Тема: Поняття Конституції України як Основного Закону держави й суспільства

План

1. Значення і граматичні категорії дієслів.

2. Інфінітив.

3. Категорія виду.

4. Граматична категорія стану.

5. Категорії способу, часу і особи.

6. Наголос дієслова.

Література:

1. Ермоленко С. С. Аномальні категорії дієслова // Укр. мова і літ-ра в шк. – 1979. - №1. – С. 29 – 32

2. Жовтобрюх М. А Українська літературна мова. К.: Наук. Думка, 1984. – 255 с.

3. Кучеренко Е. М. Види дієслів // Укр. мова і літ-ра в шк. – 1969. - №10. – С. 74 – 78

4. Плющ М. Я., Бевзенко С. П. Сучасна українська літературна мова: Підручник. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Вища шк.., 2000. – 430 с.

5. Пушанко Т. П. Дієслова переміщення в українській мові // Укр. мова і літ-ра в шк. – 1969. - №7. – С. 24 – 27

6. Сич В. Ф. Синтаксичні функції інфінітива // Укр. мова і літ-ра в шк. – 1972. - №3. – С. 24 – 31

7. Широкоряд Е. Х. Складні речення з дієсловами. Мовлення // Мовознавство. – 1973. - №6. – С. 64 – 69

8. Шкуратян Н. Г., Шевчук С. В. Сучасна українська літературна мова: Навч. Посібник. – К.: Літера, 2000. – 688 с

9. Чемерис Н. Г. Дієслівні основи іменного походження // Мовознавство. – 1973. - №6. – С. 24 – 34

Дієслово – змінна повнозначна частина мови, що об’єднує слова зі значенням дії або стану предмета як процесу й оформляє його граматичними категоріями виду, перехідності/неперехідності, стану, способу, часу, особи.

Загальнене поняття дії досить широке, воно обіймає і реальну фізичну дію особи (писати, орати, будувати), і стан, у якому пере­буває предмет, істота (лежати, стояти, спати), і становлення пред­мета або зміну і виявлення його якості, перехід його з однієї якості в іншу (розквітати, засихати, старіти), і ставлення особи до когось або до чогось (поважати, шанувати, любити) тощо. Деякі дієслова в різних контекстах можуть виражати не те саме поняття дії, а різні, напр., у реченні «З-за безлистого саду, як крізь сивий серпанок, чер­воніли цегляні будівлі» (А. Головко) дієслово червоніли означає стан предмета, а в реченні «Уже зоря займалася, почав край неба червоніти» (П. Мирний) дієслово червоніти означає набуття предметом нової якості, зміну його якості.

Будь-яка дія, що властива предметові, виступає як його ознака; але ознака, виражена дієсловом, не постійна, не позачасова, не ста­тична, на відміну від ознаки, вираженої прикметником, а динамічна, змінна в часі або, як говорять, процесуальна. Пор. червона калина, біле лице (ознака позачасова, статична) і На городі червоніють квіти. За рікою біліли берези (ознака змінна в часі, динамічна).

Поняття дії може передаватись не тільки дієсловом, а й віддієслів­ним іменником, напр.: сіяти — сівба, читати — читання, бороти­ся — боротьба. Однак дія, виражена іменником, мислиться поза ча­сом не як процес, що протікає в часі, а як дія абстрагована і опредме-чена, тому віддієслівним іменникам на відміну від дієслів властиві й інші граматичні категорії.

У реченні дієслово звичайно виступає у функції присудка, інакше кажучи, виконує предикативну функцію. Проте інфінітив, що озна­чає назву дії без її відношення до особи й часу, може виконувати син­таксичні функції, аналогічні тим, що властиві іменникам. Він виступає в ролі підмета й присудка (За партією йти — в щасті жити і цвіс­ти. — Нар.), додатка (Нікому вбити не удасться життя нового тор­жество.— О. Підсуха), означення (Наша команда завоювала право виступати у вищій лізі), обставини (Поїдемо, мамо, учитись.— С. Васильченко). Однак між інфінітивом і віддієслівним іменником є суттєва відмінність. Інфінітив означає назву дії як процесу, що не властиве іменникові, і тому він ніколи не може мати при собі означення, а віддієслівний іменник, виражаючи опредмечене значення дії, легко сполучається з узгодженим означенням, яке й характеризує його з погляду предметної ознаки

Інфінітив — дієслівна форма, яка означає дію без відношення її до часу, особи, способу, числа й роду: Нема такої сили, щоб нашу правоту перемогти, щоб наш вогонь згасить мільйоннокрилий! (М. Рильський).

Дія в інфінітиві виражається найбільш загально, тому він усвідом­люється як початкова, або вихідна, форма дієслова, яка становить центр усієї дієслівної системи. В усіх словникових реєстрах дієслово подається у формі інфінітива. Інфінітив уживають тоді, коли необхід­но назвати дію взагалі, без зазначення її виконавця, часу перебігу і т. д. Дієслова у формі інфінітива відповідають на питання що ро­бити, що зробити і мають категорію недоконаного і доконаного виду: будувати — збудувати, сіяти — посіяти. Вони означають також пе­рехідність і неперехідність дії і мають категорію стану, напр.: у ре­ченні Яке це щастя — бути молодим і йти в степу з далеких мандр додому (В. Сосюра) дієслова бути й іти у формі інфінітива є непе­рехідними, а в реченні Ті пісні мене найперше вчили поважати труд людський і піт, шанувать Вітчизну мою милу, бо вона одна на цілий світ (В. Симоненко) дієслова поважати і шанувать у тій же формі є перехідними і активного, або дійсного, стану.

У сучасній українській літературній мові інфінітиви творяться спеціальними афіксами -ти і -ть, що приєднуються до інфінітивної основи і називаються інфінітивним суфіксом: роби-ти, роби-ть, віта­ти, сіта-ть, хоті-ти, хоті-ть. Після основи на приголосний послі­довно вживається суфікс -ти (бігти, могти, пекти, везти, вести, нести), а після основи на голосний можливі обидва суфікси, але в нейтральних стилях (науковому, діловому, професійно-виробничому) нормою вважають інфінітиви лише на -ти (будувати, виконувати, учи­ти, виробляти); у стилях художньої літератури і в усному мовленні поширені обидві форми на -ти і -ть: Не можу я пити воду з криниці, де ворог п'є (О. Гончар).

Категорія виду. Категорія виду охоплює всі дієслова, вона виражає відношення дії до її внутрішньої межі. В сучасній україн­ській мові є два види дієслова: доконаний і недоконаний. Вони майже послідовно протиставляються один одному і утворюють видові пари: зробити — робити, віднести — нести, вивчити — вчи­ти. Дієслова доконаного виду означають дію, яка в часі її протікання обмежена, завершена в минулому або буде завершена в майбутньому: Над головами раптом затьохкав соловей (П. Панч). Щастя наше мо­гутнє, добуте із бою, розів'ється в добрі, як весною земля (М. Стель­мах). Тому дієслова доконаного виду не мають форм теперішнього часу. Дієслова недоконаного виду ознаки обмеженості в часі не мають. Вони вживаються у теперішньому, минулому і майбутньому часі: В сім'ї од­ній під зорями Кремля цвіте навіки звільнена земля (Р. Братунь). їхав Петя у відпустку під Жовтневі свята, віз матусі гарну хустку, чоботи для тата (С. Олійник). Довго, довго берегтиму згадку про гос­тей з приволзького села (М. Негода).

Дієслова доконаного виду можуть означати:

а) межу дії, пов'язану з її переходом в іншу якість, інший стан: рости — вирости, в'янути — зів'янути;

б) обмеженість дії у часі її початком: зацвісти, заспівати, зашу­міти, рушити;

в) тривалість завершеної дії: посидіти, повчитись, побігати;

г) досягнення результату завершення дії: виконати, проспівати,

добігти;

д) раптовість дії: стукнути, гукнути, смикнути, штовхнути;

є) несподіваність або різкий вияв одноразової завершеної дії: стуконути, грюконути, рубонути;

є) многократність обмеженої дії в часі: попереписувати, попере­носити, понаписувати.

У межах недоконаного виду розрізняються дієслова, які означають:

а) ритмічну повторюваність не завершеної в часі дії: примовляти, приспівувати, причісувати, відсовувати;

б) нерегулярну повторюваність дії: надписувати, постукувати,

підбігати;

в) не обмежену в часі одноразову протяжну дію, так звані дуративні дієслова: брести, бігти, їхати, летіти;

г) не обмежену в часі повторювану дію, так звані ітеративні дієслова: бігати, літати, залітати, їздити.

Форми доконаного виду здебільшого творяться від недоконаного за допомогою префіксів, суфіксів, зміни голосних та приголосних в основі і наголосу.

Доконаний вид твориться від недоконаного найчастіше за допомогою таких префіксів:

- в-: нести — внести, летіти — влетіти, мостити — вмостити;

з- (зі-, с-): лякати — злякати, могти — змогти, казати — сказати,

питати — спитати, в'янути — зів'янути;

за-: програмувати — запрограмувати, везти — завезти, вадити —

завадити;

на-: писати — написати, мокнути — намокнути, кидати — наки­дати; по-: дарувати — подарувати, думати — подумати, чути — почути;

при-: їхати — приїхати, бити — прибити;

про-: співати — проспівати, ректи — проректи та ін.

За допомогою суфіксів у сучасній мові творяться дієслова доко­наного виду від недоконаного і недоконаного від доконаного. Щодо вживання суфіксів розрізняються такі найпоширеніші видові пари:

а) недоконаного виду з суфіксом: -а- (орф. -а-, -я-) і доконаного з суфіксом -и-: навчати — навчити, рішати — рішити, лишати — лишити, привчати — привчити, схиляти — схилити;

б) у спрефіксованих дієсловах недоконаного виду з суфіксом -ува-(орф. -ува-, -юва-) і доконаного з суфіксом -и-: скорочувати — скоро­тити, поновлювати — поновити;

в) у таких же дієсловах недоконаного виду з суфіксом -ува- (орф. -ува-, -юва-) і доконаного з -а-: прочитувати — прочитати, задумува­ти — задумати, розплутувати — розплутати;

г) недоконаного виду з суфіксом -а- (орф. -а-, -я-) на означення повторюваної дії і доконаного з суфіксом -ну- на означення раптової одноразової дії: кликати — кликнути, грюкати — грюкнути, стука­ти — стукнути, хитати — хитнути; з суфіксом -ону- на означення посиленої одноразової завершеної дії з відтінком згрубілості: стуко­нути, смиконути, хитонути, грюконути;

д) недоконаного виду з суфіксами -ва-, -та- і доконаного з -ну-, який надає дієслову значення результативності: розвивати — розви­нути, впливати — вплинути, розгортати — розгорнути;

є) недоконаного виду з суфіксом -а- і доконаного з нульовим су­фіксом; витирати — витерти, зберігати — зберегти, допомагати — допомогти.

В окремих дієсловах категорія недоконаного і доконаного виду твориться від різних слів, тобто вона розрізняється за допомогою су­плетивних форм, як-от: брати — взяти, ловити — піймати.

Крім дієслів, які становлять у сучасній українській мові співвід­носні (корелятивні) видові пари (писати — написати, робити — зро­бити, обідати — пообідати), існує в ній і ряд таких дієслів, які сполучають у собі значення доконаного й недоконаного виду без будь-якої диференціації їх морфемного складу, напр.: веліти, женити, а також дієслова з суфіксом -ува-, переважно іншомовного походжен­ня: атакувати, гарантувати, госпіталізувати, електрифікувати, інтенсифікувати, кінофікувати, машинізувати, наслідувати, організу­вати, телеграфувати і деякі інші. Такі дієслова називаються двовидовими. Категорія виду їх розпізнається тільки в контексті. Від деяких двовидових дієслів можна з допомогою суфіксів і префіксів тво­рити форму недоконаного чи доконаного виду, напр.: організувати — організовувати (недок.), женити — оженити (док.), веліти — звеліти (док.).

Лексичне значення дієслова доконаного і недоконаного виду спіль­не, розрізняється в ньому лише відношення дії до її внутрішньої межі. Тому дієслово доконаного і недоконаного виду, хоч основа його має відмінну морфемну будову, становить одне слово, а не два, а префікси й суфікси та інші засоби творення категорії виду належать до розряду формотворчих, а не словотворчих. Тільки тоді, коли афікс змінює не тільки вид дієслова, а й його лексичне значення, він виконує слово­творчу функцію й дієслова доконаного та недоконаного виду становлять окремі слова, як, напр.: бути — прибути, могти — допомогти, знати — зазнати, писати — підписати, списати і под.

Граматична категорія стану. Категорія стану дієслова вира­жає взаємовідношення між суб'єктом, дією та об'єктом, яке передає­ться за допомогою дієслівних форм і синтаксичних конструкцій. Ви­вчення категорії стану має довгу історію, хоч ще й тепер немає єдиного погляду на неї. Більшість сучасних вчених вважають, що в україн­ській мові, як і в російській, розрізняються два дієслівних стани: Активний, або дійсний, і пасивний¹⁷. Розрізнення категорії стану виявляється в різній спрямованості дії у відношенні до її суб'єкта, ЇЇ носія. Так, напр., у реченні «Залізницю прокладають молоді посланці комсомолу» дія спрямована від її діяча, назва якого виступає в реченні у функції підмета, на її об'єкт (прокладають залізницю), а в реченні «Залізниця про­кладається молодими посланцями комсомолу» дія спрямована від об'єкта (залізниця прокладається) на її суб'єкт, що виступає в ре­ченні у функції додатка (прокладається посланцями комсомолу). Перша синтаксична конструкція називається активною, і дієслово в ній має категорію активного стану, а друга — пасивною, і дієслово в ній має категорію пасивного стану.

Категорія стану дієслова тісно пов'язана із їх перехідністю та не­перехідністю. Дієслова поділяються на перехідні і непере­хідні за їх відношенням до інших частин мови. Перехідні дієслова означають таку дію, яка переходить на інший предмет, виражений імен­ником або відповідним займенником: Не кидай в світ порожні фрази (Л. Дмитерко). Чому не пожаліти людину, коли того варта (О. Гон­чар).

Перехідні дієслова вимагають, щоб залежне від них слово мало форму знах. в. без прийменника (вивчав вірш, виконав роботу, зорали поле), хоч при дієслові з заперечною часткою не та тоді, коли дія пе­реходить не на весь предмет, а лише на його частину, вона може мати і форму род. в.: прочитав статтю — не прочитав статті, здолали перешкоду — не здолали перешкоди, посіяли мак — не посіяли ма­ку; купив солі, меду, приніс води.

Неперехідні дієслова означають дію, яка на інший предмет не пе­реходить: Пишається калинонька, я зір молодіє, а кругом їх верболози й лози зеленіють (Т. Шевченко). Мати лагідно всміхається своїй доні. Вдалині синіє ліс.

Категорія активного стану властива всім перехідним дієсловам, тобто таким, які означають дію, активно спрямовану від діючого суб'єк­та на прямий об'єкт, виражений іменником у формі знах. в. без прийменника або іншою частиною мови, вжитою в значенні іменника: Я вічно буду славить Перемогу та прославляти воїнів завжди, які здолали ворога страшного і врятували людство від біди (Є. Доломан). Категорію активного стану мають також неперехідні дієслова, що їх неперехідність формально не виражена (Сонце падає в море.— П. Во­ронько. Ідуть літа. А спогади не гаснуть, встають з імли минувшини вони.— П. Усенко), та перехідні дієслова, вжиті в неперехідному значенні: Наш Анатолій чудово співає й декламує. Категорія активного стану властива і неперехідним дієсловам з часткою -ся, що вживають­ся в активних зворотах: Яблуками сад сміється (В. Коломієць). На га­ляві граються діти. Школа пишається своїми випускниками. Відно­шення дії до об'єкта в них нульове.

До дієслів активного стану відносять і безособові дієслова типу світає, вечоріє, сниться і под.

Дієслова з часткою -ся, співвідносні з дієсловами без -ся, або так звані зворотні, не завжди набувають значення категорії пасивного стану. Багато з них не втрачають категорії активного стану. Зворотні дієслова активного стану поділяються на такі лексико-граматичні роз­ряди:

а) власне-зворотні, які поєднують у собі значення суб'єкта і об'єк­та дії: митися, купатися, взуватися, одягатися, голитися;

б) непрямо-зворотні, що означають дію, яку творить особа для се­бе, об'єкт же дії або зовсім не виражається ні в дієслові, ні засобами синтаксичними, або ж виступає у формі непрямого відмінка: готува­тися до зими, збиратися в дорогу, запасатися їжею, пор.: готувати приміщення до зими, збирати речі в дорогу, запасати їжу.

в) взаємно-зворотні, що означають взаємну дію, виконувану кіль­кома особами, які одночасно є її суб'єктами і об'єктами: боротися, зустрічатися, листуватися, цілуватися, перешіптуватися;

г) загально-зворотні, дія яких зосереджується в суб'єкті, в діючій особі: сердитись, дивуватися, журитися, заспокоюватися; д) активно-безоб'єктні, що виражають характеристику або властивості суб’єкта безвідносно до об'єкта: собака кусається, кішка дряпається;

є) пасивно-якісні, що називають дію, здатну підпадати під вплив. іншого діючого суб'єкта: скло б'ється, лоза гнеться.

Категорії способу, часу і особи. Граматична категорія дієслова, що означає відношення дії до дійсності, називається категорією способу. В сучасній українській мові розрізняються три способи дієслова — дійсний, умовний і наказовий.

Дієслова дійсного способу означають реальну дію, яка відбу­вається, відбувалася або буде відбуватися: Любистку свіжий запах лине, — його з дитячих літ люблю (О. Ющенко). Я не розумів мого друга раніше. Я розумію його тепер... Я завжди любитиму його замріяну мудрість і сивину на скронях (Ю. Яновський).

Дієслова умовного способу означають не реальну дію, а ба­жану або можливу за певних умов: Було те, мабуть, перше в моєму житті літо, яке я міг би назвати щасливим (О. Левада).

ІДієслова наказового способу виражають спонукання до дії — наказ, заклик, пораду, просьбу, побажання: Назустріч хмарам сміло йди, не бійся грозового блиску (Л. Дмитерко). Любімо Вітчизну, єдину у світі! (П. Тичина). Ходімо до людей, Кузьмо (В. Дрозд).

Граматична категорія дієслова, яка виражає відношення дії до моменту мовлення, називається категорією часу. В сучасній українській мові розрізнюється три основні категорії часу дієслова: теперішній час, минулий і майбутній.

Категорія теперішнього часу означає дію, яка відбувається в момент мовлення, тобто таку, яка збігається в часі з повідомленням про неї, напр.: Дарує людям квітень первоцвіт (Д. Луценко). Той ліс, що я дитиною садив, гуде й шумить на кам'янім узгір'ї (Д. Павличко). Це народ радянський йде в своє майбутнє (М. Бажан).

Минулий час дієслова означає дію, що відбулась або відбува­лась до моменту повідомлення про неї: Ми світ новий задумали ство­рить руками чистими, і людство нам повірило, як в абсолютну істину. Не затулив нам обрію гіркий шматок насущного: себе подарували ми великому грядущому (Б. Олійник).

Майбутній час означає дію, що відбудеться чи буде відбу­ватися після моменту мовлення, тобто повідомляється про неї раніше, ніж вона виконуватиметься. Здавалось хлопцеві — не скоро про­лине літо молоде (Д. Луценко). Зійдуть сніги. Квіт опаде. Вродять ранети. Завершиться коло. Новітнє почне віражі (Б. Олійник).

Крім того, сучасній українській мові відомий, хоч і зрідка вжива­ний, також давноминулий час, який означає, що дія відбу­лася або відбувалася дуже давно, раніше іншої дії минулого часу: Лукаш... знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези (Л. Українка).

Граматична категорія дієслова, яка виражає відношення дії до учасників мовленнєвого акту, називається категорією особи. Роз­різняються три особи дієслова: перша, друга і третя. І ос. означає, що дія належить тому, хто її виконує: Ми квітку жита любимо за те, що в ній зачато зерно золоте (О. Ющенко). II ос. дієслова озна­чає, що дія спрямована до співрозмовника: І де ти ходиш? Ти бачиш, що треба збиратись (І. Кочерга). III ос. дієслова означає, що дія стосується людини, яка не бере участі в акті мовлення, або якоїсь іншої істоти, предмета, явища: Славу партії співає серце кожного із нас (П. Тичина).

Граматичні категорії способу, часу і особи дієслова між собою тісно пов'язані і взаємозалежні. Так, дієслова дійсного способу мають, форми теперішнього, минулого і майбутнього часу (ми працюємо, пра­цювали, будемо працювати), а умовного і наказового — їх не мають (працював би, працюй). Отже, категорія дійсного способу виступає у формах категорії часу, і саме цим вона протиставляється категорії наказового і умовного способу.

Дієслова теперішнього часу змінюються за особами і чис­лами. Категорія числа в них не самостійна, а залежна, синтаксична, вона служить способом узгодження дієслова, що виступає в реченні у функції присудка, з відповідними іменниками чи іншими словами, вживаними у функції підмета. Теп. час властивий лише дієсловам не-док. виду.

Граматична категорія особи реалізується в особових закінченнях. За характером голосного в особовому закінченні дієслова теп. часу поділяються на дві дієвідміни: першу і другу. До І дієв. нале­жать ті дієслова, які в закінченні II і III ос. одн. та І і II ос. мн. мають голосний -е- (орф.-е-, -є-) і в III ос. мн.— голосний -у- (орф.. -у-, -ю-), напр.: несу, знаю; несеш, знаєш; несе, знає; несемо (-м), знаєм» (-м), несете, знаєте, несуть, знають; а до II — дієслова, що відповід­но мають голосний -и-, -і- (орф. -ї-)та-а- (орф. -а-, -я-), напр.: ходжу, стою; ходиш, стоїш; ходить, стоїть; ходимо (-м), стоїмо (-м); ходите, стоїте; ходять, стоять. Голосні, за допомогою яких розрізняються дієвідміни дієслова, називаються тематичними.

У мові існують дієслова, які мають особові закінчення, але озна­чають дію без відношення до будь-якої особи: вечоріє, розвидняється, щастить, нудить, морозить і под. При них ніколи не буває підмета. Вони означають дію, яка мислиться як процес, який відбувається сам по собі, без дійової особи, без суб'єкта дії. Такі дієслова називаються безособовими. Деякі дієслова в сучасній українській мові в тій самій формі можуть вживатися в особовому і безособовому значен­ні, напр.: Вітер віє горою і У нього в голові віє; Голка коле мені в па­лець і У мене в боку коле.

Майбутній час дієслів доконаного і недоконаного виду має неоднакові форми. Дієслова док. виду вживаються з тими самими особовими закінченнями, що й дієслова теп. часу, напр.: напишу, напишеш, напише; зроблю, зробиш, зробить; напишемо, напишете, напишуть; зробимо, зробите, зроблять.

Майб. час дієслів док. виду називається майбутнім простим. Він відрізняється від теп. часу не особовими формами, а тими засобами, якими відрізняється док. вид дієслів від недок.: префіксами (роблю — зроблю, сію — посію), суфіксами (засіваю — засію, домовляюсь — По­люблюсь), наголосом (виношу — виношу), зміною голосного в корені (сідаю — сяду), утворенням від різних слів (беру — візьму).

Дієслова недок. виду мають у майб. часі дві форми: аналітичну, або складену, і синтетичну, або складну. Аналітична форма складає­ться з інфінітива, що виражає лексичне значення, і допоміжного діє­слова бутив особових формах, яке виражає граматичне значення майб. часу, напр.: буду робити, будеш робити, буде робити, будемо робити, будете робити, будуть робити.

Синтетична форма майб. часу, що становить одну з важливих особ­ливостей української мови, твориться від інфінітива дієслів недок. виду особовими закінченнями -му,-меш, -ме, -мемо, -мете, -муть: ро­битиму, робитимеш, робитиме, робитимемо, робитимете, робити­муть.

Минулому часові дієслова в однині властива граматична ка­тегорія роду, яка виражається нульовою флексією в чол. р. (він ро­бив,ніс), флексією -а — в жін. р. (вона робила, несла) і середи, р. -о (воно робило, несло). Проте ця категорія в дієсловах не самостійна, а виконує лише синтаксичну функцію узгодження дієслів-присудків з відповідними іменниками-підметами чи іншими словами, вживаними у значенні підмета: Настала весна. Прийшов зеленочубий травень (Ю. Бедзик). Небо простирало над світом безмежні крила (Є. Гуцало). У множині за родами дієслова мин. ч. не відмінюються, всі вони ма­ють флексію -и: Пухнасті білі кульбаби поволі розтавали в повітрі (В. Минко).

Давноминулий час у сучасній українській мові твориться від форм мин. ч. за допомогою дієслова бути у родових формах, яке має лише граматичне значення: Доведеться Вам обмежитися тими загальними відомостями, які я подав був вам у попередніх листах (М. Коцюбинсь­кий). Допоміжне дієслово бути в давноминулому часі може вживатися також тільки у формі серед, р., хоч відмінюване дієслово має форму одн. і мн. а в одн.— всі родові форми, напр.: Смаглява студентка і кмітливий жартун Мишко так пасували одне до одного, що Ясень прийняв було їх за мо­лоде подружжя (Ю. Бедзик). Там було співали дружки весільні, аж дзвеніла хата (Л. Українка).

Форми давньоминулого часу поширені переважно в розмовному мовленні та мові художньої літератури, іншим стилям вони не властиві і трапляються в них дуже рідко.

Дієслова бути, їсти, дати із основою -вісти. Перелічені дієслова у теп. ч. та в майбутньому простому мають особові форми, відмінні від особових форм інших дієслів, тому вони не належать ні до І, ні до II дієвідміни.

Дієслово бути в усіх особах теп. ч. одн. і мн. в сучасній україн­ській мові має одну форму є (я, ти, він є, ми, ви, вони є) й дуже рідко, переважно з стилістичною метою, форму єсть у І та III ос. одн. Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була (П. Тичина). У нас тут недалеко цукровий завод єсть (Г. Тютюнник). З цією ж ме­тою у II ос. іноді використовують архаїчні форми єси (одн.) і есте (мн.): Щаслива, земле, ти єси, що більшовик є твій хазяїн (М. Риль­ський). Ви — месники тепер за них, ви месники есте (М. Ба­жай).

У теп. ч. дієслова недок. в. їсти і в майбутньому простому утворені від нього дієслова док. виду (з'їсти, доїсти, поїсти) мають такі осо­бові форми: їм, з'їм; їси, з'їси; їсть, з'їсть; їмо, з'їмо; їсте, з'їсте; їдять, з'їдять. Подібні форми мають і дієслово док. в. дати і утворені від нього віддати, здати, подати і под. та всі дієслова з основою -вісти (відповісти, доповісти, розповісти і т. д.), але вживані вони, звичайно, лише в майб. ч.: дам, розповім; даси, розповіси; дасть, розповість; дамо, розповімо; дасте, розповісте; дадуть, розповідять.

У мин. ч. форми цих дієслів нічим не відрізняються від форм діє­слів І та II дієв.: був, була, було, були; їв, їла, їло, їли; дав, дала, дало, дали; розповів, розповіла, розповіло, розповіли.

Таким чином, категорія теп. і майб. ч. з формального погляду різко відмінна від категорії мин. ч. й протиставляється їй. Дієслова теп. і майб. ч. оформлюються особовими закінченнями, а мин. — родовими і спеціальним суфіксом -л- (різновид -у-).

Відмінні ці категорії і своїм значенням та вживанням. Граматичне значення мин. ч. найчіткіше окреслене, тому він дуже рідко виступає в значенні іншого часу, зокрема дієслова недок. в. мин. ч. ніколи не набувають значення теп. або майб. ч. Дієслова док. в. мин. ч. можуть виступати в значенні майб., підкреслюючи ймовірність того, що дія чи намір діючої особи будуть здійснені: Христино Архипівно, ми пі­шли (О. Корнійчук).

Теп. ч. дієслова, крім свого основного значення, може вживатися:

а) для вираження дії, властивої предметові чи особі взагалі, їх постійної дії, напр.: Та ж величне приходить не черство, все величне — від серця іде (П. Тичина). Рідний дім залишається в серці, як далеко від нього не йди (Г. Чубач). Хто робить, той має (В. Дрозд). Життя перебуває в стані безперервного руху;

б) для вираження дії, яка неодмінно здійсниться в недалекому майбутньому: Зрозумійте — днями виступаємо на велику справу (О. Довженко). 5 червня закінчуються екзамени і клас вирушає в та­бір праці й відпочинку. Теп. ч. у значенні майб. може вживатися для вираження розпорядження чи наказу: Ваша ланка прополює куку­рудзу, а ланка Чайки збирає огірки;

в) у значенні мин. ч. як засіб наближення до читача чи слухача фактів, про які розповідається: Та я виріс на тракторі! Я ще в школі, бувало, як почую весною, що трактори в поле валкою їдуть, аж серце мліє. Та я, коли веду машину, відчуваю її, ніби сам плуга тягну (В. Дрозд).

Майб. ч. дієслів недок. в. вживається тільки з основним значенням, тобто завжди виражає дію, що відбудеться чи відбуватиметься після моменту мовлення про неї, отже, він у значенні інших часових катего­рій не виступає. Але майб. ч. дієслів док. в. може:

а) виражати дію, не визначену в часі, тобто таку, що має абстракт­но-узагальнююче значення: 3 добрим поживеш. — добро переймеш, а з лихим зійдешся — того й наберешся (Нар.);

б) з часткою як означати раптову, несподівану дію мин. ч.: Вдягла його, умила й посадила за стіл. А сама пальцем торкнула стіну коло одвірка, як засвітиться стеля, та всіма огнями (П. Тичина);

в) вживатися в значенні тепер, або мин. ч., якщо передаються дії, що чергуються, повторюються або слідують одна за другою: Під зорями воркує багаття степове, то смеркне на хвилину, то знову оживе (С. Крижанівський);

г) виражати у сполученні з дієсловами було, бувало значення мин. ч. в розмовній мові, надаючи їй більшої стилістичної виразності: Вийдеш було в поле рано-раненько — яка благодать! (Розм.). Гордій раніше бувало зайде, погомонимо з ним, а це щось уже його давно не чути (Розм.).

Категорія наказового і умовного способу. Дієсловам дійсного способу властива категорія теперішнього, майбутнього і минулого часу, дієслова ж наказ, і умови, сп. з категорією часу не по­в'язані.

Категорія наказового способу взаємозв'язана з кате­горією особи, хоч її особова парадигма не повна. В одн. дієслова на­каз, сп. мають лише форму II ос, а в мн.— І і II. II ос. одн. вира­жається флексією -и (бери, зроби, пиши) або нульовою флексією (ріж, перевір, читай), І ос. мн.— флексією -імо (-ім), -мо (берімо, зробімо, пишімо; берім, зробім, пишім; ріжмо, перевірмо, читаймо) і II ос. мн.— флексією -іть і -те (беріть, зробіть, ріжпе, перевірте, чи­тайте).

Флексії -и, -імо (-ім), -іть вживаються під наголосом. Не дрібни собі душу, смуглявий юначе (А. Малишко). Любімо Вітчизну, єдину у світі! (П. Тичина). Префікс ви- може перетягати наголос на себе, але він на ці закінчення не впливає: бери — вибери, неси — винеси, лети — вилети; виберімо, винесімо, виберіть, винесіть. Флексії -и, -імо (-ім), -іть вживаються також у дієсловах, основа яких закінчується на два приголосних: провітри, провітрімо, провітріть.

Дієслова умовного способу не пов'язані не тільки з ка­тегорією часу, а й з категорією особи; творяться вони в сучасній ук­раїнській мові від дієслів мин. ч. за допомогою умовної частки би і б робив би, робила б, робило б, робили б. Форма би вживається після слова з кінцевим приголосним звуком, а б — після слів з кінцевим голосним. Умовна частка би (б) може стояти як безпосередньо після дієслова, так і після будь-якого іншого слова: Коли б трапилося яке нещастя, за неї заступилася б перша-ліпша знайома, а то й незнайома людина (В. Казаченко). Вона з усіма словами пишеться нарізно, крім сполучників а, що і як (аби, щоб, якби): А так би хотілося, аби щось залишилося по ньому, хоч би кущик яскравої калини (О. Гончар). Лю­дині недосить просто жити. Щоб жити, потрібна вітчизна, свобода і пісня (П. Загребельний). Якби оті проміння золоті у струни чарами якими обернути, я б з них зробила золотую арфу (Л. Українка). Коли слово що виступає у функції займенника, а як — прислівника, тоді частка би (б) з ними пишеться нарізно. У цій функції що і як відпові­дають на питання і на них падає наголос: Що б вороги не чинили, як би вони не галасували, а правда на нашому боці.

Наголос дієслова. Для дієслів характерні такі особливості наголошування:

а) префікси, за винятком ви-, в інфінітиві звичайно не наголошу­ються: віднести, відібрати, дослідити, зазнати, надіслати, оголосити, обговорити, перенести, підкласти, подумати, приєднати, розвідати. В інфінітивах дієслів недок. в. не наголошується і префікс ви-, але він наголошується в інфінітивах дієслів док. в.: вибачати — виба­чити, виносити — винести, використовувати — використати, вироб­ляти — виробити.

Наголошується також префікс у дієсловах майб. ч., крім І ос. одн., якщо після нього на початку кореня голосний -і- змінюється в -й-: зайти — зайду, але зайдеш, зайде, зайдемо, зайдете, зайдуть. У ряді дієслів префікс наголошується в такій позиції і тоді, коли ко­реневий голосний випадає, а в префіксі з'являється -і-: розбити — розіб'ю, але розіб'єш, розіб'є, розіб'ємо, розіб'єте, розіб'ють; піді­рвати — підірви, але підірвеш, підірве, підірвемо; хоч стерти — тільки зітру, зітреш, зітре, зітрете, зітремо, зітруть, надпити — тільки надіп'ю, надіп'єш, надіп'є, надіп'ємо, надіп'ють;

б) у багатьох безпрефіксних дієсловах наголошується суфікс, а в парних до них спрефіксованих — корінь: водити — приводити, за­водити; носити — заносити, підносити; ходити — приходити, за­ходити. В таких безпрефіксних дієсловах наголос в І ос. одн. падає на закінчення, а в решті осіб одн. і мн.— на корінь: воджу — водиш, водить, водимо, водите, водять, ходжу — ходиш, ходить, ходимо, ходите, ходять; парні ж до них спрефіксовані дієслова в усіх особових формах зберігають наголос на корені: заходжу, заходиш, заходить, заходимо, заходите, заходять;

в) дієслова теп. ч. з приголосною інфінітивною основою наголо­шують особове закінчення: бігти — біжу, біжиш, біжимо, біжать; нести — несу, несеш, несемо, несете, несуть. Виняток становить діє­слово могти з наголошеним коренем (можу, можеш, може, можемо...) та утворені від нього спрефіксовані дієслова допомогти, помогти, перемогти, в яких наголошується корінь, крім І ос. одн.: допоможу — допоможеш, допоможе, допоможемо, переможе, переможеш, перемо­жемо, переможуть, а також і переможу;

г) у дієсловах із суфіксом -і- наголошується звичайно особове за­кінчення: вертіти — верчу, вертиш, вертимо, вертите; горіти — горю, гориш, горить, горимо. Але в теп. ч. дієслова хотіти наголос падає на корінь: хочу, хочеш, хоче, хочемо, хочуть;

д) якщо наголос в інфінітиві падає на суфікс -а- (орф. -а-, -я-), то в теп. ч. дієслів II дієв. наголошується особове закінчення: кричати — кричу, кричиш, кричить, кричимо, кричите, кричать; стояти — стою, стоїш, стоїмо, стоять. У дієсловах І дієв. з наголошеним ін­фінітивним суфіксом -а- наголос зберігається на суфіксі і в теп. ч.: бажаю, бажаєш, бажаємо; співати — співаю, співає, співаємо, співа­ють;

є) дієслова дати, їсти послідовно мають у теп. ч. наголос на особовому закінченні: даси, їси, дамо, їмо, дасте, їсте, дадуть, їдять;

є) у ((юрмах мни. ч. наголошується основа, якщо вона наголошена і в інфінітиві: брити ораві, брило, брали; бачити — бачила, ба­чило, бачили: винести виніс, винесла, винесло, винесли. Якщо в ін­фінітиві наголошується суфікс -ти, то в мин. ч. жін. і серед, р. тав мн. наголошується закінчення: нести — несла, несло, несли.

В окремих дієсловах з односкладовою наголошеною інфінітивною основою з кінцевим голосним у мин. ч. наголошується закінчення: бути — була, було, були; жити — жила, жило, жили; пити — пила, пило, пили, але рити — рила, рило, рили; шити — шила, шило, шили.

Дата добавления: 2014-01-07