Сутність, особливості й структура свідомості

Як уже говорилось, свідомість - це найвища, властива лише людині, форма відображення дійсності, функція людського мозку. Вона є активним, цілеспрямованим, узагальненим, оцінювальним відображенням, пов'язаним із діяльністю, в процесі якої люди освоюють і перетворюють світ.

Свідомість формується, розвивається, функціонує на основі взаємопов'язаних факторів:

1) знаряддєво -предметної діяльності, яка включає виготовлення та застосування знарядь праці, веде до створення й розширення світу "олюдненої природи" (сфери матеріальної та духовної культури);

2) діяльного спілкування між людьми, яке має свої "матеріально-технічні", інформаційно-інтелектуальні та моральні аспекти.

Походженням і функціями свідомості пояснюється те, що вона за своєю природою має діяльнісний і суспільний характер; до "компетенції" свідомості відноситься осмислене відображення дійсності, розуміння її, певне ставлення як до предметної дійсності, так і до інших людей (суспільства) оцінка речей, явищ, подій, людських вчинків - відповідно до певних понять і критеріїв. Свідомість існує, насамперед, як властивість окремої людини, як внутрішній світ її "Я". В кожен момент життя вона є діалектичною єдністю, переплетенням, взаємодією індивідуально-особистісного і суспільного.

Подібно до того, як у своєму історичному походженні свідомість має біологічні передумови (розвиток вищої нервової діяльності та психіка тварин), так їх має і свідомість кожної окремої людини. Але і в історичному, і в індивідуально-особистісному плані свідомість не біологічна, а соціальна. Свідомість людства розвивалася і розвивається за законами не біологічної еволюції, а суспільно-історичного процесу. Якщо ж говорити про окрему людину, то вона народжується, маючи не свідомість, а лише можливість, здатність стати свідомою істотою. Ця можливість міститься в будові ЇЇ тіла, органів чуття і особливо мозку, в його надзвичайній досконалості й пластичності. Виникає й формується індивідуальна свідомість настільки, наскільки дитина вступає в спілкування з іншими людьми, оволодіває формами і способами практичної, предметної діяльності, навчається користуватися, оперувати предметами, створеними "людиною для людини", включається у світ матеріальної та духовної культури, освоює її цінності. Тому як суспільна, так і особистісна свідомість мають не абстрактний і позачасовий, а конкретно-історичний характер.

Людина усвідомлює, мислить, почуває, бажає, воліє, діє завжди як представник певної історичної епохи, певної соціально-культурної цивілізації, певної спільноти.

Аналізуючи свідомість, ми можемо, крім вже названої найсуттєвішої риси - єдності особистісного і суспільного, виділити ще ряд її характерних особливостей, сторін, структурних елементів. Усі вони, зрештою, зумовлені тими факторами, які виокремили людину з тваринного світу і піднесли її над останнім.

Свідомість предметна: в процесі своєї діяльності людина виділяє предмети цієї діяльності як об'єктивну реальність, яка їй (людині) відносно протистоїть, спрямовує на них свою увагу, відносить до них (проектує на них) свої відчуття, сприйняття, уявлення, поняття (скажімо, моє відчуття червоного кольору я безпосередньо відношу до предмета, який діє на мій зір, - як його властивість). Водночас людина відрізняє себе, своє "Я" від своєї власної діяльності, тобто дає собі звіт: "Я роблю те-то з такими-то предметами". Отже, усвідомлення предметної дійсності має своїм другим полюсом усвідомлення самого себе (самосвідомість). Зверненість свідомості на себе називається ще рефлексивністю (лат. retlexus - обернення назад, відображення).

Таким чином, свідомість, водночас, предметна і рефлексивна. Людина усвідомлює зовнішню дійсність як об'єкт своєї діяльності, інтересу, уваги, пізнання, а саму себе - як суб'єкта, тобто того, хто діє, має інтерес, спрямовує увагу, пізнає. Вона робить своїм об'єктом і себе, своє власне буття, сутність та існування, ніби роздвоюючись сама в собі. Треба зазначити, що не лише людський організм, але й психіка людини містить у собі значно більше, ніж це охоплюється її пізнанням, ясною свідомістю. Тому давній вислів "Пізнай самого себе" має глибокий зміст. Відношення "суб'єкт - об'єкт" властиве тільки світу людини. Для тварини її відношення до інших предметів та істот не існує як її ставлення, до них, оскільки вона не відрізняє себе від зовнішньої природи і від своєї власної життєдіяльності.

До сказаного необхідне таке доповнення: предмети, які втягуються в процес людської діяльності (насамперед, знаряддя праці, та предмети, на які спрямована праця), здебільшого, вже зазнали впливу праці, або були створені іншими людьми. В них вже опредметнена людська праця, втілені знання людей та їх сутнісні властивості. Способи діяльності, оперування, маніпулювання предметами теж вироблені суспільством, є елементом культури, об'єктом соціального успадкування. Тому через предметну діяльність людина, особа прилучається до неї через спілкування, оволодіваючи і користуючись мовою починаючи з безпосередніх контактів у своєму найближчому оточенні.

Самосвідомість, як і свідомість в цілому, формується в процесі предметної діяльності та спілкування: кожна людина усвідомлює себе, своє "Я", ніби дивлячись в інших людей як у "дзеркало". Вона починає дивитися на себе, оцінювати себе "очима інших", але згодом і інших оцінювати "через себе", тобто з точки зору своєї власної, виробленої і усвідомленої нею позиції1. Отже, здатність роздвоюватися в собі (зберігаючи в нормі єдність Неодмінним компонентом людської свідомості є моральна свідомість, яка починається з уміння ототожнити себе з іншою людиною, ставити себе на її місце, що виражається у відомому "золотому правилі моралі": "Не чини іншому того, чого не бажаєш собі"; "Усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви".

Самосвідомість включає самовизначення, саморегулювання, самоконтроль, що необхідне як у предметній діяльності так і в спілкуванні з іншими людьми, самооцінку, зокрема моральну, яка проявляється в суто людському феномені совісті. Як істота, що має свідомість і самосвідомість, людина не просто діє, а чинить - так або інакше, роблячи вибір, вона здатна усвідомлювати мотиви й цілі своєї діяльності та своїх вчинків, визначати свої орієнтації, свою життєву позицію. Неодмінним компонентом людської свідомості є моральна свідомість, яка починається з уміння ототожнити себе з іншою людиною, ставити себе на її місце, що виражається у відомому "золотому правилі моралі": "Не чини іншому того, чого не бажаєш собі"; "Усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви".

Внаслідок предметної і рефлексивної свідомості, універсальності практичної діяльності й спілкування в людини виникає відчуття і розуміння себе членом чи представником людського роду (родова свідомість), формуються уявлення про світ у цілому (універсум), про простір і час як загальні форми будь-якого буття; при цьому в часі виділяється теперішнє, минуле й майбутнє. Теперішнє переживається зараз, минуле зберігається в пам'яті, в майбутнє спрямовуються мрії, задуми, плани. Отже, для людини починають існувати ті ідеальні форми, в яких відображається, "рухається", "змінюється", "розвивається" об'єктивний предметний світ. Людина приходить до усвідомлення нескінченності і вічності світу, в певному місці якого вона знаходиться, живе, діє і в часовому бутті якого деякий інтервал займає час її власного життя. Перед нею відкривається єдина, але й нескінченно різноманітна дійсність - предмет її пізнання і перетворюючої діяльності. Людина -тільки вона з усіх живих істот знає, що час її буття обмежений, і тільки вона може свідомо робити те, значення чого виходить далеко за межі її особистого буття. Такий один з найперших висновків, що можна зробити при спробі розв'язати проблему безсмертя.

Із сказаного випливає й те, що людській свідомості (людському духові) притаманні здатність прагнення всеосяжного, універсального розуміння світу й власного буття.

Свідомість завжди є певним знанням. Знання - це відображення дійсності, сукупність відомостей про неї, форма духовного оволодіння дійсністю, інформація. Людина дає собі звіт у тому, що вона має ці відомості, цю інформацію, володіє знаннями. Вона ставиться до своїх знань як до свого духовного надбання, багатства. Вона оперує цими знаннями, розпоряджається ними, цілеспрямовано використовує їх у своїй діяльності. При цьому людина відрізняє себе, своє "Я" не тільки від своїх предметів і від своєї діяльності, але й від своїх знань. Про це свідчать самі вирази "я знаю", "мої знання" тощо.

Оперування знаннями, вираженими і закріпленими в поняттях, - це і є мислення. Воно виникло в процесі практичної діяльності як розумової дії цілепокладання - постановки цілей і планування - визначення шляхів та засобів їх досягнення, співвіднесення цілей і засобів. У цих розумових діях від початку проявилася активна, творча суть свідомості, її діяльнісний характер. Здатність ідеального передбачення бажаного результату своїх дій у вигляді цілей і побудова мисленого плану цих дій - специфічна особливість людини як свідомої, а не інстинктивно діючої істоти.

Мислення як узагальнене, опосередковане, цілеспрямоване пізнання, здійснюване за допомогою слів (мови) є свого роду стрижнем свідомості: без мислення немає людської свідомості. Мислячи, людина пізнає дійсність, об'єктивний світ у його сутнісних властивостях, зв'язках, відношеннях і завдяки мисленню вона творить нове -те, чого раніше не існувало.

На стадії формування людини її мислення безпосередньо впліталося в предметну діяльність: первісна людина мислила, оскільки вона діяла; пізніше мислення відокремилося від матеріально-предметної діяльності і стало переважно діяльністю ідеальною - оперування знаннями, закріпленими в поняттях. Проте мислення зберігає відбиток свого походження з практичної діяльності: воно за своєю природою діяльнісне і проблемне, бо його сутність і призначення - це розв'язання різнорідних проблем, які постають перед людиною. Якби не було ніяких проблем, то не треба було б і мислити.

Саме в проблемному характері мислення - "таємниця" поєднання в ньому таких відносно протилежних моментів, як пізнання (а пізнання за своєю гносеологічною суттю є відображення дійсності) і творчість. Ці два моменти по-різному представлені на таких рівнях мислення, які традиційно називаються у філософії розсудок і розум. Розсудок - це оперування "готовими", даними поняттями згідно із вимогами й правилами формальної логіки, дотримання яких повинне забезпечувати визначеність, несуперечливість, точність, послідовність, доказовість мислення. Мислення на рівні розсудку має переважно стереотипний і відтворюючий характер, тобто спирається на певні задані зразки. Воно піддається програмуванню, алгоритмізації - може бути виражене певною послідовністю точно визначених операцій і, отже, змодельоване за допомогою комп'ютерної техніки.

Цей рівень мислення є, безумовно, необхідним і в житті, і в науці, але він недостатній для творчості, бо саме стереотипність, тенденція до формалізації накладають на нього риси обмеженості.

Вищим рівнем мислення є розум - у спеціальному значенні цього поняття, коли ми відрізняємо розум від розсудку. Розумне мислення це не просто оперування готовими поняттями, але й зміна, розвиток самих понять, це вміння враховувати єдність протилежностей та їх взаємопереходи (а саме таке мислення називається діалектичним). Розумне мислення здатне відходити від стереотипів, порушувати звичні стандарти, воно адогматичне (не визнає застиглих положень, догм), критичне - все піддає сумніву, перш ніж прийняти за істину; воно має пошуковий, евристичний (від грец. eurisko - відшукую, відкриваю) характер, тобто орієнтований на відкриття або створення нового.

Хоча мислення є "стрижнем" свідомості, все ж в структуру останньої включаються всі форми психічної діяльності, які традиційно виділяються психологією (почуття, воля та ін.).

Почуття, емоції - це безпосереднє відображення дійсності в її відношенні до потреб та інтересів людини. Відповідно до характеру цього відношення вони мають позитивне або негативне забарвлення ("приємні" та "неприємні" почуття), підвищують або знижують життєву енергію ("стенічні" чи "астенічні" почуття). Вплив почуттів, емоцій, пристрастей на мислення, пізнання, діяльність безсумнівний. Людина повинна володіти своїми емоціями, прояснювати їх світлом свого розуму, але погано, якщо вона стає безпристрасним, сухим і холодним "раціоналістом-прагматиком". Важко сумістити вузьку "розсудливість" з багатством і глибиною емоційного життя, з тим, що звичайно називають "душевністю", але справжня розумність гармонійно поєднується з кращими душевними якостями, з інтенсивними переживаннями. Це особливо стосується морально-етичних і естетичних почуттів.

Поряд і в зв'язку з мисленням, розумом особливе місце в структурі свідомості належить волі. Вона так само специфічна для людини, відрізняє її від тварин, як і мислення, і вона теж сформувалася в процесі предметно-практичної діяльності та спілкування між людьми. Воля проявляється як здатність підпорядковувати свої дії, вчинки свідомо поставленій меті та інтересам колективу, людської спільноти, долати як зовнішні, так і внутрішні перешкоди - небажання, лінощі, протидіючі мотиви й спонуки, страх тощо.

У волі на перший план виступає діяльнісна, "енергійна" сторона свідомості, її активність, цілеспрямованість, які вимагають певних зусиль, зосередженості, напруги. Вольова людина робить не те, що забажається (хоч і це можна інколи собі дозволити - якщо це нічому й нікому не шкодить), а те, що треба робити, - з точки зору розумних міркувань і моральних вимог. Вихована воля - це воля розумна, моральна (отже, добра, а не зла), і в своїх проявах - творча.

У контексті дослідження свідомості особливої уваги заслуговує питання про свободу думки, волі, діяльності. Проблема свободи - одна з головних, і притому найскладніших в історії філософського, а також релігійного мислення. Крім загально-світоглядних, вона має свої психологічні, соціальні, політологічні аспекти, які розглядаються відповідними науками.

Свобода - це сутнісна властивість людини. З появою людини як свідомої, розумної, творчої істоти в одній точці Всесвіту були розірвані ланцюги стихійної, "сліпої" необхідності і такої ж сліпої випадковості, з'явився зовсім новий феномен - свобода. У своїх найглибших витоках свобода не є чимось надприродним. її загальною онтологічною рисою (тобто такою, що випливає з самої природи буття) є притаманна матерії здатність до саморуху. Ще славетний давньогрецький філософ Епікур приписав атомам властивість спонтанно (само-довільно) відхилятись від напрямку свого руху в просторі й тим самим вніс корективи до уявлення про панування в світі лише непорушної необхідності, однозначного причинного зв'язку. Проте в неживій, нерозумній природі свобода ще відсутня. її найближчими, безпосередніми передумовами є свідомість, мислення, воля, які підносять людину над природою, роблять її не твариною, а творцем.

Активне, творче, свідоме ставлення людини до дійсності робить для неї можливою свободу вибору - тієї або іншої мети, того або іншого шляху, способу ЇЇ досягнення, певного варіанта дійсності та поведінки. Така свобода завжди має свої межі, які визначаються як об'єктивними обставинами, так і суб'єктивними можливостями, але тією або іншою мірою вона існує. Свобода ґрунтується на пізнанні й цілеспрямованому використанні об'єктивних зв'язків, закономірностей, можливостей, тенденцій. Дії та вчинки людини не є абсолютно довільними, вони визначені, детерміновані, але не наперед визначені, оскільки в їх детермінацію включається свідоме самовизначення. Свобода - явище конкретно-історичне. Вона не "дарована" від початку, а розвивається, "завойовується" власними зусиллями людства і кожної окремої людини, розширюється і збагачується. Людина стає вільною, оскільки пізнає об'єктивну - природну й соціальну - необхідність, оволодіває нею і діє відповідно до неї, тобто перетворює світ на основі його власних законів, а вільна діяльність людей виступає як форма, спосіб реалізації об'єктивної необхідності. Проте було б обмеженим трактування свободи лише як "пізнаної необхідності". Людина дедалі більшою мірою виявляє в матеріальній дійсності "сховані" можливості, реалізуючи їх, створює те, що "саме по собі" не могло б виникнути. Отже, завдяки своїй свідомій, планомірній, розумно-вільній діяльності, людина сама стає особливим фактором еволюції природи - спочатку земної, а з часом і позаземної - фактором космічної еволюції, який здатний підвищувати рівень організації природи.

4. Матеріальне й ідеальне

Свідомість є не лише породженням матерії, але й її відносною протилежністю, у певному розумінні навіть її подоланням. Це виражається в тому, що за способом свого буття свідомість не матеріальна, а ідеальна. Матеріальне - це те, що існує як об'єктивна реальність. Матерія має якість субстанціональності, тобто самобуття. Вона існує в просторі й часі, перебуває в постійному русі, нескінченному процесі змін і розвитку, і сама з себе породжує всю риноманітність своїх властивостей.

Свідомість - це не об'єктивна, а суб'єктивна реальність. Вона є тим "для-себе-буттям", яке виникає на найвищому рівні розвитку матерії. Це не означає, що свідомість замкнута в собі, як це розуміє суб'єктивний ідеалізм. Навпаки, вона є тим "внутрішнім світом", який відкритий світові зовнішньому. Вона відображає цей зовнішній світ, і в своїй творчій діяльності так чи інакше "відштовхується" від нього, і в ньому знаходить свій вихідний матеріал. Але те, що становить зміст свідомості і є її продуктом - відчуття, сприйняття, уявлення, думки, Ідеї, мрії тощо - саме по собі позбавлене будь-яких речовинних і взагалі матеріальних характеристик.

Для справді наукової, діалектико-матеріалістичної філософії неприйнятна позиція так званого "вульгарного матеріалізму, типовими представниками якого в XIX столітті були німецькі природодослідники Л.Бюхнер, К.Фогт, Я.Молешот, які не бачили якісної відмінності між ідеальним та матеріальним, зводили перше до другого. Звичайно, як вираз цієї позиції наводять висловлення К.Фогта: "думка знаходиться майже в такому ж відношенні до головного мозку, як жовч до печінки"1. Суть вульгарного матеріалізму полягає в тому, що відношення між матерією і свідомістю мисляться на зразок відношень між нею й іншими її властивостями - фізико-хімічними, біологічними; робляться спроби пояснити думку, спираючись тільки або головним чином на склад, структуру, функціонування мозку. Прояви такого вульгарно-матеріалістичного підходу трапляються і в наш час, коли людське мислення уподібнюють до операцій, що здійснюються комп'ютерною технікою. В певних, точно визначених межах, така аналогія може бути проведена, бо, як наголошувалося, можливе моделювання математичних і формально-логічних операцій, але поза цими межами аналогія між людиною і машиною є неправомірною. Адже мислить не мозок сам по собі, а людина за допомогою мозку, та й не ізольована людина, а як член суспільства. Людина ж має не тільки здатність мислити, а й різноманітні потреби, інтереси, бажання, прагнення, емоції, переживання - і все це включається в структуру її свідомості. Найскладніша машина - комп'ютер - цього позбавлена, в неї немає суб'єктивності, їй не властиві душевність і духовність.

Комп'ютери - це техніка, і треба вміти правильно, ефективно нею користуватися і подбати про те, щоб вона не була спрямована проти людства.

Свідомість звичайно визначається як особлива властивість високоорганізованої матерії. Як така, свідомість суттєво відрізняється від інших властивостей матерії і навіть є її (матерії) відносною протилежністю. Цю протилежність не слід зводити в абсолют, тобто відривати свідомість від матерії. Це було б помилкою, протилежною тій, яку робить вульгарний матеріалізм, котрий ототожнює свідомість з матерією, ідеальне з матеріальним.

Ідеальне, як і свідомість, не має самобуття, не є субстанцією. Воно породжується матеріальним началом, залежить від нього, "вписується" в матеріальну єдність світу.

Залежність ідеального від матеріального виявляється в трьох відношеннях:

1) ідеальне (образи, думки, ідеї тощо) є продуктом діяльності матеріального органу (людського мозку); воно "будується" на основі нервово фізіологічних процесів, нейродинамічних структур, які утворюються в мозку;

2) ідеальне має своїм початком відображення об'єктивного, матеріального світу;

3) ідеальне відображення дійсності виникає і функціонує на основі чуттєво-предметної, матеріально-практичної діяльності і спілкування між людьми, причому воно відіграє роль суттєвої ланки в цій діяльності.

Залежність психіки, включаючи найвищий її прояв - свідомість від центральної нервової системи, від процесів вищої нервової діяльності неспростовно доводиться величезною сукупністю фактів, даних спостережень і експериментів. Ґрунтовні дослідження закономірностей і механізмів вищої нервової діяльності тварин та людини провели відомі вчені І.М.Сєченов, І.П.Павлов, О.О.Ухтомський, М.О.Бернштейн, І.С.Беріташвілі й інші. Вивчення структури й діяльності головного мозку триває, відкриваючи все нові й нові їх сторони.

За сучасними уявленнями, найвищий відділ головного мозку людини, який безпосередньо "відповідає" за психічну діяльність і свідомість, - це кора великих півкуль, яка складається з 13-15 мільярдів нервових клітин - нейронів, кожний з яких має кілька тисяч контактів (синапсів) з іншими нейронами і може знаходитись у кількох різних станах. "Інформаційна місткість" людського мозку, його пізнавальні можливості надзвичайно великі. Навіть най здібніша і ерудована людина, яка засвоїла колосальну кількість інформації, використовує лише невелику частину (кілька відсотків) можливостей свого мозку; вони практично безмежні.

У корі великих півкуль є спеціалізовані центри й ділянки, але, водночас, мозок працює як цілісна динамічна система, яка визначається надзвичайною пластичністю і широкими можливостями компенсації ділянок, котрі з якихось причин випали. В її енергетичному забезпеченні, напевно, велика роль належить так званій ретикулярній (сіткоподібній) формації, яка розташована в стовбуровій частині мозку. Повнота, різноманітність, інтегральний характер психічної діяльності, взаємодія інтелектуальних і емоційних процесів залежить від узгодженої діяльності кори, підкірки та стовбурових структур.

Залежність свідомості від стану й діяльності мозку не залишає сумнівів у тому, що зі смертю і розпадом мозку зникає й свідомість, а отже домисли про "безсмертя душі" позбавлені будь-якої підстави.

Визнаючи мозок органом мислення і, отже, свідомості, треба знову підкреслити, що не мозок мислить сам по собі, а людина, органом якої він є. І людина - це не "думаючий пристрій", а жива істота, вершина біологічної еволюції, член суспільства, суб'єкт практичної діяльності, пізнання, спілкування, моральних та інших відносин.

Людина не народжується з "душею", свідомістю. Не можна погодитися ні з вченням Р.Декарта про "природжені ідеї", ні з твердженням ДжЛокка, що у вихідному стані душа - це "чиста дошка". Душа не передує своєму певному змісту, а формується разом з ним1. Людина успадковує не душу, не свідомість, а лише можливість стати мислячою істотою; стає вона такою, оволодіваючи людськими формами й способами предметної діяльності, вступаючи в спілкування з іншими людьми, засвоюючи історично вироблені форми і зміст культури.

У тварин є психіка, "суб'єктивність", але навряд чи правильно приписувати їм здатність ідеального відображення дійсності. Ідеальне характеризується тими особливостями, які були вже відмічені при аналізі сутності й структури свідомості: воно має предметну віднесенісгь і саме являє собою "ідеальну предметність": людина володіє і оперує своїми ідеальними образами, поняттями і таке ін. як своєю власністю, своїм надбанням, духовним багатством. Для розуміння ідеального як специфічно людської форми відображення важливо взяти до уваги таку обставину: воно є не тільки відображенням наявного, даного, а й виявленням тих можливостей, які криються в цьому наявному, передбаченням того, що має з'явитися внаслідок цілеспрямованої людської діяльності. Тобто в формі ідеального - образів, понять, задумів, планів, ідей і таке ін. - відображується не тільки суще, але й належне, дійсність - не тільки такою, якою вона є, але й такою, якою вона може й повинна стати. Таке розуміння ідеального розкриває той аспект цього поняття, витоки якого можна знайти уже в філософії Платона: ідеальне як уявлення про той зразок, якому повинна відповідати дійсність, про повну досконалість.

Здатність ідеального відображення виникла й розвинулася в процесі праці, який включає ціле покладання, планування, передбачення результатів діяльності. Ідеальне як таке (не кажучи про його матеріальні втілення) існує лише в людській голові, тобто суб'єктивно, але воно невідривне від людської предметної діяльності, від її предметів. Воно виникає, існує, функціонує в двоєдиному процесі опредметнення і розпредметнення. Цей процес включає і перетворення матеріального в ідеальне (в розумінні відображення об'єктивних предметів, їх властивостей, відношень і таке ін. в людській голові) і перетворення ідеального в матеріальне, тобто втілення, реалізацію, матеріалізацію ідеальних цілей, прообразів, задумів, знань людини. Він включає і зворотний перехід цього матеріалізованого ідеального у свою власну, суб'єктивну форму - коли люди, оволодіваючи предметами, створеними людиною для людини, знов розкривають для себе те, що було вкладено в них їх творцями, - певні знання, задуми, ідеї тощо; в цьому і полягає "розпредметнення".

Ідеальне втілюється, набуває зовнішнього, ніби незалежного від людини існування не лише в предметах (у світі матеріальної культури), але й у різних суспільних установах, відносинах, а також у знакових системах, які ґрунтуються, насамперед, на використанні мови як найбільш універсальної, базової знакової системи. Книги, твори мистецтва - це втілення ідеального у сфері духовної культури. Звичайно, самі по собі, крім своєї включеності в процес життєдіяльності суспільства в ході пізнання, спілкування предмети будь-якого роду, створені людиною - це просто матеріальні об'єкти. Ідеальне, втілюючись, матеріалізуючись у тому або іншому предметі, ніби "згасає" в ньому. Але воно знов "спалахує", оскільки відбувається його включення в процес Життєдіяльності. Лише в цьому русі, перетвореннях, переходах від суб'єктивного до об'єктивного і навпаки існує Ідеальне. Спроби розуміти його як щось "дане", "застигле", таке, що "сидить" у мозку, ведуть або до ідеалізму, або до вульгарного матеріалізму.

Ідеальне є продуктом не ізольованої свідомості окремої людини (таке взагалі неможливо), а діалектичної взаємодії індивідуальної та суспільної свідомості. Ідеальні утворення поняття, ідеї, вчення, теорії, художні образи, правові й моральні норми тощо набувають своєрідного над індивідуального буття, незалежного від кожної окремої людини. Вони фіксуються, передаються від покоління до покоління за допомогою мови і всіх втілень матеріальної та духовної культури. Перш ніж створювати щось своє окрема людина повинна оволодіти цим ідеальним багатством духовної культури - шляхом освіти й виховання, спілкування з іншими людьми, практичного оперування предметами, системами, в яких втілений певний ідеальний зміст.

Розглядаючи свідомість, традиційно вживають такі поняття, як "душа", "дух". У християнському релігійному вченні людину розуміють як таку істоту, що має тіло, душу й дух. Чи мають ці поняття науково-філософське значення? Так, мають.

Слово "душа" етимологічно пов'язане з таким, як "дихання", "дихати". Отже, в найширшому розумінні - це начало життєвості, те, що робить людину живою істотою, і причому саме з людськими якісними ознаками. До "душі" відносяться всі життєві прояви людини, оскільки вона має психіку, свідомість і особливо - емоційно-моральну сферу, здатність співчуття, співпереживання. Саме в цьому розумінні кажуть про "душевність", якості душі і навпаки - про "бездушність", якщо людині бракує цих якостей.

"Дух", "духовність" з наукової точки зору - це не прояв свідомості - той, на якому найбільше і найповніше проявляється її відносна самостійність, її "зворотний вплив" на матерію, її творча свобода, подолання інертної сторони матеріального буття. Духовність - це єдність індивідуально-особистісного і соціального начала. Створювані суспільством пізнавальні (знання, наука), морально-етичні, естетичні цінності переломлюються крізь власну свідому активність особистості, її здатність вільного самовизначення, творчого ставлення до дійсності.

Людина як духовна істота - не пасивний продукт природних і суспільних обставин, а творець, який робить ці обставини предметом свого розуму й своєї волі. Поняття духовності невіддільне від понять свободи, творчої активності, особистісного начала, самовизначення, людської гідності. Як носій духовного начала людина є відповідальною за інших людей, і як свідчать сучасні екологічні проблеми, за всю живу природу і, навіть, за світ.

Дух не терпить ніякого деспотизму, бо його стихія - це свобода. Духовне начало треба в собі підтримувати та розвивати.

Рекомендована література:

1. Алексеев П.В., Панин A.B. Теория познания и диалектика. - М., 1991.

2. БезантА. Исследование сознания. - М., 1997.

3. Грушин Б. А. Массовое сознание. - М., 1987.

4. Дельгадо X. Мозг и сознание. - М., 1991.

5. Дубровский Д.И. Проблема идеального. - М., 1983.

6. Духовність українства / Ред. Ю.М.Білодід та СП Щерба - Житомир, 1998.

7. Енгельс Ф. Роль праці в перетворенні мавпи в людину // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 20.

8. Иванов A.B. Сознание и мышление. - М., 1994.

9. Клике Ф. Пробуждающееся мышление. - К., 1985.

10. Лекторский ВА. Субъект, объект, познание. - М., 1980.

11. Ленін B.L Матеріалізм і емпіріокритицизм // Повн. зібр. тв. - Т. 18.

12. Ленін В.І. Філософські зошити // Повн. зібр. тв. - Т. 29.

13. Леонтьев А.Н. Деятельность, сознание, личность. - М., 1975.

14. Лой А.Н. Сознание как предмет теории познания. - К., 1988.

15. Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Твори. - Т. 3.

16. Методологическое сознание в современной науке. - К., 1989.

17. Мировоззренческая культура личности. -К., 1986.

18. Общество и сознание. - М., 1984.

19. Прист Ст. Теория сознания. - М., 2000.

20. Проблема сознания в современной западной философии. - М., 1989.

21. Пролеев С. Духовность и бытие человека. - К., 1992.

22. Скворцов Л В. Культура самосознания. - М., 1989.

23. Социально-философские проблемы информатики, вычислительной техники и средств автоматизации // Вопросы философии 1986.-№9,10,11.

24. Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. - М., 1972.

25. Творче, практичне і критичне мислення / Відповід ред СП. Щерба. - Житомир, 1997.

26. УмдовА.К. Духовная жизнь общества. - М., 1980.

27. Фогт К. Физиологические письма. - СПб, 1967.

28. Человек и мир человека. -К., 1977.

29. Шынкарук В.И. Единство диалектики, логики и теории познания.-К., 1977.

30. Эвристические функции мировоззренческого сознания. - К.,

31. Юркевич П. Серце та його значення в духовному житлі людини, згідно з ученням Божим // Вибране. - К., 1993.

32. Яценко А.Ж Целеполагание и идеалы. -К., 1977.

Дата добавления: 2014-01-07