Тема 24

ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПЕРЕХІДНИХ ЕКОНОМІК

ПЛАН

1. Зміст перехідної економіки, закономірності її функціонування.

2. Моделі перехідної економіки та економічний устрій країн за умов формування соціально орієнтованої економіки

3. Роздержавлення і приватизація у постсоціалістичних країнах

1. Зміст перехідної економіки,

закономірності її функціонування

Сьогодні у світі існують три основні типи країн щодо системи господарювання. По-перше, це країни розвинутого ринкового господарства, в якому все більше зростає соціальна спрямованість; по-друге, країни ринкового господарства, що розвивається, де ще значне місце мають нетоварні відносини; по-третє, країни, що переходять від командно-адміністративної системи до ринкових відносин, серед яких знаходиться і Україна.

На нашу думку, саме соціальне орієнтоване ринкове господарювання при всіх позитивних і негативних реаліях є прогресивною формою розвитку людства. Воно стає домінуючим у розвинутих країнах, де поряд з товарно-грошовим ринковим механізмом широко розповсюджене державне регулювання економіки. Сьогодні у світі налічується понад 30 країн з більш-менш розвинутим соціальне орієнтованим ринковим господарством. Серед них існує певна диференціація. Приблизно у 20 країнах панують соціальне орієнтовані ринкові відносини більш високого рівня. Країни, що розвиваються (їх налічується понад 130), здійснюють перехід до такого типу господарювання.

Країни, що визволилися або що розвиваються, утворили особливу групу в ринковій підсистемі всесвітнього господарства після другої світової війни внаслідок розпаду та краху колоніальної системи.

До країн, що розвиваються, відносять молоді політично незалежні держави Азії, Африки та Латинської Америки, які досягли національної незалежності, державного суверенітету після другої світової війни, а також країни (в основному латиноамериканські – Аргентина, Бразилія, Мексика та ін.; азіатські – Непал, Таїланд та ін.; африканські – Ліберія), які хоча і досягли державної незалежності раніше або відстояли її, проте в економічному та політичному аспектах мають багато спільного з молодими країнами, що визволилися

В Азії налічується 39 країн, що розвиваються, серед яких 28 досягли політичної незалежності після другої світової війни. До азіатських країн, що розвиваються, належать усі держави ринкової підсистеми всесвітнього господарства, за винятком Японії та Ізраїлю, які є високо розвинутими країнами. В Африці знаходяться 52 країни, що визволилися, причому 49 з них відносяться до молодих незалежних держав, які досягли суверенітету в 60-70 –ті роки. В цілому на континенті до країн, що розвиваються, належать усі, крам ПАР. Латинська Америка представлена 33 країнами, що розвиваються, з яких 17 досягли державної незалежності після другої світової війни. В Океанії розташовано 9 країн, що розвиваються. В усій цій особливій групі країн світового господарства проживає понад половини населення Землі, і вони займають понад 60% території держав земної кулі.

Сучасне розуміння поняття “країни, що розвиваються”, на відміну від традиційного, більш містке. Одним з головних критеріїв тут є рівень розвитку товарно-грошових відносин у цілому і ринкової економіки зокрема. Групу держав, що розвиваються, поповнюють країни з нерозвинутою ринковою економікою – східноєвропейські, а також Китай, В’єтнам та ін.

Країни, що розвиваються, в традиційному їх розумінні мають спільні економічні риси:

· особливе місце у світовому господарстві. Особливість ця двояка. По-перше, ці країни виникли на периферії ринкової системи світового господарства; по-друге, у переважної більшості з них товарні форми господарювання нерозвинуті або слаборозвинуті;

· відсталість розвитку продуктивних сил. В економіці значної кількості країн переважають відстале сільське господарство, гіпертрофований розвиток експортного сектора, відсутність сформованого національного господарського комплексу;

· соціально-економічна відсталість, що проявляється в специфічній багатоукладності, якій притаманна перевага нетоварних форм господарювання;

· як прямий наслідок усіх попередніх соціально-економічних ознак країн, що розвиваються, для відносно широких верств населення цих країн характерний низький життєвий рівень.

Отже, в економіці країн, що розвиваються, діють дві підсистеми виробничих відносин – та, що змінюється (неринково-традиційна), і та, що змінює (ринкова). Аналіз усієї системи виробничих відносин буде неможливим, якщо не будуть враховуватися ті виробничі відносини, які виникають у ході становлення системи і при занепаді її. Ці виробничі відносини і є перехідними.

У перехідних виробничих відносинах переплітаються різноманітні за своїм змістом виробничі відносини, поєднуються властивості відмираючих і народжуваних економічних зв’язків. При цьому соціальні групи, класи захищають власні інтереси, пов’язані із збереженням чи зміною будь-якої форми виробничих відносин.

Перехідні виробничі відносини розмаїті і динамічні: вони не можуть бути однаковими навіть при переході від одного й того самого економічного устрою, але в різні історичні епохи, і в різних країнах. В різних конкретно-історичних умовах вони виявлятимуться в багатстві форм.

Оскільки соціально-економічна природа будь-якої економічної системи визначається не формою господарювання, а основними виробничими відносинами (способом сполучення робочої сили із засобами виробництва і розподілу їх за галузями виробництва), то виділяють два типи перехідних відносин: перехідних лише за формою (коли переплітаються елементи різних форм ведення господарства) і перехідних як за формою, так і за змістом (коли має місце поєднання різних за своєю соціально-економічною природою відносин).

Утворення перехідних відносин – це продукт взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Виникнення нової системи здійснюється на основі певних матеріальних передумов, що створюються в надрах попередньої суспільної системи. І сам капітал створює матеріальні умови більш високої форми виробництва, йдеться про створення систем індустріальних і науково-технічних продуктивних сил та відповідної кваліфікованої робочої сили.

Перехідні виробничі відносини, що нами розглядаються, умовно можна розділити на дві великі групи: відносини, зв’язані з подоланням нетоварних форм господарювання, і такі, що пов’язані з використанням товарних форм господарювання. Відносини першої групи діють більш активно, і поле їх діяльності значно ширше.

Перехідним виробничим відносинам властиві суперечності: 1) між антагоністичними протилежностями, причина існування яких пов’язана з первіснообщинною (спільною) і приватною формою власності (розклад різних форм общини); 2) неантигоністичні, викликані співіснуванням різних форм приватної власності – традиційних і сучасних.

Перша представлена сукупністю державних підприємств, закладів та інших форм і видів державної діяльності разом з працюючими на них; друга, як аналіз державного сектора крізь соціально-економічну призму.

Шляхи утворення державного сектора різні: по-перше, будівництво державою підприємств та інших об’єктів економіки, що є повною або частковою власністю держави; по-друге, націоналізація вже існуючих соціально-економічних об’єктів.

2. Моделі перехідної економіки та економічний устрій країн за умов формування соціально орієнтованої економіки

У другій половині 80-х і початку 90-х рр. формувались такі основні моделі трансформації економічних систем постсоціалістичних країн. По-перше, неокласична модель, яка розроблялась М.Фрідменом, ДЖ.Стінглером та ін. Передбачає орієнтацію на абсолютне переважання приватної власності, механізму вільного ринкового саморегулювання економіки (зокрема, проведення політики “дорогих грошей”), опору на іноземні інвестиції, здійснення швидкої лібералізації цін та лібералізації зовнішньої торгівлі (без раціонального поєднання з політикою протекціонізму), опосередковане незначне втручання держави в економіку, скорочення соціальних витрат держави, соціальну диференціацію суспільства, акцентує увагу, насамперед, на досягненні фінансової стабілізації. Ця концепція дає загальні рекомендації усім країнам, які перебувають на етапі перехідної економіки, незалежно від того, на якому рівні соціально-економічного розвитку перебуває та чи інша країна.

При цьому стверджується, що невиконання будь-якої з названих умов деформує процес трансформації, а з метою зменшення ризиків від поступових реформ необхідна “шокова терапія”. За таким сценарієм здійснюються реформи в деяких латиноамериканських країнах, Україні, Росії.

На відміну від неокласиків, автори другої, так званої градуалістської (від англ. Gradual – поступовий) концепції трансформації провідну роль відводять стабілізації виробництва. При цьому усвідомлюються тривалість даного процесу та можливість забезпечення можливого обсягу внутрішніх інвестицій у народне господарство, зміни структури сукупної пропозиції та попиту, створення умов для соціальної адаптації населення лише за умови стабільного випуску економічних благ. Дана концепція не передбачає тотальної приватизації і необачної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, скорочення соціальних витрат, надає перевагу колективним цінностям. Найбільш послідовно ця концепція реформ реалізується в Китаї.

Представники інституціоналізму (третя модель) акцентують увагу на необхідності інституціональних змін у суспільстві, які передбачають еволюційні трансформаційні процеси не тільки у сфері базисних відносин (до яких інституціоналісти відносять зміни прав власності), але й у законодавстві, діяльності держави та громадських організацій, у звичаях тощо. Окремі теоретики інституціоналізму, як, наприклад, представник неоінституціоналізму Д.Норт, як основну інституціональну зміну розглядають приватизацію.

Четвертим напрямом у теоретичному розумінні моделей перехідної економіки є структурний підхід. Представники цієї концепції вважають, що економічна політика має базуватися на плановій перебудові промисловості, перерозподілі доходів, реструктуризації економіки та відновленні ділової активності. Першочерговим завданням ними проголошений тривалий підготовчий період створення ринкових інститутів, а макроекономічна стабілізація має передувати структурним реформам. До числа структурних реформ вони відносять реформи у сфері прав власності, мотивації праці управлінського персоналу та ін.

Економічний устрій визначається типом виробничих відносин, і насамперед, характером власності на засоби виробництва. Оскільки у всіх постсоціалістичних країнах переважала державна власність, то новий устрій може формуватися лише шляхом роздержавлення економічної власності, внаслідок чого утворюються різні економічні устрої. Такі устрої – це особливі типи виробничих відносин і форм господарювання, матеріальною основою (речовим змістом) який є певний рівень розвитку продуктивних сил, що разом із суспільною формою підпорядковуються відповідним типам економічних законів.

Основними устроями у постсоціалістичних країнах є: 1) державний; 2) капіталістичний; 3) колективний трудовий; 4) дрібнотоварний.

Дрібнотоварний устрій представлений індивідуальними (сімейними) господарствами, що базуються на особистій праці господаря і членів його сім’ї.

Найбільшого поширення дрібнотоварний устрій набув у сільському господарстві, роздрібній торгівлі.

Капіталістичний уклад представлений у більшості постсоціалістичних країн приватнокапіталістичними та колективними капіталістичними підприємствами у формі акціонерних компаній В Україні його матеріальною основою є технологічний спосіб виробництва, що базується, здебільшого, на машинній праці, але фізично зношених засобів праці на 70% і морально застарілих на 95%.

Колективний трудовий устрій представлений в Україні та деяких інших країнах викупленими трудовими колективами підприємствами, кооперативами, в яких нема найманої праці або вона займає незначну частку. Цей устрій є найпрогресивнішим, бо в ньому досягається єдність колективної праці та колективної власності на основі технологічного способу виробництва, що базується, переважно, на машинній праці.

Державний устрій у постсоціалістичних країнах вже не є домінуючим. Його розвиток може набувати різного спрямування – здебільшого, соціалістичного, в основному – капіталістичного, відповідати загальнонаціональним інтересам, поєднувати у різній комбінації ці три напрями, що безпосередньо залежить від типу політичної влади, особливостей господарського механізму. Його розвиток в Україні має, здебільшого, прокапіталістичний характер.

Якщо розглядати характер трансформаційних процесів у постсоціалістичних країнах у контексті розглянутих вище моделей, то у Польщі, яку також часто розглядають як позитивний приклад впровадження концепції “шокової терапії”, економічне зростання, в основному, було забезпечене одержанням значних інвестицій (понад 6 млрд. дол. США) і списанням зовнішнього боргу (33 млрд. дол.), а сам період “шокової терапії” тривав короткий час. Крім того, тут більш сприятливими були вихідні умови реформ: понад 80% орних земель перебували у приватній власності. Однак у країні різко зросло безробіття, дефіцит торгового балансу у 1998 р. становив майже 18 млрд. дол. США, внаслідок подальшої приватизації сільського господарства останнє зазнало глибокої кризи.

У Китаї процес реформування почався з сільського господарства, легкої та харчової промисловості, а також передових наукомістких галузей. При цьому середньорічні темпи приросту ВВП за період 1979 –1999 рр. становили майже 10%. Водночас було створено близько 400 тис. Спільних підприємств, у яких державі спочатку належав лише контрольний пакет акцій, а через 10 років вона (держава) ставала їх повним власником.

Градуалістська та інституціональна концепції реформ реалізувались також в Угорщині, Чехії та деяких інших країнах. Країни колишнього СРСР, які не дотримувалися рекомендацій МВФ у здійсненні реформ, стали на шлях швидкого економічного зростання. Позитивною стороною реформ в Угорщині, Словенії та Чехословаччині є, по-перше, те, що частка бюджетних асигнувань у ВВП не тільки не зменшилась, а навіть зростала в окремі періоди.

По-друге, в цих країнах збереглася на старому рівні частка витрат на освіту у ВВП. У інших країнах, у т.ч. в Україні, вона суттєво скоротилася.

По-третє, лише незначною мірою посилилась диференціація в доходах 10% найбідніших і найбагатших верств населення.

По-четверте, в цих країнах (Угорщині, Словенії, Польщі) темпи приватизації не були дуже високими і супроводжувались якісними змінами різних інститутів. В Україні процес роздержавлення і приватизації відбувався, переважно, в інтересах кланово-номенклатурної еліти.

По-п’яте, уряди Угорщини, Словенії, а також Чехії намагалися не допустити суттєвого зниження життєвого рівня населення.

По-шосте, в цих кранах створювався сприятливий інвестиційний клімат, чого не можна сказати про Україну.

3. Роздержавлення і приватизація у постсоціалістичних країнах

У західній економічній літературі процес трансформації державної власності у будь-якій формі власності характеризується як приватизація. Це зумовлено тим, що у ній розмежовуються лише дві форми власності (державна і приватна), а державна ототожнюється з суспільною. Таке чорно-біле бачення проблеми є однією з догм західної економічної думки, яка призводить до хибного тлумачення тих процесів, що відбуваються з державною власністю як у постсоціалістичних, так і у розвинених капіталістичних країнах.

Роздержавлення означає процес переходу державної власності на засоби виробництва в інші недержавні типи власності, в тому числі у приватну власність окремої особи або членів її сім’ї.

Процес роздержавлення і приватизації у 80-90-х рр. ХХ ст. відбувався як у розвинених країнах світу, так і у так званих постсоціалістичних країнах. У кожній із цих груп країн існували як загальні, так і особливі причини роздержавлення і приватизації; водночас, різним був їх соціально-економічний зміст та наслідки. Так, у країнах Східної Європи та колишнього СРСР об’єктивними причинами роздержавлення і приватизації було надмірне одержавлення економіки. Наприклад, у СРСР, у т.ч. в Україні, 92% власності на засоби виробництва належало державі, в Угорщині частка держави в основних фондах становила 90%, у Чехії –98% усього майна було власністю держави.

Загалом у країнах колишнього СРСР та соціалістичної співдружності роздержавлення і приватизація відбувалися за різними соціально-економічними моделями та конкретними механізмами їх реалізації. Основними серед них є: 1)модель масового роздержавлення і приватизації; 2) модель колективного роздержавлення і приватизації; 3) модель зовнішнього власника; 4) змішана модель роздержавлення і приватизації; 5) модель соціально орієнтованої власності.

Модель масового роздержавлення і приватизації найповніше була реалізована у Чехії, Росії, Литві та Монголії, частково у Польщі. Вона не використовувалась у колишній НДР, Угорщині, деяких країнах колишнього СРСР. У межах цієї моделі в Чехії використовувались такі найважливіші методи: прямий продаж (частка якого становила 44,8%), ваучерний метод –23%, комерціалізація та перетворення на акціонерне товариство –22,4%, відкритий аукціон-10,5%, безкоштовна передача майна муніципалітетам, пенсійним фондам і банкам – 8,1%, відкритий конкурс –8%; приватизація існуючих державних акціонерних товариств –4%. Крім того, практикувалось повернення частина майна колишнім власникам (так звана реституція), передача частини власності державним кооперативам.

У Росії та Україні роздержавлення і приватизація передбачали надання кожному громадянину приватизаційного сертифікати на частку державного майна і можливість у наступний період обміняти їх на акції підприємств. Проте, внаслідок цілої низки причин приватизаційні сертифікати знецінились і замість подолання соціально-економічного відчуження воно ще більше зросло. Відбулося знецінення значної частини з них у фіктивних трастових компаніях, штучне зниження вартості майна підприємств (у 1996 р. таке знецінення відбулось у 27 разів) та внаслідок інших причин приватизаційні сертифікати продавались у середньому за 20 грн., в Росії – нерідко за 2 пляшки горілки. Тому не дивно, що у Росії та Україні приватизація була названа “чорною”, а в Чехії – “народною”. Тому для переважної більшості населення були створені “рівні стартові умови” для входження в ринок – їх перетворили на позбавлений роботи і власності люмпенізований пролетаріат.

Модель колективного роздержавлення і приватизації передбачає придбання переважної частини акцій трудовим колективом(у т.ч. менеджерами), або, передусім, менеджерами з наступним виділенням частки кожного працівника та правом купівлі-продажу ними акцій інших працівників. Значного поширення ця модель отримала в Росії, Україні, Румунії, Угорщині, Словенії, колишній НДР та деяких інших країнах. Водночас трудовому колективу надавались певні пільги для придбання акцій.

Модель зовнішнього власника передбачає надання контрольного пакета акцій (понад 50% голосуючих акцій) в руки іноземного інвестора. Ця модель отримала найбільше поширення в Чилі, частково – в Угорщині, НДР та Естонії. Так, у Естонії поширеним методом роздержавлення і приватизації стали міжнародні тендери.

Модель зовнішнього власника певною мірою сприяла припливу нових інвестицій, з яких більше половини спрямовувалось на створення нових підприємств. Іноземні інвестори вкладають капітал, передусім, у галузі з невеликим робочим періодом (торгівлю, харчову, легку, лісову промисловість та ін.), частково в авіаційний та морський транспорт.

Змішана модель роздержавлення і приватизації передбачала поєднання державної, колективної і приватної власності у різних пропорціях за умов переважання державної власності і державного контролю в стратегічних для народного господарства галузях. Зокрема це стосується так званих природних монополій. Найближче до цієї моделі – досвід роздержавлення і приватизації в Китаї, внаслідок чого виникли, передусім, акціонерні підприємства, про що вже зазначалось.

Модель соціально-орієнтованої власності у процесі роздержавлення і приватизації передбачала право робочих рад на підприємстві та менеджерів ухвалювати рішення щодо роздержавлення і приватизації, а також використання інших моделей.

Якщо оцінювати ефективність названих п’яти моделей за темпами зростання таких макроекономічних показників, як ВВП, то найшвидше вони зростали в Китаї (за 1990-1996 рр., відповідно, в 3,6 раз), щорічний приріст виробництва становив близько 10%, обсяг виробництва на душу населення подвоївся за останні 10 років, значно зріс життєвий рівень населення, тривалість його життя тощо.

Загалом проведення роздержавлення і приватизації не має супроводжуватися надмірною приватизацією власності, (тобто переходом власності до рук окремої особи, максимум сім’ї), оскільки це означало б рух економічної системи від однієї крайності до іншої (від тотального одержавлення до майже тотальної приватизації).

У цілому роздержавлення і приватизація має свої позитивні і негативні сторони. До позитивних сторін роздержавлення у розвинених країнах світу відносять:

· ослаблення адміністративно-командних методів управління державними підприємствами;

· розширення процесу демократизації власності шляхом концентрації частини акцій у найманих працівників;

· зростання рентабельності державних підприємств.

Позитивними рисами роздержавлення і приватизації на Україні є:

· значне зменшення частки державної власності і можливість формування на цій основі реального плюралізму форм власності;

· зосередження частини державної власності в руках трудових колективів;

· формування значної кількості формальних акціонерів, які могли б за певних умов стати реальними акціонерами.

Негативними сторонами роздержавлення і приватизації у розвинених країнах світу є:

· позбавлення населення можливості отримувати товари та послуги з державного сектору за відносно дешевими цінами;

· зростання безробіття внаслідок капіталістичної раціоналізації державних компаній;

· продаж державної власності за штучно заниженими цінами;

· здійснення приватизації, зазвичай, прибуткових підприємств, що суперечило офіційно оголошеній меті оздоровити збитковий державний сектор;

· монополізація більшої частини державної власності у руках фінансового капіталу;

· зростання цін на державні товари та послуги.

Негативні сторони роздержавлення і приватизації є домінуючим в Україні. Це стосується і процесу трансформації господарського механізму, інших сторін економічної системи.

Позитивними аспектами трансформаційних процесів в Україні є, по-перше, створення об’єктів ринкової структури та інфраструктури ринку, які за умови раціонального державного регулювання економіки можуть слугувати подоланню її затратного характеру; по-друге, акціонування значної частини підприємств, які у майбутньому за наявності уряду народної довіри і проведення ним обґрунтованої економічної політики можуть стати засобом певного подолання процесу відчуження найманої праці від власності; по-третє, поступове формування класової свідомості найманих працівників, їх організованості; по-четверте, ознайомлення з зарубіжним досвідом організації виробництва і експлуатації дешевої праці, який сприятиме ощадливому ставленню до робочого місця тощо.

ТЕМА 25

СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

ПЛАН

1. Загальні риси світового господарства

2. Світові економічні зв’язки та їх розвиток

3. Міжнародна економічна інтеграція

1. Загальні риси світового господарства

В 2000 році кількість населення на земній кулі досягло 6 млрд. чол.

На планеті існує приблизно 230 держав, відокремлених між собою, 250 сухопутними кордонами.

Держави, що існують на планеті, перебувають на різних щаблях суспільного розвитку.

У світовому господарстві існує величезне розмаїття країн за рівнем їх економічного розвитку, приналежності до певних соціальних, політичних систем, різних регіональних організацій.

Світове господарство – це сукупність національних господарств та економічних взаємозв’язків між ними, або сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівні. За сучасних умов світове господарство все більше набуває ознак цілісності. Цей процес об’єктивно зумовлений дією таких факторів.

По-перше, прагненням народів світу вижити за умов надмірного нарощування ядерних потенціалів і загрози людству можливості ядерної війни, політикою мирного існування.

По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Зараз жодна з країн світу не може самостійно використовувати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об’єднувати свої зусилля у цій сфері.

По-третє, істотним фактором розвитку світового господарства виступають інтернаціоналізація господарського життя, міжнародний поділ праці. За сучасних умов країни світового співтовариства можуть ефективно розвивати виробничі процеси на рівні світових стандартів, випускати високоякісну продукцію, використовуючи процеси спеціалізації та кооперування виробництва на міжнародному рівні. Завдяки цьому можна значно знизити собівартість продукції, підвищувати її якість, надійність, зекономити паливно-енергетичні, сировинні ресурси, підвищити продуктивність праці, раціонально використовувати робочу силу.

По-четверте, необхідністю об’єднання зусиль країн при розв’язанні глобальних проблем (екологічних, продовольчих), зростаючою потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетрусах, ядерних аваріях).

Структура світового господарства включає дві складові частини: по-перше, всі національні господарства, по-друге, таким елементом виступають міжнародні економічні зв’язки між країнами партнерами.

Щодо розгляду міжнародних економічних відносин як складової частини світового господарства, то до його структурних елементів належать міжнародні відносини у сфері виробництва, форми створення інфраструктури світового господарства, міграції робочої сили. Міжнародні економічні відносини самі виступають як активний фактор розвитку національного господарства.

Сукупність виробничих відносин світового господарства проявляється в системі притаманних йому економічних інтересів. Структурними елементами такої системи інтересів є:

• економічні інтереси окремих держав, які виникають під час виконання ними господарських функцій;
• економічні інтереси національних підприємств, які виступають учасниками взаємних господарських зв’язків, що складаються між країнами партнерами;
• економічні інтереси міжнародних господарських організацій, що функціонують як на двосторонній, так і на багатосторонній основі;
• економічні інтереси окремих груп держав світового співтовариства, які є учасниками спеціалізованих міждержавних господарських організацій;
• економічні інтереси держав інтеграційного об’єднання.

2. Світові економічні зв’язки та їх розвиток

Процес розвитку світової економіки – це послідовна зміна її станів. Кожний стан характеризується організацією системи “світова економіка”, яка включає в себе структурну і якісну характеристики, а також механізм реалізації розвитку. Оскільки структура міжнародних економічних відносин дуже складна, то виділяємо міжнародну валютно-фінансову систему як структурну характеристику, що відбиває цілісність світового господарства.

До опису організації системи “світова економіка”, використовуємо структурну та кількісну характеристики. Структурна характеристика – це структура світової платіжної системи, принципи функціонування якої залишаються незмінними на віддаленому інтервалі часу. Кількісна характеристика – це середня сукупна ефективність економічних систем країн, які беруть участь у міжнародному поділі праці виражена у прирості національного продукту на дослідженому інтервалі часу в умовах зростання споживача та обмеженості ресурсів і розрахована методом середньої гармонійного ряду.

Перший стан охоплював період 1870-1950 рр. І визначався такими характеристиками організації системи “світова економіка”:

· світова платіжна система ґрунтувалася на золотому стандарті, була негнучкою і обмежувала зростання обміну ресурсами між країнами, що призводило до світових фінансових криз;

· середній сукупний приріст національного продукту країн – учасниць міжнародного поділу праці становив 1.54;

· механізм реалізації розвитку – біфуркаційний. Процес розвитку супроводжувався світовими кризами і двома світовими війнами.

Другий стан (1951-1980 рр.) У цей період структура світової платіжної системи принципово відрізнялася від структури попереднього періоду. Утворилися наднаціональні інститути (МВФ, МБР тощо) і новий тип світових грошей, світових резервних коштів – спеціальні права запозичення (СДР). Система розрахунків між країнами стала багатовалютною і гнучкою.

Третій стан (1981-2003 рр. і далі). Світова платіжна система перебуває в процесі реорганізації. З’явилася велика група слабоконвертованих і м’яких валют. Збільшилась кількість кран-членів МВФ. Як зразок регіональної платіжної системи остаточно сформувався і почав функціонувати Європейський валютний союз тощо. Зміни структури світової економіки супроводжувалися таким подіями, як розпад СРСР, утворення компаративних економік у країнах соціалістичної центрально-планової орієнтації.

У червні 1997 року Україна стала 138 державою, яка прийняла на себе зобов’язання виконувати статтю в статуту МВФ. Це означає, що гривня України стала конвертованою валютою з поточних операцій. На 1 січня 1997 р. Україна торгувала уже з 183 країнами світу. Найбільший обсяг експорту припадав на Російську Федерацію – 38,7% від загального обсягу експорту. В структурі зовнішньої торгівлі виділяються: продукція тваринництва, що становить 4,2% експорту, продукти рослинного походження – 6,2%, металургійного комплексу 32,3%, вироби транспорту – повітряного, залізничного – 4,5%, продукція харчової промисловості – 9,1%, хімічної –11,7%.

Структура зовнішньої торгівлі конкретно відбиває сировинний, факторний потенціал України.

У сучасному світовому господарстві простежуються такі напрямки: максимальний розвиток промисловості, зокрема переробної з використанням найновіших досягнень науки і техніки, переважає товарний тип господарства, орієнтованого на ринок, де панує приватна власність, продуктивні сили спрямовані на розвиток науково-технічного прогресу, інформаційних технологій і послуг. Найголовніші галузі суспільного виробництва – послуги, які асоціюються з екологічними, економічними і соціальним факторами виробництва. Все це підпорядковано інтересам суспільства, природи, людини. Основне багатство – духовні цінності.

Ні одна з сучасних країн не може ефективно просуватися по шляху економічного прогресу без інтеграції із світовим господарством. Стан національної економіки дедалі більше залежить не від внутрішніх, а від зовнішніх виробничих факторів, в тому числі міжнародного поділу праці, загального світового науково-технічного розвитку, наявності сировинних ресурсів.

3. Міжнародна економічна інтеграція

Система міжнародних економічних відносин формується на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, яка у свою чергу виростає із міжнародного поділу праці (МПП). Суть міжнародного поділу праці полягає у єдності двох процесів – розчленування і об’єднання виробництва, відособлення і спеціалізація різних видів трудової діяльності, в їх взаємодії, взаємодоповненні. Міжнародний поділ праці здійснюється з метою підвищення ефективності виробництва, економії затрат суспільної праці, раціонального розміщення продуктивних сил.

Спочатку визначальними факторами МПП були природні фактори: відмінності між країнами в наявності природних багатств, грунтово-кліматичні умови, географічне положення, розміри трудових ресурсів. Але в ІІ половині 20 ст. в умовах НТР головним фактором формування МПП стає науково-технічний прогрес, рівень розвитку продуктивних сил у різних кранах, стан їх науки і техніки.

Другим напрямом впливу НТР і МПП стало обмеження можливості окремих країн створити багатогалузеві національні промислові комплекси.

Паралельно із інтернаціоналізацією процесів на мікрорівні (вихід на світовий ринок окремих фірм, утворення ТНК тощо) відбувається інтернаціоналізація макроекономічних процесів, що проявляються насамперед у міжнародній економічній інтеграції.

Міжнародна економічна інтеграція розглядається як процес обопільного пристосування і об’єднання національних економік двох і більше країн. Країни, що інтегруються, в залежності від етапу можуть поєднувати свої економіки більш чи менш тісно.

По мірі зростання взаємозалежності національних економік – спочатку через товарообмін і посилення міжнародної спеціалізації їх окремих галузей, а потім через інтернаціоналізацію ринків робочої сили, вивіз капіталу і, нарешті, завдяки виходу виробничих комплексів за національні кордони – економічні кордони між націями інтенсивно розмиваються. У деяких регіонах Землі господарське зближення сусідніх країн набуло такого розмаху, що виникла тенденція до формування міждержавних комплексів інтеграційного типу, які усе більше перетворюються у специфічні структурні ланки світової економіки.

Можна виділити найважливіші загальні економічні характеристики інтеграції:

· міждержавне регулювання економічних процесів;

· поступове формування на місці відокремлених народногосподарських комплексів певного регіонального міждержавного господарського комплексу із спільними пропорціями і загальною структурою відтворення;

· розширення можливостей міждержавного переміщення товарів, робочої сили і фінансових ресурсів у межах даного регіону;

· зближення внутрішніх економічних умов учасників інтеграційних угруповань, вирівнювання їх економічного розвитку.

Існують такі основні види інтеграційних об’єднань:

· зона вільної торгівлі (учасники обмежуються відміною митних обмежень у взаємній торгівлі);

· митний союз (вільне переміщення товарів і послуг всередині об’єднання доповнюється єдиним митним тарифом щодо третіх країн і створюється система пропорційного розподілу митних доходів);

· спільний ринок (ліквідовуються усякі бар’єри між країнами не лише для переміщення товарів, а й робочої сили і капіталів, тобто створюється спільний ринок праці, капіталів і товарів);

· економічний союз (включає спільний ринок і проведення єдиної економічної політики, створення системи міждержавного регулювання соціально-економічних процесів);

· валютний союз (економічний союз, що ґрунтується на єдиній банківській системі і, зрештою, на єдиній валюті);

· політичний союз (країни, що інтегруються, утворюють державне об’єднання конфедеративного типу).

Найвищої зрілості інтеграційні процеси досягли у Західній Європі, де 1949 року виникло перше інтеграційне об’єднання “Спільний ринок” (у складі 6 країн). Це спочатку був митний союз, який лише сьогодні набув рис спільного ринку. Змінювалась і його назва – “Спільний ринок”, або Європейська економічна спільнота (ЄЕС), у січні 1995 року став Європейським союзом (ЄС).

Найсуттєвішою зміною у всесвітньому поділі праці є перехід від раніше існуючої глобальної моделі поділу праці промислово розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, до нової моделі.

Дата добавления: 2014-01-07