Роль українських письменників у розвитку української літературної мови

В ІІ пол.ХІХст.-поч.ХХст.

Тема 7. Розвиток української літературної мови

Питання:

1. Роль українських письменників у розвитку української літературної мови.

2. Роль українського театру в утвердженні статусу нової української мови.

Творчість Т.Г.Шевченка справила великий вплив на українську з походження інтелігенцію. Традиції української прози, представлені досі в повістях Г.Квітки-Основ’яненки і П.Куліша, продовжили Марко Вовчок, О.Стороженко, О.Кониський, А.Свидницький, І.Нечуй-Левицький, а згодом Панас Мирний. В українській В українській літературі розвинулися нові жанри: бака, гумористичні „співомовки” С.Руданського, історична проза(П.Куліш). Т.Шевченко високо оцінив роман П.Куліша „Чорна рада”. Але заслуга П.Куліша перед українською мовою значно об’ємніше. Ніхто з українських письменників середини ХІХст. не працював стільки над жанровим урізноманітненням української мови, як куліш. Адже ому належить і привнесені з фольклору жанри думи казки, історичні оповідання і романи, історична поема, історико-поетична драма-ідилія, перші зразки наукової прози(„Історія України від найдавніших часів”, „Хмельниччина” та ін.), він же переклав українською окремі твори світової класики(переклади Шекспіра).

Основне джерело Кулішевої мови - фольклор. Звідси він черпав лексику і фразеологію високого звучання Не уникає він і церковнослов’янізмів, при цьому з плином часу уживає церковнослов’янізми усе частіше: хлад, благо, ложа, возвістить, да возвеличиться. Куліш багато в чому прислужився розвиткові мови української епістолярії, але його заслуга була б незрівнянно більшою, коли б він і сюди не вніс надто потужний струмінь церковнослов’янізмів, наприклад: ненавидяй обличения скончивається срамно; убо вам чтущу разуміти, яко суєтною гордістю єсм обольщаєм. Спершу це були просто цитати зі Святого Письма, а далі - компонент звичайнісінької розповіді: вознегодує, зажду, вповав, создасть храм, недугующеє серце, подобіє, житіє повершаєш.

Велика заслуга П.Куліша у виробленні в українські мові засобів для передачі Слова Божого. Разом із І.Пулюєм він багато потрудився над перекладом Біблії. Гірше з термінологією науковою, зокрема, філософською ” Пробував я перо на первих аркушиках мальованої гайдамаччини у мові філософічній - так ні! Вимовніше б написав я те саме по-московськи ”(Лист до Барвінського). Звичайно найбільша заслуга П.Куліша в написанні „Чорної ради” українською мовою. Він уводить тут (частково запозичену із літопису Самовидця), яка дозволяє творити колорит у новій українській літературній мові.

Як справедливо зауважив В.Чапленко, Марко Вовчок прийшла в укр.. літературу через етнографію та фольклор. Особливо це виявляється у портретних малюнках:” Та й дівчина була ж була! Велична, хороша, до всякого привітна й ласкава, і заговорить, і засміється, і пожартує”; „Старший Якименко сина оженив та таку вже невісточку собі взяв, що не сказати! Білолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик”. Так само і в пейзажних замальовках. Вражає насиченість тексту зменшено-пестливими словами: батенько, веселенько, віконце, віночок, голівочка, сорочечка, сіресенька, теперечки, хатка, хлопченята, одежинка. Нерідко у сполученні іменник + прикметник обидва слова мають зменшено-пестливу форму: братичок ріднесенький, дитиночка малесенька. Дуже багата фразеологія: серце в’яне, піду світ за очі, знайдеш на свої руки муки, годити, як лихі болячці.

Не позбавлена мова Марко Вовчок й подільських вокалізмів: фонетичних- під вісень, гурки; словотвірних- теперки, невзабарі, печаловитий, обрадіти, завтрий день). В.Чапленко зауважує: „Фольклорні елементи у мові Марка Вовчка були вирішальні, але не тільки з самих цих елементів складалася її мова: друга складова частина взята з розмовно-побутової селянської мови, переважно в жіночій її відміні”.

Реалістичну традицію у прозі продовжив І.С.Нечуй-Левицький. Був близький до мови Марка Вовчка, але в манері мовного використання зробив кілька кроків уперед. Не можна заперечити, що він орієнтувався на мову фольклору, але провідне місце серед зображальних засобів відіграла мова баби Параски і баби Палажки. Недаремно чоловіки у його повістях майже безмовні(за винятком грека Кіпрінідоса). Порівняно із Марко Вовчок, І.Левицький зробив крок уперед у змалюванні портрета і пейзажу.

Ні Нечуй-Левицький ні Панас Мирний не допускають росіянізмів. Хоча у них як канцеляризми уживаються: прошеніє, предводитель, гласний, часовий.; не цураються вони і слів західноєвропейського походження: механічно, аромат, костюм. Якщо у Марка Вовчка змагаються фольклорне і народне у літературні мові і перша домінує, то у її послідовників - Левицького і Мирного навпаки - перемагає розмовна стихія, що приводить до несмаку, провокації зниженого стилю.

Отже, післяшевченківський період характеризується значним розширенням белетристики, незмінним зростанням її словника, уніфікацією літературної норми, театрально-сценічним ужитком. Чого вкрай бракувало - це наукової мови, змагання за яку розпочалися в Західні Україні. Публіцистика і науковий стиль Галичини багато в чому вплинув на українську мовну норму, але вирішальне слово залишилось за красним письменством, бо саме це письменство було законодавцем у розвиткові всіх стилів літературної мови.

Талановитим збирачем і охоронцем українського слова був Б.Грінченко. У власній художній мові він був типовим представником степової України. Він не визнавав приставного /н/ у займенниках(в їх, хоч у неї). Дієслова ІІ дієвідміни в треті особі однини теперішнього часу уживав без - ть (виходе, виносе), не відбивав властивого більшості говорів української мови чергування /Д/-/Т/, відповідно із /ДЖ/,/Ч/ (засвітю). Префіксові й прийменникові од - віддавав перевагу перед від- (од учителів, але відразу). Форми вищого ступеню утворював за допомогою суф.- ІЩ -(цікавіший).

В оповідання і повістях із селянського життя Б.Грінченко використав усі можливі різновиди мови селян: поважний (мова Сиваша), гумористичний, жіночий, дитячий(з використанням дитячої мови) У творах про міське життя мова письменника дещо змінюється: у ній з’являється чимало запозичених слів(повітря, життєпис, з ацікавлювати). Чимало уваги приділяв Б.Грінченко перекладам з інших мов: російської, німецької(Гауптман, Зудерман). Втім найбільшою заслугою Б.Грінченка перед українською культурою, є, безперечно, „Словарь української мови”, який без цього справжнього сподвижника, ніколи б не побачив світу, або був би далеким від досконалості.

До непересічних явищ української літ. мови цього періоду належить мовотворчість М.Коцюбинського. Цей письменник вважається шліфувальником норм, які вже склалися на той час, він розширив естетику тогочасного слова, як стиліст він неперевершений.

Однією з сильних сторін художньої манери М.Коцюбинського є економність мови, намагання передати мінімальною кількістю слів певну життєву ситуацію.

М.Коцюбинський не намагався ревізувати ту лексику, яка усталилася в українській мові, особливо абстрактну(будучина, пришліть, певність, здивовання, кривда, прикмета, зненависть, задума, пригода, запеклість, заздрощі, розпука, вражіння, самоповага, розмаїтість), але цілком толерантно ставився і до запозичень: синтез, деспотизм, етикет. Так звані етранжизми нерідко вживаються в нього на позначення предметних назв, навіть побутових понять: парасоль, екстракт, екран, шосе, кавалькада, емблема, сигнал, кепі. Вкрапляє він у текст і запозичення в оригіналі: матерія, аванті. Майже не користується письменник суспільно- політичною лексикою: українське поспільство, класова боротьба, начальство, бастувати.

Писав М. Коцюбинський тією мовою, яка усталилася в Східній Україні від часів харківської школи романтиків, хоча не уникав творчого надбання І.Франка, Лесі. Тому трапляються у нього галицизми: таким робом, спочувати, не годен, на вчитель, хлоп, як ся маєте. Є окремі вокалізми, переважно центральноукраїнські: гамалик(частина шиї), катрага(курінь), коби(якби), бурчак(джерело), город(місто). Письменник, на відміну від, наприклад, В.Винниченка старанно уникає росіянізмів: вони у нього поодинокі і то у мові неосвічених селян(приказ стрелять всіх бунтарів).

М.Коцюбинський пильно прислухався до мови народів, що жили серед українців: молдованізми, тюркізми(барам, мінарет, хаджі, чалма, ахшам, хатр олсум(добри вечір), гебраїзми(шохат, реб Абраме, Бобе Єстерко).

Як уже згадувалось - лаконізм - основна ознака мови письменника: „ На небі сонце - серед нив я ”. У мові мало порівнянь, паралелізмів, але мова не бідна, бо тропіка дуже несподівана: „ Денце макітри облипли мухи, наче насіли на щось солодке. То червонів ярмарок”. Або. „Кує зозуля. Б’є молоточком у кришталевий дзвін - ку-ку! Ку-ку! - і сіє тишу по травах ”.

М.Коцюбинський різко порвав з попередньою фотографічною традицією художнього опису природи: пейзаж у нього психологічний, настроєвий. Автор ніколи не називає пори року, коли описує природу, вгадуєш її по опису. Те саме з портретом.

М.Коцюбинський - майстер використання кольорової гами, особливо у пейзажі.” Десь далеко, край небосхила, здіймалась сива імла, виповняла повітря...Чорними ярами покотився білий туман”.

Помітною фігурою у тогочасній прозі і драматургії був В.Винниченко. Високий інтелектуалізм із абсолютним мовним реалізмом,- ось головна особливість мовного матеріалу цього автора. З одного боку, він розбудовує літературну мову, спираючись на традиції Франка, Коцюбинського, Лесі. З іншого - не боїться не літературного слова, не сахається від російщини, просторіччя, жаргону.

Його внесок у розбудову і нормалізацію літературної мови:

- використовує уже відому абстрактну лексику переважно чуттєвої сфери: бажання, роздратування, істина, ненависть, обставини, непорозуміння, напруженість, хитрощі. Іноді В.Винниченко вдається до згущення абстрактної лексики:” Разом з сміливістю, одважністю, силою волі, у неї ще стільки дитячої ніжності, безпорадності, що зворушує аж до сліз ”. Увага до абстрактів пояснюється глибоким психологізмом, він не письменник-побутовіст, головне у нього не село чи місто із їх проблемами, а людина з її духовним світом, мотивація її поведінки, вчинків.

Дбаючи про усталення норм, В.Винниченко, як ніхто інший, відображає мову різних верств суспільства, такою, якою вона була в його часи, і якою вона залишається і до сьогодні. Хоча в автора подібні покручі є засобом самовираження героїв, і вони запам”ятовуються: розшолопати, давати розкот, спин жак, фітьфебель, муньдьор, яконовія, кондрашка, валяй далі, не мельть чорт зна що.

Що ж до творчої лабораторії письменника, то його манері властиві нагромадження, які передають хаотичність, нецілеспрямованість, одноманітність: „ В довгій вузькій вуличці возів, затопленій кіньми, волами, людьми, чути регіт, сварку, торгування, на возах, завалених лантухами, сіном, свіжою травою, свитками, голосно перегукуються молодиці, дівчата, невеличкі хлопчики”.

Майстерність В.Винниченка і в творенні складних слів, майстром яких був Т.Г.Шевченко: особливо часто В.Винниченко звертається до творення складних якісних прикметників, що передають відтінки кольорів: матово-жовте лице, темно-молочний фон неба, похмуро-заклопотаний вигляд, хворобливо-дражливою польською мовою.

На кінець ХІХст. українська народна мова в художній літературі пройшла вже столітній шлях свого розвитку. Однак шлях то був нелегкий, бо мав багато перешкод. Наприклад, після виданої у 1864р. збірки приказок Номиса п”ять років на Наддніпрянщині не з2являлася жодна україномовна книжка. Лише в 70-х роках ХІХст. спостерігається пожвавлення літературного життя. Проте останнє виявляється не тільки у створенні літературних творів різних жанрів, але й у розширенні сюжетики і образності, що запозичувались шляхом перекладу і переспіву.

Українці здавна були талановитими перекладачами і тлумачами, але здебільшого Святого Письма чи наукових творів. У к.ХІХст. можна говорити про український художній переклад і переспів:

В ІІ пол.ХІХст. художні переклади поем Байрона та драм Шекспіра здіснив П.Куліш. С.Руданський переспівав „Слово о полку Ігоревім”, перекладав із слов”янських мов, „Іліаду” Гомера, „Енеїду” Вергілія, твори Лермонтова. Велику вартість мають переклади Володимира Самійленка(„Божественна комедія”Данте, та „Тартюф” Мольєра). Леся Українка перекладала твори Гейне, давньоіндійські пісні. П.Грабовський перекладав тори 270 поетів(з 25 мов), особливо вдалі переспіви Байрона. Б.Грінченко перекладав і видавав твори Шіллера, Гете, Гюго, Гейне, Мірбо.

Продовжує розиватися й оригінальне письменство, в тому числі у Галичині,представлене персоналією І.Я.Франка.

Ця людина поєднала у собі таланти поета, белетриста, драматурга, літературного критика, історика літератури, фольклориста, економіста, філософа, публіциста, перекладача, редактора.(прожив усього 60 років).

Його творча спадщина вражає - близько 5 тисяч праць. Найповніше зібрання творів І.Франка(в 50-томах) побачило світ упродовж 1976-1984рр. Але у цьому виданні багато цензурних вилучень. Серед найгучніших подій його життя:

t 7 поетичних збірок, зокрема збірка „З вершин і низин”(1887), в якій він зламав застарілі літературні канони і сторив нові форми поезії.

t Був редактором і організатором журналів „Громадський друг”, „Дзвін”, „Молот”.

t Тричі сиді у тюрмі через політичні погляди.

t Разом із М.Павликом та М.Драгомановим став організатором Русько-української радикальної партії. Це була перша українська політична партія європейського зразка зі своєю програмою і статутом(тижневик „Народ”, „Хлібороб”).

t Написав і захисив докторську дисертацію у Віденському університеті.

За великі заслуги в галузі філології наукова рада Харківського університету у 1906р. присудила йому почесний ступінь доктора російської словесності. 1907 року академіки О.Шахматов і Ф.Корш висунули його кандидатуру в академіки петербурзької Академії наук, одначе влада заборонила йому балотуватися.

Нині іменем Франка названі місто, ряд селищ, Львівський національний університет, при якому у 1986р. створений Інститут франкознавства.

Виданий згаданим інститутом словопокажчик „Лексика поетичних творів Івана Франка”, де вміщено понад 35 тисяч слів тільки в поетичних творах(освічена людина у спілкуванні вживає тільки 5-6 тисяч слів).

Франко, вирісши в мовних умовах бойківського Підгір”я, почав писати ще учнем 4 -го класу гімназії і тоді, коли з одного боку протистояли штучно створене „язичіє”, а з іншого- народна мова. Якраз „язичієм” друкується перший твір ого - „Народні пісні” та перша збірка поезій Франка -„Баллады и розказы”(1876). Однак уже у перших творах І.Франка відчутні потужні мовно-стилістичні особливості фольклору. З кінця 70-х і на поч.80-х років ХІХст. І.Франко організовує видання перекладів художніх і літературно-критичних творів у серіях „Дрібної” та „Хлопської бібліотеки”.

У прозі Франка цього періоду основною стали робітнича тематика (повісті „ Boa constrictor”, „Борислав Сміється”). В поезії основним жанром виступає громадська лірика (збірка „З Вершин і низин”). Розширення тематики призводить до розширення кола семантиних груп слів. На рівні „язичних” елементів знаходяться: бездійство, суперець, супірці, воздух, оскорба(образ), тогди, дійство, хлібодатель. Новотвори: думкування, смуткування, дорогітня, відбут, співділання (співпраця), многота(маса), живина(жива істота). Новим для письменства Галичини було запровадження у літературний ужиток арготизмів, провінціоналізмів, просторіччя: яндрус(злодій),

Отже, кінецьХІХ-поч.ХХст - короткий, але дуже плідний період у розвитку української літ. мови. Головна ознака мовостилю письменників - експериментаторство із лексикою і формами.

Дата добавления: 2014-01-20