Практические науки

План

Тема 2.5. Енергетика та екологія. Новітні галузі екології

1. Паливно-енергетичний комплекс.

2. Екологічний вплив АЕС, ТЕС, ГЕС.

3. Новітні галузі екології: урбоекологія, мілітаристична екологія, екологія космосу.

1. Паливно-енергетичний комплекс. Основою розвитку сучасної цивілізації є енергетика, або паливно-енергетичний комплекс. Від стану енергетики залежать темпи науково-технічного прогресу, інтенсифікації виробництва й життєвий рівень людей. Темпи виробництва енергії в світі нині перевищують темпи зростання населення й становлять близько 3 % щорічно. Швидке нарощування енергетичних потужностей зумовлене необхідністю індустріалізації, збільшенням виробництва споживчих товарів, енергозатрат на одиницю продукції в сільському господарстві й особливо в гірничорудній промисловості.

Джерела енергії, що їх використовує людство, поділяються на дві групи: відновлювані й невідновлювані. До першої належать енергія Сонця, вітру, гідроенергія рік, різні види океанічної енергії (морських хвиль, припливів, різниці температур води тощо), а також геотермальна енергія (внутрішнє тепло Землі). Невідновлюваними джерелами енергії є викопне паливо, ядерна енергія поділу урану й термоядерна енергія, ще не освоєна промисловістю. Ці дві групи різняться за впливом на біосферу. Відновлювані джерела енергії постійно діють у біосфері, й їх використання не призводить до зміни теплового балансу Землі – людина лише перетворює одні види енергії на інші – скажімо, енергія Сонця, яка спрямована на нагрівання земної поверхні, перетворюється на електроенергію й лише потім трансформується в тепло – загальна ж кількість тепла в біосфері не змінюється. Використання невідновлюваних джерел енергії призводить до додаткового нагрівання навколишнього середовища. Розрахунки вчених свідчать, що виробництво хімічної, ядерної й термоядерної енергії в кількості, що дорівнює всього 1 % тієї, яку Земля одержує від Сонця, призведе до збільшення середньої температури біосфери приблизно на 1 °С.

Таке підвищення температури вкрай небажане, бо матиме глобальні катастрофічні наслідки для клімату Землі й розподілу на ній суші та моря, а також для рослинного та тваринного світу. Вчені вважають, що безпечна межа використання невідновлюваних джерел енергії становить не більше 0,1 % потужності сонячної енергії, яка надходить на Землю, тобто близько 100 млрд. кВт. Нині цивілізація виробляє для своїх потреб енергію на базі невідновлюваних джерел потужністю 10 млрд. кВт – тобто всього в десять разів менше граничної межі. Якщо такі темпи зростання енергії на базі невідновлюваних джерел збережуться й надалі, то допустима теплова межа буде досягнута приблизно через 40-50 років, тобто десь у середині XXI ст., після чого зростання виробництва енергії на цих джерелах має припинитися. Це буде кризою для цивілізації, якщо вона намагатиметься розвивати свою енергетику звичним шляхом.

Існує лише один спосіб подолання енергетичної кризи, що насувається на людство. Це – перехід до масштабного використання відновлюваних джерел енергії, з яких найпотужнішим є сонячне випромінювання. Без шкоди для біосфери, як вважається, можна використати до 3 % усього потоку, що надходить на Землю. У разі розміщення сонячних установок на суші їх приймальні антени затінятимуть близько 10 % площі континентів (з урахуванням того коефіцієнта корисної дії перетворювачів сонячної енергії, який мають сучасні установки). Оскільки близько 15 % площі континентів становлять пустелі, це не так вже й багато.

При ККД перетворення сонячної енергії 30 % (що маємо на сьогодні) така глобальна система дозволить одержати енергію потужністю 1 трильйон кВт. Це в 100 разів більше, ніж виробляється всіма енергоустановками світу, тобто в десять разів більше теплової межі, допустимої у разі використання невідновлюваних запасів енергосировини. А ще в активі людства є енергія вітру, океанів тощо, яка в сумі перевищить ту, що виробляється нині всіма енергоустановками. Отже, стратегічне завдання людства – це одержання енергії з відновлюваних джерел нетрадиційними методами.

2. Екологічний вплив ТЕС. Виробництво електроенергії на ТЕС супроводжується виділенням великої кількості тепла, тому такі електростанції намагаються будувати поблизу міст і промислових центрів для їх теплопостачання. Нині близько 30 % енергії, що виробляється в світі, витрачається у вигляді так званого низькотемпературного тепла (100-150 °С) для побутових і промислових потреб. Зважаючи на обмеженість світових запасів мінерального палива, вчені й технологи продовжують працювати над поліпшенням параметрів енергоблоків, підвищенням їхніх коефіцієнтів корисної дії (ККД), що забезпечує ощадливіше витрачання палива.

Слід зазначити, що технікою й наукою використано ще не всі резерви роботи ТЕС, що дозволяють економити вугілля, нафту (мазут) й інші види пального. Так, переведення електростанції на режим теплоелектроцентралей (ТЕЦ) дозволяє економити 35-40 % палива. Значне зниження витрат палива досягається за рахунок збільшення одиничної потужності енергоблоків. Нині ТЕС обладнані енергоблоками з одиничною потужністю переважно до 1200 МВт. Однак сучасна технологія виготовлення енергоблоків дозволяє довести їх одиничну потужність до 3000 МВт, що дає економію палива до кількох відсотків. Подальше зростання потужності блоків до 5000 МВт, як свідчать обчислення й досліди, можливе у разі застосування кріогенних генераторів, які охолоджуються зрідженим гелієм.

Зниження питомих витрат палива досягається також за рахунок підвищення ККД генераторів на ТЕС. Нині ККД досяг своєї межі, близько 40 % і подальше його збільшення (за підрахунками – до 60 %) можливе за рахунок впровадження магнітогідродинамічних (МГД) генераторів. Але й нині такі генератори ще не знайшли широкого застосуванні через недостатнє відпрацювання методу.

У результаті спалювання великої кількості мінерального палива мають місце значні зміни навколишнього середовища (повітря, води й землі). Головні з них такі.

Забруднення атмосфери газоподібними й пиловими викидами. В результаті роботи електростанцій на органічному паливі, а також спалювання пального в двигунах внутрішнього згорання в атмосферу викидається вуглекислий; газ, концентрація якого зростає приблизно на 0,25 % за рік. У зв’язку з цим вчені висловлюють тривогу, бо збільшення вмісту вуглекислого газу може спричинити нагрівання атмосфери за рахунок парникового ефекту.

Більш небезпечними є викиди з труб ТЕС у атмосферу окисів сірки та азоту. Сполучаючись з атмосферною водою, ці гази утворюють сірчану й азотну кислоти. Випадання кислотних дощів уже сьогодні призводить до закислення ґрунтів і прісних водойм, загибелі багатьох видів фауни та флори, зниження врожайності сільськогосподарських культур, загибелі цінних хвойних лісів, руйнування архітектурних споруд і пам’ятників тощо. Дуже небезпечними є окиси азоту для людини.

Кількість викидів окислів сірки та азоту в атмосферу останнім часом зростає. Це зумовлено недостатнім очищенням топочних газів, спалюванням у топках ТЕС неякісного вугілля (що містить більше піриту), підвищенням температури згорання в топках (заради збільшення ККД турбін), що спричинює зростання кількості окислів азоту. Викиди газів з труб ТЕС “не визнають” державних кордонів, повітряні течії розносять їх за тисячі кілометрів. У результаті, скажімо, ліси Норвегії гинуть від кислотних дощів, започаткованих викидами ТЕС Шотландії, а прекрасні мармурові скульптури Італії роз’їдаються кислотними дощами, походження яких слід шукати, наприклад, у Поволжі.

Оскільки такі забруднення нині досягли планетарних масштабів, гостро постала проблема очищення газів, які викидаються ТЕС. На Заході розроблено відповідні технології, що дозволяють більш ніж на 99 % очищати ці гази. Значний ефект має також попередня очистка вугілля від піриту та інших сульфідів шляхом їх видужування. Звичайно, очищення газів потребує додаткових затрат, які становлять 20-30 % вартості вугільних ТЕС. Кардинальним вирішенням проблеми є перехід ТЕС на газове опалення. Викидні гази ТЕС, що працюють на природному газі, повністю позбавлені окисів сірки, їх треба очищати лише від окисів азоту.

Радіоактивне забруднення. Оскільки разом з вугіллям у топки ТЕС потрапляє деяка кількість пустих порід (сланців), що містять радіоактивні елементи, частки золи, які вилітають з труби ТЕС, є слаборадіоактивними. Деякі прихильники атомних електростанцій твердять, що ТЕС забруднюють радіонуклідами ґрунт більше, ніж атомні станції. Як переконливо доводить В. Троїцький, такі твердження неправомірні.

По-перше, існуючі методи очищення газів від золи знижують забруднення землі золою в 100-200 разів, отже, зменшують радіоактивне забруднення за рахунок ТЕС до майже фонового рівня.

По-друге, вугільні породи містять природні ізотопи, такі, як радій-210, торій-232, калій-40 тощо. До природних нуклідів тваринний світ у ході еволюції пристосувався, і вони не накопичуються в живих організмах. Наприклад, їх концентрація в рослинах у середньому в 10-100 разів менша, ніж у ґрунті. Зовсім інша картина спостерігається з штучними нуклідами, що їх викидають АЕС. Як показали спостереження після аварії на Чорнобильській АЕС, у деяких сільськогосподарських рослинах концентрація стронцію-90 і цезію-137, найбільш небезпечних для людини нуклідів, у 70-100 разів вища, ніж у ґрунті. А в організмах риб і водних рослин концентрація штучних радіонуклідів може перевищувати їх вміст у воді в сотні й тисячі разів.

Забруднення земної поверхні шлаками й золою. Викиди з топок ТЕС у атмосферу часток золи й шлаку, навіть якщо вони не містять підвищеної кількості радіонуклідів, украй небажані. Шлак, сажа, зола забруднюють сільськогосподарські землі й водойми, викликають корозію деталей машин тощо. Як свідчать дослідження, зниження продуктивності вівчарства в Центральному Казахстані спричинене раннім стиранням зубів у овець, які їдять траву, вкриту абразивним пилом золовідвалів і викидів Екібастузької ТЕС. Особливо небезпечні для здоров’я людей частки не повністю спаленого палива, в яких містяться канцерогенні речовини (що призводить до ракових захворювань). Найбільше забруднюють навколишнє середовище невеликі сільські й районні котельні, де, як правило, немає ніяких фільтрів або вловлюючих золу установок. Взимку дію таких котелень добре видно – на прилеглих площах сніг стає сірим, а то й чорним.

Вилучення земель під кар’єри й відвали шлаку. Потреби паливно-енергетичного комплексу у великій кількості вугілля зумовлюють масштаби добування цього виду сировини. Оскільки відкритий спосіб добування для гірників набагато економічніший за підземний, закладаються великі кар’єри. Сотні гектарів займають відвали пустих порід вугільних шахт, а також шлаків і золи поблизу ТЕС. В Україні з її багатими, родючими чорноземами таке вилучення земель особливо шкідливе. До останнього часу в нас не було складено кадастру земель, не обраховувалася справжня вартість землі, тому плата, яка вносилася гірничими підприємствами за землю, зайняту кар’єрами, була суто символічною. А площі такої знівеченої, виведеної з сівообороту землі дуже великі. Скажімо, на одному лише Донбасі відвали й відпрацьовані кар’єри займають площу 50 тис. га. Ця плаща збільшується, бо нині переробляють лише 11,5 % відвалів. А згідно з планом, затвердженим свого часу Радою Міністрів України, припинити збільшення площ відвалів планується лише в майбутньому тисячолітті.

Зменшення шкоди від такого забруднення досягається утилізацією (корисним використанням) шлаків і пустих порід, з яких виготовляють будівельні матеріали, засипають ними яри, болота й кар’єри під час рекультивації. Ефективними є й економічні санкції, зокрема введення високої платні за порушення земель, особливо родючих. Завдяки цим обмеженням у більшості західних країн відмовилися від кар’єрного способу видобування корисних копалин у сільськогосподарських районах, оскільки платня за землю виявляється вищою, ніж та вигода, яку може дати відкритий спосіб розробки родовища порівняно з шахтним. В Україні питання про відведення сільськогосподарських земель під будівництво великого кар’єру або ТЕС вирішує найвищий законодавчий орган країни – Верховна Рада.

Вплив на довкілля АЕС. За даними Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), у 26 країнах світу експлуатується 416 ядерних енергоблоків, які виробляють близько 16 % усієї електроенергії. Деякі країни основну ставку зробили саме на АЕС. Наприклад, у Франції АЕС виробляють більш як 70 % електроенергії. Але інші країни (Швеція, Данія, Австрія, Філіппіни) заявили про свій намір цілком відмовитися від АЕС і демонтувати ядерні блоки, які працюють там. Палкі суперечки особливо посилилися після катастрофи на Чорнобильській АЕС у 1986 р. Одні вчені, енергетики й політичні діячі обстоюють думку, що без атомної енергетики людство не зможе обійтися, і слід лише зробити все можливе, щоб звести ризик аварії на АЕС до мінімуму. Як доказ на користь атомної енергетики наводяться дані про те, що АЕС використовують мало «палива» порівняно з ТЕС (добова витрата мазуту на тепловій електростанції потужністю 2000 МВт становить 8,3 тис. т, вугілля – 10 тис. т, а урану на атомній – 180 кг). Вітчизняні енергетики-атомники протягом тривалого часу доводили також, що електроенергія, яку виробляють АЕС, дешевша від тієї, яку виробляють ТЕС, і що АЕС, мовляв, менше забруднюють навколишнє середовище, ніж ТЕС.

Сьогодні доведено: твердження про «дешевизну» атомної енергії – це навмисна фальсифікація. Річ у тім, що проектувальники вітчизняних АЕС не вносили у вартість «атомного» кіловата такі затрати, як переробка й поховання радіоактивних відходів, а за оцінками спеціалістів, вони становлять понад 75 % вартості всього паливного циклу АЕС. Не враховувалася також вартість демонтажу АЕС, а втім АЕС через 25-30 років роботи має бути зупинена, розібрана або похована, оскільки радіоактивність її агрегатів та обладнання перевищить норми. А вартість демонтажу, за оцінками західних фахівців, дорівнює вартості її будівництва. Не були враховані й інші затрати, пов’язані з експлуатацією АЕС, зокрема зумовлені вимогами стосовно безпеки її роботи (на АЕС, що функціонують у розвинених країнах, ці вимоги були набагато жорсткіші, ніж на радянських). Доведено, що вартість «атомного» кіловата насправді втроє вища, ніж «газового», й удвоє, ніж «вугільного». Як пишуть німецькі експерти в цій галузі, «атомна енергія дешева лише там, де безпека стоїть на другому плані, й доти, доки людство мириться з тим, що його сьогоднішнє марнотратство щодо електроенергії загрожує майбутнім поколінням пекельним радіоактивним жахом».

Найголовніше ж полягає в тому, що атомна енергетика настільки згубно впливає на біосферу, а потенційна небезпека аварії на АЕС така велика (адже це – техніка, й не можна дати стопроцентної гарантії її безвідмовності), що обстоювати цей спосіб добування енергії недопустимо й аморально.

Паливний енергетичний цикл АЕС передбачає видобування уранової руди й вилучення з неї урану, переробку цієї сировини на ядерне паливо (збагачення урану), використання палива в ядерних реакторах, хімічну регенерацію відпрацьованого палива, обробку й поховання радіоактивних відходів. Усі ці операції супроводжуються небезпечним радіоактивним забрудненням природного середовища.

Забруднення починається на стадії видобування сировини, тобто на уранових рудниках. Після вилучення урану з руди залишаються величезні відвали слабко радіоактивних пустих порід до 90 % добутої з надр породи. Ці відвали забруднюють атмосферу радіоактивним газом радоном, небезпечним для біоти (наприклад, медики довели, що внаслідок вдихання повітря з підвищеним умістом радону в ссавців розвивається рак легень).

Кількість радіоактивних відходів зростає на стадії збагачення уранової руди, з якої виготовляють твели – спеціальні елементи, що виділяють тепло, котрі надходять потім на АЕС. У реактор типу РБМК (сумнозвісний після аварії на Чорнобильській АЕС) завантажується близько 180 т таких твелів, які в результаті роботи реактора перетворюються на високорадіоактивні відходи. АЕС – це по суті, підприємство, яке поряд з електроенергією виробляє величезну кількість украй небезпечних речовин. Лише в США нагромадимося близько 12 тис. т таких відпрацьованих твелів, а на початку XXI ст. до них додасться ще 40 тис. т цього пекельного матеріалу.

Прихильники атомної енергетики довго переконували у великій перевазі АЕС: мовляв, відпрацьоване паливо можна багаторазово переробляти й знову використовувати в реакторі, доки не “вигорить” весь уран. Насправді вже після другого такого циклу регенерації залишки палива у твелах насичуються великою кількістю сторонніх ізотопів і продуктів розщеплення, а це внеможливлює використання їх у реакторі втретє. “Вигоряє” лише 2 % урану, який був у твелі першого циклу. А сам твел стає надзвичайно небезпечним радіоактивним матеріалом, який потрібно десь зберігати сотні й тисячі років.

Радіація має дуже негативну особливість: усе, що контактує з радіоактивною речовиною (і машини, і контейнери, і обладнання, і приміщення, і навіть одяг персоналу), сам стає реактивним, а отже, небезпечним. Радіацію неможливо зупинити, “вимкнути” чи знищити. Всі ці відпрацьовані радіоактивні матеріали необхідно десь надійно зберігати, поки не розпадуться радіоактивні ізотопи. Але серед них багато таких, період напіврозпаду яких обчислюється тисячами років! У процесі зберігання контейнерам з відходами не можна контактувати з підземними водами, сховища необхідно вентилювати (сотні років!), бо за рахунок виділення з відходів тепла контейнери нагріваються до температури 200 °С і можуть розтріскатися. Крім того, ці сховища треба надійно охороняти (сотні років!), щоб до них не проникли сторонні люди або зловмисники.

Сьогодні на всіх АЕС України нагромаджено до 70 тис. м³ радіоактивних відходів, 65,5 млн. т – у видобувній та переробній урановій промисловості, 5 тис. м³ – в Українському державному об’єднанні “Радон” та 1,1 млрд. м³ відходів міститься в зоні відчуження ЧАЕС. Близько 85-90 % радіоактивних відходів належать до категорії низько- та середньоактивних.

Сказане цілком стосується й самих АЕС. Через 25-30 років експлуатації все їхнє обладнання, апаратура, місткості, приміщення, транспортні засоби й т.д. стають настільки радіоактивними, що їх необхідно демонтувати й поховати на сотні років. А для поховання лише одного реактора потрібно близько 40 га землі.

Аналіз, здійснений провідними фахівцями світу в галузі енергетики, показав, що найближчими десятиліттями атомна енергетика все ще відіграватиме значну роль у житті людства, а для деяких країн (Франція, Японія, Китай та ін.) буде основним джерелом енергозабезпечення. Низка важливих факторів, насамперед економічних, не дозволяє в найближчій перспективі відмовитися від атомної енергетики й в Україні. Тож постає необхідність підвищувати екологічну безпеку галузі.

Досвід переконливо свідчить, що однією з основних проблем, пов’язаних із використанням атомної енергії, є поховання ядерних відходів. Ця проблема з часом стає гострішою й із регіональної переростає в глобальну. В країнах, де функціонує багато атомних електростанцій (США, Франція, Велика Британія, Китай, Росія, Японія), нині нагромаджено величезну кількість як твердих, так і рідких ядерних відходів, що становлять чимдалі серйознішу небезпеку для довкілля. Атомні енергетичні компанії змушені витрачати дедалі більші кошти на розширення площ ядерних сховищ і поховань, на забезпечення їх безпеки, на переробку відходів ядерного палива (ВЯП), яка, на думку вчених, пов’язана з великим ризиком для навколишнього природного середовища.

У розвинених країнах (США, Японія) опрацьовуються різні проекти поховання та знешкодження ВЯП, навіть такий, як будівництво могильника на Місяці. Найреальнішими з них вважаються спорудження великого підземного сховища в надрах гори Юкка на півдні США (в пустелі Невада, в 140 км від Лас-Вегаса), а також поховання ВЯП у спеціальних сховищах у Сибіру (Новосибірська область), на що Росія погоджується, незважаючи на гучні протести громадськості.

Вартість першого із зазначених проектів – 58 млрд. доларів. Наукові дослідження, на які було витрачено майже 7 млрд. доларів, тривали 20 років і завершилися вибором саме г. Юкка, де можна буде поховати близько 80 тис. т ядерних відходів, запобігти їх негативному впливові на довкілля, здійснювати багаторічний екологічний моніторинг і розмістити відповідні служби науково-технічного забезпечення й контролю. Сьогодні ВЯП зберігаються в більш як 130 різних сховищах по всій території США. Американські фахівці гарантують надійність сховища ВЯП у пустелі Невада на 10 тис. років. Єдина небезпека – це привабливість об’єкта для терористів.

В Україні за роки незалежності не вдалося створити замкненого циклу виробництва палива для АЕС і поховання ядерних відходів.

Проблема поховання ВЯП для нашої держави не менш гостра, ніж для США. Була спроба організувати сховища ВЯП у соляних шахтах м. Артемівська (Донбас), є проекти поховання в надрах Українського кристалічного щита – в спеціально створених сховищах у гранітних товщах. В Інституті геологічних наук НАНУ ведуться пошукові роботи (вони тривали до 2005 р.) найбезпечнішого, з усіх поглядів, місця поховання ВЯП. А поки що ВЯП наших АЕС відправляються на тимчасове зберігання в Росію, звідки ці відходи Україна повинна забрати назад у 2010 р.

Нагромадження в природі невластивих для неї радіоактивних речовин украй шкідливо діє на біосферу. В зонах, забруднених унаслідок аварії на ЧАЕС, уже сьогодні спостерігаються масові аномалії: у рослин – гігантизм листя дерев, такі зміни деяких рослин, що важко визначити їх вид; у тварин – народження нежиттєздатних мутантів (поросят без очей, лошат із вісьмома кінцівками тощо); у людей і тварин – пригнічення функцій імунної системи, в результаті чого ускладнився перебіг таких захворювань, як грип, запалення легень, збільшилася смертність від “звичайних” захворювань.

До сказаного слід додати, що АЕС спричинюють також велике теплове забруднення, особливо гідросфери. Лише мала частина теплоти, що виділяється під час роботи реакторів, може бути утилізована й перетворена на електроенергію. Левова ж її пайка у вигляді гарячої (45 °С) води й пари викидається у водойми та в повітря. Вище вже наводився приклад Хмельницької АЕС, яка використовує для охолодження своїх реакторів усю воду річки Горинь.

Вплив на довкілля ГЕС. У наш час ГЕС виробляють близько 20 % електроенергії у світі. Деякі країни з гірським рельєфом і швидкими річками (Норвегія, Таджикистан, Киргизстан) свої потреби в електроенергії задовольняють переважно за рахунок ГЕС.

Гідроенергетичний потенціал України становить 44,7 млрд. кВт × год, проте лише 21,5 млрд кВт × год припадає на ресурси, які технічно можливо використати (46 % їх сконцентровано в басейні Дніпра, по 20 % – у басейнах Дністра й Тиси, 14 % – інших річок). Щодо економічно доцільних для використання гідроенергоресурсів, то вони загалом не перевищують 16-17 млрд кВт × год (61 % зосереджено в басейні Дніпра, 22 % – Тиси, 17 % – Дністра). Отже, за запасами гідроенергоресурсів Україна посідає досить скромне місце серед інших держав світу, Європи та СНД.

Установлена потужність ГЕС України становить 4,7 млн. кВт, 98 % якої припадає на гідроелектростанції Дніпровського каскаду та Дністровської ГЕС.

Порівняно з ТЕС і АЕС гідроелектростанції мають низку переваг:

– вони зовсім не забруднюють атмосферу;

– поліпшують умови роботи річкового транспорту;

– працюючи в парі з ТЕС, беруть на себе навантаження під час максимального (пікового) споживання електроенергії;

– агрегати ГЕС уводяться в дію дуже швидко, на відміну від агрегатів ТЕС, яким потрібно кілька годин для розігрівання й виходу на робочий режим (або ж треба утримувати один з агрегатів ТЕС у “гарячому” режимі, витрачаючи дефіцитне паливо). Разом із тим ГЕС, особливо ті з них, що побудовані на рівнинних річках, завдають шкоди довкіллю.

На Дніпрі, наприклад, водосховищами затоплено величезні площі найродючіших у Європі земель: Київським – 922 км, Канівським – 675, Кременчуцьким – 2250, Дніпродзержинським – 567, Дніпровським – 410, Каховським – 2155 км². У сумі це становить майже 7000 км² – чверть території Бельгії! Важко уявити, скільки сільськогосподарської продукції недоодержала Україна через це. Із затоплюваних ділянок довелося відселяти жителів сотень сіл, прокладати нові дороги й комунікації тощо. Пішло під воду багато історичних і ландшафтних пам’яток.

У місцевостях, розташованих поблизу водосховищ, піднімається рівень ґрунтових вод, заболочується територія, виводяться із сівозмін великі площі землі.

На водосховищах тривають обвали берегів, які на окремих ділянках відступили вже на сотні метрів.

Греблі перетворили Дніпро на низку застійних озер, що мають слабкий водообмін та погану самоочищуваність і стають уловлювачами промислових забруднень.

Дуже потерпають від гребель мешканці річок – планктон і риба. Риба не може проходити крізь греблі до місць своїх звичних нерестовищ, які до того ж стають непридатними для нересту через заглиблення. Багато риби й планктону гине в лопатях турбін. Водосховища, забруднені стоками й добривами, що змиваються з полів, улітку нерідко “цвітуть”, що спричинює масову загибель риби та інших мешканців водойм.

Якщо підрахувати всі ці збитки від будівництва й роботи ГЕС на рівнинних територіях, стає зрозуміло, що твердження про “найдешевший кіловат”, який нібито дають ГЕС, не відповідає дійсності. Очевидно, що великі ГЕС раціонально будувати лише в гірських районах. Можливо, в майбутньому нам чи нашим нащадкам доведеться спускати воду з деяких “рукотворних морів” на тому ж Дніпрі.

3. Урбоекологія. Останнім часом набули значного розвитку новітні напрями прикладної екології: екологія міських екосистем, екосистем космосу, військово-промислового комплексу, екологічна освіта та виховання, радіаційна екологія, правові й політичні засади екології та ін. З розвитком містобудівництва та значним зростанням чисельності міського населення великого значення набуває розвиток екології міських екосистем – урбоекологія.

Урбоекологія (лат. – міський) – галузь знань, що займається вивченням містоутворення і дослідженням взаємозв’язків людських поселень між собою та з навколишнім природним середовищем у міських екосистемах. За визначенням Європейської конференції (Прага, 1949), містом вважається компактне поселення з мінімальною чисельністю населення 2000 чоловік. Категорію міста присвоюють населеному пункту згідно з чинним національним законодавством.

Чисельність міського населення безперервно зростає. Одночасно виникають величезні житлові та промислові поселення з населенням у мільйони й десятки мільйонів чоловік. Якщо до 1800 р. єдиним містом у світі з населенням 1 млн. чоловік був Лондон, то в 1900 р. таких міст налічувалося 12, на початок Другої світової війни – 42, у 1960 р. – 88. Нині в усьому світі налічується понад 160 міст з мільйонним населенням. За станом на 01.01.97 у світі налічувалося 94 міста з населенням понад 2 млн. чоловік. З’явилися міста-мегаполіси (міста з приміськими поселеннями), чисельність населення в яких становить 10 млн. чоловік і більше (Нью-Йорк, Мехіко, Токіо, Сан-Паулу, Бостон, Шанхай, Делі, Лондон, Москва та багато інших). Значно зростає чисельність населення і в містах України. Так, порівняно з довоєнним періодом кількість населення в обласних центрах збільшилася: у Львові – у 2,3 раза, в Луцьку, Житомирі, Рівному – у 4,5-6, у Дніпропетровську, Кривому Розі, Києві – у 7-10 разів. У Києві нині мешкає близько 3 млн. чоловік. Великі мегаполіси сформувалися в Донбасі: Донецьк-Макіївка-Горлівка, Краматорськ-Костянтинівка-Слов’янськ та ін.

Інтенсивність урбанізації в країнах істотно залежить від рівня їх промислового розвитку. В індустріально розвинених країнах рівень урбанізації становить лише 10 %, тоді як у найбільш розвинених – 60-70 %. У міру промислового зростання ступінь урбанізації країн, що розвиваються, наближатиметься до рівня промислово розвинених. Зростатимуть і міста промислово розвинених країн. Очікується, що в перспективі населення Землі мешкатиме переважно в містах.

З усієї поверхні Землі – 510 млн. км² – площа суші, як відомо, становить 146 млн. км², а площа суші, придатна для життя за кліматичними умовами, – 70,6 млн. км², тобто не більш як 3 % загальної площі суходолу. Площа, придатна для міської забудови, становить 28,1 млн. км².

Середня густота населення в сучасних умовах становить 50 чол/км², тоді як у містах у 10 разів вища – 500 чол/км². За даними ООН, у містах більшості розвинених країн нині мешкає 75-80 % загальної кількості населення.

Причинами зростання міст та їх ролі в господарюванні є ефективніше використання природних і людських ресурсів для найповнішого задоволення різнобічних суспільних та особистих потреб людини – біологічних, економічних, соціальних та ін. Отже, головною метою урбоекології є пошук оптимальних рішень містобудування, спрямованих на поліпшення умов життя та всебічну раціоналізацію природокористування в межах території міської забудови. При цьому потрібно вирішувати комплекс проблем, пов’язаних з функціонуванням міських екосистем: рекреаційних, еколого-економічних, інженерно-технічних, соціального обслуговування тощо. Впродовж останнього часу темпи зростання території міст удвічі перевищують темпи зростання чисельності їх населення, тому густота населення в містах зменшується. Отже, площа під забудову міст буде потрібна в зростаючій кількості. При цьому також значно зростають потреби в харчових продуктах, воді, енергії та інших життєвих ресурсах. Зростання споживання природних ресурсів ускладнює екологічні проблеми урбанізації. Особливого значення набувають завдання з охорони довкілля.

До складу об’єктів міського господарства входять різні споруди та підприємства, що забезпечують функціонування міста. До них належать системи забезпечення продовольчими й господарськими товарами, водопостачання та водовідведення, енергопостачання, зв’язку, газо- і теплозабезпечення, міського транспорту, благоустрою і санітарного стану міської території, а також водойми та зелені насадження. Чим більше місто, тим складніші системи життєзабезпечення. Одним із найважливіших завдань міського господарства є створення належних умов для задовільного функціонування складної соціально-еколого-економічної системи.

Водопостачання має цілодобово забезпечувати населення й промислові підприємства водою належної якості, що відповідає державним стандартам. Задовільно виконати це завдання не завжди вдається. У більшості міст України якість питної води не відповідає санітарним нормам. Тому поряд з централізованим водопостачанням у містах все більшою мірою використовують децентралізоване постачання населення водою, яку добувають з глибинних підземних горизонтів.

У результаті споживання значної кількості води утворюється багато промислових і побутових стічних вод. Щодоби на одного мешканця міста припадає в середньому 0,1-0,4 м³ побутових стічних вод. Кількість таких стоків залежить від густоти населення і становить 10-15 тис. м³/рік на 1 га житлової забудови.

Під час опадів утворюються зливові стоки, забруднені різними речовинами – зависями, солями, поверхнево-активними речовинами та ін. Основними джерелами забруднення зливового стоку в містах є:

• сміття з поверхні покриття;

• продукти ерозії ґрунтів;

• продукти руйнування дорожнього покриття та автомобільних покришок;

• розливання нафтопродуктів та втрати інших матеріалів;

• сміттєзбірні майданчики;

• газодимові викиди в атмосферу енергетичними системами, автомо­більним транспортом та промисловими підприємствами.

Зливові стоки з територій підприємств залежать від асортименту та кількості вироблюваної продукції. Так, з територій підприємств нафто- і коксохімічної промисловості надходять зливові стоки, що містять, мг/л: смол і мастила – до 200, фенолів – до 3. З територій заводів, що виробляють мінеральні добрива, з дощовою водою виноситься амонійного азоту – 200, фосфатів – до 100, фтору – до 100 мг/л. З територій заводів, які виробляють кольорові метали, утворюються зливові стоки, що містять, мг/л: міді – до 100, кадмію – до 40, цинку – до 15, алюмінію – до 5, титану – до 3, свинцю – до 3, фтору – до 200.

У містах у значній кількості утворюється побутове сміття, поховання та перероблення якого є досить складною проблемою. Так, кількість побутового сміття, що припадає на одного мешканця міста, становить 160-190 кг/рік. Загальна кількість сміття, що утворюється на одного мешканця, – 250-300 кг/рік. Для поховання 1 т побутових відходів потрібно 3 м² території. До складу побутового сміття входять, %: харчові відходи – 43,5, папір – 28,3, шкіра та гума – 5,1, пластмаса – 2,6, метал – 5, скло – 5,5. На звалищах побутових відходів вже через рік після їх складування утворюється біогаз, що містить 54 % метану і 46 % оксиду карбону. З однієї тонни побутового сміття виділяється 11,4 тис. м³ біогазу. Термін знешкодження міського сміття на звалищах становить 50-100 років, на компостувальних заводах – 3-4 доби, на сміттєспалювальному заводі – менше доби.

Ґрунти на території міст забруднюються різними сторонніми речовинами, які поділяють на механічні, хімічні та біологічні. До механічних забруднень належить будівельне сміття, бите скло, кераміка та інші матеріали, що негативно впливають на механічні властивості ґрунтів. Хімічні забруднення пов’язані з потраплянням у ґрунти різних хімічних речовин, що призводить до зміни природної концентрації хімічних елементів, яка може перевищувати встановлені нормативами ГДК. Біологічні забруднення спричинюють внесені в ґрунти різноманітні мікроорганізми, що погіршують бактеріологічні, гельмінтологічні та ентомологічні показники стану ґрунтів і визначають рівень епідеміологічної небезпеки в місті.

Під впливом зміни рельєфу, регулювання поверхневого стоку, втрат з водоносних комунікацій може спостерігатись підвищення рівня ґрунтових вод та підтоплення. Водонасичення ґрунтів знижує їх міцність і призводить до деформації та руйнування будівель. З метою захисту від зсувів та обвалів крутосхилів здійснюють різні інженерні заходи: зміну рельєфу схилу, регулювання стоку поверхневих вод, агромеліорацію, закріплення пухких і тріщинуватих порід, будівництво споруд для закріплення схилів тощо.

Фізичні забруднення міста виявляються в місцевій зміні температурного, електричного, магнітного та йонізаційних полів і вібрацій, які значно перевищують природний фон. Інтенсивність шуму в містах промислово розвинених країн щороку збільшується на 0,5-1 дБ. Рівні шуму на міських вулицях становлять 85-87 дБ, що зумовлює зашумленість міських територій.

Основними забрудниками атмосферного повітря в містах є об’єкти енергетики, промисловості й транспорт. У великих містах формується і власний мікроклімат. Істотно змінюється вологість, аеродинамічні, термічні та радіаційні характеристики. Можуть спостерігатися локальні підвищення температури повітря порівняно з температурою навколишнього середовища та утворюватися смоги. На формування міського мікроклімату впливають викиди теплоти й зміна режиму сонячної радіації, пило-газові викиди промислових підприємств і транспорту, зміна теплового балансу за рахунок випаровування, рельєф місцевості, що створюється міською забудовою, тощо. В загазованих містах від раку легенів помирає значно більше людей, ніж у віддалених передмістях. Зростає кількість захворювань на ларингіт, фарингіт, кон’юнктивіт, екзему, пневмонію, інфаркт міокарда, бронхіальну астму, алергічні та інші хвороби.

Охорону атмосферного повітря в місті можна здійснювати за допомогою організації санітарно-захисних зон, архітектурно-планувальних рішень та інженерно-організаційних заходів, до яких належить використання безвідходних та маловідходних технологій, а також різні методи очищення газодимових викидів.

Місто є середовищем не тільки для проживання людей, а й для існування різних видів рослин і тварин. Частково вони існують в одомашненому (окультуреному) стані, інші можуть жити тільки в специфічних домашніх умовах (оранжереях, теплицях, акваріумах тощо). Трапляються також дикорослі рослини та дикі тварини.

Зелені насадження крім естетичного призначення значно впливають на поліпшення міського мікроклімату, властивості ґрунтів, очищення повітря від забруднювальних речовин та збудників хвороб, шумопоглинання тощо. Однак деякі рослини можуть зумовлювати алергічні реакції. Багато тварин і мікроорганізмів є збудниками чи переносниками хвороб.

Особлива роль належить зеленим зонам за межами міст, до складу яких входять ліси й лісопарки. Вони виконують три основні функції: захисну, санітарно-гігієнічну та рекреаційну. Загальні розміри зелених зон встановлюють залежно від чисельності населення, природно-кліматичної зони та загальної лісистості території. Розмір лісопаркової зони встановлюють залежно від чисельності населення міста (наприклад, якщо чисельність населення міста становить до 100 тис. чол. то розмір лісопаркової зеленої зони, повинен становити не менше 10 га/1000 чол.; Херсон – чисельність від 250 до 500 тис. чол. – 20 га/1000 чол.).

Міста чинять величезний негативний вплив на довкілля, що виявляється насамперед у забрудненні атмосферного повітря. В повітрі міст зосереджено до 86 % усіх забруднень, до 13 % припадає на решту суходолу і лише 1 % – на океанський простір. Іншим негативним фактором дії на здоров’я мешканців міста є незадовільна якість питної води. Нерегулярне видалення побутових відходів, їх накопичення та гниття зумовлюють погіршення санітарно-гігієнічних умов і призводять до виникнення інфекційних захворювань. Міський шум, особливо поблизу автомобільних і залізничних магістралей, аеропортів, вокзалів та промислових підприємств стали причиною масових нервових захворювань (неврозів та психічних хвороб). Напружений ритм міського життя разом з погіршеною екологічною ситуацією спричинюють психоневрологічні розлади та депресії, серцево-судинні й нервові захворювання, діабет тощо. Несприятливі екологічні умови проживання населення послаблюють імунну систему і призводять до скорочення тривалості життя та підвищеної смертності.

Поліпшення екологічного стану в містах має здійснюватися поступовою стабілізацією зростання міст, обґрунтованого з еколого-економічних позицій їх розміщення на території держави, вдосконалення господарських систем та збільшення площ зеленої зони. Гострота екологічних проблем переважної більшості міст світу спонукає до пошуку нових шляхів їх вирішення.

Основним принципом майбутнього містобудування є гармонізація природного і соціального середовищ у місті. Тут можливі різні варіанти вирішення цієї проблеми: будівництво невеликих міст або багатомільйонних мегаполісів зі спорудженням сімейних котеджів чи багатоповерхових будівель. Сучасні тенденції містобудування, зокрема мегаполісів, свідчать про те, що дедалі більша перевага віддається будівництву невеликих житлових міст, які розташовані поблизу промислово-ділової частини міста.

Міста майбутнього мають бути екологічно чистими з достатньо великими зеленими зонами. Покрівлі передбачається використовувати для спорудження сонячних колекторів, що дасть змогу заощаджувати до 25 % енергії. Вони повинні гармонійно вписуватися в природні ландшафти з незайманими природними екосистемами. Набуває певного поширення напрям підземного будівництва. Під землею вже будуються гаражі, складські приміщення, торгові центри, метро та інші побутові об’єкти. Особливого значення набуває будівництво підземної транспортної мережі. Не виключено, що й житлова частина міста буде розташована під землею, що дасть змогу заощадити будівельні матеріали під час будівництва та теплову енергію під час проживання. Отже, основними завданнями в майбутньому містобудуванні має бути вирішення екологічних проблем, пов’язаних з нормальним проживанням населення в екологічно безпечних умовах.

Екологічні проблеми космосу. Від часу запуску першого штучного супутника Землі освоєння космічного простору набуває дедалі більшого значення в людській діяльності взагалі й економіці зокрема. Штучні супутники Землі використовують для глобальних систем телебачення, радіо- й телефонного зв’язку, глобального біосферного моніторингу, оперативного контролю лісів і посівів, геологічної та військової розвідки, оптимізації маршрутів у мореплавстві й авіації, прогнозів погоди тощо. Особливо великого значення набуває дослідження Місяця, близьких і віддалених планет Сонячної системи з метою використання їх ресурсів для потреб землян. На сучасному етапі щороку на космічну орбіту виводиться до 200 супутників.

Пілотовані космічні кораблі та орбітальні космічні станції, так само як і літаки з пасажирами, належать до штучних антропогенних екосистем, їх функціонування в космічному просторі з біологічними земними істотами може бути забезпечене тільки в умовах, наближених до земних, оскільки людина, яка пристосувалася до існування в земній біосфері, не може без земних ресурсів існувати в космічному просторі. А тому в космічних кораблях і станціях створюються штучні земні умови, зокрема мікроклімат, та на весь час перебування в космосі беруться всі необхідні продукти харчування і створюється штучна атмосфера в приміщенні. В космосі є тільки один ресурс – сонячна теплота, яку використовують для добування необхідної енергії внаслідок перетворення її на електричну енергію за допомогою сонячних батарей.

Оскільки в космосі існує космічний вакуум, то для створення штучної атмосфери необхідні певні компоненти, насамперед кисень і азот. Технічно вирішена проблема регенерації повітря і води в космічному апараті. Проте створювати продукти харчування в космічних умовах поки що не навчились, і це є однією з головних перешкод на шляху до здійснення тривалих космічних подорожей. Крім того, нині працюють над проблемою створення штучних ланцюгів живлення, які включали б повний набір необхідних компонентів для забезпечення біологічного колообігу речовин на орбіті і таким чином створювалися б необхідні продукти харчування рослинного походження. Поки що в космічних апаратах не здійснюється колообіг речовин, які забезпечують життєдіяльність, а це унеможливлює створення комфортних умов для тривалих космічних польотів.

Нині до космічних досліджень долучилося багато країн. В Україні при Національній Академії наук у 1992 р. також створено Центр геокосмічних досліджень та Національне космічне агентство контролю і дослідження космічного простору. Україна є космічною державою.

За роки освоєння космічного простору на космічні орбіти було виведено тисячі космічних апаратів. Після використання ресурсу їх не повертають на Землю, тому що це економічно недоцільно. В кращому разі їх спалюють у верхніх шарах атмосфери. Це призвело до того, що в космічному просторі накопичилося багато космічного сміття, яке не тільки забруднює космічний простір, а й створює загрозу для подальших запусків нових космічних апаратів.

Під час запусків космічних апаратів ракети-носії та ракети, які здійснюють орбітальні маневри, викидають відпрацьовані гази, що містять пару води, оксиди карбону й нітрогену, сполуки хлору, вуглеводні, інертні гази та багато інших шкідливих речовин, які забруднюють верхні шари атмосфери. Оскільки атмосфера на висоті сотень кілометрів надзвичайно розріджена (густина повітря в тисячі й мільярди разів менша, ніж у приземному шарі), вона дуже чутлива до будь-яких не властивих їй домішок речовин земного походження. Крім того, на сьогодні немає наукових досліджень, на основі яких можна достовірно прогнозувати негативні наслідки впливу таких забруднень на біосферу Землі.

Приземний Космос також дедалі більше забруднюється різними механічними уламками космічних апаратів. Сотні тисяч цих уламків, залишків ракет-носіїв та численних супутників, що відпрацювали св. Ресурс, обертаються на навколоземних орбітах, створюючи реальну загрозу небезпечних зіткнень з цим космічним брухтом.

Зіткнення з уламком навіть незначної маси може мати катастрофічні наслідки, оскільки енергія зіткнення надзвичайно висока через величезну космічну швидкість, з якою рухаються ці уламки та космічні об’єкти. Тому країни, що запускають супутники, зокрема США, змушені організувати спеціальну службу контролю руху космічного брухту та захисту від нього космічних кораблів. Деяким з пілотованих космічних апаратів «Шатл» доводилось змінювати орбіту для уникнення зіткнення з цими уламками.

З метою зменшення забруднень космосу міжнародне співробітництво (Токіо, 1999) обговорювало проблему зменшення забруднень ближнього Космосу і прийняло низку рішень, спрямованих на вирішення цієї проблеми.

Мілітаристична екологія. Війни завжди несли з собою розруху (руйнування природних та природно-антропогенних екосистем), загибель людей та величезні матеріальні витрати, пов’язані з функціонуванням військово-промислового комплексу (ВПК). Нині ці ВПК створюють загрозу глобальної ядерної війни, яка може призвести до планетарної екологічної катастрофи і спричинити величезні забруднення навколишнього природного середовища. У результаті діяльності ВПК забруднюється природне середовище навколо ракетних баз, аеродромів, на полігонах та навколо них.

Локальні воєнні конфлікти, які постійно виникають між державами, завдають значної шкоди довкіллю. В разі виникнення глобального воєнного конфлікту із застосуванням ракетно-ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї може статися повне руйнування біосферного середовища та загибель людської цивілізації. Нині до озброєння армій долучається ще страшніша зброя – космічна.

На функціонування військово-промислових комплексів витрачаються величезні кошти навіть в умовах відносного спокою. За повоєнні роки світова людська спільнота витратила на військові справи та озброєння понад 6 трлн. доларів. ВПК (армія і промисловість) світу обслуговує 45 млн. чоловік, у тому числі військових близько 29 млн. чоловік. До нього входять 2125 тис. танків, 35 тис. літаків та багато іншої складної військової техніки.

Для потреб військової промисловості у величезній кількості витрачаються такі метали, як залізо, алюміній, нікель, золото, платина та багато інших. Так, за підрахунками академіка О. Ферсмана, для функціонування 300 дивізій (6 млн. солдатів) під час Другої світової війни потрібно було щороку виробляти 30 млн. т чавуну і сталі, 10 млн. т цементу, видобувати 250 млн. т вугілля, 25 млн. т нафти тощо.

Нині для виготовлення ядерної зброї видобувається та переробляється значна кількість уранових руд. Сучасна мілітаристична економіка споживає ще більше природних мінеральних ресурсів (енергії, пального, металів та ін.). Так, великий бомбардувальник витрачає до 14 т/год палива, бригада танків з 350 штук потребує близько 2,3 тис. т палива на день. Загальні витрати всіх військових планети на сучасному етапі, за даними ООН, становлять понад один трильйон доларів за рік.

Існування великих армій навіть у мирний час є джерелом забруднення навколишнього природного середовища. У промислово розвинених країнах для військових потреб використовується 1-3 % території. Тільки в колишньому СРСР військові об’єкти займали 42 млн. га земель. Воєнні конфлікти завжди завдають величезної екологічної шкоди довкіллю, пов’язані з величезними витратами матеріальних і людських ресурсів. Тільки за 40 повоєнних років у локальних війнах загинуло близько 40 млн. чоловік, у Другій світовій війні – близько 66 млн., у тому числі близько 27 млн. з колишнього СРСР. Зруйновано величезну кількість міст і сіл, знищено заводи, фабрики, посіви. Ядерних вибухів та радіоактивного забруднення зазнали японські міста Хіросіма і Нагасакі. Після Другої світової війни залишилося багато невикористаної хімічної зброї, яку було затоплено у водах Балтійського моря, Атлантичного й Тихого океанів, а також у відпрацьованих шахтах. А це переважно такі небезпечні отруйні речовини, як іприт, люїзит, фосген та ін.

Особливу загрозу становлять сучасні глобальні війни із застосуванням термоядерної зброї. За підрахунками вчених, після обміну ядерними ударами потужністю 5000-10 000 Мт, що є на озброєнні США та Росії, загине 1 млрд. чоловік. Поранених буде втричі, а то навіть і в чотири рази більше. Ті, що залишаться живими, будуть уражені променевою хворобою внаслідок радіаційного забруднення води, повітря й ґрунтів. Істотно зміниться клімат на всій планеті, який буде супроводжуватися буревіями, цунамі, смерчами та похолоданнями й потепліннями. Останні спричинять танення льодовиків та затоплення прибережних країн. Почнеться незворотна деградація біосфери.

Величезної шкоди завдають військові довкіллю в так званий мирний час, який постійно супроводжується локальними війнами на планеті. За період «холодної» війни було проведено 508 випробувальних ядерних вибухів із викидом 26 млн. Кі цезію-137 і 20 млн. Кі стронцію-90, тобто близько 6 т високоактивних і довгоживучих радіоактивних ізотопів. За період 1961-1970 рр. у Карському та Баренцовому морях затоплено 11 тис. контейнерів з радіоактивним брудом, що містять переважно ядерне паливо з ядерних реакторів підводних човнів та атомоходів. На Новій Землі було проведено 132 випробування ядерної зброї, у тому числі 87 вибухів у повітрі 13 – у воді. Географічні дослідження свідчать, що ці випробовування потужної ядерної зброї здатні спричинювати землетруси і утворювати великі тектонічні тріщини.

Затоплення і захоронення хімічної та бактеріологічної зброї, термін зберігання якої закінчився, приховує величезну небезпеку забруднення природного середовища на великих територіях отруйними речовинами та патогенними бактеріями – збудниками чуми, холери, тифу, сибірки тощо. Така зброя може «вибухнути» непередбачено в будь-який момент і спричинити катастрофічні наслідки. Зона дії бактеріологічної зброї набагато більша, ніж хімічної і навіть ядерної. Одна бактеріологічна бомба вражає територію понад 100 тис. км².

У деяких країнах розробляється «екологічна» зброя, яка має на меті не тільки знищення живої сили супротивника, а й навмисне винищення природи, затоплення територій, руйнування лісових масивів, отруєння сільськогосподарських угідь, виникнення аварій на промислових підприємствах, особливо на атомних електростанціях, з метою знищення його економічного потенціалу. Використання потужної космічної зброї може призвести до непередбачених глобальних катастрофічних наслідків, до знищення сучасної цивілізації. То чи варто ризикувати заради самознищення?!

Отже, функціонування військово-промислових комплексів – це війни, які несуть величезну розруху, винищення людей і всього живого на планеті, руйнацію природних екосистем, а в разі ядерного конфлікту – і біосфери загалом. Чи можливо нині відмовитися від утримання великих армій та запобігти воєнним конфліктам? На превеликий жаль, сучасне людське суспільство до цього ще не готове. Не готове будувати «ноосферне» суспільство, яке передбачав академік В.І. Вернадський. До Організації Об’єднаних Націй вже неодноразово вносилися пропозиції, що мають на меті обмеження воєнних конфліктів у світі та зменшення негативних екологічних наслідків. Ці пропозиції включають:

• заборону використання природного середовища для ведення «екологічної» війни;

• заборону виробництва і використання хімічної, бактеріологічної та ядерної зброї;

• недопущення застосування гербіцидів для знищення рослинності та інших засобів для руйнування природного середовища;

• недопущення руйнування небезпечних об’єктів, насамперед атомних електростанцій та хімічних заводів, які здатні спричинити деградацію природного середовища в особливо великих розмірах;

• заборону розміщення військових об’єктів та проведення воєнних дій на територіях природних національних парків, заповідників та заказників;

• заборону використання космосу у воєнних цілях.

На превеликий жаль, поки що ці пропозиції не знайшли одностайного схвалення і не прийняті світовим співтовариством. Проте якщо людство прагне мати майбутнє, воно неодмінно повинно прийняти ці пропозиції і прийти до вирішення конфліктних питань політичним мирним шляхом.

Цель этического учения – не познание, а поступки.
Этика – практическая наука.
Образы жизни:

1) скотский

Большинство, избирая этот путь, полностью обнаруживает свою низменность.

Цель: наслаждение
Счастье не может быть наслаждением, оно есть нечто внутреннее, присущее и неотчуждаемое.

2) государственный

Ведут люди достойные и деятельные.
Цель: почёт, слава, которые зависят от тех, кто его оказывает. Зависимость от внешних условий.

3) созерцательный

Образ жизни учёного.
Только он приводит к высшему благу.
Блага:

1) внешние

2) телесные

3) душевные (только они неотчуждаемы)

Могут быть достигнуты лишь теоретической деятельностью.
Счастье (высшее благо) есть деятельность души сообразно добродетели (способность поступать наилучшим способом):

1) этическая добродетель (нравственная)

Возникают из привычки, не врождённые.

2) дианоэтическая (интеллектуальная)

Результат обучения и воспитания, нуждаются в культивировании.

Внешние условия, необходимые для того, чтобы заниматься наукой:

1) богатство

2) друзья

3) занимать положение

Необходимы и телесные блага.

Но душевные блага выше.

Деятельность учёного предполагает наличие рабов.

Дата добавления: 2014-01-07