Заняття 1

План лекції

1. Судження, його структура та елементи. Виділення судження в реченні. Судження і текст норми права.

2. Типи i види суджень. Використання видiляючих i виключаючих суджень у законодавствi.

3. Розподiленiсть термiнiв.

4. Вiдношення мiж простими судженнями. Логiчний квадрат i його правовий змiст.

1. Судження, його структура та елементи. Виділення судження в реченні. Судження і текст норми права.

Звертаючись до вже вивченої вами категорії «поняття», зазначимо, що в логічному мисленні воно не зустрічається саме по собі; воно обов'язково знаходиться у певному зв'язку з деякими іншими поняттями. Усі поняття зосереджені в тій чи іншій логічній структурі, й утворюють форму судження. Іноді у нас виникає запитання: «Що передує чому – судження поняттю чи поняття судженню?» Цілком аналогічно виглядає і проблема, «що є первинним: мислення чи мова?». Якщо брати «мислення», яке відбулося, і мову, яка сформувалася, то проблема стає нерозв'язною. Якщо ж їх брати в розвитку, то вони виникли одночасно, адже думка завжди оформляється словесно або символічно. А якщо так, то вони не існують одне без одного.

Судження — це одна із форм мислення. Існує де­кілька її визначень. Наведемо найвживаніші з них:

«Судження — це думка, у якій стверджується наяв­ність або відсутність властивостей у предметів, від­ношень між предметами, зв'язків між ситуаціями»;

«Судження є такою думкою, у якій при її висловлю­ванні дещо стверджується про предмети дійсності і яка об'єктивно є або істинною, або хибною і при цьому неодмінно однією із двох»;

«Судження — це думка, у якій стверджується або заперечується зв'язок між об'єктами і ознаками»;

«Судження — це думка, що виражається розповідни­ми реченнями і є істинною або хибною» Найбільш вдалим визначенням судження є наступне: це така форма мислення, яка розкриває зв'язок між предметом і його ознакою. Фактично всі ці визначення при їх різних мовних від­мінностях — ідентичні.

Пізнаючи предмети і явища навколишнього світу, виділяючи в них певні ознаки, ми висловлюємо судження: наприклад, «Квадрат є геометричною фігурою»; «При­родний супутник не є планетою»;»Право є надбудова»; «Злочин є діяння суспільно небезпечне»; «Крадіжка здійснюється тільки навмисне». Судження відображає наявність або відсутність у предметів певних властивостей, ознак, зв'язків і відношень. У судженні виражається наше знання про саме існування предметів і явищ та про всі різноманітні зв'язки й відношення між предметами, явищами та їхніми властивостями. За допомогою суджень ми охоплюємо предмет у найрізноманітніших його проявах. Так, висловлюючи судження: «Право є воля панівного класу»; «Право є надбудова»«; «Право є сукупність правил поведінки»; «Право не існує без держави»; «Право є засіб проведення політики», ми виявляємо найрізноманітніші сторони права і його зв'язок із іншими явищами. Таким чином, судження — це не просто зв'язок понять чи уявлень, за котрими немає ніякої реальності, а відображення дійсно існуючих суттєвих зв'язків і відношень між предметами.

Судження складається із таких елементів: суб'єкта, предиката і зв'язки. Іноді зустрічається й четвертий елемент – квантор.

Суб’єкт – це те, про що говориться у судженні, іноді його називають «пред­метом думки у судженні» або «логічним підметом су­дження», або «суб'єктом судження». Суб'єкт - не сам предмет дійсності, а поняття про нього. Суб'єкт позначається літерою S (перша літера латинського слова subjectum).

Предикат – це те, що говориться у судженні про предмет думки, іноді його називають ще «ознакою предмета думки» або «логічним присудком судження», або «предикатом судження». Предикат є поняттям про те, що стверджується або заперечується про предмет, виражений суб'єктом. Він по­значається буквою латинського алфавіту «Р».

Зв’язка – це відношення між предметом думки і ознакою пред­мета думки, що фіксується логічною ознакою «є/не є», «суть/не суть». Зв'язка установлює, належить чи не належить предметові судження властивість, мислима в предикаті. Зв'язка може бути виражена одним словом (є, бути, суть і т.ін.). Однак нею може виступати і група слів, а також тире чи в контексті шляхом узгодження слів, наприклад, «Право – система норм».

Квантор – факультативний елемент судження, який відображає його розподіленість. Кванторне слово, часто ставлять перед суб'єктом (S) судження (лат. Q иаntит - скільки): «усі», «деякі», «жоден» і т.ін., яке вказує на розподіленість суб'єкта в даному судженні, тобто в повному чи в частковому обсязі він тут розглядається.

Отже, логічна структура судження складається із суб'єкта S, предиката Р і логічної зв'язки «є /не є». «S» і «Р» називаються термінами судження. Схематично структуру судження можна зобразити наступним чином:

Квантор судження

Суб’єкт судження

Відображає предмет думки

Зв’язка судження

Предикат судження

Відображає ознаку предмета

Відношенняпредмета і властивості

Відображає розподіленість суб’єкта

Розглянемо структуру судження на прикладі: «Україна є демократичною державою». Схематично це записується у вигляді такої формули: «S є Р » або «S не є Р ». У наведе­ному прикладі суб'єктом буде поняття «Україна», предикатом — «демократична держава», а логічною зв'язкою слово «є».

Ще одним прикладомможе бути судження «Правові відносини є вольові відносини», де суб'єктом є поняття «правові відносини», предикатом — поняття «вольові відносини», зв'язка виражена словом «є». Судження як форма мислення є єдине ціле. Кожна з частин судження (суб'єкт, предикат і зв'язка) окремо не може скласти судження. Одну частину судження не можна відривати від другої та абсолютизувати. Суб'єкт у судженні не може бути суб'єктом без предиката, а предикат — без суб'єкта. Обидва вони немислимі без зв'язки між ними, унаслідок якої вони і стають суб'єктом і предикатом судження. Тому неправильна думка про те, ніби існують судження безсуб'єктні або безпредикатні. Судження без суб'єкта, або без зв'язки, або без предиката бути не може. Якщо є предикат, то мас бути і суб'єкт; якщо є суб'єкт, то має бути й предикат. Якщо у судженні говориться щось, то має бути названий і той предмет думки, котрому належить чи не належить це «щось». Якщо в судженні наявний суб'єкт, то необхідно виявити і його предикат, тобто те, що стверджується чи заперечується про предмет, виражений суб'єктом. Так, судження, виражене безособовими реченнями, як, наприклад, «Вечоріє», «Світає», «Сутеніє», «Дощить», які, на думку деяких логіків, є безсуб'єктними, насправді мають і суб'єкт і предикат. Речення «Вечоріє» виражає судження «Вечір (суб'єкт) надходить (предикат)». Речення «Дощить» має судження «Дощ (суб'єкт) іде (предикат)». Такі судження, виражені називними реченнями, в яких дається відповідь на будь-яке запитання, наприклад, «Кафедра» (при відповіді па запитання «Що це?»), «Зима» (на запитання «Що тепер?») тощо, мають не тільки предикат, а й суб'єкт, хоч останній словесно й не виражений. Так, у реченні «Кафедра», що є відповіддю на запитання «Що це?**, суб'єкт — поняття «це», а предикат — «кафедра» («Це — кафедра»), а у судженні «Зима», що є відповіддю на запитання «Що тепер?», суб'єктом є поняття «тепер», а предикатом «зима» («Тепер зима»). Суб'єкт і предикат судження містять знання не однакового характеру. Суб'єкт виражає знання про предмет думки, а предикат — про ознаку, відношення, властивість, що належить або не належить предмету. Суб'єкт містить знання відоме, а предикат — нове, раніше не відоме знання. Предикат є характеристикою предмета думки, через нього ми з'ясовуємо те, що властиве (або не властиве) даному предмету. Предикат завжди несе нове знання про вже відомий предмет. Тому кожне нове судження про якийсь предмет розкриває нам ще невідому, нову його сторону. І чим більше суджень ми висловлюємо про предмет, тим повніше охоплюємо цей предмет. Судження може складатися з одного суб'єкта і одного предиката або з кількох суб'єктів і предикатів. Тому структура суджень неоднакова, вона різна у різних видів суджень. Кожне судження граматично завжди виражається у формі речення. Судження не може існувати поза реченням. Речення є безпосередньою дійсністю судження, його матеріальною оболонкою. Проте не всяке речення виражає судження. Характерні особливості судження полягають у ствердженні або запереченні чого-небудь про що-небудь. Тому якщо у реченні що-небудь стверджується або заперечується, то воно виражає судження, якщо ж у реченні відсутнє ствердження або заперечення, то таке речення не є судженням. Речення, як відомо, бувають розповідні, питальні і спонукальні. У розповідних реченнях, наприклад, «Суд е орган правосуддя»; «Експерт не є свідок» тощо обов'язково в наявності або ствердження, або заперечення, тому будь-яке розповідне речення є судженням. Це не означає, звичайно, що різниця між судженням і реченням у таких випадках зникає, вона лишається. Судження — категорія логічна, речення — категорія граматична. Судження завжди тричленне: воно має суб'єкт, предикат і зв'язку. Речення не завжди є тричленним: воно може бути й одночленним («Світає»; «Морозить» тощо), і двочленним («Дощ іде», «Мир переможе» і т. д.), і многочленним («Київ є найкрасивіше місто України» тощо). Окрім підмета й присудка, граматичне речення має й другорядні члени: означення, додаток, обставину. Логічна будова суджень інтернаціональна. В основних своїх рисах вона є спільною для найрізноманітніших народів. Будова речення, навпаки, значною мірою національна, вона визначається сукупністю граматичних особливостей, характерних для даної мови, що відрізняє її від інших мов. Так розв'язується питання про співвідношення судження і речення, коли ми розглядаємо судження і розповідне речення. Призначення питальних і спонукальних речень інше, ніж ствердження чи заперечення. Сутність питального речення полягає у постановці запитання, а спонукального речення — у вираженні спонуки. Коли ми ставимо запитання: «Петренко — співучасник?», то в самому запитанні ще немає ні ствердження, ні заперечення, ми не стверджуємо того, що Петренко є співучасником, і не заперечуємо цього, тобто не висловлюємо якогось певного судження про Петренка. Те, на що спрямоване запитання, нам ще не відоме. Отже, коли ми ставимо запитання, наприклад: «Де ти був учора о 10 годині вечора?»; «Хто дав вам цю річ?»; «Де стояв потерпілий?»; «Кому належить ця сокира?» і т. д., то ми ще не висловлюємо суджень. Судженням, тобто думкою, у якій щось стверджується або заперечується, буде тільки відповідь на запитання, а саме: «Учора о 10 годині вечора я був у кіно»; «Цю річ дав мені Петренко»; «Потерпілий стоїш біля вікна свого будинку»; «Ця сокира належить Ніколаєву» і т. д. Від запитальних речень слід відрізняти риторичні запитання, такі, наприклад, як «Хто не знає наших депутатів?»; «Кому не дорога пам'ять про свою школу?», стверджувальні думки про те, що «Усі знають наших депутатів»; «Кожному дорога пам'ять про свою школу», які є судженнями. У спонукальних реченнях, наприклад: «Зачиніть двері!»; «Подайте води!»; «Відійдіть!»; «Не чіпайте!»; «Будьте уважні!» тощо, як і у реченнях питальних, теж відсутнє і ствердження, і заперечення. Тому спонукальні речення не є судженнями.

Дата добавления: 2014-01-11