Спілкування як основа педагогічної діяльності професії

План

Тема 3. Професійне спілкування у структурі діяльності педагога

1. Спілкування як основа педагогічної діяльності.

2. Педагогічне спілкування, його функції, види, структура.

3. Стиль педагогічного спілкування.

4. Мистецтво педагогічного спілкування.

Література:

1. Арват Ф.С., Коваленко Є.І., Кириленко С.В., Щербань П.М. Культура спілкування: Навч. метод. посібник. – К.: ІЗМН, 1997. – 328 с.

2. Батракова С.Н. Основы профессионального педагогического общения: Учебное пособие. – Ярославль, 1986. – 80 с.

3. Грехнев В. С. Культура педагогического общения. – М.: Просвещение, 1990. – 144 с.

4. Журавлев В.И. Основы педагогической конфликтологии: Учебник. – М.: Роспедагентство, 1995. – 183 с.

5. Кан-Калик В.А. Учителю о педагогическом общении: Книга для учителя. – М.: Просвещение, 1987. – 190 с.

6. Леонтьев А. А. Педагогическое общение: 2-е изд., перераб. и доп. – М. ‑ Нальчик: «Эль-Фа», 1996. – 95 с.

7. Рыбакова М. М. Конфликт и взаимодействие в педагогическом процессе: Книга для учителя. – М.: Просвещение, 1991. – 128 с.

8. Яценко Т.С. Активная социально-психологическая подготовка учителя к общению с учащимися. – К.: Освіта, 1993. – 208 с.

Посібники:

1. Введение в педагогическую деятельность: Учебн. пособие для студ. высш. пед. учебн. заведений / А.С.Роботова, Т.В.Леонтьева, И.Г.Шапошникова и др. — М.: Изд. центр “Академия”, 2000. — С. 83-104.

2. Введение в специальность: Учебное пособие для студентов пед. институтов / Л.И.Рувинский, В.А.Кан-Калик, Д.М.Гришин и др. – М.: Просвещение, 1988. – С.02-142.

3. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001. – С. 420-476.

4. Кукушкин В.С. Введение в педагогическую деятельность: Учебн. пособие. Серия «Педагогическое образование». – Ростов н/Д: Изд. центр «МарТ», 2002. – С. 45-130, 156-164.

5. Мороз О.Г., Сластьонін В.О., Філіпенко Н.І. Підготовка майбутнього вчителя: зміст та організація: Навчальний посібник. – К., 1997. – С. 140-159.

6. Педагогічна майстерність: Підручник / І.А.Зязюн та ін. – К.: Вища школа, 1997. – С. 199-267.

Опорні поняття: спілкування; педагогічне спілкування; перцептивна, комунікативна, інтерактивна сторони спілкування; комунікабельність; уміння спілкуватися; стиль педагогічного спілкування; індивідуальний стиль педагогічного спілкування; конфлікт.

Навчально-виховний процес – явище складне, багатогранне, динамічне. Його специфіка зумовлюється передусім розширеним спілкуванням, найбільшою, на думку Антуана де Сент Екзюпері, розкішшю на світі. Для педагогів ця розкіш – не що інше, як професійна необхідність. З її допомогою здійснюється основне у педагогічній діяльності – вплив особистості на особистість.

Сьогодні психолого-педагогічна наука переконливо доводить, для того, щоб виховання було ефективним, у дитини необхідно викликати позитивне ставлення до того, що ми хочемо виховати. А те чи інше ставлення завжди формується в діяльності, через складний механізм взаємовідносин, спілкування. Особистість може жити і існувати тільки в спілкуванні з іншими особистостями. Поза спілкуванням, в ізоляції від суспільства особистість не може розвиватися, не може існувати. Тільки в спілкуванні з дорослими, зі своїми ровесниками формується особистість дитини.

Проблема спілкування дуже важлива. Вчені бачать у цій проблемі той вузол питань, які неможливо обійти, вирішуючи проблеми школи, розвитку науки, культури т.п.

Спілкування – це складний, багатоплановий процес встановлення контактів між людьми, який породжений потребами у спільній діяльності. Спілкування може виступати одночасно як: процес взаємодії особистостей; процес обміну інформацією; відношення людей один до одного; взаємовплив людей один на одного; процес їх співпереживання і взаєморозуміння.

Слід розмежовувати поняття “спілкування” і “комунікація”.

Комунікація – це взаємодія двох систем, у ході якої від однієї системи до іншої передається сигнал, що несе певну інформацію.

Спілкування – це вузький комунікативний акт, пов’язаний з передачею інформації за допомогою слова. Воно є більш вужчим поняттям, ніж комунікація. Це обмін інформацією між людьми. Зміст спілкування реалізується через вербальні (мова) і невербальні (жести, міміка, пантоміміка) засоби.

У спілкуванні можна виділити дві сторони: відношення і взаємодія.

Відношення і взаємодія у спілкуванні ніби підводна і надводна частини айсберга, де видима частина — серія мовних і немовних дій, а внутрішня, невидима — потреби, мотиви, інтереси, почуття, все те, що спонукає людину до спілкування.

Структура спілкування:

- комунікативна сторона (обмін інформацією);

- інтерактивна (організація взаємодії між індивідами, які вступають у спілкування);

- перцептивне (сприймання людини людиною).

Всі ці сторони спілкування тісно пов’язані між собою. Адже інформацію необхідно не тільки прийняти, але і осмислити. Передача, прийом, розуміння інформації зумовлює взаємозв’язок: діяльність — спілкування — пізнання. Обмінюючись інформацією, партнери впливають один на одного.

Спілкування — одна із форм взаємодії людей в процесі їх діяльності. В залежності від цього розрізняють такі види спілкування:

- соціально орієнтованим (лекція, розповідь, виступ);

- груповим предметно орієнтованим, яке безпосередньо обслуговує колективну працю;

- особистісно орієнтованим спілкування як спілкування однієї особистості з іншою стю.

Вміння спілкуватись — явище багатопланове, що включає в себе ряд компонентів. Виділимо 3 основні компоненти уміння спілкуватися:

1) комунікабельність — здатність відчувати задоволення від процесу комунікації, володіння комунікативними уміннями й навичками;

2) соціальна спорідненість — бажання знаходитись у суспільстві, серед інших людей;

3) альтруїстичні тенденції — бажання приносити радість людям, з якими людина спілкується.

Уміння спілкуватись має яскраво виражену емоційну природу, основу якої складають комунікативні та альтруїстичні емоції. Серед комунікативних емоцій виділяють: бажання ділитися думками, почуття симпатії, повага до учасників спілкування, прихильність тощо.

Уміння спілкуватися передбачає певний рівень психологічної культури, яка включає

- уміння розумітись в інших людях,

- уміння адекватно відгукуватись на поведінку людей,

- уміння вибирати такі способи звертання, які підходять, відповідають індивідуальним особливостям тих, хто вступає у спілкування.

Психологічна культура — це насамперед стихійний досвід. Але стихійний досвід збагачується теоретичними знаннями, формуванням здібності співпереживати, вправами у такій поведінці, яка б не принижувала гідності інших людей і т.д.

Дата добавления: 2014-01-11