатьох психічних процесів, властивостей і станів людини грає ретикулярна формація, яка є сукупністю розріджених нейронних структур, що нагадують тонку мережу, анатомічно розташованих в спинному, середньому, продовгуватому та задньому мозку. Ретикулярна формація помітно впливає на електричну активність та функціональний стан к.г.м., підкіркових центрів, мозочка і спинного мозку, має безпосереднє відношення до регуляції основних життєвих процесів: кровообігу, дихання, а також пов'язана з підвищенням і пониженням чутливості к.г.м. та грає важливу роль в управлінні механізмами сну і неспання, навчання і уваги.

К.г.м. також впливає на ретикулярну формацію, що, пов'язано зі свідомою психологічною саморегуляцією людини. Зворотні зв'язки між ретикулярною формацією і корою грають важливу роль в підтримці необхідного рівня збудження кори. Всередині мозку розрізняють сіру речовину (складається переважно з тіл нервових клітин та утворює кору, та білу речовину – нервові волокна, які формують провідні шляхи (тракти), які повязують між собою різні відділи мозку, а також утворюють нерви, які виходять на периферію до різних органів.

Матеріалістами вважається, що психічні явища тісно пов'язані з роботою мозку людини. Великий внесок в розуміння того, як зв'язана робота мозку людини з психолічними явищами і поведінкою, вніс І.М.Сеченов, за думкою якого психічні явища входять як обов'язковий компонент будь-якого поведінкового акту і є своєрідними складними рефлексами. Пізніше його ідею розвинув в своїй теорії фізіологічних коррелятів психічних явищ І.П.Павлов, що відкрив явище умовнорефлекторного навчання.

Разом з цим намітилися нові, перспективніші напрями розробки проблеми зв'язку психіки і мозку. Вони стосувалися, з одного боку, спільної ролі психічних і фізіологічних процесів в управлінні поведінкою, а з іншої — побудови загальних моделей регуляції поведінки з участю в цьому процесі фізіологічних і психологічних явищ (М.О.Бернштейн, К.Халл, П.К.Анохін).

Результати дослідження умовнорефлекторних фізіологічних механізмів поведінки на рівні цілісного організму були доповнені даними, отриманими при вивченні поведінки на нейронному рівні – значний внесок до вирішення відповідних питань внесли вітчизняні нейропсихологи і психофізіологи. Вони заснували свою школу в психофізіології поведінки, рухової активності і органів чуття.

У вивченні того, як робота мозку забезпечує складні форми психічної діяльності, істотний внесок зробив вітчизняний психолог О.Р. Лурія, який встановив, що для здійснення психічної діяльності необхідна взаємодія трьох основних блоків (апаратів) людського мозку.

Згідно матеріалістичних поглядів – відображувальна діяльність людської психіки зумовлена рефлекторною діяльністю мозку. Засновником вчення про рефлекторну природу психіки є видатний російський фізіолог І.M. Сеченов, який у свох працях зазначав, що джерелом психічних актів, як відображувальної діяльності є зовнішні подразники, що діють на організм, а взаємодія індивіда з оточенням здійснюється завдяки рефлекторній діяльності мозку, всі акти свідомого та несвідомого життя за способом походження є рефлексами і без зовнішнього чуттєвого подразнення психічна діяльність неможлива. Ідеї Сеченова були розвинуті І.П.Павловим у вченні про вищу нервову діяльність (ВНД), засадовим стосовно нього є матеріалістичне розуміння єдності організму та середовища – в організмі все із середовища, а зв’язок організму з середовищем здійснює НС. Поведінка організму визначається тими умовами, середовищем, в якому живе і діє жива істота.

І.П.Павлов вважав, що великі півкулі г.м. відіграють провідну роль у життєдіяльності всього організму, а кора великих півкуль г.м., разом з підкорковими нервовими центрами здійснює складну аналітично-синтетичну діяльність – у ній утворюються найскладніші тимчасові нервові зв’язки, за допомогою яких регулюються відносини організму з зовнішнім середовищем та його діяльність. Діяльність великих півкуль головного мозку була названа вищою нервовою діяльністю.

Поведінка живого організму (за Павловим) є певною системою реакцій або рефлексів на подразники зовнішнього і внутрішнього середовища.

Рефлекс – основна форма нервової діяльності, реакція організму у відповідь на подразнення із зовнішнього і внутрішнього середовища, яка здійснюється за участю ЦНС.

За І.П.Павловим рефлекси діляться на 2 великі категорії: 1) природжені (безумовні)рефлекси – смоктання, ковтання, рефлекс «що таке?» (напрям погляду на новий подразник), відступ у разі небезпеки, які виникають без всяких додаткових умов, від народження, однотипно проявляються у живих істот одного і того ж виду (належать виду в цілому); Безумовні рефлекси — це вроджені, генетично запрограмовані реакції організму, властиві усім тваринам і людині. Вони потрібні тварині з перших днів життя для забезпечення її існування (забезпечують пошук їжі, уникнення шкідливих впливів тощо). Безумовні рефлекси мають консервативні, що мало змінюються рефлекторні дуги, які проходять головним чином через підкіркові відділи ЦНС. БР – спричинені безумовними подразненнями, діючи на відповідні рецептори – смаковий, дотиковий та інші, викликають відповідні реакції організму.Вони не зникають і весь час діють при нормальному стані організму. Складна система безумовних рефлексів становить інстинктивну діяльність. Але б езумовні рефлексиповністю не задовольняють потреб вищих організмів, що живуть у складних умовах, оскільки зовнішнє середовище постійно змінюється, і пристосовуватися до нього неможливо за допомогою лише БР. Виникає необхідність доповнення їх тимчасовими звязками, які утворюються в процесі життя; 2) Умовні рефлекси — індивідуальні, придбані реакції вищих тварин і людини, що виробилися в результаті научения (досвіду). Основним принципом роботи півкуль г.м. за Павловим, є утворення тимчасових нервових звязків, або умовних рефлексів, які виробляються в процесі індивідуального життя і розвитку тварин, людини, в процесі їх взаємодії з соціальним і природним середовищем. Умовні рефлекси завжди індивідуально своєрідні і виникають при поєднанні певного подразника, що не має значення для живої істоти (нейтрального подразника) з життєво важливим для неї (їжею або небезпекою). Наявність такої обов'язкової умови спричинило назву – умовні рефлекси.Вони індивідуальні – належать індивіду, особистості. Рефлекторні дуги умовних рефлексів характеризуються високою рухливістю, здатністю змінюватися під дією факторів середовища. Вони проходять через вищий відділ головного мозку — КГМ.

І.П. Павлов і його співробітники проводили безліч дослідів (з собаками, мавпами), і у найбільш відомих його експериментах собаки вчилися реагувати на нейтральний подразник (дзвінок, спалахи світла тощо) так само, як реагують на їжу – виділенням слини. Ці подразники були названі умовними. Було показано, що коли на тварину діють два подразники: один – безумовний (іжа) і другий умовний, що сам по собі не викликає реакції (дзвінок), то у головному мозку виникають 2 осередки збудження – від їжі та від дзвінка, і через те, що вони діють одночасно, між збудженими нервовими центрами утворюються замикання – тобто нервовий звязок, внаслідок якого умовний подразник починає викликати рефлекторну реакцію, як безумовний.

Умови для формування умовних рефлексів: 1) підкріплення умовних подразників безумовними, причому умовний подразник повинний завжди трохи передувати безумовному підкріпленню, тобто служити біологічно значимим сигналом; 2) умовний подразник по силі свого впливу повинний бути слабкіше безумовного подразника і повинен бути оптимальним; 3) необхідно нормальний (діяльний) функціональний стан нервової системи, що забезпечує необхідну активність кори великих півкуль г.м.

Могутніми факторами, що сприяють формуванню умовно-рефлекторної діяльності, є заохочення і покарання. При цьому слова «заохочення» і «покарання» розуміються в більш широкому сенсі, ніж просто «задоволення голоду» чи «болючий вплив», саме в такому сенсі ці фактори широко застосовуються в процесі навчання і виховання дитини.

Вважається, що до 3 років для вироблення корисних рефлексів у дитини ведуче значення має ще «харчове підкріплення». Але потім ведуче значення як підкріплення при виробленні корисних умовних рефлексів здобуває «словесне заохочення». Експерименти показують, що в дітей старше 5 років за допомогою похвали можна виробити будь-який корисний рефлекс у 100 % випадків. Таким чином, навчально-виховна робота, завжди зв'язана з виробленням у дітей і підлітків, різних умовно-рефлекторних реакцій.

За зміною умов життя змінюються і рефлекси – вони зникають (гальмуються), якщо умовний подразник не підкріплювати безумовним, і поновлюються, якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним.

У рефлекторному механізмі розрізняють три частини – чуттєва, центральна та рухова (від перифірії до центру та зворотньо), що являють собою рефлекторну дугу.

Рефлекторна діяльність – основна форма діяльності НС.

Умовно-рефлекторна діяльність людини – надзвичайно складна, різноманітна і тонка система зв’язків. Нові нервові зв’язки утворюються на грунті не лише безумовних, але і вже існуючих, раніше утворених умовних звязків, які набрали відповідної сили та стійкості. У навчанні, наприклад, безумовні підкріплення - інтерес до знань, допитливість, здивування новизною явищ.

Рефлекторний характер діяльності нервової системи забезпечує:

1. Сприйняття дій, що йдуть із зовнішнього середовища і внутрішніх органів і систем організму.

2. Перетворення їх в нервові (електричні) імпульси і передачу команд в мозок.

3. Переробку прийнятої інформації і передачу їх відповідним органам і системам організму.

4. Прийом і переробку інформації про результати дії (зворотний зв'язок).

5. Корекцію повторних реакцій і дій з урахуванням цього зворотного зв'язку.

Ядром рефлекторного розуміння психічної діяльності служить положення, згідно якому психічні явища виникають в процесі здійснюваної мозком взаємодії індивіда зі світом, тому психічні процеси, невіддільні від динаміки нервових процесів, не можуть бути відособлені від дій зовнішнього світу на людину, її дій, вчинків, практичної діяльності, для регуляції якої вони служать. Рефлекторне розуміння психічної діяльності виражається в двох положеннях: 1) психічна діяльність не може бути відокремлена від єдиної рефлекторної діяльності мозку; вона «інтегральна частина» останньої; 2) загальна схема психічного процесу аналогічна будь-якому рефлекторному акту: психічний процес бере початок в зовнішній дії, продовжується в ЦНС і закінчується у відповідь діяльністю індивіда (рухом, вчинком, мовою). Психічні явища виникають в результаті «зустрічі» індивіда із зовнішнім світом.

Отже, затвердження рефлекторного характеру психічного пов'язано з визнанням психічного віддзеркалення буття.

Ідея умовного рефлексу як одного із способів придбання організмом нового досвіду отримала подальшу розробку в роботах психофізіологів, зокрема Є.М.Соколова і Ч.А.Ізмайлова, які запропоновали поняття концептуальної рефлекторної дуги, виділення основних елементів якої стало результатом узагальнення даних про нейронні механізми рефлексів у тварин.

Разом з цим намітилися нові, перспективніші напрями розробки проблеми зв'язку психіки і мозку, які стосувалися, з одного боку, спільної ролі психічних і фізіологічних процесів в управлінні поведінкою, а з іншої — побудови загальних моделей регуляції поведінки з участю в цьому процесі фізіологічних і психологічних явищ (М.О.Бернштейн, К.Халл, П.К.Анохін).

Результати дослідження умовнорефлекторних фізіологічних механізмів поведінки на рівні цілісного організму були доповнені даними, отриманими при вивченні поведінки на нейронному рівні – значний внесок до вирішення відповідних питань внесли вітчизняні нейропсихологи і психофізіологи. Вони заснували свою школу в психофізіології поведінки, рухової активності і органів чуття.

Дата добавления: 2014-01-07