Тема 4 Процес становлення та розвитку сучасного олімпійського руху. 5 страница

Виступи українських спортсменів у Олімпійських іграх.
Шлях представників України на міжнародну спортивну і, зокрема, олімпійську арену був складним і неоднозначним. Умови бездержавності диктували свої правила. Кращі представники українських спортивних клубів та товариств виступали під чужим національним прапором. Заслуговують нашої пам’яті виступи українців у складах збірних команд царської Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Румунії тощо. Чималий внесок у розвиток міжнародного спорту зробили українці діаспори.
Для більшості українців Наддніпрянщини першої половини ХХ століття шлях до олімпійських вершин утруднювався ідеологічними перипетіями, пов’язаними з участю Радянського Союзу в Олімпійських Іграх. Червоний прапор СРСР з’явився вперше на Іграх Олімпіад у 1952 році в руках прапороносця збірної – видатного українського важкоатлета Якова Куценка. А синьо-жовтий прапор замайорів на найвищій олімпійській щоглі щойно взимку 1992 року на честь фантастичного успіху юної української фігуристки Оксани Баюл.Проте реальні процеси утвердження державності, формування національного розуміння історичних процесів та явищ, спонукають по-новому сприймати перші виступи представників України в Олімпійських іграх і з нових методологічних позицій трактувати українську участь в Олімпійських іграх.
Існують бодай три чинники, які враховуються при трактуванні представництва спортсменів на Олімпійських чи інших значущих спортивних змаганнях: громадянство, місце народження або проживання та національне походження спортсмена.
Врахування цих критеріїв дозволяє сповна оцінити роль, значення та місце українського народу в розвиткові олімпійського руху за столітній проміжок часу.
Історичні факти свідчать про те, що окремі спортсмени, тренери, керівники постійно прагнули представляти на Олімпійських Іграх Україну, а не держави-монополії.
До сьогодні маловідомими залишаються діяльність Київського олімпійського комітету у 1916 році, заходи урядів УНР і ЗУНР щодо представництва України в Олімпійських Іграх 1920 року в Антверпені, спроби утворення Українського олімпійського комітету в 1921 році, а також факти проведення українськими еміграційними спортивними структурами Олімпіади поневолених народів у 1948 (Німеччина) та організація спортивною громадськістю США і Канади «Вільних Олімпіад» 1980 (Канада), 1984 (Канада) і 1988 (США) років та інших яскравих акцій. Досить активно домагався олімпійських прав для України уряд УНР в еміграції. Подібні приклади у боротьбі за самостійне спортивне представництво у світі в надзвичайно складних політичних умовах свідчили про розуміння українськими лідерами ролі спорту у становленні державності.
Українські олімпійські домагання 20-30-х років 20 століття виразно контрастують із розумінням олімпійського руху в колишньому СРСР. Адже діяльність «національної» олімпійської структури СРСР (НОК СРСР) розпочалася тільки через тридцять (!) років після утворення Радянського Союзу.Українські спортсмени потрапляли на Олімпійські Ігри різними шляхами. У міжвоєнний період 1924-1936 років на Олімпійських Іграх з’являються спортсмени із Західної України – Галичини, Буковини та Закарпаття, які офіційно представляли Австро-Угорщину, Польщу, Румунію або Угорщину. У 1924 році на Іграх VІІІ Олімпіади в Парижі змагалося семеро львів’ян. Це місто здавна мало неабиякі спортивні традиції. Тут діяло кілька потужних спортивних клубів, причому цікаво, що історія діяльності багатьох сучасних польських спортивних клубів бере свій початок саме зі Львова. Першим хто здобув олімпійську нагороду – бронзову, був кіннотник Адам Крулікевич. Крім нього олімпійцями 1924 року були Тадей Коморовський (1895-1966) (він брав участь у змаганнях з кінного триборства, де посів 26 місце серед 44 учасників, а в командному турнірі посів 7 місце. Виступав на коні «Амона». Згодом став генералом Армії Крайової, у повоєнний час був активним діячем еміграційних організацій. Помер у Нью-Йорку), велосипедисти Фелікс Костшебський та Казимир Кшемінський, (обидва виступали у шосейній гонці на 188 км, посівши відповідно 54 та 57 місця), легкоатлет Станіслав Сосницький (1896) (представляв клуб «Чарні» (Львів), на спринтерській дистанції 100 метрів з часом 11,6 секунди не увійшов до фіналу, а в стрибках у довжину з результатом 567 см не виконав кваліфікаційної норми. Пізніше закінчив Академію політичних наук у Варшаві, університет у Кембріджі, працював на дипломатичній службі. У 1934 році був консулом в СРСР, після війни послом Польщі в Туреччині),та футболісти Мечислав Батш (1900 – 1977)та Вацлав Кухар (1897-1981).У 1924 році на Паризьку Олімпіаду до складу збірної Чехословаччини із таборів для інтернованих українських вояків потрапив також ще один львів’янин Андрій Фовицький. Серед таборян А.Фовицький вирізнявся своєю спортивною підготовленістю та як умілий інструктор й організатор спортивних занять у таборах Німецького Яблінного і Йозефова. Пізніше він здобув у Берліні вищу фізкультурну освіту і став одним із організаторів українського гімнастичного товариства «Сокіл» у Сан-Павлу в Бразилії. А.Фовицький був автором кількох підручників з фізичного виховання, зокрема з плавання, виданого у Львові «Соколом-Батьком» у 1939 році.
У 1928 році ще одну бронзову медаль здобув львівський шабліст Тадей Фрідріх (1903-1976) на олімпійському турнірі в Амстердамі. Він представляв фехтувальний клуб «Львів» і згодом, через чотири роки повторив свій успіх на Олімпіаді в Лос-Анджелесі, але в той час він уже мешкав у Варшаві.
Найбільше львів’ян було представлено у складі команди Польщі у 1936 році на ХI Олімпійських Іграх в Берліні. Серед них двоє кіннотників, випускників львівського Кадетського корпусу Іван Комаровський (1905) та Михайло Гутовський (1910) та двоє легкоатлетів, членів спортивного товариства «Чарні» (Львів) середньовик Казимир Кухарський (1909) та марафонець Броніслав Ганцаж (1906). Львівську фехтувальну школу представляв шпажист, член львівського «Сокола» Антон Франц (1905-1965). Найбільш близькими до олімпійської медалі були львівські футболісти: воротар Спиридон Альбанський (1907-1992), півзахисник Іван Васєвич (1911) та нападник Михайло Матіяс. Команда Польщі, у якій виступали ці спортсмени, вдало провела олімпійський футбольний турнір. Спочатку було подолано збірну Угорщини, у чвертьфіналі – команду Англії, тільки у півфіналі довелось поступитися команді Австрії. Матч за третє місце виграла збірна Норвегії.Львів’яни одними із перших представляли Україну і на зимових Олімпійських Іграх. У 1924 році у французькому містечку Шамоні у складі збірної Польщі виступав лижник Степан Вітковський (1898-1937), який змагався на дистанції 50 км. У 1928 році в Санкт-Моріці на такій же дистанції виступав Францішек Кава (1900). Четверте місце (щоправда останнє) в американському Лейк-Плесіді (1932 рік) посіли львівські хокеїсти Роман Сабінський, Казимир Соколовський (1908) та Альфред Мауер (1907). Взагалі, львівські хокейні команди були одними з кращих у тогочасній Польщі, і в 30-і роки постійно посідали високі місця в чемпіонатах країни. Хокей у Львові любили й розуміли. Не дивно, що саме тут було сконструйовану першу в світі воротарську захисну маску.
Про цей факт міститься інформація у музеї хокейної слави в Канаді. Її автором був воротар хокейної команди спортивного товариства «Україна» – Львів Микола Скрипій. Одержавши важку травму під час хокейної зустрічі (винуватцем був один із олімпійців – Казимир Соколовський), він у 1933 році з військового шолому та дроту змайстрував охоронну маску. Модифікував він і хокейну ключку. Одного разу, зустрічаючись у 1937 році з канадською командою «Едмонтон ойлерс,» до Миколи Скрипія підійшов їх тренер Ней і довго повторював «Мі юкі». Аж згодом під час спільних тренувань Скрипій зрозумів оте настирливе «Мі юкі». Виявилось, що канадець не знав рідної мови, говорячи англійською «Я українець» і зберігаючи десь в глибині душі своє українство.Троє львів’ян було на хокейному олімпійському турнірі 1936 року в Гарміш-Партенкірхені: Казимир Соколовський (вдруге), Роман Ступницький та Владислав Лемішко. На зимовій Олімпіаді 1936 року виступав також ще один представник з України – чернівецький спортсмен Роман Турушанко. Вихованець українського спортивного товариства «Довбуш» (Чернівці), студент-правник, улюбленець чернівецької публіки та українських газет виборює у 1936 році право виступати на зимових олімпійських іграх у складі збірної Румунії, якій тоді належала Буковина. У турнірі з фігурного ковзання Р. Турушанко посів дев’ятнадцяте місце.
Починаючи з 1952 року українські спортсмени виступають у складі збірної команди Радянського Союзу. В 1992 році вони беруть участь в Олімпійських іграх Барселони в команді СНД. І лише в 1994 році у Ліллехамері вперше у своїй історії Україна виступає в Олімпійських іграх самостійною командою.
Серед українських спортсменів 153 олімпійських чемпіона – володарі 210 золотих медалей. У цій славетній шерензі виділяться ті, чиї разючі досягнення становлять гордість українського олімпійського спорту, якими пишається наша країна та увесь олімпійський рух.
Серед найвидатніших:
Баркалов Олексій (1946 р.н., Харків-Київ, водне поло) – заслужений майстер спорту, дворазовий олімпійський чемпіон (1972, 1980), чемпіон світу 1975 року. Найтитулованіший і найвидатніший ватерполіст в історії українського і радянського спорту.
Бубка Сергій (1963 р.н., Донецьк, легка атлетика) – заслужений майстер спорту, олімпійський чемпіон (1988), 35-разовий рекордсмен світу, який першим подолав 6-метровий рубіж у стрибках із жердиною. Переможець у всіх шести чемпіонатах світу, в яких брав участь. Визнавався найкращим спортсменом світу та за особливі заслуги в олімпійському спорті нагороджений Олімпійським орденом. С. Бубка – один із небагатьох в історії спорту та в історії людства героїв, яким за життя встановлено пам’ятник. На завершення своєї феєричної кар’єри спортсмена в олімпійському Сіднеї Сергій Бубка був обраний членом Виконкому Міжнародного олімпійського комітету, до чого спричинилися не тільки його безпрецедентні спортивні досягнення, але й високий професіоналізм, активна життєва позиція, непересічні риси особистості.
Голубничий Володимир (1936 р.н., Суми, легка атлетика) – заслужений майстер спорту, учасник п’яти, призер чотирьох, чемпіон двох Ігор Олімпіад (1960, 1968) в спортивній ходьбі. Один із найкращих скороходів в історії спорту. Протягом 20 років належав до світової еліти спортивної ходьби: свій перший світовий рекорд установив у 20-річному віці, у 24-річному був уперше вшанований золотою олімпійською медаллю, а в 40-річному гідно завершив унікальну олімпійську епопею. В. Голубничий завершив свій поднад чвертьвіковий спортивний шлях у віці 42 років та був ушанований Міжнародним олімпійським комітетом срібним Олімпійським орденом.
Жаботинський Леонід (1938 р.н., Запоріжжя, важка атлетика) – заслужений майстер спорту, дворазовий олімпійський чемпіон (1964, 1968), багаторазовий чемпіон світу з важкої атлетики у найпрестижнішій надважкій ваговій категорії. За другої половини 60-х років визнавався найсильнішою людиною планети. Зробив 19 поправок до таблиці світових рекордів для найбільш важких, сильних, а відтак і найпопулярніших атлетів.
Клочкова Яна (1982 р.н., Сімферополь-Харків, плавання) – заслужений майстер спорту, дворазова олімпійська чемпіонка 2000 року, володарка Кубків світу, рекордсменка світу на дистанції 400 м комплексного плавання. Є не тільки головною українською героїнею Ігор ХХVІІ Олімпіади в Сіднеї, але й однією із найсильніших спортсменок, які виступали на Іграх останньої Олімпіади тисячоліття.
Латиніна Лариса (1934 р.н., Київ, спортивна гімнастика) – заслужений майстер спорту, дворазова абсолютна олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики (1956, 1960), багаторазова чемпіонка світу, володарка однієї із найбільших в історії спорту колекції з 18 олімпійських нагород, половина з яких найвищої проби. Воістину велика спортсменка, яка належить до десятки найсильніших спортсменів світу ХХ сторіччя, суперзірка сучасного олімпійського спорту. Їй вдалося вибороти золоті медалі трьох Олімпіад, а відтак вона належить до небагатьох спортсменів в історії спорту. До того ж 1964 року в Токіо вже 30-річна мати семилітньої доньки Л. Латиніна виборола шість олімпійських нагород, зокрема дві золоті.
Манкін Валентин (1938 р.н., Київ, вітрильний спорт) – заслужений майстер спорту, триразовий олімпійський чемпіон, найвидатніший представник української школи вітрильного спорту, один із найтитулованіших вітрильників у світі. На ІграхХІХ Олімпіади переміг у класі «Фінн», на наступних Іграх – у класі «Темпест» разом із Віталієм Дирдирою, на Іграх ХХІІ Олімпіади – в класі «Зоряний» разом із Олександром Музиченком (Латвія), а на Іграх ХХІ Олімпіади був другим у класі «Темпест» разом із Владиславом Акименком.
Сєдих Юрій (1955 р.н., Київ, легка атлетика) – заслужений майстер спорту, дворазовий олімпійський чемпіон (1976, 1980), срібний медаліст Ігор 1988 р. і володар унікального та непорушеного ще з 1986 року світового рекорду в метанні молота – 86, 74 м, який, беручи до уваги результати його наступників на Іграх 2000 року, за часовою тривалістю має скласти конкуренцію рекорду Бімона та ще довго може залишитися недосяжним і в ХХІ сторіччі. Оцінюючи на порозі нового тисячоліття світову історію метання молота, маємо підстави визнати Ю. Сєдих найсильнішим молоткарем збіглого віку, найсильнішим метальником молота всіх часів і поколінь.
Турчина Зінаїда (1946 р.н., Київ, гандбол) – дворазова олімпійська чемпіонка (1976, 1980), багаторазова володарка Кубка європейських чемпіонів у складі найсильнішої в світі протягом багатьох років жіночої гандбольної команди «Спартак» (Київ). Упродовж понад 20-річної разючої кар’єри гандболістки найвищого класу Турчина здобула славу найкращої в світі розігрувальниці. Міжнародна федерація гандболу, підбиваючи в 2000 році підсумки розвитку гандболу у ХХ ст., визнала її найкращою гандболісткою віку.
Шахлін Борис (1932 р.н., Київ, спортивна гімнастика) – заслужений майстер спорту, абсолютний чемпіон зі спортивної гімнастики 1960 року, володар 13 олімпійських нагород (зокрема 7 золотих) Ігор ХVІ, ХVІІ і ХVІІІ Олімпіад, багаторазовий чемпіон світу та Європи. Володар багатющої колекції олімпійських нагород з-поміж українських гімнастів та однієї із найбагатших в історії спорту загалом. Він виходив на найвищу сходинку п’єдесталу пошани на Іграх трьох Олімпіад, проте головною його вершиною був олімпійський Рим, де видатний спортсмен переміг у гімнастичному багатоборстві у складі команди, у вправах на брусах і в опорному стрибку.
Серед 153 українських спортсменів — володарів 210 золотих медалей — є й інші видатні майстри, що мають у своїх колекціях дві та більше золотих олімпійських медалей. Кожен такий спортсмен заслуговує на те, аби його прізвище було зазначене в почесному списку славетних імен олімпійців України. Ось ці неодноразові володарі чемпіонських титулів,
Астахова Поліна (спортивна гімнастика) — п’ятиразова олімпійська чемпіонка (1956, 1960, 1964), дворазова чемпіонка світу (1958, 1962).
Бєлоглазов Сергій (боротьба вільна) — дворазовий олімпійський чемпіон (1980, 1988), шестиразовий чемпіон світу (1981, 1982, 1983, 1985, 1986, 1987).
Бобрусь Людмила (гандбол) — дворазова олімпійська чемпіонка (1976, 1980).
Борзов Валерій (легка атлетика) — дворазовий олімпійський чемпіон (1972).
Бочарова Ніна (спортивна гімнастика) — дворазова олімпійська чемпіонка (1952), чемпіонка світу (1954).
Бризгіна Ольга (легка атлетика) — триразова олімпійська чемпіонка (1988, 1992) дворазова чемпіонка світу (1987, 1991).
Бяков Іван (біатлон) — дворазовий олімпійський чемпіон (1972, 1976)
Гороховська Марія (спортивна гімнастика) — дворазова олімпійська чемпіонка (1952), дворазова чемпіонка світу (1954).
Гуцу Тетяна (спортивна гімнастика) — дворазова олімпійська чемпіонка (1992), чемпіонка світу (1991).
Джигалова Людмила (легка атлетика) — дворазова олімпійська чемпіонка (1988, 1992), чемпіонка світу (1991).
Карлова Лариса (гандбол) -— дворазова олімпійська чемпіонка (1976, 1980), дворазова чемпіонка світу (1982, 1986).
Колчинський Олександр (боротьба греко-римська) — дворазовий олімпійський чемпіон (1976, 1980), чемпіон світу (1978).
Ледньов Павло (сучасне п’ятиборство) — дворазовий олімпійський чемпіон (1972, 1980), шестиразовий чемпіон світу (1973-1975, 1978).
Лисенко Тетяна (спортивна гімнастика) — дворазова олімпійська чемпіонка (1992), чемпіонка світу (1991).
Макарець Тетяна (гандбол) — дворазова олімпійська чемпіонка (1976, 1980).
Морозов Володимир (веслування на байдарках) — триразовий олімпійський чемпіон (1964, 1968, 1972), триразовий чемпіон світу (1966, 1970, 1971).
Ніколаєва Маргарита (спортивна гімнастика) — дворазова олімпійська чемпіонка (1960).
Петренко Сергій (веслування на каное) — дворазовий олімпійський чемпіон (1976), триразовий чемпіон світу (1974, 1975, 1977).
Подкопаєва Лілія (спортивна гімнастика) — дворазова олімпійська чемпіонка (1996), дворазова чемпіонка світу (1995).
Поярков Юрій (волейбол) — дворазовий олімпійський чемпіон (1964, 1968), дворазовий чемпіон світу (1960, 1962).
Філатов Юрій (веслування на байдарках) – дворазовий олімпійський чемпіон (1972, 1976), дворазовий чемпіон світу (1970, 1971).
Чукарін Віктор (спортивна гімнастика) — семиразовий олімпійський чемпіон (1952, 1956), триразовий чемпіон світу (1954).
Чухрай Сергій (веслування на байдарках) — триразовий олімпійський чемпіон (1976, 1980), триразовий чемпіон світу (1978, 1979, 1982).
Шапаренко Олександр (веслування на байдарках) — дворазовий олімпійський чемпіон (1968, 1972), семиразовий чемпіон світу (1966, 1970, 1973, 1977, 1978, 1979).
Шаріпов Рустам (спортивна гімнастика) — дворазовий олімпійський чемпіон (1992, 1996).
Шерстюк (Тимошкіна) Наталія (гандбол) — дворазова олімпійська чемпіонка (1976, 1980).

Створення НОК України та особливості його діяльності.
В умовах так званої «перебудови» і нового піднесення національного відродження (кінець 80-х років) питання про самостійне представництво України на міжнародних змаганнях постало з новою силою. В 1989 році у Львові ефективно діяла ініціативні група за створення Українського національного олімпійського комітету, котра гостро ставила питання про надання українському спорту державницького і національного статусу. Після опублікування на сторінках газети «Львів спортивний» (спец. випуск газети «Ленінська молодь») статті Євгена Бобка «Чому Україна не бере участі в Олімпійських іграх», почалася ґрунтовна дискусія, яка з часом перейшла й на шпальти республіканської преси.
В деяких містах розпочався збір підписів за створення незалежного НОК України. В короткий термін лише у Львові спортсменами було зібрано десятки тисяч підписів. Водночас у Києві При Управі Народного Руху України за ініціативою тодішнього голови Республіканської федерації санного спорту Валерія Шутого розпочав діяльність Український національний олімпійський комітет (УНОК). УНОК розгорнув бурхливе листування з міжнародними спортивними організаціями, зокрема з МОКом, домагаючись свого визнання.
І хоч подібне визнання на той час ще було малоймовірним, заходи УНОКу дещо приспішили події в тодішніх владних кабінетах.
Уже в 1990 році відповідними державними органами управління галуззю фізичної культури і спорту України було розроблено перший проект Хартії Олімпійського Комітету України (ОКУ). Цей проект було запропоновано обговорити в регіонах. Проект Хартії був недосконалим, відстав від тодішньої політичної ситуації, яка наближала Україну до незалежності. Ця Хартія ще передбачала повну підлеглість ОКУ НОК СРСР. Завданням ОКУ, згідно з планами авторів проекту, мало бути підготовка спортивних резервів для збірних команд СРСР, а не самостійний виступ на міжнародних змаганнях.
Другий варіант Хартії, який було представлено Генеральній Асамблеї засновників НОК України, суттєво відрізнявся від першого проекту. Цю Хартію було затверджено Асамблеєю засновників НОК України 22 грудня 1990 р. Асамблея того ж дня обрала персональний склад і першого президента НОК України. Ним став дворазовий олімпійський чемпіон з легкої атлетики Валерій Борзов.Саме з грудня 1990 року розпочалася діяльність НОКу України, хоча до його офіційного визнання МОКом залишалося ще більше року. Офіційне визнання НОК України відбулося 9 березня 1992 року. Відразу після заснування НОК України, було створено Олімпійську Академію України (8 березня 1991 р.).
Процес офіційного олімпійського визнання України супроводжувався входженням Національних спортивних федерацій України в міжнародні федерації і повністю завершився у 1992 році.
Належність України до авторитетних спортивних держав світу було підкреслено членством у МОК президента НОК України, міністраМінмолодьспорту Валерія Борзова у 1994 році. У 2000 році членом Міжнародного Олімпійського Комітету став ще один видатний український олімпієць — легкоатлет із Донецька Сергій Бубка.
В організаційних та фінансових справах НОКу України, Мінмолодьспорту, федераціям значну допомогу надає створений у діаспорі громадський комітет зі сприяння олімпійській підготовці і виступам спортсменів України. Очолює Комітет діяльна й енергійна Лариса Барабаш Темпл. Спортивні діячі та структури в Україні і в еміграції чи не вперше так дружньо і по діловому вирішують важливі галузеві справи.
Національний Олімпійський Комітет України (НОК України) є неурядовою громадською організацією, яка координує розвиток олімпійського руху в Україні. В своїй діяльності НОК керується законодавством України, Олімпійською хартією Міжнародного олімпійського комітету та власною Хартією. НОК України має виключне право представляти державу на Іграх Олімпіад та зимових Олімпійських іграх, в Міжнародному Олімпійському Комітеті, інших міжнародних олімпійських організаціях. НОК України має також виключне право на використання власної олімпійської символіки. Першим в історії членом МОК для України у 1994 р. було обрано Валерія Борзова, а в 2000 р. членом МОК став ще один відомий український легкоатлет Сергій Бубка.
Держава сприяє діяльності НОК України, розвитку його матеріально-технічної бази, надає фінансову підтримку. Проте безпосереднє втручання будь-якого державного чи якогось іншого органу або особи у внутрішні справи НОКу є таким, що суперечать Хартії.

Особливості, проблеми та перспективи розвитку спортивного руху в сучасній Україні.
Спортсмени України, не враховуючи різноманітні міжнародні турніри, щороку беруть участь у понад 1 000 офіційних змаганнях. Проте перед українським спортом стоїть ціла низка складних проблем. Сформуємо їх за групами: організаційні, методичні, фінансово-матеріальні, морально-етичні.
Організаційні проблеми пов’язані з тим, що існуюча в нинішній Україні структура спорту майже повністю успадкована від колишнього Радянського Союзу. Ця структура залишається по суті авторитарною, вона зорієнтована значною мірою на переважно державне утримання спорту і вступає у протиріччя з економічними можливостями державного бюджету.
З іншого боку, негайна передача багатьох управлінських функцій громадським організаціям (федераціям) було б необачним кроком з огляду на їх фінансову і організаційну неспроможність. Окрім того, в Україні ще не прийшло нове покоління спортивних організаторів, здатних контактувати з міжнародними спортивним організаціями, входити в їхні організаційні структури, мати особисті надійні зв’язки, необхідні для швидкого вирішення питань в інтересах українського спорту. Навіть на рівні суддівства міжнародних змагань Україна має недостатнє представництво.
В розвитку багатьох видів спорту порушено матеріальну основу, оскільки велика кількість колишніх радянських спортивних баз олімпійської підготовки залишилися поза межами України. Є серйозні проблеми із високоякісним інвентарем, обладнання, спортивною формою тощо.
Значна частина тренерів, що знаходиться нині при керівництві збірними командами України не має достатнього досвіду підготовки спортсменів до чемпіонатів світу і Олімпійських ігор, позаяк раніше займалася лише підготовкою резерву для збірних команд СРСР. До того ж доволі масового характеру набув відплив кваліфікованих фахівців спорту за межі України, де рівень їхньої оплати є значно вищим.
Існує і гостра проблема національногопорядку, яка також залишилася Україні від імперії. Національні збірні команди України в етнічному, культурному і мовному плані переважно не є національними. А сам по собі високий рівень спортивних досягнень не обов’язково забезпечує спортові місце в культурі українського етносу і не робить його автоматично чинником національного відродження, якщо з нього вихолощені патріотизм і національна сутність. У цьому також криється одна із найскладніших морально-етичних проблем сучасного українського спорту.Україна, в силу історичних причин, вступила в добу державотворення, коли національно-культурне піднесення не в однаковій мірі проявляється в різних її регіонах. Успішні виступи українських спортсменів на міжнародній арені впливають позитивно не тільки на світову громадську думку, але й сприяють консолідації й єднанню усієї української нації.
У найближчому майбутньому в галузі фізичного виховання та спорту України потрібно вирішити такі завдання:

• Реформувати систему фізичного виховання і спорту в Україні, фундаментально змінивши стосунки між державним органом управління галуззю і Національним Олімпійським Комітетом; між Федераціями з видів спорту і спортивними клубами; між особою, як суб’єктом фізичної культури і спортивними організаціями. покликаними служити людині.
• Повернути українському спорту національний зміст, бо по справжньому народним і значить масовим, він може бути лише на власному історичному, культурному, мовному і економічному ґрунті.
• Переглянути теорію і практику фізичної культури, виходячи з нових реалій сучасного життя в Україні, з врахуванням державотворчих завдань, які стоять перед фізкультурно-спортивним рухом.
• Поліпшити кадрову ситуацію в спортивних структурах України, залучивши до роботи в них фахівців з відповідним рівнем підготовки і належним рівнем громадської та національної свідомості.
• У процесі перебудови фізкультурно-спортивного руху, зберегти рівень спортивних досягнень, не допустити спаду результативності в різних видах спорту, по можливості утримати або й розширити матеріальну базу.
• Спорт із справи в основному державних структур, має стати психологічно, економічно і організаційно справою всіх і кожного особисто. Зберегти та примножити власне здоров’я і фізичну досконалість може лише свідома, з активною життєвою позицією людина.

Дата добавления: 2014-01-15