Правові форми участі держави і місцевого самоврядування в регулюванні господарської діяльності

Основні напрями економічної політики держави. Безпосередня участь дер­жави, органів державної влади та органів місцевого самовря­дування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (ч. З ст. 8 ГК).

Головними об'єктивними чинниками, що спричиняють не­обхідність державного регулювання господарського життя, є: а) виконання державою соціальних функцій; б) наявність у держави на праві власності знач­ного масиву майна (передусім, засобів виробництва).

Держава реалізує економічну і соціальну політику у сфері господарювання у двох формах — у формі довгострокової (стратегічної) політики і у формі поточної (так­тичної) політики (ч. 1 ст. 9 ГК).

Економічна стратегія визначається в ч. 2 ст. 9 ГК як обра­ний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань.

Економічна тактика згідно з ч. З ст. 9 ГК — це сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в кон­кретних умовах.

Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності КМУ, цільових програмах економічного, науко­во-технічного і соціального розвитку, а також відповідних за­конодавчих актах (ч. 4 ст. 9 ГК).

Відповідно до ст.10 ГК основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:

- структурно-галузева політика, спрямована на здійснення дер­жавою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-тех­нічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчиз­няної продукції та зростання рівня життя населення. Складови­ми цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює віднос­но самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

- інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концент­рації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

- амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних вироб­ничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;

- політика інституційних перетворень, спрямована на фор­мування раціональної багатоукладної економічної системи шля­хом трансформування відносин власності, здійснення роздер­жавлення економіки, приватизації та націоналізації виробни­чих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

- цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та ви­дами господарської діяльності, а також забезпечення стабіль­ності оптових та роздрібних цін;

-антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на ство­рення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умо­вах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів інши­ми, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за ра­хунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростан­ню ефективної соціально орієнтованої економіки;

-бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціо­налізацію формування доходів і використання державних фінан­сових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місце­вих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

-податкова політика, спрямована на забезпечення економі­чно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів гос­подарювання, стимулювання суспільно необхідної економіч­ної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соці­альної справедливості та конституційних гарантій прав грома­дян при оподаткуванні їх доходів;

-грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення на­родного господарства економічно необхідним обсягом грошо­вої маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучен­ня коштів суб'єктів господарювання та населення до банківсь­кої системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

-валютна політика, спрямована на встановлення і підтри­мання паритетного курсу національної валюти щодо інозем­них валют, стимулювання зростання державних валютних ре­зервів та їх ефективне використання;

-зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

- екологічна політика - забезпе­чує раціональне використання та повноцінне відтворення при­родних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.

У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення.

У теорії господарського права виділяють правові форми здійснення державного регулювання економіки (1)державне прогнозування та розроблення програм економіч­ного і соціального розвитку України; 2) управління; 3) контроль; 4) нормативне регулювання:

— державне прогнозування та розроблення програм економіч­ного і соціального розвитку України. Прогнозування та плану­вання економічного і соціального розвитку є одним із основ­них напрямів економічної політики Української держави і од­нією з правових форм державного управління економікою (визначаються законом (ч.2 ст.11 ГК). Виходячи з цього, у своїй діяльності суб'єкти господарювання враховують показники прогнозних і програмних документів еко­номічного і соціального розвитку.

Згідно зі ст. 1 ЗУ від 23 березня 2000 р. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічно­го і соціального розвитку України» державне прогнозування економічного і соціального розвитку — це науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних оди­ниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в май­бутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнен­ня параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обґрунтування тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень орга­нами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.

Основними формами державного планування господарсь­кої діяльності є Державна програма економічного та соціаль­ного розвитку України, Державний бюджет України, а також інші державні програми з питань економічного і соціального розвитку, порядок розробки, завдання та реалізація яких ви­значаються законом про державні програми (ч. З ст. 11 ГК).

Програма економічного і соціального розвитку України — це документ, в якому визначаються цілі та пріоритети економічно­го і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, фор­мується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самовряду­вання, спрямованих на ефективне розв'язання проблем еконо­мічного і соціального розвитку, а також характеризуються очі­кувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.

Система прогнозних і програмних документів економічно­го і соціального розвитку складається з:

- прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткостроковий періоди;

- Державної програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період;

- прогнозів економічного і соціального розвитку АРК, областей, районів та міст на середньостроковий період;

- програм економічного і соціального розвитку АРК, областей, районів та міст на короткостроко­вий період;

- прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньо-строковий період;

- програм розвитку окремих галузей економіки (ст. 5 ЗУ «Про державне прогнозування та розроблення програм еко­номічного і соціального розвитку України»).

Суб'єктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси, відображені в програмних документах економічного і соціального розвитку, не можуть надаватися передбачені за­коном пільги та переваги у здійсненні господарської діяль­ності (ч. 5 ст. 11 ГК);

- управління — як правова форма державного регулювання економіки — означає прийняття компетентним органом юри­дично значущих рішень для суб'єктів господарювання з опе­ративних питань господарського життя (державна реєстрація суб'єктів господарювання, ліцензування певних видів госпо­дарської діяльності, встановлення лімітів використання при­родних ресурсів, ліцензування і квотування зовнішньоеконо­мічних операцій тощо);

- контроль — як правова форма державного регулювання економіки — це сукупність організаційно-технічних і право­вих заходів, спрямованих на визначення компетентними орга­нами ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності суб'єктів господарського життя встановленим дер­жавою правилам, нормам і нормативам, а також виявлення порушень у діяльності цих суб'єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, в тому числі застосування господарсько-правових санкцій.

Відповідно до ст. 19 ГК держава здійснює контроль і на­гляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах:

- збереження та витрачання коштів і матеріальних ціннос­тей суб'єктами господарських відносин — за станом і достові­рністю бухгалтерського обліку та звітності;

- фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин — за додержанням суб'єктами госпо­дарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодав­ства, податкової дисципліни;

- цін і ціноутворення — з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги2;

- монополізму та конкуренції — з питань додержання анти-монопольно-конкурентного законодавства;

- земельних відносин — за використанням і охороною зе­мель; водних відносин і лісового господарства — за викорис­танням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

- виробництва і праці — за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, еколо­гічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стан­дартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності3;

- споживання — за якістю і безпечністю продукції та послуг;

- зовнішньоекономічної діяльності — з питань технологіч­ної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за гос­подарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.

Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяль­ності суб'єктів господарювання з боку органів державної вла­ди, їх посадових осіб при здійсненні ними державного конт­ролю та нагляду забороняються.

Суб'єкт господарювання має право на одержання інфор­мації про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш як через тридцять днів після їх закінчення.

Усі суб'єкти господарювання зобов'язані здійснювати пер­винний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистич­ну інформацію щодо своєї господарської діяльності, інші дані, визначені законом. Забороняється вимагати від суб'єктів гос­подарювання надання статистичної інформації та інших да­них, не передбачених законом або з порушенням порядку, вста­новленого законом;

нормативне регулювання — як правова форма державного регулювання економіки — означає встановлення компетент­ними державними органами правил здійснення господарської діяльності. Воно здійснюється шляхом визначення правового статусу суб'єктів господарювання, правового режиму їхнього майна; правових засад і гарантій підприємництва; правил кон­куренції та норм антимонопольного регулювання; порядку ук­ладання та виконання господарських договорів, заходів май­нової відповідальності за порушення у здійсненні господарсь­кої діяльності; засад зовнішньоекономічної діяльності та мит­ної справи тощо.

Засоби державного регулювання господарської діяльності. Перелік основних засобів регулюючого впливу держави на діяль­ність суб'єктів господарювання визначено в ч. 2 ст. 12 ГК. До нього входять:

- державне замовлення, державне завдання; - ліцензування, патентування і квотування; - сертифікація та стандартизація; - застосування нормативів та лімітів; - регулювання цін і тарифів;- надання інвестиційних, податкових та інших пільг; - надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та суб­сидій.

Ви­значаються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального роз­витку.

1. Відповідно до ст. 13 ГК державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарю­вання, незалежно від їх форми власності.

Державний контракт — це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання — виконавцем державного замовлення, в якому визначаються еко­номічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх гос­подарські відносини.

Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначе­ному законом.

Регулюються ЗУ від 22 грудня 1995 р. «Про поставки продукції для державних потреб»1.

Державні потреби — це потреби України в продукції, необхідній для розв'язання со­ціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонуван­ня органів державної влади, що утримуються за рахунок Дер­жавного бюджету України.

Державними замовниками є Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів АРК, обласні, Київська та Севасто­польська міські державні адміністрації, державні організації та установи, визначені законом про Державний бюджет України, а також державні організації та установи, уповноважені КМУ укладати державні контракти з вико­навцями державного замовлення.

Виконавці державного замовлення — це суб'єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту.

У випадках, передбачених Господарським кодексом та іншими законами, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встановлювати державні завдання, що є обов'яз­ковими для суб'єктів господарювання.

2. Ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єди­ної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих спожи­вачів. Правові засади - ст. 6 ГК.

Ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання — ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарсь­кої діяльності, регулюються ЗУ від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяль­ності», без спеціального дозволу (ліцензії).

Дія закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання, проте ліцензування банківської діяльності, діяльності з надан­ня фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцен­зування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенер­гетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, вироб­ництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах (ст. 2 Закону).

Відповідно до ст. 9 Закону ліцензуванню підлягають, зок­рема, такі види господарської діяльності:

- пошук (розвідка) корисних копалин; - виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, певної пневматичної зброї, а також торгів­ля зазначеними видами зброї та боєприпасами до неї; - виробництво вибухових речовин і матеріалів; - видобування уранових руд; - видобування дорогоцінних металів і дорогоцінного камі­ння.

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити пев­ний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані:

1) відомості про суб'єкта господарювання-заявника:

- найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код — для юридичної особи;

- прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифі­каційний номер фізичної особи—платника податків та інших обов'язкових платежів — для фізичної особи;

2) вид господарської діяльності, вказаний згідно зі ст. 9 ЗУ (повністю або частково), на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію.

У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезна­ходження.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, посвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі приймається органом ліцензування у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви.

Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду якщо:

- заява подана (підписана) особою, яка не має на це повно­важень;

- документи подані з порушенням встановлених вимог.

Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскарже­но у судовому порядку.

За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встанов­люється КМУ. Плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії.

У ліцензії зазначаються: - найменування органу ліцензування, що видав ліцензію; - вид господарської діяльності, вказаний згідно зі ст. 9 Закону (в повному обсязі або частково), на право проваджен­ня якої видається ліцензія; - найменування юридичної особи, або прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності; - ідентифікаційний код юридичної особи або ідентифікацій­ний номер фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності; - місцезнаходження юридичної особи або місце проживан­ня фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності; - дата прийняття та номер рішення про видачу ліцензії; - строк дії ліцензії; - посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію; - дата видачі ліцензії.

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарсь­кої діяльності встановлюється КМУ за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцен­зування, але не може бути меншим ніж три роки.

Ліцензія може бути анульована. Анулювання ліцензії — це позбавлення ліцензіата органом ліцензування права на про­вадження певного виду господарської діяльності.

Підставами для анулювання ліцензії є:

- заява ліцензіата про анулювання ліцензії; - акт про повторне порушення ліценціатом ліцензійних умов; - рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта гос­подарювання; - нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізич­ної особи - суб'єкта підприємницької діяльності; - акт про виявлення недостовірних відомостей у докумен­тах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії; - акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження госпо­дарської діяльності; - акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у докумен­тах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії; - акт про невиконання розпорядження про усунення пору­шень ліцензійних умов; - неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності.

Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через десять днів з дня його прийняття.

Якщо ліцензіат протягом цього часу подає скаргу до екс­пертно-апеляційної ради, дія даного рішення органу ліцензу­вання зупиняється до прийняття відповідного рішення спе­ціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

Рішення про анулювання ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

Патентування підприємницької діяльності суб'єктів госпо­дарювання.

У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готів­ку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюва­тися патентування підприємницької діяльності суб'єктів госпо­дарювання.

Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на особливий поря­док оподаткування відповідно до закону. Порядок патентуван­ня певних видів підприємницької діяльності встановлюється ЗУ від 23 березня 1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»', а більш детально — Положенням про виготовлення, зберігання і реалізацію торго­вих патентів, затвердженим постановою КМУ від 13 липня 1998 р. № 10772.

Торговий патент придбавається:

а) на здійснення операцій з роздрібної торгівлі — для кожно­го пункту роздрібного продажу товарів (магазину, кіоску, па­латки, автомагазину, лотка тощо).

Під роздрібною торгівлею розуміється…

б) на здійснення операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями — для кожного пункту обміну іноземної валюти, за винятком операцій з торгівлі готівковими валютними цінно­стями, що здійснюються банківськими установами у власних операційних залах.

Вартість торгового патенту на здійснення торговельної діяль­ності встановлюється органами місцевого самоврядування за­лежно від місцезнаходження пункту продажу товарів та асор­тиментного переліку товарів.

Підставою для придбання торгового патенту на право здійснення відповідного виду підприємницької діяльності є заявка суб'єкта підприємницької діяльності за встановленою формою, яка подається до органу державної податкової служ­би, що контролює сплату податку на прибуток суб'єкта підприєм­ницької діяльності—юридичної особи (або структурного підроз­ділу цього суб'єкта).

Торговий патент видається суб'єкту підприємницької діяль­ності під розписку у триденний термін з дня подачі заявки. Датою придбання торгового патенту є зазначена в ньому дата.

Термін дії торгового патенту на здійснення роздрібної торгівлі становить 12 календарних місяців, а операцій з торгівлі готів­ковими валютними цінностями — 36 календарних місяців.

Квотування. У необхідних випадках держава застосовує квотування, вста­новлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу пев­них товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється КМУ відповідно до закону.

3. Стандартизація та сертифікація у сфері господарювання.

Згідно з ч.1 ст. 15 ГК у сфері господарювання застосову­ються:

- державні стандарти України; - кодекси усталеної практики; - класифікатори; - технічні умови; - міжнародні, регіональні і національні стандарти інших країн (застосовуються в Україні відповідно до чинних міжна­родних договорів України).

Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов'яз­ковим для:

- суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилан­ня в нормативно-правових актах;

- учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготов­лення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є поси­лання на певні стандарти;

- виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;

- виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифіковано щодо вимог стандартів.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлено нормативно-правовими актами України, дозволяється застосу­вання положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України у частині вимог до процесу виготов­лення продукції, її зберігання та транспортування на території України.

Сертифікація, тобто підтвердження відповідності якості про­дукції та послуг вимогам стандартів здійснюється з метою за­побігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпеч­них для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, сприяння споживачеві у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, нау­ково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі.

Види та порядок сертифікації продукції та послуг встанов­люються законом. На сьогодні це Декрет КМУ від 10 травня 1993 р. «Про стандартизацію і серти­фікацію».

4. Дотації та інші засоби державної підтримки суб'єктів господарювання регулюються, передусім, ст. 16 ГК, згідно з якою держава може надавати дотації суб'єктам господарюван­ня: на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соці­ально важливі перевезення, а також суб'єктам господарюван­ня, що опинилися у критичній соціально-економічній або еко­логічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом.

Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарсь­ку продукцію, що реалізується ними державі.

Підстави та порядок застосування засобів державної підтрим­ки суб'єктів господарювання визначаються законом. Як при­клади, можна назвати закони України від 21 вересня 2000 р. «Про державну підтримку підприємств, науково-дослідних інститутів і організацій, які розробляють та виготовляють боє­припаси, їх елементи та вироби спецхімії»2, від 23 грудня 1997 р. «Про державну підтримку суднобудівної промисловості Ук­раїни».3

5. Особливе місце в механізмі державного регулювання госпо­дарської діяльності посідають податки. Відповідно до ст. 17 ГК система оподаткування в Україні, податки і збори встанов­люються виключно законами України. Система оподаткування будується за принципами економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, те­риторіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян.

Система оподаткування в Україні повинна передбачати гра­ничні розміри податків і зборів, які можуть справлятися з суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обо­в'язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єктами господарювання незалежно від резуль­татів їх господарської діяльності.

Господарську компетенцію мають не лише органи держави, а й органи місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 23 ГК органи місцевого самоврядування здійснюють свої повнова­ження щодо суб'єктів господарювання виключно в межах, ви­значених Конституцією України, законами про місцеве само­врядування та іншими законами, що передбачають особли­вості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі, іншими законами. Органи місцевого самовряду­вання можуть здійснювати щодо суб'єктів господарювання та­кож окремі повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом.

Відносини органів місцевого самоврядування з суб'єктами господарювання можуть здійснюватися також на договірних засадах.

Незаконне втручання органів та посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господарювання забороняється. Не допускається видання правових актів органів місцевого самоврядування, якими встановлюються не передбачені законом обмеження щодо обігу окремих видів товарів (послуг) на території відповідних адміністративно-тери­торіальних одиниць.

Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду щодо визнання недійсними актів підприємств, інших суб'єктів господарювання, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів місцевого самоврядування.

Органи, посадові та службові особи місцевого самовряду­вання несуть відповідальність за свою діяльність перед суб'єк­тами господарювання, підстави, види і порядок якої визнача­ються Конституцією України та законом.

Способи впливу держави на поведінку суб'єктів господарсько­го життя з метою отримання необхідного суспільству резуль­тату можна іменувати методами державного регулювання еко­номіки.

Традиційно в науці господарського права виділяють дві гру­пи методів впливу держави на економіку, на поведінку суб'єктів господарювання — адміністративні й економічні.

Адміністративні методи — це такі способи впливу держа­ви, при яких необхідний суспільству результат досягається шляхом прямого наказу (обов'язкового припису) компетент­ного органу, що підлягає виконанню суб'єктом господарюван­ня, незалежно від того, чи вигідно це виконання йому еконо­мічно, чи ні.

Економічні методи — це такі способи впливу держави на економіку, на суб'єктів господарювання, при яких необхідний суспільству результат досягається шляхом стимулювання сус­пільного виробництва, через економічний інтерес виконавців (як за допомогою матеріального заохочення, так і за допомо­гою майнової відповідальності за результати господарської діяльності).

Адміністративні й економічні методи застосовуються в ме­жах чинного господарського законодавства залежно від конк­ретних економічних, політичних та інших умов, а також вихо­дячи з мети і завдань, що стоять перед державою і суспіль­ством на певному історичному проміжку часу.

З часом елемент державного регулювання зменшуватиметь­ся, норми господарського права України будуть «комерціалізу­ватися». Воно перетворюватиметься на комерційне право, яке діятиме паралельно з цивільним.

У країнах ринкової економіки правові системи традиційно включають комерційне (не господарське, як у нас) право. Це системи норм права, що регулюють комерційну діяльність у широкому розумінні, тобто виробництво і купівлю-продаж то­варів, робіт, послуг (а не в розумінні «правил торгівлі»). У таких країнах, як Німеччина, Франція, Сполучені Штати Аме­рики, комерційне право кодифіковане в формі комерційних кодексів (у Японії — Господарського кодексу), які діють пара­лельно з цивільними кодексами.

Особливості управління господарською діяльністю у державному та комунальному секторах економіки. Як встановлено ст. 22 ГК, держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутріш­ньої і зовнішньої політики.

Особливість державного сектору економіки полягає в тому, що суб'єктами господарювання в ньому є:

- суб'єкти, що діють на основі лише державної власності;

- суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких пере­вищує п'ятдесят відсотків;

- суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких стано­вить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Суб'єктами управління у державному секторі економіки є Кабінет Міністрів України, міністерства, інші органи влади та організації. їх повноваження щодо суб'єктів господарювання (господарська компетенція) визначаються законом.

Законом можуть бути визначені види господарської діяль­ності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у дер­жавному секторі економіки визначається уповноваженими орга­нами управління відповідно до вимог ГК та інших законів. Відносини органів управління з названими суб'єктами госпо­дарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійсню­ватися на договірних засадах.

Держава застосовує до суб'єктів господарювання у держав­ному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені ГК, враховуючи особ­ливості правового статусу даних суб'єктів.

Законом встановлюються особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності у державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм.

Процедура визнання банкрутом застосовується щодо держав­них підприємств з урахуванням вимог, зазначених у Главі 23 ГК.

Органам управління, які здійснюють організаційно-госпо­дарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання дер­жавного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною влас­ністю і повноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, включаючи управління корпоративними пра­вами держави, за винятком делегування названих повнова­жень відповідно до закону органам місцевого самоврядування.

Особливості управління господарською діяльністю у кому­нальному секторі економіки визначені ст. 24 ГК.

Управління господарською діяльністю у комунальному сек­торі економіки здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у ко­мунальному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог ГК та інших законів. Відносини органів управління між зазначеними суб'єк­тами у випадках, передбачених законом, можуть здійснювати­ся на договірних засадах.

Суб'єктами господарювання комунального сектора еконо­міки є:

- суб'єкти, що діють на основі лише комунальної власності;

- суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності перевищує п'ятдесят відсотків;

- суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності становить величину, яка забезпечує органам місце­вого самоврядування право вирішального впливу на господарсь­ку діяльність цих суб'єктів.

Законом можуть бути встановлені особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики щодо комунального сектора економіки, а також додаткові вимоги та гарантії права власності Українського народу і права комунальної власності при реалізації процедури банкрутства щодо суб'єктів господа­рювання комунального сектора економіки.

Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за наслідки діяльності суб'єктів господарювання, що належать до комунального сектора економіки, на підставах, у межах і порядку, визначених законом.

Дата добавления: 2014-01-07