Філософський гуманізм та релігійні вчення про спокуту та спасіння

Божественний промисел (від лат.praedeterminatio – приречення) становить сутність релігійно-філософських уявлень про вихідне визначення волею та думкою Бога вчинків та долі людей та народів, їх життєвих подій, загального ходу історичного процесу, а також майбутнього спасіння або спокутування кожної людини. Послідовне і беззастережне визнання промислу означає доведення всемогутності Бога та безсилля людини.

В цій опозиції знаходить вияв світоглядна проблема взаємодії необхідності, закономірності та свободи волі людини, яка в історії філософії знайшла логічне визначення у взаємодії фаталізму та волюнтаризму як філософських вчень, що характеризують дію об’єктивних закономірностей та суб’єктивної діяльності людей.

Християнська доктрина промислу Божого була сформульована як антитеза вченню давньогрецької філософії про безособову долю людини та космічну (божественну) необхідність, перехрестя яких визначає реальний життєвий процес людини.

Божий промисел, або провидіння, номінально перекладається (з лат.provide – турбуватися про когось) як чиста турбота про людину, а за суттю означає ніщо інше, як віру в те, що Бог піклується про потреби людей, веде людей по їх життю. Така точка зору християнського теїзму. В ісламі, як відомо, Аллах визначає головні віхи життєвого шляху людини, який вона має пройти сама, керуючись нормами Шаріату та власного розуму. Інакше кажучи, іслам визначає певну долю свободи дії людини, що обумовлюється, напевно, важкими природними умовами життя арабських племен.

Буття людини, за догматами Святого Письма, наповнене стражданнями, первородним гріхом, у який впали Адам та Єва за порадою диявола, можливістю покаяння і спокути, віри у спасіння. Справедливий та милостивий християнський Бог віддав свого Сина – Ісуса Христа, який прийшов на землю, щоб позбавити людей від прокляття і смерті –кари за гріх. Саме ця жертва служить символом примирення Бога з людиною, відкриває їй шлях до спасіння.

Суть релігійного приречення полягає у доведенні залежності поведінки людини від Бога. Відповідно до різного тлумачення Бога така залежність виявляється різноманітно: від повної, фатальної залежності людини і до визнання значної свободи діяльності людини у житті. Остання точка зору характерна ісламу та християнській релігійній філософії. В ній стверджується, що від поведінки людини на Землі залежить її доля у вічності, а оскільки Бог визначає вчинки людини, то він визначає і можливість одержання у вічності спасіння або покарання. Таким чином, ідеал приречення розглядається як проблема співвідношення свободної волі індивіда та дії Благодаті Бога. На початку виникнення християнства ця ідея не була розроблена логічно. Приречення просто розумілося як передбачення Богом майбутніх справ людини, на підставі чого він одержував можливість визначати її долю.

На початку V ст. у християнстві спалахнула бурхлива дискусія з приводу змісту приречення між Августином Аврелієм та монахом Пелагієм. Останній намагався довести своє бачення гріховності людини. Він наполягав на тому, що людина не позбавлена права на самовизначення своєї поведінки, що тут немає жорсткої залежності між Богом та нею. Після гріхопадіння людина не позбавлена свободи самовизначення; вона за своєю волею має право грішити, чи не грішити. До того ж гріх не передається спадково від батьків до дітей. Немовля народжується таким же цнотливим, якими вийшли із рук Творця Адам та Єва. Пелагій заперечував причинний зв’язок між смертю та гріховністю людини. Адам помер тому, що був смертним, а не за гріхи. Прибічники Пелагія твердили що божа благодать дається всім людям, однак її “обсяг” залежить від нас самих. Отже приречення людей Богом зводиться лише до передбачення того, яким буде їх життя.

У відповідь на цю точку зору святий Августин запропонував свою теорію приречення. Підкреслюючи серйозність гріха Адама, він покладав всю провину на особисте, вольове рішення першолюдини. А позаяк Адам уособлює все людство (як його праотець), то, виходить, що гріх скоїло все людство. Життя людей знівечене, бо головною ознакою його залишається неможливість не грішити. Без Божої благодаті, виходить, неможливі ні добро, ні не допущення гріху. Людина позбавлена права спасти себе сама. Спасіння залежить лише від Бога, який силою Святого Духа породжує в душі грішника, незалежно від його волі, бажання до добра. Августин, тим самим, стверджує, що Бог з самого початку визначив вічні благодать для праведників та осуд неправедних людей. Прагнення до добра дається вірою в Бога, тому все, що суперечить Вірі – гріховне. Благодать Бога нездоланна, бо вона перемагає волю грішника, яка суперечить ій. Однак, спасіння для всіх – неможливе, лише вибрані Богом гідні такої честі.

В епоху Реформації, коли в Європі вирували релігійні війни, проблема промислу та приречення знову була актуалізована.

Лютер та Кальвін заговорили, що втрачене право на спасіння всі люди можуть повернути собі завдяки покірності, покаяння та здійснення таїнств. Ісус Христос приніс Себе в жертву тільки для обраних, а не всіх. Людина не здатна збагнути верховної волі Бога.

Певне завершення дискусія з приводу місця та ролі зла у промислі Божому дістала у праці “Теодіцея”(1710р.) німецького ідеалістичного філософа Г.В. Лейбніца (1646-1716 рр.).У ній філософ логічно аргументує своє бачення цієї традиційної проблеми християнської теології. Термін “теодіцея” буквально перекладається як боговиправдання. А суть такого виправдання полягає у тому, щоб зняти з Бога відповідальність за різноманітне зло, що переповнює наш світ.

Хід його думок такий. Як надприродне чудо виявляється видимістю в міру того, як ми підіймаємося до більш широкого та глибокого пізнання, так і зло вивітрюється все більше в міру нашого сходження до розуміння більш широкої цілісності та порядків світу. З одного боку, зло необхідне, оскільки наша природа обмежена у порівнянні із безмежною природою божественної істоти. З другого боку, необхідно пам’ятати, що зло – це необхідний компонент світової гармонії. Воно стає все більше незначним в залежності від розширення нашого виднокола у просторі та часі. Теодіцея фактично зводилась до широко відомого і зараз афоризму-прислів’я Лейбніца: “Все до кращого в цьому кращому із світів”.

Всі світові релігії намагаються розв’язати проблему страждання людини та наявності зла в її житті. Але у кожної своє бачення згаданої проблеми. Однак, вони пропонують здебільшого один рецепт, якщо доречно так сказати, подолання її. Всі вони пропонують моральний шлях, етичні рекомендації людям з метою приборкання схильностей людей до заподіяння зла чи страждань.

Центральною ідеєю морального самовдосконалення людини, яке сформувалося у світових релігіях є велика ідея відповідальності людини за свої вчинки, свої дії, свої слова: не роби іншим людям зла, бо воно повернеться до тебе назад. Про це говорив Конфуцій, у цьому суть моральної максими І.Канта. Вони лише філософськи визначили цю ідею, відкриту релігійним досвідом світових релігій.

Християнська традиція, яка зробила Ісуса Христа страждальцем за зло та страждання людей і який своїм воскресінням довів перемогу добра над злом – змінює акценти в теодіцєї. Тут Бог, в особі Ісуса Христа, страждає так само як і люди, і тому прощає тих, хто чинить моральне та фізичне зло. Саме ідея втілення Бога в особі стражденного та вибачливого відрізняє християнський світогляд від релігійних систем ісламу та буддизму. Християнство свідомо кладе образ стражденного Іісуса до серцевини свого віровчення.

В ісламі, де Аллах володіє абсолютною владою над світом та людиною, страждання та зло існують, як дозволені Аллахом, і непідвладні людському розумінню. Але Аллах не є байдужим до страждань людей. Він визнає свободу людини, яка має право визнати чи не визнати вчення Аллаха. Однак, в ісламі є маса покарань за те, що оцінюється як порочна поведінка людини, включаючи і наміри порушувати закони шаріату. Цим доводиться милосердність та співчутливість Аллаха.

Таким чином, основні вимоги світових релігій до людини зводяться до слідування по шляху до Бога: досконалого, мудрого, справедливого, до виконання його заповідей, відхід від всього злого та гріховного. А шлях, який обирається для цього, полягає лише у моральних, а не об’єктивно-матеріальних вимогах та настановах, тобто у сфері духовного.

Дата добавления: 2014-01-20