Поняття обов’язкової частки у спадщині

Спадкування за законом (successio legitima).

Спадкування за законом мало місце, якщо спадкодавець не залишив заповіту, або заповіт визнаний недійсним, або спадкоємець за заповітом з якихось причин не вступив у спадщину. Якщо домовладика не залишав заповіту, то спадкування відкривалося на користь агнатів, а у разі їх відсутності – на користь сородичів. Серед агнатів пріоритетом при спадкуванні користувався той, хто був ближчим до предків. Спершу це був член сім’ї того ж покоління, що й спадкодавець (брат), а згодом – той, хто був ближчим до спадкодавця (син). Якщо найближчий до спадкодавця за ступенем агнатського споріднення член сім’ї був відсутній, то його місце займав більш віддалений агнат (наприклад, замість сина – внук спадкодавця). Такий порядок спадкування називається спадкування за правом представлення. При цьому даному агнату належить лише та частка у спадщині, яку б успадковувала особа, що мала попереднє місце за ступенем споріднення до домовладики. Отже, внук успадковував частку, що належала його батькові.

В період правління Юстиніана встановлюється спадкування за законом на підставі когнатського споріднення. При цьому всі спадкоємці поділяються на чотири класи (черги). Перший клас – це діти (у разі відсутності дітей - їх низхідні). До другого класу належали батьки (у разі їх відсутності - їх висхідні) та рідні брати та сестри (у разі їх відсутності - їх діти). Третій клас включав звідних братів та сестер (у разі їх відсутності – їх діти). Четвертий клас складався із інших кровних родичів по боковій ліній у порядку ступеня їх споріднення. У четвертому класі спадкування за правом представлення не допускалося. Не зважаючи на те, що в Новелах прямо не визначено спадкоємців п’ятого класу, однак зазначено, що у разі відсутності спадкоємців чотирьох класів до спадкування заклякається той з подружжя, який є живим. Між спадкоємцями одного класу спадщина поділялася порівну.

Свобода заповіту була обмежена законом на користь так званих «необхідних спадкоємців». Такі спадкоємці, виходячи з їх тісних родинних зв’язків зі спадкодавцем, успадковували певну частину майна навіть проти волі спадкодавця. Спочатку необхідні спадкоємці (перш за все, повнорідні та єдинокровні брати та сестри) мали отримати свою portio (з лат. – порція), яка не могла бути меншою ніж ¼ законної частки у «чистому вигляді», тобто без боргових зобов’язань спадкодавця. Ця частка називалася обов’язковою часткою спадщини.

У Новелах Юстиніана правила щодо обов’язкової частки у спадщині були визначені наступним чином. По-перше, зазначені підстави, за яких заповідач міг позбавити необхідних спадкоємців права на спадщину, зокрема, створення загрози для життя заповідача, тяжка образа заповідача, відмова викупити спадкодавця з полону, укладення дочкою, яка не досягла 25 років, шлюбу проти волі батьків тощо. По-друге, особами, які мали право на обов’язкову частку в спадщині, визнавалися низхідні та висхідні родичі заповідача (безумовно). Єдинокровні брати та сестри спадкодавця мали право на обов’язкову частку лише у разі, якщо спадкоємцем у заповіті призначено особу, яка є опороченою. Спочатку розмір обов’язкової частки визначався як ¼ тієї частки, яку отримала б ця особа при спадкуванні за законом. У праві Юстиніана розмір обов’язкової частки визначався диференційовано. Якщо б при спадкуванні за законом особа отримала не менше ¼ спадщини, то розмір її обов’язкової частки був 1/3 від цієї законної частки. Якщо ж особа при спадкуванні за законом отримала б менше ¼, то обов’язкова частка дорівнювалася ½ від того, що вона отримала б за законом.

Дата добавления: 2014-01-11