Тема 19

ПЛАН

ТЕМА 18

ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ ТА ЙОГО ЧИННИКИ. ЕКОНОМІЧНІ ЦИКЛИ

1. Економічне зростання, його зміст і типи.

2. Теорії і моделі економічного зростання

3. Економічні цикли: сутність, види. Економічні кризи

1. Економічне зростання, його зміст і типи

Сутність поняття “ економічне зростання ” можна визначити як кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів виробництва (товарів, послуг) та його основних факторів, що знаходять свій вираз і в комплексному вдосконаленні соціально-економічних відносин у суспільстві. Під цим терміном прийнято розуміти лише збільшення обсягів, товарів і послуг, створених за даний період.

Виокремлюють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично при збереженні незмінними їх попередніх техніко-технологічних параметрів.

Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціональнішого використання всього виробничого потенціалу.

Як відхилення від закономірного процесу економічного зрос­тання в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип розвитку, для якого характерне довготривале зниження обсягів суспільного виробництва.

Аналіз змісту рушійних сил економічного зростання починається з розгляду відтворення суспільного виробництва як безперервного процесу виробництва.

Рушійними силами економічного прогресу, як і кожного іншого динамічного піднесення є суперечності. Співіснування двох взаємосуперечливих сторін, їх боротьба становлять сутність діалектичного розвитку. Узагальненою основою і рушійною силою виробництва є його суперечлива взаємодія зі споживанням. Економічні потреби породжують ідеальний образ продукту. З точки зору економіки та сучасної західної навчальної літератури дана суперечність (ресурси — потреби) трактується як аксіома стосовно невідповідності безмежних економічних потреб обмеженим виробничим ресурсам.

У сфері економічних відносин потреби набувають форми економічних інтересів і стимулів. Економічні інтереси – це спонукальні мотиви господарської діяльності людей (як господарюючих суб’єктів), які зумовлені їх місцем у системі відносин власності та наявній системі потреб. Сутність інтересів: інтерес— це форма прояву потреб. Тому інтереси виступають потужним “двигуном” економі­чного розвитку, образно кажучи, формують ту “пружину”, яка “каталізує” і приводить до руху весь економічний механізм.

При всій різноманітності (як і схожості) індивідуальних уподобань, запитів та цілей у дрібного виробника — одні інтереси, у найманого працівника — інші, у підприємця-капіталіста —- треті.

Тобто, аналізуючи рушійні сили економічного розвитку, по­трібно враховувати вплив таких факторів, як стан суспільної сві­домості та рівень розуміння народними масами об'єктивних проблем і напрямів економічної динаміки, культуру праці та спіл­кування, пануючі морально-етичні, релігійні установки, а також національні традиції.

Визначальну роль в обумовленості (детермінації) як типів, так і темпів економічного зростання відіграє процес нагромадження капіталу. Процес нагромадження капіталу – це суттєві зміни в структурі капіталу, пов'язані з нау­ково-

технічним прогресом. З впровадженням у виробництво до­сконаліших машин, обладнання та технологій збільшується кіль­кість матеріально-речових засобів з розрахунку на одного пра­цюючого, тобто зростає технічна будова капіталу. Де вимагає відповідного підвищення кваліфікації працівників, розвитку їх професіоналізму. При цьому зростають продуктивність праці та ефективність виробництва.

Норма нагромадження (виражена у процентах) характеризує відношення між часткою чистого доходу (прибутку), яку госпо­дарюючий суб'єкт (підприємець, фермер, держава) спрямовує на розвиток виробництва або будь-якої власної справи, до загальної суми отриманого ним прибутку (доходу). Норма нагромадження — це відношення фонду чистого на­громадження (тобто інвестицій, що йдуть на розширення виробництва) до загального обсягу національного доходу, створе­ного за відповідний період.

Процес нагромадження капіталу органічно пов'язаний з про­цесами заощадження та інвестування.

Інвестиції — це сукупність витрат, що реалізуються у формі довгострокових вкладень капіталу в різні галузі та сфери економіки. Головною метою інвестування є одержання в перспективі більшого підприємницького доходу, прибутку, процента, ренти.

Виокремлюють фінансові та реальні інвестиції. Фінансові інвестиції в основному складають вкладення, в цінні папери (акції, облігації та ін.), що випускаються приватними компаніями або державою.

Вкладення в основний капітал і на приріст матеріально-вироб­ничих запасів називають реальними інвестиціями .. Особливістю сучасної підприємницької діяльності є те, що переважну більшість становлять приватні інвестиції.

Ефективність нагромадження характеризується коефіцієн­том приросту капіталомісткості, який розраховується як відно­шення валових інвестицій в основний капітал до приросту вало­вого національного продукту за відповідний (той самий) період у незмінних (базових) цінах.

До основних факторів економічного зростання, як відомо, належать: капітал, земля (у т. ч. природні ресурси), праця (функція трудових ресурсів)," а також підприємницькі здібності. В основі сучасного, типу економічного зростання лежить поглиблення науково-технічної революції.

Революційна форма НТП, тобто HTP, — це швидкий перехід масового виробництва на якісно нові науково-технічні і технологічні принципи функціонування. Головною особливістю сучасного етапу НТР є зрощування нових індустріальних технологій з мікроелектронікою га комп'ютерною технікою.

Сучасна HTР— складне, багатопланове явище. В узагальне­ному вигляді можна виокремити три важливих її складових, які органічно пов'язані.

По-перше, НТР — це глибокий процес інтеграції науки і ви­робництва, для якого характерно перетворення виробництва еко­номічних благ на специфічний «технологічний цех науки».

По-друге, зміст поняття «науково-технічна революція» включає і принципові зміни в підготовці кадрів.

По-третє, важливою складовою НТР є кардинальні зміни в організації виробництва, праці та системі управління цими процесами.

2. Теорії і моделі економічного зростання

В економічній літературі відома модель Харрода—Домара. В ній автори враховують як єдиний фактор економічного зро­стання лише капітал. Тобто це — однофакторна модель. Вихідною умовою такої посилки в авторів є те, що капітал як фактор неначе «вбирає» в себе потенції решти вироб­ничих факторів.

Ця модель базується на ряді припущень (абстракцій). Так, пе­редбачається, що: задіяні всі фактори виробництва; зберігається рівновага попиту і пропозиції та рівні їх приростів: залишаються постійними співвідношення між заощадженнями (S) та Інвестиці­ями (І). На практиці це далеко не так.

Формула, (рівняння) Харрода—Домара має такий вигляд:

де G — темп економічного зростання;

С — відношення капіталу до випуску продукції (національно­го доходу), тобто коефіцієнт капіталомісткості;

S — частка заощаджень у національному доході.

Таким чином, знаючи основні економічні параметри (національ­ний капітал, національний дохід та їх співвідношення, розміри чи­стих заощаджень та інвестицій), можна прогнозувати приблиз­ні темпи зростання економіки на перспективу.

Так, раціональне співвідношення між працею і капіталом, у разі їх зміни_, розраховується за допо­могою виробничої функції, в основі якої — найкращий варіант граничної продуктивності кожного із залучених факторів. Це виражається такою формулою:

Q= f (L,K,N),

де Q — обсяг виготовленої продукції (національного доходу);

L — сукупні витрати праці;

К — вкладений капітал;

N— земельні ресурси.

На основі виробничої функції американські економіст П. Дуглас і математик. Х. Кобб побудували двофакторну модель зростан­ня економіки, в якій продемонстрували пряму залежність між об­сягом (результатом) виробництва і величиною виробничих затрат.

Модель Кобба — Дугласа виражається такою формулою

Q= f(L,K).

Згідно з даною формулою при Збільшенні затрат праці і.капіталу на х % обсяг продукції (національного доходу) зросте також на х процентів.

Були запропоновані моделі, які враховували умови, що впливають на ступінь взаємозамінюваності факторів та їх диференціацію, а також на еко­номічне зростання прямо та опосередковано. Багатофакторні моделі (наприклад, розрахунки факторів економічного зростання американського економіста Е. Денісона).

Цілий ряд моделей побудовано на обґрунтуванні рівняння по­питу, пропозиції та динамічному їх збалансуванні, де останнє ви­значається динамікою капітальних вкладень, які утворюють нові виробничі потужності та нові доходи.

Важливо звернути увагу і на універсальну модель В. Леонтьєва, яка дістала назву «затрати—випуск». Її автор проаналізував систему взаємозалежностей в економіці як єдиного цілого на основі таблиці міжгалузевого балансу.

Теоретична модель «затрати—випуск» стала основою для побу­дови міжгалузевої моделі економіки США, а також набула поши­рення в інших країнах.

На початку 70-х років у західній літературі була висунута так звана концепція нульового економічного зростання. Суть проблеми полягає в тому, що у повоєнні десятиліття істотно посилились негативні наслідки швидкого економічного зростання, оскільки воно значною мірою пов’язано із залученням і переробкою дедалі більшої_ кількості сировинних ресурсів. Сировина стає дефіцитнішою, а потреби в ній безперервно зростають. За існуючих тенденцій за­лучення природних ресурсів у виробництво людство скоро дійде до межі, за якою йому загрожує глобальна катастрофа: висна­ження природних ресурсів, економічні катастрофи та погіршення якості життя в цілому. В зв'язку з цим потрібно свідомо обмежу­вати темпи економічного розвитку.

Найбільш концентровано і комплексно характеризує економічне зростання показник продуктивності суспільної праці, що визначається як відношення (у грошовій формі) випуску продукції (в масштабах країни — національного доходу) до затрат живої праці. Зворотний показник продуктивності праці - це трудомісткість праці. Він показує, скільки необхідно суспільству затратити праці, щоб виготовити одиницю продукції. Близький, до них показник інтенсивності праці, який характеризує затрати праці за одиницю часу.

3. Економічні цикли: сутність, види. Економічні кризи

Функціонування ринкової економіки, як і будь-якої економічної системи, не є рівномірним і безперервним. Еконо­мічне зростання час від часу чергується з процесами застою та спаду обсягів виробництва, тобто зниженням усієї економічної (ділової) активності. Такі періодичні коливання свідчать про цик­лічний характер економічного розвитку.

Циклічність — це об'єктивна форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого. Інакше кажучи, це закономірний рух від однієї макроекономічної рівноваги в масштабі економіки в цілому до іншої.

За своїм змістом циклічність досить багатоструктурна. З точки зору довготривалості виокремлюють кілька типів економічних циклів: короткі (2—3 роки), середні (близько 10 років) та довгі (40—60 років).

Оскільки характерна риса циклічності — це рух економіки не по колу, а по спіралі, то вона є формою прогресивного її розвитку. За сучасних умов циклічність можна розглядати як один зі способів саморегулювання ринкової економіки.

У теорії цикл трактується як період розвитку економіки від початку однієї кризи до наступної. Економічний цикл (у класич­ному трактуванні) включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке знаходить своє остаточне відображення у новій кризі. Прояви економічних циклів можна побачити за рядом ознак — показників економічної акти­вності, основними з яких є: рівень завантаженості виробничих потужностей; сукупні обсяги виробництва; загальний рівень цін; зайнятість населення (безробіття) та рівень його доходів; прибутки та курси акцій найбільших корпорацій; динаміка попиту на товари тривалого користування; інвестиції у нове будівництво тощо.

Головне значення має фаза кризи, яка починає і завершує цикл,

Криза — це різке порушення існуючої рівноваги внаслідок диспропорцій, що зростають. Відбувається скорочення попиту на товари, а також виникає надлишок їх пропозиції.

Депресія — це фаза циклу, яка виявляється в застої виробниц­тва. На цій фазі відбувається просте відтворення, виробництво не збільшується, проте й не зменшується.

Пожвавлення розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь на зростання попиту) і помітного ско­рочення безробіття. Поступово обсяг виробництва досягає попереднього найвищого рівня й економіка вступає у фазу піднесення.

Піднесення (зростання) — це така фаза циклу, коли обсяг ви­робництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами. Будуються нові підприємства, підвищується за­йнятість, активізується попит на капітальні й споживчі блага, до­ходи та прибутки, зростають ціни й процентні ставки, жвавішає комерційна діяльність, прискорюється обіг капіталу.

Обґрунтування чотирифазної структури циклу графічно подано на рис. де ОА— загальна лі­нія розвитку виробництва за значний період; Q — обсяг вироб­ництва; t — час; ВС — ламана лінія руху фаз циклу.

Мал. Фази економічного циклу

Органічна цілісність циклу виявляється в тому, що в кожній з його фаз формуються умови для переходу до іншої. Варто розрізняти два типи криз: кризи надвиробництва і кризи недовиробництва.

Існують різні точки зору щодо пояснення причин середніх економічних циклів:

циклічні коливання, зумовлені специфі­кою сфери обігу — незбігом у часі актів продажу товарів, послуг і оплати за них (проте це лише формальна можливість, а не реальна, причина);

• головна причина спаду — це суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів (К. Маркс, Ф. Енгельс та інші послідовники). Близько до цієї позиції стояли (ще до Маркса) й ті, хто економічний спад пояснював недоспоживанням значної маси людей, яке було ви­кликане недоліками розподілу (Дж. Гобсон, Г. Мальтус);
• цикл зумовлюється співвідношенням оптимізму і песимізму в економічній діяльності людей (В. Парето, А. Пігу);
• цикл — результат технічних нововведень, що вимагає зростання інвестицій, а останні й спричиняють піднесення виробниц­тва (Й. Шумпетер);
• циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і неста­чею інвестицій у виробництво (Дж. Кейнс);
• причиною циклів є невідповідність між грошовим капіта­лом і пропозицією (І. Фішер).

Довгострокові циклічні коливання в економіці вчені-економісти виявили ще в другій половині XIX ст. Одним з перших їх дослідників був англійський економіст У. С. Джевонс.

Особлива роль у розробці теорії довгих хвиль належить росій­ському вченому М.Д. Кондратьєву.

За цією теорією, по-перше, НТП розвивається хвилеподібне з циклами у 50—-60 років. По-друге, матеріальною основою довгих хвиль в економіці є структурне техніко-технологічне оновлення капітальних благ та підвищення професійно-кваліфікаційного рі­вня працюючих. По-третє, в структурі довготривалих циклів М. Кондратьєв виокремив два етапи, або дві фази розвитку, — висхідну і спадаючу.

Висхідна фаза довгого циклу — це період довгочасного підне­сення науково-технічного та економічного розвитку суспільства, який триває від 25 до ЗО років.

Спадаюча фаза довгого циклу — період зміни базисних техніко-технологічних засад виробничої системи. Такий період триває 20—25 років і для нього характерні перебудовчі процеси економічної структури, адекватної технологічному оновленню.

Таким чином, теорія довгих циклів акцентує на поясненні того, чому в економіці бувають тривалі періоди високої економіч­ної активності.

Щодо нашої країни, то її економіка перебувала і перебуває в глибокій економічній кризі, яка не є ні циклічною, ні довгохвильовою. Ми маємо спад, спричинений: по-перше, руйнуванням однієї соціально-економічної системи (адміністративно-командної) і формуванням іншої (ринкової); по-друге, порушенням колишнього єдиного народногосподарського комп­лексу у рамках СРСР (хоч і недосконалого за структурою та тех­нічно неякісного); по-третє, практичною некерованістю транс­формаційними процесами на макро- і мікрорівнях за умов, коли національна економіка тільки формується і паралельно йде про­цес державотворення.

ЗАЙНЯТІСТЬ, ВІДТВОРЕННЯ РОБОЧОЇ СИЛИ ТА ВІДПОВІДНЕ ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ.

ПЛАН

1. Зайнятість населення і регулювання її в сучасних умовах

2. Проблеми зайнятості та відтворення робочої сили

3. Ринок робочої сили

1. Зайнятість населення і регулювання її в сучасних умовах

Формування сукупного працівника є закономірністю історичного розвитку особистого фактора виробництва.

Сукупний працівник виникає і функціонує як соціально-еконо­мічна і техніко-організаційна єдність робітників, які органічно вза­ємопов'язані та створюють єдиний виробничий механізм у процесі вироблення кінцевого продукту.

Трудовий потенціал — це потенціал робочого часу населен­ня. Йому властива сукупність кількісних і якісних суспільно корис­них характеристик, які визначаються рівнем розвитку того чи іншого регіону_, його господарськими, історичними, демографічними, етнічними особливостями. Трудовий потенціал – це маса всіляких можливих ресурсів праці, що визначаються чисельністю всіх працездатних людей і тих, які наближаються до цієї категорії.

Складовою частиною трудового потенціалу суспільства є населення, зайняте як у виробничій так j невиробничій сферах: люди працездатного віку, зайняті домашнім господарством, навчанням, військовою службою; працездатні пенсіонери та деякі інші.

Трудовий потенціал населення країни як складне поєднання фізичних здібностей, знань, досвіду, духовних і моральних цінно­стей, культурно-національних настанов, звичаїв і традицій містять два основних компоненти:

· професійно-кваліфікаційну підготовленість населення, що ґрунтується на певному загальноосвітньому рівні,

· готовність і здатність працівників до продуктивної праці, що визначається їх ціннісними орієнтаціями і трудовою мотивацією.

На відміну від трудового потенціалу до трудових ресурсів належать ті, хто не лише є носієм робочої сили, здатним працювати, а й реалізує цю здатність у суспільному виробництві згідно з чинним законодавством у певних вікових межах.

До складу сукупного працівника входять не тільки ті, які безпосередньо діють на предмет праці, а й ті, що зайняті розумовою працею, беруть участь в управлінні, плануванні й організації суспільного виробництва, тобто виконують певну його функцію.

Таким чином, структуру сукупного працівника визначається структурою національної економіки, ступенем розвитку й проникнення науки у виробництво, процесами комбінування і спеціалізації праці тощо.

Основними тенденціями розвитку сукупного працівника є підвищення й удосконалення загальноосвітнього і загальнокультурного рівня, професійно-кваліфікаційної підготовки, підвищення про­дуктивності праці.

Умовою реалізації сукупним працівником своїх здібностей і функцій є зайнятість. Зайнятість — це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить їм доход у грошовій чи іншій формі. Вона характеризується системою економічних відносин з приводу забезпечення громадян робочими місцями та визначення форм участі в суспільному господарстві з метою одержання засобів до існування.

Повна зайнятість є важливим фактором соціального захисту населення в трудовій сфері. Повна зайня­тість означає використання всіх придатних для цього ресурсів і

характеризується достатністю робочих місць для тих хто потребує оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатний працювати. Слід мати на увазі ступінь раціональності зайнятості, на який впливають технічні, соціальні та економічні фактори.

Раціональність зайнятості визначають суспільно корисний характер трудової діяльності; оптимальна структура народного господарства, що забезпечує розподіл суспільної праці згідно з існуючими індивідуальними та суспільними потребами та рівнем розвитку про­дуктивних сил; забезпечує раціональність зайнятості, є кількісна і якісна відповідність роботи і робітника, структури робочих місць і трудових ресурсів.

Повнота і раціональність у комплексі визначають ефективність зайнятості, тобто забезпечуваний нею оптимальний соціально-економічний результат в певний час і за конкретних умов.

Система показників ефективної зайнятості населення включає рівень трудової участі населення, що відображає частку працездатного населення, залученого в різні форми та види економічної ді­яльності; розподіл робочої сили за галузями та сферами господарювання; фондо - і енергоозброєність робітників; організацію тру­дового процесу, що визначається розстановкою та використанням робочої сили безпосередньо на робочих місцях.

Перехід до ринкових відносин в Україні потребує нової кон­цепції зайнятості та ефективного відтворення трудового потенціа­лу в кожному регіоні, орієнтації не на «усереднену» людину, а на конкретні соціальні та демографічні прошарки населення.

Регіональні особливості зайнятості визначаються системою по­казників, основними серед яких є:

· частка працездатного населення (в кількісній і якісній оцінці) в структурі населення регіону;

· регіональний рівень безробітних;

· виробництво ВНП на одного працюючого в регіоні;

· рівень заробітної плати, сукупного доходу на одного зайнятого в регіоні; показники міграційних процесів (місто — село; між регіонами; в середині галузей і сфер зайнятості регіону).

2. Проблеми зайнятості та відтворення робочої сили

Важливими проявами макроекономічної нестабільності, найгострішим соціальним лихом сучасної економіки є високий рівень безробіття і високі темпи інфляції.

Особливе місце в системі функціонування сукупного працівни­ка займає безробіття. Багато представників різних напрямів економічної думки вважають безробіття центральною проблемою сучасного суспільства. Воно є невід’ємним атрибутом ринкової економіки. На сьогодні, за даними ООН, близько 800 млн. чол., тобто практично кожний третій працездатний у світі, не має роботи взагалі або має випадковий чи сезонний заробіток. Чим нижчий рівень соціально-економічного розвитку країни тим вищий рівень безро­біття, і навпаки.

Приховане безробіття має місце, якщо кількість працівників на виробничих дільницях перевищує об'єктивно потрібну. Серед поширених форм прихованого безробіт­тя — вимушені виробничі простої з технологічних причин, прогули і простої, пов'язані з недобросовісним відношенням робітників до праці.

Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатно­го віку, які з незалежних від них причин не мають підходящої роботи, заробітку (трудового доходу), зареєстровані у державній службі зайнятості та отримують відповідну грошову допомогу, дійсно шу­кають роботу та здатні приступити до неї.

Безробіття характеризується двома основними показниками: рівнем і тривалістю.

Рівень безробіття обчислюється як частка офіційно зареєстро­ваних повністю безробітних від кількості самостійного працездат­ного населення (такого, що живе переважно на доходи від своєї праці):

Рівень безробіття характеризується незадоволеним попитом на робочі місця. Для його оцінки треба знати не тільки кількість людей позбавлених роботи, а й те протягом якого часу вони перебувають у такому стані тобто тривалість безробіття.

Розрізняють природне і вимушене безробіття. Природне безро­біття є добровільним і фрикційним.

Добровільне безробіття виникає внаслідок того, що робітники не хочуть працювати за пропоновану їм заробітну плату, але стали б до роботи, якби вона була вищою

Фрикційне безробіття пов'язане з постійним рухом населення з одного регіону в інший, зі зміною професій. Для нього характерний стан пошуку або чекання роботи в недалекому майбутньому.

Мал. Потоки на ринку робочої сили

Західні економічні школи дотримуються різних поглядів на суть та причини безробіття. Так, класичний аналіз не вбачає у безро­бітті серйозної економічної проблеми, оскільки причиною його вва­жає надто високу заробітну плату, а в умовах вільного ринку такий стан довго зберігатися не може.

Кєйнсіанський підхід до розуміння проблеми вбачає причини безробіття у недостатньому сукупному суспільному попиті. Держа­ва, підвищуючи доходи або знижуючи податки, може збільшити в економіці сукупний попит, що зумовить зростання попиту на робочу силу, а це, в свою чергу знизить рівень безробіття.

Варто розрізняти незайняте і безробітне населення. Основні потоки на ринку робочої сили, які формуються з тих, хто належить до складу робочої сили 1; належить до складу робочої сили 2; відмовився від пошуків роботи 3; зазнав невдачі в.пошуках роботи 4; втратив роботу 5; шукав і знайшов її 6; закінчив працювати пенсіонери, інваліди) 7; отримав роботу (мал.)

Свобода, вибору виду і місця діяльності є об’єктивною передумовою фрикційного безробіття.

Вимушене безробіття зумовлене перепадами ринкової кон'юн­ктури і різниться своєю тривалістю. Воно виникає в умовах не­гнучкої ціни робочої сили за наявності фіксованої заробітної пла­ти.

Вимушене безробіття буває сезонне, технологічне, конверсійне.

Сезонне безробіття виникає внаслідок сезонності праці в деяких галузях (сільське господарство, будівництво, туризм тощо). Технологічне безробіття пов'язане з ліквідацією робочого місця внаслі­док модернізації, раціоналізації виробництва. Конверсійне безробіття пов'язане із скороченням галузей воєнно-промислового комплексу та перепрофілюванням.

Конверсійне і технологічне безробіття є проявом структурного безробіття яке охоплює тих працівників, чия кваліфікація, навич­ки і вміння не можуть бути використані на нових робочих місцях. Передумовами структурного безробіття є зміни у структурі суспільного попиту на робочу силу внаслідок науково-технічних, технологічних зрушень і зміни у структурі споживчого попиту.

Крім фрикційного та структурного безробіття розрізняють циклічне безробіття, зумовлене економічною кризою, спадом виробництва. Коли сукупний попит на товари і послуги зменшується, зайнятість скорочується, а рівень безробіття зростає, тобто циклічне безробіття пов'язане з дефіцитом попиту.

Природна норма, рівень безробіття характеризує найкращий для економіки резерв робочої сили, спроможний швидко здійсню­вати міжгалузеві та міжрегіональні переміщення залежно від попи­ту на робочу силу і потреб виробництва.

Основними рекомендаціями, спрямованими на зниження без­робіття, є:

· макроекономічна політика, спрямована на скорочення бюджет­ного дефіциту, стримування інфляції та підтримання попиту;

· удосконалення системи освіти і підготовки кадрів;

· ліквідація бар'єрів, що заважають створенню чи розширенню підприємств;

· удосконалення системи заходів щодо створення і розповсюджен­ня технології; гнучкість в питаннях заробітної плати;

· зміни в законодавстві, які б не перешкоджали вільному найму на роботу;

· гнучкість в питаннях вільного часу;

· розробка політики, спрямованої на підвищення рівня зайнятості, а не на підтримку безробіття;

· зміни системи соціального забезпечення в напрямі стимулюван­ня працевлаштування.

На лютий 2003 року 1,4 млн. громадян України знаходяться на обліку в центрі зайнятості і рівень безробіття складає приблизно 4% від працездатного населення.

Система заходів щодо регулювання безробіття в Україні включає:

· розвиток розгалуженої системи державної служби зайнятості,

· професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів; надання підприємцям субсидій, премій та податкових пільг для найму додаткової робочої сили або переведення частини працівни­ків на скорочений робочий день;

· державну підтримку нетрадиційним сферам зайнятості;

· стимулювання підприємців до навчання, перекваліфікації й по­дальшого працевлаштування додаткової робочої сили;

· залучення приватного (як вітчизняного, так й іноземного) капі­талу в райони зі стійким рівнем безробіття;

· регулювання можливості працевлаштування за кордоном, приєд­нання України до міжнародного ринку праці;

· стимулювання осіб, що отримують державну допомогу, до пошуку.робочих місць;

· збільшення кількості стажистів у системі професійної освіти;

· введення в дію запасів невстановленого устаткування та підви­щення коефіцієнта змінності його в цілому;

· заходи щодо квотування робочих місць для представників найуразливіших груп на ринку праці, безвідсоткові кредити, що на­даються безробітним, які започатковують власний бізнес;

· організацію регіональними або місцевими органами влади у кооперації з окремими підприємствами або закладами соціальних (громадських) робіт тощо.

Механізм соціальної допомоги безробітним становлять різні види компенсацій при втраті роботи; особливі гарантії працівникам, які втратили роботу в зв'язку зі змінами в структурі виробництва й організації праці; стипендії на час професійної підготовки та пере­підготовки виплати допомоги по безробіттю.

3. Ринок робочої сили

Важливу роль у формуванні структури і зайнятості сукупного працівника відіграє ринок робочої сили.

Ринок робочої сили — це суспільно-економічна форма руху тру­дових ресурсів, особливий, властивий розвинутим товарно-грошовим відносинам спосіб включення робочої сили в економічну систему. В умовах ринкової економіки робоча сила виступає як товар і в цьому схожа з іншими товарами, піддається економічній оцінці й оптимізації. Ринок робочої сили характеризується системою відносин між продавцями (власниками) робочої сили і її покупцями та відповідною інфраструктурою.

Головними суб'єктами ринку робочої сили є найманий праців­ник та роботодавець. Кожен з них має свою суспільну форму і розгалужену структуру. Систему суб'єктів ринку робочої сили до­повнюють посередники.

Принципи функціонування ринку робочої сили такі:

· кожен індивідуум має право і можливість вільно продавати свою робочу силу на засадах трудового найму за власним вибором і ба­жанням і за ринковою ціною на основі, контракту між робітником і наймачем;

· роботодавець (підприємець, виробничий колектив, держава тощо) сам вирішує, скільки і яких робітників йому наймати;

· робочі місця створюються і регулюються державою не більшою мірою ніж іншими роботодавцями.

Елементами інфраструктури ринку є:

· сфера регулювання заро­бітної плати (закони, нормативні акти, угоди, колективні договори, арбітражні органи) і компенсацій (допомоги по безробіттю та ін.);

· мережа кас і різні фонди; служба зайнятості і працевлаштування; система профорієнтації, професійної підготовки і перенавчання трудових ресурсів;

· профспілкові організації та спілки роботодавців тощо.

Важливими функціями ринку робочої сили є:

· забезпечення ра­ціоналізації виробництва і зайнятості, регулювання та раціональне розміщення трудових ресурсів;

· узгодження економічних інтересів в системі суспільного поділу праці тощо.

Формування, функціонування, розвиток ринку робочої сили підпорядковані загальним законам і тенденціям розвитку ринкової економіки.

Загальну модель функціонування ринку робочої сили подано на мал.

Пропозиція робочої сили характеризується чисельністю осіб, які потребують працевлаштування, і визначається кількістю годин ро­бочого часу, яку погоджуються надати носії робочої сили за умов певного рівня оплати праці.

Пропозиція робочої сили визначається рівнем заробітної плати, податковою системою, культурою і релігією, авторитетом профспі­лок тощо.

Попит на робочу силу – це платоспроможна потреба робото­давців щодо трудових послуг працівників певних професій і квалі­фікації. Попит на робочу силу крім потреб підприємців визначають сукупний попит в економіці, технічна оснащеність виробництва.

У ситуації, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї, з'являється надлишок робочої сили, тобто безробіття.

Різниця у співвідношенні попиту і пропозиції за професійно-кваліфікаційними, галузевими і статевовіковими групами зумовила поділ ринку робочої сили на ряд сегментів, що відрізняються пере­дусім ступенем забезпеченості робочими місцями та їх надійністю.

Формування ринку робочої сили в Україні в умовах переходу до ринкової економіки відображає загальносвітові тенденції розвитку цього процесу. Ускладнюють ситуацію на ринку робочої сили аномальний сплеск міграційних процесів як. наслідок загострення міжнаціональних відносин; конверсія, скоро­чення армії, передислокація військових частин; евакуація та пере­селення людей з територій, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС; зупинка підприємств через порушення економічних зв'язків і перебої у постачанні сировини, енергії, ком­плектуючих частин; необхідність здійснення широкої програми приватизації та роздержавлення економіки за короткий час.

Дата добавления: 2014-01-07