Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Злочин і злочинність як об’єкти кримінологічного аналізу. Поняття, основні ознаки і характеристики злочинності




Вступ

 

Злочинність являє собою одне із соціальних явищ, що загрожують безпеці як окремої особистості, так і державі у цілому. При цьому слід зазначити, що почуття безпеки у людей виникає не безпосередньо від стану злочинності у країні, а від опосередкованого уявлення населення про розповсюдження злочинів, про можливість державних органів захистить їх від злочинних посягань. Останнім часом вивчення громадської думки людей багатьох країн світу свідчить про те, що людство за значимістю злочинність ставить на друге-третє місце після проблем економічного характеру.

Злочинність - складне соціально-правове явище, чому вона й вивчається різними науками, що досліджують її окремі сторони. Так, кримінальне право характеризує злочин як кримінально карне діяння; кримінально-процесуальне право розглядає порядок, процедуру розслідування злочинів; криміналістика - методи збору доказів, розкриття злочинів; судова медицина й психіатрія - вплив фізичного й психічного стану особи на вчинення ним злочину; соціологія - місце й роль злочинності у суспільстві, його окремих структурних елементах.

Одначе тільки кримінологія охоплює проблему злочинності у цілому. Дана наука вивчає злочинність як об’єктивно існуюче у суспільстві негативне явище, пов’язане з іншими соціальними явищами, яке має свої закономірності, та потребує специфічних форм і методів запобігання і протидії. Саме тому поняття злочинності слугує вихідним домінантам для кримінологічної науки. Будучи головним елементом предмета кримінології, поняття злочинності завжди визначало обсяг і межі наукового пошуку у складному кримінологічному комплексі різноманітних явищ і процесів соціального життя.

У кримінології існує досить багато понять, визначень злочинності. У цій лекції ми постараємося дати визначення такому негативному соціальному явищу, як злочинність, виходячи із усіх її характеристик і ознак. Розглянемо також види злочинності та її основні показники, а також такий феномен як латентна злочинність, її види, рівні, фактори, що її детермінують, та методи оцінки латентної злочинності.

 

Джерелом соціальних потреб, що диктують необхідність розвитку кримінології, виступає проблема, з якою зустрічається практично будь-яка держава й суспільство, - це злочинність. Але якщо для суспільства поняття «злочинність» найчастіше має досить побічне значення, то для держави, яка покликана регулювати суспільні відносини за допомогою встановлених норм права, будь-яка соціальна проблема, що вимагає державного розв’язання (урегулювання), повинна мати чіткі контури. Такі чіткі межі проблеми (процесу, явища) може визначити тільки наука, що глибоко вивчила дану проблему. А для будь-якої науки головним питанням є насамперед питання термінології, якою вона оперує, для розробки й науково обґрунтованого розв’язання проблеми. Тому поняття злочинності має для наукових кримінологічних досліджень основне значення.



Разом з тим не менше значення приділяється кримінологією й поняттю злочину як окремого факту злочинної поведінки, що утворює у своїй сукупності соціальне явище злочинність. Але на відміну від кримінального права, що дає правове поняття злочину, для кримінології даний феномен представляє значення лише в якості виявлення у ньому ознак, що характеризують не просто один факт діяння, а, що відображає закономірності явища злочинності у цілому. Наприклад:кримінологія вивчає не крадіжку квартири, що належить Антонову А.А., з метою встановлення у даному факті ознак складу злочину, передбаченого ст. 185 Кримінального кодексу України, а крадіжки чужого майна для з’ясування їх поширеності у тому або іншому регіоні (загальної кількості, рівня цих злочинів, розраховуючи на певну кількість населення, динаміки їх вчинення за певні відрізки часу, частки у загальній кількості вчинених злочинів, розміру нанесеного збитку і т.д.), причин і умов вчинення даних злочинів, характеристик особи злодіїв, особливостей запобігання вищезазначеним злочинам.

Уже одним цим прикладом можна визначити наявність тісного зв’язку між окремими злочинами й злочинністю у цілому, підкреслити їх єдину кримінологічну сутність. Звичайно, кримінально-правове поняття злочину, як забороненого кримінальним законом під погрозою покарання суспільно небезпечного винного діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину (ст. 11 КК України), має велике значення для застосування норм кримінального права. Але це лише одна сторона (кримінально-правова) пізнання злочину як юридичного факту. Інша ж, більш містка за змістом та включає у себе не тільки правові, але й соціальні аспекти, які пов’язані із виявленням того визначального загального, що лежить в основі співвідношення злочину й злочинності. З точки зору статистики можна сказати, що злочинність — це сума злочинів. Але крім кількісної потрібна ще й якісна оцінка, що пов’язана із соціальною природою злочинності як явища. Необхідна, отже, глибока характеристика саме взаємозв’язку злочину ( як соціального факту) і злочинності ( як соціального явища), що дозволяє вийти на рівень знов-таки більш глибоких філософських узагальнень.

Філософська оцінка злочинності ґрунтується на тому, що дане явище не існує незалежно від реального світу, у якому живуть і діють люди. Воно соціально обумовлене. Злочини вчиняють люди. Тому кримінологія, вивчаючи конкретний злочин, аналізуючи психологічний аспект людської дії, поєднує його із соціологічним аспектом: переходить від індивідуальних учинків до масових, сукупності, до сутності суспільних відносин. При цьому всі злочини розглядаються в єдності й виражають цілісність, тому злочинність перетворюється у масове явище. Дослідження цього явища повинне охоплювати всі необхідні сторони вчинків людей, що проявилися у злочинах. Дане масове явище і є злочинність.

Вільно можна уявити собі той або інший конкретний злочин, особливо якщо був його свідком. Але не можна бути свідком злочинності у цілому як явища, і тому важко уявити собі характеристику всієї маси злочинів - явища у цілому. Спостерігаємо своєрідне протиріччя. Оцінюючи окремий злочин окремо від злочинності у цілому, тобто поза системою суспільних відносин, ми можемо отримати про це тільки абстрактну виставу. Об’єктом уваги виступить окрема людина і її діяння. Злочинність у цілому буде виглядати лише як механічна сума злочинів. Оцінюючи ж злочинність у цілому незалежно від окремого злочину, ми втрачаємо можливість побачити ті підстави, на яких утворюються і змінюються певні суспільні відносини. Узяті окремо названі підходи, по суті, виключають один одного. Злочин і злочинність можуть бути досліджені тільки у взаємозв’язку, вони перебувають у діалектичній єдності. Одначе ці поняття мають і характерологічні відмінності. Їх розгляд пов'язаний із тим, що в одному випадку ми говоримо про діяння (поведінку) окремої людини, а в іншому — про сукупність діянь (поведінкових) актів великої кількості людей. Перше на відміну від другого — це психологічний рівень дослідження. Друге на відміну від першого - соціологічний. Маємо два самостійні, але тісно взаємозалежні один з одним рівні дослідження.

Які знання ми здобуваємо, досліджуючи, насамперед, злочинну поведінку конкретної людини (злочин), по-друге - суму, сукупність індивідуальних злочинних дій (злочинність), представлених у вигляді явища? Відповідаючи на дане питання, треба сказати, що тут важко жорстко розділити характер знання. Адже соціальне (хоча це й інший рівень у порівнянні з діяльністю окремого індивіда) виростає на ґрунті численних індивідуальних дій (індивідуальних потреб і т.д.) — на психологічній основі поведінки конкретної людини. Іншого підґрунтя прояву соціальне не має: загальне є посередньою сировиною частки, одиничного. Це загальне містить знання й про «соціальний» і про «психологічний». По суті, мова йде, якщо можна так сказати, про дві сторони того самого положення. Отже, продовжуючи мову, насамперед, про злочинну поведінку конкретної людини (злочин), а по-друге - про суму, сукупність індивідуальних злочинних дій (злочинність), представлених у вигляді явища, ми здобуваємо єдине знання. Воно саме й називається кримінологічним. Тут певною мірою зняте протиставлення злочинності й злочину. У цьому випадку не можна обмежуватися знанням або про те, або про інше. Центральним стає питання здобуття знань взагалі про злочини. Це, одначе, не виключає можливості й необхідності роздільного вивчення злочину (соціального факту) і злочинності (соціального явища). Напроти, таке вивчення збагачує кримінологічне знання.

Зокрема, для кримінологічного знання важливо розуміти не тільки сутність взаємозв’язку явища злочинності й факту злочину, але й взаємозв’язок злочину й правопорушення. Адже, маючи ознаки кримінально карного діяння, злочин містить одночасно загальні ознаки діянь, що порушують норми права.

Тут, по суті, ставиться знак рівності між трьома поняттями: протиправна поведінка, неправомірна поведінка, правопорушення. Усі вони репрезентують те саме явище: поведінку, суспільно шкідливу й тому заборонену українським законодавством. Така поведінка заподіює або здатна заподіяти шкоду правам і інтересам громадян, колективам, державі й суспільству у цілому, перешкоджає поступовому розвитку українського суспільства. Особливо це стосується злочинної поведінки. Суспільна небезпека даного поведінки проявляється найбільш яскраво. Тому вона і є предметом спеціального дослідження.

Ясно, що будь-які заборонені законом учинки людей є правопорушеннями, протиправними діями. Класифікуються вони (зокрема), як правило, згідно із видами відповідальності, установленими законодавством. Злочин є кримінальним правопорушенням. Це найнебезпечніший і тяжкий вид правопорушення. Тому, у кримінологічних дослідженнях він звичайно виділяється із усієї системи правопорушень, внаслідок чого сам термін «правопорушення» уживається у двох змістах: злочини й інші протиправні дії. Оцінюючи злочин із кримінологічної точки зору, ми говоримо про злочинну поведінку. Оцінюючи ж інші правопорушення, також виходячи з понять кримінології, ми ведемо мову про незлочинні форми протиправної (антигромадської) поведінки. Вивчення особи, що вчинила злочин, як результат перемикання уваги зі злочину на злочинця. Це пов’язано головним чином із необхідністю кримінологічного вивчення особи злочинця й здійснення профілактичного впливу на конкретну людину, окремих осіб. За злочином іде покарання злочинця за вчинене їм діяння у міру його провини. Але це вже особлива проблема кримінального права.

Продовжуючи мову про сукупність злочинів, ми говоримо про злочинність як явище. Говорячи ж про сукупність правопорушень (незлочинних форм протиправної поведінки), можна вести мову про таке явище, як система правопорушень . Висловлюється думка, що таку сукупність можна назвати й протиправністю. Одначе, це не суперечить поняттю «система правопорушень» (вони, по суті, тотожні). Поняття «система правопорушень» містить у собі й злочинність, точно так само, як поняття «правопорушення» містить у собі злочин. Поняття «система правопорушень» ширше за поняття «злочинність». Але вони тісно взаємопов’язані один із одним. Їх взаємозв’язок особливо явний тоді, коли ми говоримо про стан громадського порядку.

Що саме, коли й чому закон відносить до злочинів? Що саме, коли й чому держава перестає вважати злочинним? Ставлячи ці питання, учені відповідають на них так: «Визначити у кримінальному законі діяння в якості суспільно небезпечного, винного й кримінально-караного - значить криміналізувати діяння. Виключити із кримінального закону діяння, яке більше не вважається суспільно небезпечним, винним і кримінально-караним, - значить декриміналізувати його». Саме тому вчення про злочин у теорії кримінального права займає центральне місце. Ця проблема є вихідною для всього кримінального права. Без розуміння даного питання не можна скласти повної й правильної уяви про всю систему кримінального права й усвідомити, який зміст вклав законодавець у конкретну правову норму. Із цим пов’язано й розв’язання цілого ряду кримінологічних проблем. У підсумку все зводиться до одного головного питання: що визнається злочином, а що ним не являється? На дане питання, що має й кримінологічне значення, можна відповісти тільки за допомогою кримінального права.

Відомо, що не будь-яке діяння, яке містить високий ступінь суспільної небезпеки, визнається злочином. Злочин це завжди синтез двох складових: суспільної небезпеки діяння і його оцінки державою. Тільки держава може заборонити діяння під страхом кримінального покарання. Кримінологія, вивчаючи суспільну небезпеку діянь, не знаходиться осторонь від того, що визнається злочином, а що таким не є. А якщо ні, то кримінологія втратила б свою правову базу для дослідження злочинності як явища, що має й соціально-правову сутність, а не тільки соціальну.

Під впливом кримінології в останні роки активно вивчаються різноманітні соціальні аспекти правопорушень, їх сутність, природа. Звичайно, правопорушення визначаються як такими - законом, але цим їх характеристика не вичерпується. Для кримінології дії людей ніколи не поглинаються правом. Цю науку цікавить змістовна оцінка дій. Даючи її, « не слід упускати з виду, що межа, яка відокремлює злочин від інших видів правопорушень, мінлива й умовна» Саме тому кримінологія вивчає не тільки злочинність, але й різні соціальні протиріччя, пов’язані із відхиленою поведінкою (девіантною) людей взагалі, зокрема, протиправною. Це така поведінка, яка може призвести до вчинення злочину. Для кримінології важлива у першу чергу ціннісна характеристика суспільних відносин як об’єктів не тільки правової, але й соціальної охорони.

Багато вчинків людей, не заборонені правом, але наносять соціальну шкоду, так як їх криміногенні дії достатньо суспільно небезпечні. Тому кримінологія не оцінює злочин тільки як один з видів правопорушення. Вона пов’язує його з антигромадською поведінкою у цілому, розглядає його як завершальний етап у генезисі такої поведінки.

Поняттям «злочин» охоплюється досить широке коло вчинків, зокрема різного характеру. При цьому закон повинен прагнути проводити однозначний рубіж між злочинною й незлочинною поведінкою. У принципі діяння не може бути «трошки злочинним і трошки незлочинним». Але, це суто кримінально-правовий підхід щодо оцінки злочину. Дану проблему вирішує кримінальне право.

Кримінологія ж до цього питання підходить так: злочину звичайно передує вчинення цілої низки антигромадських учинків. Вони починаються із виникнення окремих негативних властивостей, які проявляються у менш небезпечних учинках, і, розвиваючись, стають закономірним наслідком такої поведінки (що характеризує «кримінальну біографію» злочинця). Але кримінологія сама вибирає із життя такі вчинки. Це питання не регулюється правом, принаймні кримінальним. І у той же час будь-якому вчинку потрібна юридична кваліфікація, особливо у випадках інтереси, що зачіпають право й, громадян, суспільство, державу. Відсутність такої кваліфікації багато у чому позначається на характеристиках правопорушень.

Звичайно, часто важко дати правильну не тільки юридичну, але й політичну оцінку діям, що знаходяться на межі порушення соціальних, моральних, адміністративних, кримінально-правових норм. Не можна за малозначне діяння притягувати людину до кримінальної відповідальності, уважати його злочинцем (хоча він правопорушник), зовсім не потрібно багатьом діянням давати оцінку як злочинам. Це необґрунтовано розширює коло діянь, що вважаються злочинами, спотворює, по суті, картину злочинності. Більше того, таке положення впливає й на стан профілактики правопорушень. Виникає питання: що, власне, ми профілактуємо - правопорушення взагалі або злочини? Для кримінології це дуже тонке питання, що говорить про її компетенцію.

Поняття злочину виникає вперше тоді, коли утворюється держава, коли люди встановлюють правила, порушення яких являє собою діяння, іменоване таким. Злочин - це завжди таке діяння, яке держава визнає небезпечним для своїх, суспільних і приватних інтересів громадян. Поняття злочину - оцінне поняття.[9] Воно є певною якістю, сукупністю низки істотних для нього властивостей, таких, як суспільна небезпека, протиправність, винність і караність. Це — індивідуальний, свідомий людський учинок, його роблять осудні люди, що досягли певного віку. Розв’язання механізму вчинення злочину - це розв’язання вибору між злочином і правомірною дією. Злочином, однак, може бути не тільки дія, але й бездіяльність. У кожному з таких випадків злочин - варіант аморальної поведінки, що характеризує недотримання звичайних правил поведінки у суспільстві. Злочином завжди заподіюється шкода особистим або суспільним інтересам. Ця шкода може бути моральною і матеріальною одночасно. Будь-який злочин має свою структуру, свої кримінально-правові ознаки, без яких не існує злочину як кримінально-правового факту.

Поняття злочину як акту людської поведінки визначається державою й змінюється зі зміною суспільних відносин. Звичайний злочин розглядається у наступних аспектах: акт людської поведінки; злочинне діяння; суспільно небезпечне діяння; кримінально-протиправне діяння (порушення кримінально-правової норми). Перші два аспекти (акт людської поведінки й діяння) вивчаються, як правило, у єдності. Аналіз же всіх цих аспектів у цілому дає зміст про структуру (склад) злочину.

Структура складу злочину:

· Об’єктивна сторона злочину — це зовнішній акт суспільно небезпечного посягання на охоронюваний законом об’єкт, яким цьому об’єкту заподіюється шкода або створюється загроза її заподіяння.

· Суб’єктивна сторона злочинувідображає процеси, які відбуваються у свідомості особи у зв’язку з вчиненням нею злочину і свідчать про спрямування її волі та про її ставлення до суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Ознаками суб’єктивної сторони злочину є: вина, мотив злочину, мета злочину.

· Об’єкт злочинуце охоронювані кримінально-правовими нормами суспільні відносини та соціальні блага, на які посягає злочин.

· Суб’єкт злочинуфізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці з якого відповідно Кримінального кодексу України може наставати кримінальна відповідальність.

Усі ці разом узяті елементи (об’єкт і об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона) утворюють склад злочину. Відсутність кожного із них руйнує поняття «злочин». Відповідальність за діяння наступає тільки тоді, коли є склад злочину. І це передбачене законом. Особа, яка вчинила діяння, притягується до відповідальності тільки на підставі закону.

Не можна регулювати поведінку людей, не встановлюючи й не оцінюючи відповідальності за вчинки. Визнання особистої відповідальності було б позбавлене всякого змісту, якби воно не було викликано потребою регулювати суспільні відносини у певному напрямку, згідно встановленим цілям. Кожний учинок завжди повинен якось оцінюватися. Кримінально-правова оцінка того або іншої діяння (дії або бездіяльності) - це результат відношення держави до оцінюваного факту. Саме правильність кримінально-правової оцінки діяння (дії або бездіяльності) допомагає людям коригувати свою поведінку, із урахуванням суспільних потреб. Головним чином індивідуальна поведінка регулюється правом. Тут переслідується мета не допустити вчинення злочину.

Названі ознаки злочину входять в основу правової природи діяння. Але це зовсім не означає протиставлення соціальній природі злочину. Зрозуміло, що правові ознаки не вичерпують усіх соціальних властивостей злочину. З одного боку, його соціальна оцінка є похідній від юридичної, коли мова йде про протиправність, провину, відповідальність і т.д. З іншого боку, вона займає провідне місце, коли характеризуються причини й умови злочину, особа, що вчинила це діяння, і т.д. Оцінюючи ж злочин у цілому, необхідно мати на увазі його соціально-правову природу, взаємозв’язок юридичного й соціологічного. Ці обставини визначають кримінологічний підхід до вивчення злочину. Важливо звернути увагу на два моменти. Насамперед, з юридичної точки зору кримінологічний підхід виключає необхідність розробки спеціального поняття злочину. Поняття, дане кримінальним правом, містить у собі всі правові ознаки, що є для кримінології істотними. По-друге, із соціологічної точки зору кримінологічний підхід припускає аналіз злочину як реального суспільного явища. Поняття злочину при цьому виноситься за рамки, обкреслені кримінальним правом. Тому в якості істотної й обов’язкової умови потрібне дослідження соціального утримування злочину і його взаємозв’язків.

Як ці два питання пов’язані із кримінологією? У першому випадку злочин розглядається як кримінально-правова проблема, а у другому - як специфічно соціальна. Другий аспект у кримінології переважає. Даний аспект виникає у кримінології у зв’язку із поясненням наступних питань: чому людина, що включена у систему цінностей, норм, заборон і тому подібних категорій сучасної йому культури, все-таки вчиняє злочин усупереч цим велінням і заборонам; які повинні бути створені умови, щоб людей, що виявились у конфліктній ситуації, і які не у змозі знайти вихід, залишаючись у межах соціальних, моральних і правових норм? Перше питання розглядається у кримінології у зв’язку із особою-злочинця, причинами й умовами злочину, злочинної поведінки особи. Розв’язання другого питання має велике значення для профілактики антигромадської поведінки, зокрема злочинної.

Кримінологічне дослідження злочину передбачає вивчення й особи, що вчинила діяння. Поняття «діяння» і «діяч» із погляду на їх соціальну сутність спільні. Тому не можна говорити, що злочин завжди небезпечніше правопорушника або навпаки. Немає злочину без особи, так само як особи злочинця без злочину. Небезпека їх, отже, із позицій кримінологічної науки така ж сама. У злочині проявляється взаємозв’язки між особистістю й суспільством. Неповага до соціального порядку встановлює прямий й безпосередній зв’язок між діянням і діячем. У цьому зв’язку протиріч немає. Вони, як трактує кримінологія, виникають у результаті неповаги до соціального порядку злочинця, що проявляється його злочином.

Явища й процеси, розглянуті на рівні суспільства, не тотожні процесам, відповідним до індивідуальної життєдіяльності членів суспільства. Ці рівні характеризуються своїми особливостями. Кожний окремий злочин конкретний і індивідуальний, тому терміни «окремий злочин» і «конкретний злочин» уживаються як синоніми. Але злочин, як і будь-який людський учинок, являє собою результат взаємодії індивідуальних властивостей особистості й об’єктивної (зовнішньої для індивіда) ситуації, у якій людина формує свою поведінку. Такою зовнішньою об’єктивною ситуацією для злочину, якщо говорити у самому загальному плані, є соціальне середовище, суспільство. Злочинність, складовими якої є окремі індивідуальні злочинні акти, продукує явище, яке гостро відрізняється від складових його частин (ціле завжди є чимось більшим, ніж сума його частин). Це явище об’єктивно існує у суспільстві. Саме кримінологія ставить перед собою питання: «Чому ж відрізняється злочинність від окремого злочину? Як пояснити те положення, що взятим поодинці явищам притаманні одні властивості, але якщо їх же розглядати у цілому, властивості цього цілого стають іншими, відмінними від властивостей складових даних цілих частин? Відповідь на ці питання виглядає так: якщо кожний окремо взятий злочин міг відбутись, а міг й не відбутись, міг бути, а міг й не бути, інакше кажучи, розглядається як випадкове явище, як соціальний факт, то сукупність таких фактів не тільки може, але на даному щаблі розвитку суспільства й повинна існувати. Конкретна людина може вчинити, а може й не вчинити злочин. Злочинність же як явище існує тому, що люди все-таки вчиняють злочини. Мова йде про те, що злочинність у цілому є явище закономірне для конкретних умов конкретного суспільства. Саме таке розуміння співвідношення злочинності й злочину лежить в основі кримінологічного вчення.

Кримінологія трактує злочин як одиничний вчинок. Злочинність - це масове явище. Дане явище також можна розглядати в якості індивідуального об’єкта, але вже більш високого рівня. Злочинність у порівнянні зі злочином припустимо представляти як індивідуальний об’єкт вищого рівня. Індивідуальний об’єкт нижчого рівня (злочин) розглядається як категорія випадкова. Конкретні злочини, з яких складається злочинність, відбуваються незалежно одне від іншого й носять випадковий характер. Індивідуальний же об’єкт вищого рівня (злочинність) — категорія необхідна. Злочинність характеризується цілісністю й складністю, множинністю й різноманітністю зв’язків з іншими соціальними явищами. У всім цьому й проявляється якісна відмінність між злочином і злочинністю. Злочин - це окреме, а злочинність — загальне. Отже, злочинність (як загальне) існує лише в конкретних злочинах (в окремому). Тому вивчення злочинів є якоюсь мірою пізнання злочинності. Але це не означає, що злочин можна зрівнювати зі злочинністю. Це не дві різні по величині, але схожі, а тим більше однакові явища. Злочин ніколи не буває просто зменшеною у багато разів копією злочинності. Злочинність має самостійну форму руху. При цьому проявляються такі зв’язки з іншими явищами, які нехарактерні для окремого злочину.

У кримінології, як вже зазначалося, злочинність являється центральною проблемою. Слід зазначити, що у кримінології існує досить багато понять, визначень злочинності. У даній лекції ми будемо намагатись визначити таке негативне соціальне явище як злочинність, виходячи з її характеристик і основних ознак.

Розглянемо основні ознаки злочинності.

1. Злочинність – явище соціальне. Соціальна обумовленість заперечує раніше існуючу уяву про те, що злочинне зерно зараннє закладене у самій людині або категоріях людей, виділених по фізичним, біологічним, расовим та іншим ознакам. Соціальна обумовленість пояснюється тим, що злочинність породжується самим суспільством. Вона соціальна тому, що являється результатом існуючих у суспільстві протиріч. Це свідчить про те, що зміни злочинності знаходяться у безпосередній залежності від стану суспільства та процесів, які відбуваються у ньому.

2. Виходячи з сутності злочинності, необхідно визначити її як особливий вид соціально відхиленої поведінки людей, що полягає у протиставленні і виборі індивідуально-особистісних інтересів і потреб вимогам суспільства – інтересам суспільства і держави, окремих соціальних груп або конкретних осіб, що порушує нормальне існування даної соціальної системи і негативно характеризує стан суспільства.

3. Злочинність – явище історично мінливе. Об’єктивний характер злочинності корегується суб’єктивним поглядом законодавця, так як злочинність безпосередньо змінюється з розвитком суспільства.

4. Злочинність – явище масове, так як проявляється у сукупності злочинів. Отже, вона може бути порахована і виміряна. Загальне поняття злочинність висвітлює відповідну соціальну реальність, яка не зводиться до сукупності злочинів. Як особливий вид соціальної поведінки, що порушує нормальне функціонування суспільства, злочинність існує в окремих злочинах і проявляється у сукупності одноразових злочинних посягань. Але як соціальне явище, яке негативно характеризує суспільство, злочинність не вичерпується тим, що притаманно окремим злочинам, і одночасно включає в себе не всі ознаки кожного окремого злочину, а лише ті, які висвітлюють сутність відповідного діяння – його суспільну небезпеку, антисоціальність, протиставлення індивідуально-особистісного загальноприйнятому суспільному.

5. Злочинність – кримінально каране діяння. Згідно ст.11 КК України «злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину», а злочинність складається із сукупності діянь, що містять ознаки злочинів, а також осіб, які їх вчинили, на певній території за певний проміжок часу.

Необхідно зазначити, що з кримінально – правової точки зору злочин розглядається як самостійно вчинений людиною акт, який порушує кримінальний закон. При цьому увага тут зосереджується на юридичному аналізі злочину : об’єкт, суб’єкт, об’єктивна сторона, суб’єктивна сторона. Кримінально правовий аналіз злочину дозволяє визначити систему ознак, необхідних і достатніх для визнання того, що особа вчинила діяння, передбачене відповідною нормою кримінального закону, і підлягає кримінальній відповідальності. Кримінологічний підхід направлений перш за все на виявлення причин і умов злочину, особливостей характеристики особи, що вчинила злочин, соціальних наслідків злочину.

6. Злочинність – явище самодетермінуюче іншими словами обумовленість злочинності внутрішньо властивими їй як системно-структурному утвору зв’язками й залежностями, які підтримують або підсилюють її відтворення у конкретних умовах місця й часу.

Отже, злочинність – це соціально-правове, масове, історично мінливе, суспільно небезпечне, протиправне, кримінально каране явище, що складається із сукупності злочинів і осіб, які їх вчинили, на певній території за певний проміжок часу та характеризується кількісними і якісними показниками. Як явище самостійне і специфічне злочинність являє собою досить стійке системно-структурне утворення з різноманітними внутрішніми та зовнішніми зв’язками.

У кримінології виділяють дві групи характеристик злочинності[10]:

1) зовнішні, що показують як вона функціонує у суспільстві, вражає ті або інші його структури :

- загальна розповсюдженість. Саме з цієї характеристики починається вивчення злочинності. Розповсюдженість встановлюється виходячи з загальної кількості зареєстрованих злочинів протягом року або загальної кількості виявлених осіб, що вчинили злочини на певній території за певний проміжок часу;

- мотивація. Мотиваційна характеристика злочинності встановлюється шляхом виокремлення різних мотивів і виявлення кількості зареєстрованих злочинів за цими мотивами, наприклад умисних, необережних, корисливих, насильницьких та інших. У залежності від з’ясування мотивів, за якими вчиняються злочини, значно простіше застосовувати профілактичні заходи, а також, вивчаючи конкретні злочини і узагальнюючі інформацію про те, де, ким і коли вони вчиняються, що їм сприяє, які мотиви спонукають винуватців до їх вчинення і що вони самі собою являють, ми отримуємо інформацію про ті соціальні умови з якими пов’язана така анти суспільна поведінка;

- соціальна направленість. Ця характеристика встановлюється за об’єктом злочинного посягання. Наприклад у діючому Кримінальному кодексі України виділяють 20 видів злочинів, а у кримінології традиційно виділяють транснаціональну (міжнародну) злочинність, злочинність проти особи, її прав і свобод, злочинність проти власності, насильницька злочинність та ін. Вивчення соціальної спрямованості злочинів потрібно для того, щоб дослідити якого роду об’єкти потребують посиленого захисту з боку держави;

- суспільна небезпека. Дуже необхідна характеристика для вивчення злочинності. Вона визначається за допомогою визначення співвідношення зареєстрованих злочинів різного ступеня тяжкості у загальній кількості злочинів згідно з КК України (ст. 12 КК України «залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі»). Деякі кримінологи, наприклад В.М. Коган[11], характеризуючи соціальний зміст злочинності, розглядає суспільну небезпеку не злочинності, а окремого злочину. Взагалі суспільна небезпека злочинності проявляється, крім окремих злочинів, ще у тому наскільки вона: порушує спокій у суспільстві; викликає у громадян невпевненість, тривогу, небезпеку; вимагає значних матеріальних, організаційних витрат і засобів для боротьби з нею. Злочинність може сомовідтворюватись, фактором свого існування вона заражає і втягує у злочинність нестійких осіб;

- соціально-територіальна, соціально-групова, соціально-галузева розповсюдженість. Вивчення даних характеристик дозволяє проаналізувати ступінь втягування у злочинну діяльність представників різних соціальних груп і прошарків населення, а також розповсюдженість злочинних діянь виходячи з території і кількості населення, яке на ній проживає.

2) внутрішні:

- організованість. Дана характеристика застосовна до злочинів, що вчинюються групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією (ст. 28 КК України);

- активність. Вона проявляється у тому, що злочинці, як правило, будучи не покараними, не зупиняються на вчиненні одного злочину, а продовжують займатись злочинною діяльністю, вчиняючи нові і нові злочини (кримінальний професіоналізм);

- стійкість. Як зазначають деякі науковці, що стійкість злочинності – це невід’ємний факт її існування у будь-якій державі, на будь-якому історичному відрізку часу (кримінологічний рецидив).

Як ми вже зрозуміли, злочинність складається з конкретних злочинів, вчинених на території держави за визначений проміжок часу. Можна констатувати, що між злочинністю й злочинами взаємодія відбувається за закономірностями цілого й частини, загального й одиничного, системи і її елементів.

Злочинність - цілісна низка окремих злочинів, що групуються за видами злочинів і контингентів учасників, наприклад злочинність неповнолітніх, жіноча, рецидивна, організована і т.д. Тому поняття «злочинність» за своїм змістом ширше поняття «окремий злочин».

Щодо класифікацій злочинності то їх дуже багато. І тому ми зупинимось на особливо значущих:

- за учасниками злочинність поділяється на злочинність: неповнолітніх, жіночу, рецидивну, організовану тощо;

за характером реєстрації і соціального впливу на злочинність (за В.В. Лунєєвим[12]) виділяють її наступні види:

1) фактична злочинність – сукупність злочинів на певній території за певний проміжок часу.

2) явна злочинність – сукупність злочинів, факт вчинення яких став відомим державним органам або суспільству.

3) зареєстрована злочинність – сукупність злочинів, інформація щодо яких надійшла у правоохоронні органи і які зафіксовані у відповідності з встановленими правилами.

4) розкрита злочинність – сукупність злочинів щодо яких є вирок суду.

Дана класифікація видів злочинності дозволяє краще розібратися в наступних складних питаннях даної теми.

 





Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 809; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ‚аш ip: 54.81.72.117
Генерация страницы за: 0.218 сек.