Предпосылки, проблемы и необходимость интеграции отечественной финансовой системы в систему международных финансовых отношений

Як відомо, трансформаційні процеси в Україні в перші роки її незалежності супроводжувалися глибокою економічною кри­зою. У зв'язку з цим різко загострилося питання ресурсного забезпечення економічного розвитку, особливо його фінансової складової.

Одна з найгостріших проблем, яку необхідно розв'язати Україні сьогодні, — знаходження коштів для свого подальшо­го успішного соціально-економічного розвитку. Низька якість продукції, безробіття, необхідність структурної перебудови виробництва — всі ці проблеми потребують значних грошових ресурсів. Розбалансованість фінансової системи держави, пла­тіжна криза, що була спричинена насамперед переходом до світових цін на енергоносії, відсутність необхідних внутрішніх нагромаджень об'єктивно зумовили потребу в залученні зовнішніх коштів для відновлення господарської рівноваги, забезпечення сталого економічного зростання.

Однак з перших кроків залучення міжнародного капіталу виявилося, що, з одного боку, без його залучення неможливо в реальні строки подолати кризовий стан в економіці, з іншого — таке залучення ускладнюється економічною і політичною ситуацією. Тому всі ці проблеми тісно пов'язані між собою, що значно ускладнює їхнє розв'язання.

Надходження капіталу з-за кордону може відбуватися у двох основних формах: у вигляді кредитів або у вигляді інвестицій у виробництво, його окремі галузі чи підприємства. Останні є більш привабливою і ефективною формою залучення іноземно­го капіталу, оскільки дають можливість Україні вирішувати стратегічні завдання її економічного розвитку на основі запро­вадження нових передових досягнень науково-технічного про­гресу та передового досвіду в управлінні. Надходження інозем­ного капіталу в матеріальне виробництво більш вигідне, ніж отримання та використання кредитів для закупівлі необхідних товарів, що витрачаються, як правило, не за цільовим призна­ченням і тільки збільшують державний борг.

Іноземні інвестиції важливі також для досягнення середньострокових цілей — підйому виробництва, поліпшення життє­вого рівня населення.

Однак при цьому слід мати на увазі, що економічні інтереси іноземних інвесторів і української сторони не завжди збігають­ся. Так, Україна зацікавлена у відновленні свого виробничого потенціалу, структурній перебудові виробництва та споживчо­го ринку, насиченні його недорогими високоякісними товара­ми, проведенні антиімпортної політики, в залученні в наше виробництво передової культури управління. Іноземні інвесто­ри насамперед зацікавлені в отриманні надприбутку за раху­нок природних ресурсів України, кваліфікованої та дешевої робочої сили, досягнень вітчизняної науки та техніки, відсут­ності конкуренції на внутрішньому ринку. Тому перед Украї­ною стоїть досить складне завдання: створити сприятливі умо­ви для залучення іноземного капіталу та використати його без­посередньо для своїх конкретних цілей.

Отже, пріоритетним напрямом інтеграції України в систему міжнародних фінансів сьогодні виступає залучення в національ­ну економіку іноземних інвестицій. З організаційно-функціо­нального погляду розрізняють дві найпоширеніші форми іно­земних інвестицій — портфельну та пряму.

інвестиції здійснюються у вигляді придбан­ня цінних паперів підприємств, компаній та інших еконо­мічних об'єктів для отримання інвестором додаткового при­бутку (але не забезпечують йому право контролю за цими економічними об'єктами). Так, іноземець може придбати акції безпосередньо в українській корпорації, що намагаєть­ся за рахунок продажу нових акцій розширити обсяг капіта­ловкладень. У цьому випадку іноземний інвестор отримує акції, а підприємство — кошти для розширення інвестицій. Отже, коли іноземець купує невеликий відсоток акцій ук­раїнського підприємства, недостатній для встановлення кон­тролю за його діяльністю, йдеться про іноземну портфельну інвестицію.

Прямі інвестиції здійснюються з метою придбання у повну власність або контрольного пакета акцій зарубіжного еконо­мічного об'єкта через створення нових підприємств і компаній, або поглинання вже існуючих. Так, іноземний інвестор може придбати в Україні контрольний пакет, а у крайніх випадках — й усі 100 % акцій корпорацій, якщо, наприклад, у рамках приватизаційного процесу уряд вирішує продати все підприєм­ство в іноземну власність. Коли іноземний інвестор отримує контроль над українським підприємством (або коли українсь­ке підприємство отримує контроль над іноземним), йдеться про пряму іноземну інвестицію.

Ці два види інвестицій спонукаються аналогічними, але не однаковими мотивами. В обох випадках інвестор бажає отри­мати прибуток за рахунок володіння акціями прибуткової ком­панії. Однак, здійснюючи портфельну інвестицію, інвестор (як правило, велика компанія) зацікавлений в отриманні доходу за рахунок майбутніх дивідендів; роблячи прямі капітало­вкладення, іноземний інвестор прагне взяти до своїх рук керів­ництво підприємством.

Прямі іноземні інвестиції — це дещо більше, ніж просто фінансування капіталовкладень в економіку, хоч самі по собі вони є конче необхідними для України. Прямі іноземні інве­стиції є також способом підвищення продуктивності й техноло­гічного рівня українських підприємств. Поміщуючи свій капі­тал в Україні, іноземна компанія приносить з собою нові техно­логії, нові засоби організації виробництва і прямий вихід на світовий ринок завдяки можливості користуватися відпрацьо­ваною світовою мережею продавців, клієнтів і центрів обслуго­вування через свої дочірні компанії.

Світовий досвід доводить, що залучення іноземного капіта­лу у вигляді прямих інвестицій має низку суттєвих переваг для країни, що їх приймає, порівняно з іншими формами економіч­ного співробітництва. Прямі інвестиції:

на відміну від іноземної позики є не допоміжним тягарем зовнішньої заборгованості, а навпаки, сприяють отриманню засобів для його погашення;

є джерелом надходження коштів у виробництво товарів і послуг, забезпечують трансферт технології, ноу-хау, передових методів управління та маркетингу;

дають змогу збільшити випуск високоякісної продукції, що є конкурентоспроможною як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках;

відіграють істотну роль у прискоренні процесів приватизації, реконструкції та структурній перебудові виробництва;

сприяють найбільш ефективній інтеграції національної економіки у світову на основі зростання зовнішніх контактів, різностороннього виробничого та науково-технічного співробітництва.

Усі джерела іноземних інвестицій поділяють на три групи:

власне ввезення капіталу;

власні внутрішні джерела компаній і підприємств, які контролюють іноземні інвестори (реінвестиції, прибутки філіалів і дочірніх фірм, амортизаційні фонди);

зовнішні джерела (позички, кредити, нова емісія акцій, облігацій тощо).

Іноземні інвестиції — матеріальна основа формування і фун­кціонування специфічного іноземного сектору в економіці капіталоімпортуючої країни. Такий сектор є частиною національ­ного господарського потенціалу, що контролюється іноземни­ми економічними суб'єктами.

На сучасному етапі іноземний сектор є в кожній країні з ринковою економікою. За високого ступеня інтернаціоналізації державних зв'язків, взаємозв'язку і взаємозалежності націо­нальних економік жодна країна не може успішно розвиватися без іноземних інвестицій.

У розвинутих країнах іноземний сектор відіграє дедалі сут­тєвішу роль і постійно зростає. Так, в економіці США існують важливі галузі та сфери, розвиток яких визначається інозем­ним сектором: виробництво будівельних матеріалів, хімічна промисловість, випуск нафтопродуктів, електротехнічна й елек­тронна промисловість тощо. Частка іноземного сектору в цих галузях становить понад 20 % усіх активів і обігу продажу.

В інших країнах позиції іноземного сектору в окремих галу­зях ще міцніші. У Німеччині, наприклад, його частка в обороті всіх підприємств у нафтопереробній промисловості перевищує 90 %, у хімічній — 30, в електротехнічній (з електронною включно) — 27 %.

Значна й зростаюча роль іноземного сектору в розвитку на­ціональної економіки визначає відповідну політику держав, спрямовану на заохочення іноземних інвестицій.

В останнє десятиліття конкуренція між країнами за отри­мання з-за кордону іноземного капіталу значно посилилася. Капіталоімпортуючі країни застосовують найрізноманітніші пільги, значно зросли в цих країнах витрати на залучення іно­земних інвесторів.

Особливу роль у стимулюванні іноземних інвестицій відігра­ють державні органи. Так, адміністрація штату Алабама (США) для залучення інвестицій німецької фірми "Мерседес-Бенц" свого часу витратила по 168 тис. дол. на одного робітника ново­го автомобільного підприємства. Уряд Великої Британії субси­дував завод з випуску автомобілів "Ягуар" у Центральних граф­ствах країни, витративши 100 тис. дол. США на кожного зай­нятого.

Однак разом з цим деякі країни водночас із заохоченням іно­земного інвестування в одних галузях та сферах вдаються до певних обмежень в інших. Так, у 18 штатах США існує обмеження на володіння землею іноземними фірмами. Обмежується або не допускається іноземний капітал у видавничу справу, підприємства оборонної промисловості, в авіаційний і морський транспорт, атомну і гідроенергетику, радіо, телебачення.

Особливо важливого значення набуває залучення іноземних капіталів у вигляді прямих іноземних інвестицій в умовах де­фіциту інвестиційних ресурсів, що характерно для так званих трансформаційних економік країн, що розвиваються, та постсоціалістичних країн. Про це свідчить новітній досвід країн Центральної та Східної Європи, де залучення та ефективне використання прямих іноземних інвестицій стало ключовим стабілізуючим фактором. Зокрема на основі показників еконо­мічного розвитку Польщі можна зробити висновок про те, що стабільне зростання ВВП в країні розпочалося паралельно зі значним зростанням обсягів капітальних вкладень в її еконо­міку, в тому числі за рахунок іноземних інвестицій.

Водночас аналіз показує, що значний приріст прямих іно­земних інвестицій, залучених в економіку Польщі, відбувся лише з початком активізації внутрішніх інвесторів. Це дово­дить, що іноземні інвестори приходять до країни — реципієнта прямих іноземних інвестицій лише з активізацією діяль­ності національних інвесторів. Адже приватний іноземний ка­пітал не буде надходити в економіку з паралізованою внутріш­ньою інвестиційною активністю Він не буде вкладати кошти в регіони з нерозвинутою чи напівзруйнованою транспортною інфраструктурою, дефіцитом електро- і теплоенергії.

Наскільки ж привабливою є українська економіка для інвесторів-резидентів? Багато хто в українських ділових колах відчуває, що економіка України, принаймні на цей момент, є занадто нестабільною для здійснення довготермінових інвес­тицій. Тому підприємства використовують свої заощадження не для капіталовкладень у межах країни, а для надання кре­дитів за кордон. Компанії-експортери, як правило, зберігають свій прибуток на рахунках в іноземних банках замість того, щоб ввозити його назад до України й спрямовувати на нові інве­стиції. Цей процес відомий під назвою втечі капіталу.

Проблема відпливу валютних коштів з України є нині над­звичайно болючою для вітчизняної економіки. Так, на початок нинішнього тисячоліття ця сума перевищувала 1,5 млрд. дол. США і була зумовлена неповерненням експортного валютного виторгу, ненадходженням товарів і невиконанням послуг у рахунок погашення авансових платежів з імпорту, маніпулю­ванням цін на експортну та імпортну продукцію.

Враховуючи обмеженість інвестиційних ресурсів та ситуа­цію з обслуговуванням зовнішнього боргу, основна увага має бути приділена утвердженню в економіці максимально спри­ятливого інвестиційного середовища шляхом:

· реалізації цілісної системи заходів, спрямованих на посилення дієздатності держави, поглиблення адміністративної реформи;

· усунення деформацій попереднього періоду у сфері економічних відносин та утвердження ефективної критичної маси ринкових перетворень;

· поглиблення макроекономічної стабілізації та інфляційної безпеки;

· уникнення подальшого нарощування державного боргу та зменшення його навантаження на видатки Державного бюджету;

· вжиття радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів щодо рішучого обмеження корупції та тіньової економічної діяльності;

· запровадження механізмів стимулювання внутрішнього ринку, інвестиційного процесу, активної регіональної політики.

Нарощування та реалізація інвестиційного потенціалу сьо­годні є ключовим фактором сталого економічного зростання. Недостатнє інвестування та високий рівень зношеності капіта­лу породжують небезпеку декапіталізації, тобто мінусових ве­личин чистих інвестицій. Якщо в 1999 р. цей показник склав 0,5 % від ВВП, то в 2000 р. — уже понад 2 %.

Такий стан настійно вимагає реінвестування одержаного прибутку у розвиток виробництва. Але через борги та соціальні проблеми марно сподіватися на це у найближчі три-чотири роки. Тому найбільш реальний вихід із цього становища для економіки України — у збільшенні припливу іноземного приватного капіталу. На жаль, загальна частка приватних інвес­тицій (внутрішніх та іноземних) в економіку України на сьо­годні не перевищує 20 % від ВВП, тоді як в Угорщині, Польщі й Росії вона становить 70—80 %.

Сьогодні нам треба дбати не просто про підвищення приваб­ливості української економіки для іноземних інвесторів. Зав­дання полягає у використанні їхніх можливостей для розши­рення внутрішнього купівельно-спроможного попиту, активі­зації інноваційного впливу на вітчизняне виробництво. Загалом за великим рахунком, йдеться про повноцінне вклю­чення України у конкуренцію за інвестиції на міжнародних ринках капіталів, що, у свою чергу, передбачає:

· лібералізацію підприємницької діяльності;

· створення оптимального та передбачуваного правового середовища;

· забезпечення політичної стабільності і відповідальних консолідованих дій усіх гілок та органів влади.

Згідно із Законом України "Про іноземні інвестиції" іноземні інвестори можуть здійснювати інвестиції на території України у вигляді:

а)іноземної валюти, інших валютних цінностей, національ­ної валюти;

б)будь-якого рухомого й нерухомого майна (землі, будівель, споруд, обладнання та інших матеріальних цінностей і будь-яких пов'язаних з цим майнових прав;

в)акцій, облігацій та інших цінних паперів або будь-яких інших форм участі в підприємстві;

г)грошових вимог та права вимоги про виконання договір­ них зобов'язань, що мають вартість;

д)будь-яких прав інтелектуальної власності, які мають вартість, у тому числі авторських прав, прав на винаходи, торгових знаків (товарних знаків і знаків обслуговування), фірмових найменувань, промислових зразків, ноу-хау тощо;

е) права на здійснення господарської діяльності, у тому числі права на розвідування, розробку, видобування або експлуата­цію природних ресурсів, наданого за законодавством або дого­вором;

є) платних послуг;

ж) інших видів інвестицій, не заборонених законами України.

В Україні, де більшу частину економіки поки що контролює держава, іноземне інвестування є одночасно й економічною, і політичною проблемою. Інвесторів в Україні приваблюють:

· вигідне географічне розташування;

· потенційно великий ринок;

· висока кваліфікація робочої сили та її відносна дешевизна;

· низький курс національної валюти;

· правове забезпечення сприятливого інвестиційного клімату;

· захист інвестицій;

· можливість вивезення прибутку;

· система компенсації збитків тощо.

Для поліпшення інвестиційного клімату необхідно:

· зрівняти у правах інофірми і національні підприємства;

· сприяти інвестиціям у провідні галузі промисловості;

· розвивати систему страхування інофірм;

· визначити пріоритети інвестування;

· підтримувати і заохочувати з боку держави фірми та підприємства, які сприяють інвестиціям в українську економіку;

· розширювати міжнародну співпрацю в галузі сприяння капіталовкладенням та гарантування інвестицій;

· активізувати роль держави в запобіганні та компенсації можливих негативних соціальних наслідків реалізації інвестиційних проектів в Україні;

· створити умови для активізації вітчизняного бізнесу;

· поглиблювати ринкові реформи;

· удосконалити чинне законодавство в галузі зовнішньо­ економічної діяльності та забезпечити контроль з боку держави за його дотриманням.

Уже сьогодні активно працюють на престиж та імідж Украї­ни і дають швидкі та реальні результати організовані як слід представлення інвестиційних проектів, презентація вітчизня­них товарів та послуг на міжнародних виставках та ярмарках. Досить послатися на історію організації виробництва літаків АН-70 в Ірані. Це вже не просто експорт продукції. Це експорт технології, тобто найбільш перспективний і вигідний його ва­ріант.

Слід ширше інформувати ділові кола України та зарубіж­них держав про конкретні можливості залучення інвестицій та найбільш привабливі можливості їх вкладання.

Важливе значення має ширше залучення у банківську сис­тему України іноземного капіталу. Поки що його частка надто мала— 13—14 %.

У багатьох країнах уже давно зарекомендували себе дійовою формою поєднання банківського і промислового капіталу про­мислово-фінансові групи. Наприклад, у Росії у їх складі діє понад 1500 суб'єктів господарювання, які дають роботу більш як 3 млн. людей. Україна в цьому плані значно відстає.

Українські підприємства ще не стали привабливими об'єкта­ми для національних та іноземних інвесторів на фондовому рин­ку. Так, через організований ринок у 2000 р. було продано акцій всього на 2 млрд. грн. Це трохи більше 10 % від усього обігу цінних паперів. Фондовий ринок має функціонувати повноцінно і слугу­вати серйозним джерелом залучення інвестиційного капіталу.

Сьогодні найбільш інвестиційно привабливими в Україні, як і у всьому світі, є вкладання капіталу в інтелектуальний потен­ціал нації та науково-технічні інновації, застосування яких суттєво змінює обсяги та якість національного виробництва та споживання.

За рівнем підготовки науково-технічних кадрів та фахівців вищої кваліфікації Україна належить до провідних держав світу. Однак, на жаль, нам не вдалося уникнути й істотних втрат у цій сфері. Так, за останні роки вдвічі зменшилася чисельність науковців; понад 700 докторів і кандидатів наук знайшли за­стосування своїм знанням за кордоном і ця тенденція зали­шається — від'їжджають навіть студенти. Та це й не дивно. Адже випускники наших вузів мають досить високий попит на світовому інтелектуальному ринку. Ось тільки один характер­ний приклад. У 2000 р. на олімпіаді з математики в Лондоні команда студентів механіко-математичного факультету Київсь­кого національного університету ім. Тараса Шевченка посіла перше місце серед 60 команд з європейських університетів та вузів США, поділивши п'єдестал із Кембриджським універси­тетом, а з п'яти гран-прі київські студенти завоювали чотири.

Якщо враховувати той факт, що матеріально-технічна база, особливо в галузевій науці, на 80 % зношена і застаріла, а фінан­сування науки мізерне, то перед Україною на весь зріст поста­ло питання переходу від політики збереження до примножен­ня та активного використання потенціалу наукової, науково-технічної та інноваційної сфер.

І певні позитивні зрушення вже є. Так, у доробку науковців за 2000 р. понад 900 науково-дослідних проектів, які входили до 62 державних науково-технічних програм. Впроваджено у виробництво 379 нових технологій та розробок, ще 500 підго­товлено до впровадження. У рамках держзамовлення викону­валося 134 технічних розробки, важливих для різних галузей економіки.

Незважаючи на великі втрати, Україні вдалося не лише збе­регти, а в деяких галузях і суттєво зміцнити ядро науково-тех­нічного та технологічного потенціалу. Йдеться насамперед про потенціал літакобудування, ракет­но-космічну галузь, можливості вітчизняних суднобудівників, проекти розвитку танкобудування.

Україна зберігає високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва і в інших галузях машинобудування, зокрема у приладобудуванні, виробництві енергетичного устаткування та важкому машинобудуванні, а також в окремих галузях кольо­рової металургії.

Достатньо високим є і науково-технічний потенціал України. Це наявність визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних технологій розробки нових матеріалів, біотехнологій, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики, електрозварювання, технологій у галузі інформатики, телекомунікацій та зв'язку, здатних забезпечити розвиток високотехнологічного виробництва на рівні найвищих світових стандартів.

Загалом, починаючи з 1995 р. прямі іноземні інвестиції в Україну становлять 3865,5 млн. дол. США. За умови здійснення комплексу заходів, спрямованих на утвердження сприятливого інвестиційного та підприємницько­го клімату, у найближчі п'ять років, за прогнозами фахівців, приплив капіталу в Україну може зрости до 3 млрд. дол. США на рік.

Належне місце в інтенсифікації інвестиційної діяльності має зайняти нещодавно створений Український банк реконструкції та розвитку (УБРР), розпорядження про створення якого було підписано Президентом України ще в кінці 1999 р. Адже ко­лишні державні банки, які внаслідок приватизації стали при­ватними, а також комерційні банки "нової хвилі" не зацікав­лені надавати пільгову підтримку українським підприємствам. Так, на кредитування промисловості спрямовується не більше 40 % від усіх кредитів банківської системи України, хоча про­мисловість дає дві третини ВВП. Крім того, основну частину цих позик (80 %) становлять короткострокові кредити під 35— 40 % річних. А якщо врахувати необхідність повернення ста­рих кредитів, одержаних під 50—80 %, то це швидше схоже на вимивання з підприємств останніх обігових коштів. Такий стан справ навряд чи можна назвати сприянням реальній економіці, яка сьогодні просто-таки задихається від браку коштів. Саме державний УБРР має підтримувати підприємства, підгалузі й галузі економіки, визначені Президентом, урядом і схва­лені Верховною Радою як пріоритетні на даному етапі розвитку української економіки. Банк має надавати підприємствам кош­ти, як правило, на засадах коротко-, середньо та довгостроко­вих кредитів. Кредитування може здійснюватися як по всьому інноваційному циклу "наука — техніка — підготовка виробни­цтва — експлуатація", так і на забезпечення коштами окремих етапів і стадій цього процесу. На формування ресурсів банку можна було б спрямувати частину коштів кредитної емісії На­ціонального банку України. До речі, саме за рахунок цього ре­сурсу Банк Японії у першій половині 50-х років підтримував розвиток тепер всесвітньо відомих фірм — Міцубісі, Міцуї, Суміто та ін. — надаючи кредити для їх розвитку та набуття ними конкурентоспроможності на світових ринках. Сюди може бути спрямована і частина коштів строкових вкладів населення в Ощадному банку України. Такими коштами розпоряджаються уряди в ряді країн (Японія, Франція та ін.). Тут також можуть зберігатися кошти державних бюджетних і позабюджетних фондів, які могли б використовуватись для кредитування.

Чим швидше почне повноцінно функціонувати УБРР, тим суттєвішу допомогу він зможе надати вітчизняній економіці після виходу її з платіжної та економічної кризи, в якій вона нещодавно була. А як почне набирати темпи виробництво, та в Україну прийде й іноземний капітал.

І хоча сьогодні не на часі говорити про гостру потребу в ак­тивізації інвестиційної діяльності національних суб'єктів підприємництва на міжнародних ринках капіталів, однак і в цей непростий час прямі інвестиції з України в економіку країн світу становлять 163,5 млн. дол. США. Інша справа, як в умовах прогресуючого інвестиційного голоду для економіки України оцінювати такі інвестиції. Од­нозначної відповіді на це дискусійне питання поки що немає.

Дата добавления: 2014-01-07