Суспільно-політичне життя

Політика українізації. Після утворення СРСР керівництво РКП(б) поставило на порядок денний чергового партійного з’їзду національне питання та шляхи його розв’язання. На XII партійному з’їзді у квітні 1923 р. було затверджено політику коренізації. Український різновид її дістав назву українізації.

Документом, що визначав сутність і межі українізації радянського типу, слід вважати резолюцію VIII Всеросійської конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні» (грудень 1919 p.). Українців намагалися переконати в тому, що радянська влада – це не окупаційна, а їхня власна влада. Переслідувану протягом століть рідну мову українці мали тепер почути у школах і закладах культури.

Комуністична диктатура трималася на трьох китах – терорі, вихованні та пропаганді. Політика коренізації мала сприяти переходу керівних кадрів на мову республіки, в якій вони працювали. Для розв’язання цього завдання влада йшла двома шляхами. По-перше, російськомовні спеціалісти і функціонери мали обов’язково вивчити національну мову. По-друге, компартійні комітети, виконавчі комітети рад усіх рівнів, а також усі державні установи й силові структури поповнювалися представниками місцевого населення.

Радянська кампанія українізації не могла не зближуватися у певних вимірах з політикою українізації, яку здійснювали українські уряди, починаючи з Центральної Ради і створеного нею Генерального секретаріату. Завдання українізації, що її проводили національні уряди, полягали як у пропаганді протилежних радянському способу життя демократичних цінностей, так і в елементарній дерусифікації культурного і громадсько-політичного життя. Дерусифікація була спільним знаменником обох кампаній українізації – національної і радянської.

Націонал-комуністи в ЦК КП(б)У (більшовики українського походження) скористалися сприятливою політичною ситуацією. Запровадження української мови на державному рівні в межах УСРР було найбільшим досягненням націонал-комуністів. Користуючись підтримкою Л. Кагановича, М. Скрипник на посаді наркома освіти УСРР витискував з офіційної політики українізації максимум можливого.

У 1924 р. в Київ з еміграції повернувся М. Грушевський, щоб присвятити себе служінню українській науці. Десятки тисяч галичан перетнули Збруч, щоб працювати та навчатися в радянській Україні.

Українізація проводилася навіть за межами УСРР – у місцях компактного проживання українців. Населення Кубані, яке на дві третини складалося з українців, отримало можливість навчати дітей в українських школах, читати українські газети і журнали, слухати передачі місцевого радіо рідною мовою. З часом націонал-комуністи почали наполягати на приєднанні Кубанського округу Північно-Кавказького краю до України.

Українізація не зачіпала інтересів російськомовного населення. Однак російська інтелігенція в Україні вперше відчула себе національною меншиною. Це було незвично, а для багатьох – дуже неприємно.

Із 1924 р. почався масовий прийом у партію, який докорінно змінив її обличчя і остаточно розколов її на еліту (апаратних працівників) і рядових. Партійні лави поповнювалися представниками місцевих національностей. Частка українців в КП(б)У зросла з 20 відсотків у 1920 р. до 52 відсотків у 1927 р.

Політику коренізації проводили і в районах України, компактно заселених національними меншинами. У цих місцевостях працювали німецькі, болгарські, єврейські, польські школи.

Ще до запровадження офіційної кампанії коренізації Москва дозволила провести українізацію церкви. Створена у 1918 р. Всеукраїнська церковна рада наполягала на утвердженні в Україні незалежної від російського патріархату автокефальної церкви. Підтримка автокефалії радянською владою пояснювалася насамперед бажанням розколоти й послабити Російську православну церкву.

У жовтні 1921 р. було скликано церковний собор, який проти волі патріарха обрав митрополитом священика В. Липківського. Так було покладено початок Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ). У 1924 р. нова церква вже мала понад тисячу парафій. До неї почали приєднуватися українські парафії в Америці та Європі. Успіх став несподіванкою для влади, яка погодилася на утворення УАПЦ, щоб розколоти церкву, а в січні 1930 р. її було ліквідовано.

Культурне життя. Модернізація суспільства ознаменувалася великими здобутками у сфері культури. Однак основну увагув культурницькій роботі держава приділяла вихованню мас у дусі комуністичних ідей. Партія вимагала, щоб культурне життя було національним за формою і соціалістичним за змістом, тобто не суперечило комуністичній доктрині.

Дата добавления: 2014-01-15