Політичний устрій та державна система Речі Посполитої

		КОРОЛЬ обирався шляхтою, влада була обмеженою, не існувало спадкового титулу, без згоди сейму не міг одружитися, видавати закони, вводити податки. Керував зовнішньою політикою, призначав на посади урядовців та сенаторів.

Річ Посполиту історики називають «шляхетська республіка», «шляхетська демократія» в тому сенсі, що шляхта отримала небачені в Європі права, вказуючи на слабкість, обмеженість короля. Крім недоторканості особистості та майна, звільнення від податків, монополії на державні посади, шляхта мала право обирати короля. Між шляхтою та новообраним королем укладалася угода – «Pacta conventa», в якій вимагалося від короля дотримання відповідних зобов’язань.

З приходом до влади французького принца Генріха Валуа у 1573 р. прийнято «артикули» (відомі, як «Артикули Генріха Валуа»). За цим документом країна стала єдиною в Європі територією з широкою шляхетською демократією король визнав «вільну елекцію», тобто вільні вибори глави держави, відмовився від принципу успадкування трону, зобов’язався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати посполитого рушення (шляхетського ополчення) без погодження з сеймом, кожні два роки скликати сейм. Король також зобов’язався зберегти територіальну цілісність Речі Посполитої і домагатися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій. «Генріхові артикули» передбачали, що в разі, коли король буде порушувати права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.

За Люблінською унією законодавча влада передавалася Вальному (Загальному) сейму Речі Посполитої. Підтверджувалося, що сейм складався з короля, сенату і посольської ізби. Місце в сенаті було посадовим і належало тільки носіям вищої церковної і світської влади: католицьким єпископам, каштелянам, міністрам (канцлеру, підканцлеру, великому і надвірному маршалкам, коронному підскарбію, згодом гетьману). Православне духовенство та українське міщанство не отримало представництва на сеймі. Фактично українців представляли магнати.

Найвпливовішою частиною Вального сейму була посольська ізба. До її складу входило 170 делегатів-послів від земської шляхти. Компетенція сейму була широкою: мав право приймати закон, запроваджувати нові податки, давати згоду на посполите рушення, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрямки зовнішньої політики. Постанови сейму називалися конституціями і оголошувалися від імені короля, але з обов’язковим нагадуванням про те, що прийняті вони в угоді з сеймом.

Економічний розвиток

У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою, пов’язаною з військовою службою. Великий князь вважався господарем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів наприкінці ХІV ст. землі отримували князівські намісники (старости), призначені в землі-воєводства. Ті, у свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями та боярами, повітовими воєводами та старостами. Так встановлювалася ієрархія васальних відносин. Ця залежність визначалася в угодах та присяжних грамотах. Володар землі міг передати її у спадщину лише з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у війську.

У 1447 р. польський король і великий литовський князь Казимир ІV видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю та поширив його на українських феодалів. В аграрному відношенні значного розвитку набуло шляхетське землеволодіння. У Великому князівстві Литовському оформлення шляхти як привілейованого стану та його остаточне відокремлення від селянства («поспільства») було завершене у середині ХVІІ ст. у 1522 р. за сеймовою ухвалою «про вивід шляхетства» до шляхетського стану включали лише нащадків тих землевласників, які належали до бояр з часів перших великих князів (Вітовта, Сигізмунда, Казимира). У 1528 р. було проведено перепис шляхти. Подальшому оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа Сигизмунда ІІ Августа (волочна поміра, «Устава на волоки») 1557 р., під час якої перевірялися права на шляхетство.

Протягом ХVІ ст. у Великому Литовському князівстві було законодавчо закріплено права магнатіві шляхти на землю. За привілеями 1506 р. і 1522 р. великого князя Сигізмунда І землі передавалися в довічне володіння («до живота»). У 1530 -х – 1550 -х рр. землі роздавалися до трьох «животів», тобто до смерті онука бенефіція землі. З «Устави на волоки» починається закріпачення селян в українських землях.[4]

Мета – збільшення прибутків великокнязівських маєтків, поставили певні межі для селянської займанщини, провели одностайне оподаткування землі селян. Перемірювали великокнязівські та селянські землі й поділяли на волоки (ділянка площею 21,3 га тобто 30 моргів). Під фільварок відводили кращі землі – державі і магнатам. Гірші – селянам. Найбільші фільварки – 400 – 600 га орної землі, середні 100 – 250 га орної землі.

Примусово запроваджували трипільну систему рільництва: кожному селянському двору виділяли волоку поділену на три смуги. Дозволялося двом родинам оброблювати волоку, а повинності ділити навпіл. Фактично селянин був прикріплений до наділу. Ця реформа руйнувала селянську общину. Волока ставала тією одиницею, з якої селянський двір мусив виконувати феодальні повинності.

Обмежив право селян на перехід, встановлював низку натуральних повинностей (натура і грішми) + підлягали панщині 2 дні щотиждня. Але ще мали право на перехід, якщо посадять когось крім себе. Втікачів розшукували. У 17 ст. панщина зросла до 200 днів на рік. Єдине, що залишилося від свободи селянина, це те, що його не можна було продати без землі і не можна було безкарно вбити.

Фільваркова система призвела до зміни правового статусу селянина, перетворила його на кріпака. Фільваркова система потребувала великої кількості робочих рук та ринки збуту, такі умови були на Галичині та Волині, тому там фільваркова система виникає раніше. Центральну та Східну Україну спочатку потрібно було освоїти.

З виникненням фiльваркового господарства особиста залежнiсть селян вiд феодала набагато зросла i мала вже характер крiпацтва. У фiльварку, крiм землеробства, розвивалися також скотарство, бджільництво, рибальство, винокурiння, пивоварiння, селiтроварiння, млинарство i т. iн. Отже, фiльварок (нім. – хутір, ферма) – багатогалузеве феодальне господарство, яке грунтувалося на експлуатацiї залежних селян, на кріпацькій працi, частково було пов’язане з ринком, але в своїй основi ще залишалося господарством натурального, споживчого характеру.

Посилення феодального тиску на селян що викликало повстання. Селян селили у «слободах» на пільгових умовах, але через 20 – 30 років пільги закінчуються й частина селян їхала далі на вільні землі колонізуючи їх, інших закріпачували. ХVІ ст. це час колонізації та закріпачення селян Наддніпрянщини та Лівобережжя.

Піддані, селяни становили на рівні з землею приватну власність шляхти. Загальну еволюцію селянства від княжих часів до ХV ст. можна представити трьома спрямуваннями:

1. поступова втрата безпосередньої власності на оброблювану землю, коли в процесі феодалізації верховний землевласник – князь чи король – передавав своїм васалам землі, освоєні селянами-орачами;

2. розтягнуте в часі злиття вільних хліборобів з невільниками, яких феодали осаджували на незайнятих грунтах; паралельне існування обох форм господарювання призвело до поступового пониження майнових і особистих прав вільних;

3. процес прикріплення селян до оброблюваної ними землі, внаслідок чого підданські стосунки з паном землевласником, які доти здійснювалися за формулою «данина за опіку», трансформувалися на безконтрольне розпорядження працею, майном і самим життям підданого.

Ці процеси на українських землях проходили нерівномірно. Так, у Галичині на зламі ХV – ХVІ ст. селяни стали безправними. Причинами цього були – густе населення, нестача земель, ріст фільварків тощо. Таким чином, зростала панщина, чинш (грошова данина), натуральна данина, стація (податок на військо), толоки (разовий сезонний відробіток на польових чи дворових роботах).

De facto селяни необмежено володіли своїми грунтами – успадковували, продавали, дарували. Але це ніколи не було оформлено законом, тому de jure селянською власністю визнавались тільки хати на цій землі, реманент, урожай і худоба. Оскільки зростали фільварки, то селян просто зганяли з їх землі, що викликало озлоблення, бо власноруч відвойовану землю у природи селянин вважав своєю натуральною, санкціонованою від Бога власністю.

Навідміну від польської Галичини, на Волині селянське законодавство було м’якшим. Литовські статути розрізняли статус вільного і невільного селянина. Тут не афішовано рабство проіснувало до 1588 р. Невільники (паробки, жонки невольниє, челядь невольниє), що восновному були полоненими з Росії, татари, працювали на двірських роботах, отримуючи обмежені в правах власності наділи землі.

Вільні ж селяни мали право виходу шляхом сплати відступних. Однак часто селянин не мав таких коштів, тому вони тікали від своїх господарів.

Основною продуктивною силою було селянство. Селяни жили общинами якi грунтувалися на сусiдських, територiальних зв’язках.

В общинi вони спiльно володiли й користувалися лiсами, водами, випасами та iншими угiддями, iнколи й орними землями, вiдбували повинностi на користь феодала і держави. Кiлька сільських общин, сiл об’єднувались у волость. Управлiння общинним справами було виборним. Очолювали його отамани, тiуни, десятники, у волостях — старцi. Сiльська община користувалася i судовими правами. Був « копний суд» — суд селянського сходу, копи (копа, купа — Громада), який розглядав рiзнi цивільні і кримiнальнi справи (про земельнi спори, крадiжки, вбивства тощо).

Сiльська община складалася з дворищ, в основi яких лежали великi сiмейнi родини. До дворища входили як родичi, так i прийшлi. Поряд з рiвноправними членами дворища – «поплічниками», «потужниками», «спiльниками», «сябрами» — були залежнi люди «половинники», «дольники», «пiдсусiдки», «закупнi», «люди в пенезях». Дворище, в свою черту, складалось з 5 – 11 димiв, тобто окремих господарств.

Дворище мало в своєму володiннi орнi землi, лiси, випаси, водойми. Площа земельних дiлянок у рiзних дворищах, залежно вiд їхнiх розмiрiв, якостi землi та iнших факторiв, була неоднаковою, вона коливалася вiд 1 – 2 до 9 волок орної землi (волока – в рiзних мiсцевостях вiд 16,8 до 21,4 га). Селянство як у майновому, так i в правовому вiдношеннях не становило однорiдної маси. У розглядуваний перiод бiльшiсть селян ще не була закрiпачена. Цi селяни жили на державних землях, зокрема в Литвi на землях, що вважалися власнiстю великого князя. З розширенням земельних володiнь окремих феодалiв дедалi бiльша частина селян опинялася на землях приватних власникiв. Наприкiнцi ХIУ – у першiй половинi ХУI ст. серед селянства iснували рiзнi групи.

До найзаможнiших належали переважно служивi селяни – слуги, якi перебували на тiй або iншiй земськiй службi – вiйськовiй (замкова або польова сторожа), листівній (роз’їзди з листами), служили соцькими, десяцькими, землемiрами, великокнязiвськими мисливцями, рибалками та iн. За службу вони одержували одну-двi волоки землi i звiльнялися вiд iнших повинностей.

За своїм правовим становищем селяни подiлялися на похожих (вiльних), що юридично мали право необумовленого вiдходу вiд феодала, непохожих селян («отчині», «люди заседелi»), позбавлених такого права, тобто вже закрiпачених, i селян залежних, що становили промiжну групу. Вони формально мали право вiдходу, але за певних умов: могли залишати феодала лише в певний час, мусили посадити на землю замiсть себе iншу людину, заплатити викуп і т. iн.

Серед селян було чимало збiднiлих людей. Це – сусiдки і пiдсусiдки, якi переходили в залежнiсть до заможних селян або феодалiв й iнколи селилися при їхнiх дворах; коморники, що також не мали свого житла і наймали в багатих селян і мiщан комори; городники, або загородники, що володiли лише городами; холупники, у яких були тiльки хати; дворова челядь та ін.

Усi селяни мусили платити рiзнi податки й виконувати повинностi на користь держави, а селяни, що жили в маєтках приватних власникiв, – i на користь феодалiв. У межах Литовської держави до 1447 р. всi селяни сплачували щороку загальнодержавний грошовий податок – серебщину – на вiйськовi потреби (на Київщннi і Подiллi вiн називався подимщиною, на Чернігiвщинi – поголовщиною, на Волинi – воловщиною). Поряд з цим селяни мали вiдбувати на користь держави рiзнi повинностi: вартувати в замках i в полi, будувати й ремонтувати замки, мости, шляхи, косити сiно, давати пiдводи й стацiю харчi i житло Великому князю і тим, хто супроводив його при переїздах. З часом стацiя перетворилася на постiйний грошовий податок.

Після Люблінської унії 1569 р. розпочинається перерозподіл української землі. Магнати Острозькі, Вишневецькі, Конецпольські, Потоцькі, Ружинські, Калиновські, Збаразькі, Корецькі та інші скорочують землі сільських громад, шляхти. Звичайним явищем було захоплення або примусовий її продаж.

В Україні з’явилися латифундії магнатів та встановилася влада магнатської олігархії. Так, Калиновські володіли Уманщиною, Потоцькі – Кременчуком та Ніжинщиною, Замойські – Переяславщиною. Наприклад на початку ХVІ ст. у Вишневецьких у власності було 50 міст і містечок, 40 тисяч селянських дворів, близько 230 тисяч селян. Острозькі володіли 80 містечками і 2 760 селами; Конецпольському належало 740 сіл та 170 міст з 120 тисячу підданих тощо. Для порівняння, польський король мав регулярне військо 4 – 6 тисяч жовнірів, Вишневецький міг виставити 8 – 10 тисяч власних вояків. Латифундисти це магнати, королевята, королевичі – ъхны земельны ресурси нзивали «держава в державі».

Правова система

З кінця 14 ст. в Польсько-литовській державі існували різні судові установи. Найвищою судовою установою був суд Великого князя. Якщо князь через велику кількість справ не міг особисто брати участь у суді, тоді він доручав судочинство одній якійсь довіреній особі. Поруч із судом князя існував і суд Пан-Ради, але він не розгорнувся у судову установу. З кінця 14 ст. судові функції виконують намісники, а потім воєводи та старости. Нижче стояли суди державця-намісника, але шляхта не підпадала під їх юрисдикцію.

За прикладом Польщі після 1569 р. на українських землях впроваджені гродські та земські суди. Гродський суд (від «грод» – замок, фортеця) очолював староста, призначений королем. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи: про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд був становим, шляхетським, і обирався місцевою шляхтою. На своїх сесіях вирішував цивільні справи й межові суперечки шляхти, конфлікти щодо нерухомого майна.

Джерелом права в українських землях литовсько-руської доби були звичаї, міждержавні договори, привілейні грамоти, земські статути та збірники законів.

У період існування Великого князівства Литовського на землях України до кінця 15 ст. діяло старе українське звичаєве право. Проголосивши принцип «старовини не чіпати, а нового не вводити», великі литовські князі не лише підтвердили на українських землях дію звичаєвого права, але й сприяли його розвиткові.

Міждержавні договори – це договори ВКЛ з Московським князівством, з Новгородською і Псковською землями, з Пруським і Лівонським орденами. Чільне місце серед договорів належить договорам Литовського князівства з Польщею (Кревська унія 1385 р., що встановлювала персональну унію Литви з Польщею; Люблінська унія 1569 р., що встановила реальну унію двох держав).

Привілейні грамоти, що видавалися з кінця 14 ст. до середини 16 ст., були різноманітні за змістом. Вони стосувалися лише окремих осіб або станів населення. Привілейні грамоти підривали обов’язковість дії звичаєвого права. Такими грамотами князь надавав окремим особам або містам привілеї або імунітети, звільняючи їх від юрисдикції державного суду, адміністрації, податків або ж наділяючи їх певними правами: правом юрисдикції, стягнення податків тощо. Існували грамоти загального характеру, які свідчать про переростання приватних привілеїв у загальні станові привілеї.

Земські статути – це законодавчі акти, що видавалися Великим князем і стосувалися усіх станів населення тієї або іншої землі. До сьогодні зберіглося 13 грамот. Найдавніша з них грамота Ягайла першої третини 15 ст. Луцькій землі, якою були надані рівні права для усіх жителів незалежно від віри. Грамоти, як правило, видавалися тоді, коли наступали якісь значні зміни у тій або іншій землі, наприклад, усувався удільний князь і призначався намісник.

Збірники законів з’явилися, коли виникла потреба кодифікувати законодавство для зручнішого його використання в суді. Нaйпoмiтнiшим зaкoнoдaвчим aктoм тaкoгo рoду стaв зaгaльнoзeмський, тoбтo звeрнeний дo усix зeмeль дeржaви привiлeй Кaзимирa Яґaйлoвичa 1447 р. Aкт цeй пeрeдoвсiм був aдрeсoвaний людям шляxeтськo-бoярськoгo стaну, бo прoгoлoшувaв їxнi oснoвнi стaнoвi прaвa: нeдoтoркaнiсть oсoби бoяринa вiд aрeшту й ув’язнeння бeз вирoку суду; нeпoрушнiсть йoгo спaдкoвиx зeмeль; визнaння пaтримoнiaльнoї судoвoї юрисдикцiї нaд пiддaними; прaвo нa вiльний в’їзд i виїзд з крaїни; гaрaнтiї нeнaдaння урядiв iнoзeмцям. Тaким чинoм, aкт 1447 р. впeршe зaфiксувaв прeцeдeнт iснувaння нa тeритoрiї всiєї дeржaви oсoбливoї групи нaсeлeння, чия вищiсть нaд зaгaлoм спирaлaся нe нa звичaй (стaрoвину), a нa писaний зaкoн i прaвo.

Відомий Судебник Великого князя Казимира Яґaйлoвичa 1468 р., який стосується маєткових прав, порушення меж, наїздів, крадіжок та панського суду над селянами. Джерелом Судебника була «Руська Правда», але покарання за злочинами були суворішими.

Прoтe вжe в пeршiй трeтинi XVI ст. стaлo вiдчувaтися, щo фoрмa прaвoвoї рeгуляцiї, зiпeртa нa привiлeї, сeбe вичeрпaлa: суспiльствo пoтрeбувaлo нe привiлeїв, нaдaвaниx вiд випaдку дo випaдку, a рeгулярнoгo кoдeксу, який зaфiксувaв би нoрми й прeцeдeнти юридичнoгo пoбуту. Пiдсумoк пoступoвoму прoцeсу зaкoнoтвoрчoстi, який пoмaлу oб’єднувaв у єдиний прaвoвий прoстiр усi зeмлi Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo, пiдбив Пeрший Литoвський Стaтут 1529 р. [5] – кoдeкс зaкoнiв, щo мiстив i кoнституцiйнi пoлoжeння дeржaвнoгo устрoю, i звoди цивiльнoгo тa кaрнoгo прaвa. Унiкaльнiсть Стaтуту 1529 р. пoлягaє в тoму, щo він oргaнiчнo пoєднaв юридичнi пoняття римськoгo прaвa, вiдгуки пoлoжeнь Руськoї Прaвди, нoрми звичaєвoгo руськoгo (тoбтo бiлoруськoгo тa укрaїнськoгo) i литoвськoгo прaвa, ряд пунктiв з чeськиx, пoльськиx i нiмeцькиx судeбникiв, у тoму числi – з «Сaксoнськoгo Зeрцaлa», кoтрe мaлo oсoбливий вплив нa фoрмувaння прaвoвиx систeм Цeнтрaльнo-Сxiднoї Єврoпи.

Перший Стaтут, нaприклaд, нe лiквiдувaв члeнувaння привiлeйoвaнoгo стaну нa всeвлaдниx у пoлiтичнoму вiднoшeннi мaгнaтiв i рядoву шляxту-зeм’ян, пoзбaвлeну дoступу дo вaжeлiв дeржaвнoї влaди. Державна влада i нaдaлi зoсeрeджувaлaся в рукax прeдстaвникiв близькo 50 вeликoпaнськиx i княжиx рoдин, якi були члeнaми вeликoкнязiвськoї Пан-Ради. Тoму з 1540 -x рр. пoчинaється впeртa бoрoтьбa рядoвoї шляxти Вeликoгo князiвствa – ця «тиxa вiйнa» скiнчилaся пeрeмoгoю шляxти й з сiчня 1566 р.[6] зaпрoвaджeнo в дiю Другий Литoвський Стaтут. Для мaгнaтiв i для шляxти зaпрoвaджувaлися спiльнi вибoрнi шляxeтськi суди, пoвiтoві сeймики. Тaким чинoм, Другий Литoвський Стaтут, рaдикaльнo рeфoрмувaв усю систeму oргaнiв влaди й упрaвлiння i oстaтoчнo утвeрдив iдeю шляxeтськoї дeржaви, зближeнoї в типi oснoвниx пoлiтичниx структур з Пoльщею. Крiм тoгo, Другий Стaтут прoдeмoнструвaв висoкий рiвeнь систeмнoї прaвoвoї думки.

Третій Литовський статут 1588 р.[7] юридично запровадив кріпацтво. Після Люблінської унії на сеймі було вирішено розібратися з тими «далекими землями», які за унійним актом стали не окраїною ВКЛ, а Польщі. Перепис городищ і селищ показав, що у цей час виникло багато містечок (замочки), а більшість сіл були поселеннями хутірного типу.

Таким чином, Литовський статут у трьох редакціях 1529 р., 1566 р. та 1588 р. виник тоді, коли на політичну арену виходить шляхта, яка намагається підірвати владу магнатів. Якщо перша редакція Литовського статуту захищає права магнатів і узаконює права селян, то друга редакція – збільшує права шляхти і обмежує права селян, третя редакція Литовського статуту юридично оформляє панівне становище шляхти і закріпачує селян, в ній майже нічого не говориться про права міщан і духовенства.

Дата добавления: 2014-01-07