Господарство України в роки Другої світової війни та повоєнної відбудови

Економіка України в 40 - 90 рр. ХХ ст.

З початком Другої світової війни в Україні відбувалися певні політичні та економічні зміни, зумовлені введенням радянських військ 17 вересня 1939 року до Західноукраїнських земель та включенням їх до складу радянської України.

У ході радянських реформ було націоналізовано і реконструйовано 2,5 тис. підприємств, що дало можливість ліквідувати безробіття; відбулася експропріація поміщицької землі та здійснено перерозподіл на користь селян і колгоспів 2 млн га землі. До кінця 1939 року 471 тис. безземельних або малоземельних селян отримали понад 1,1 млн поміщицької землі, десятки тисяч коней і корів, сільгоспреманент. Бідняцькі господарства звільнялися від податків, у той час як у важкому стані опинилися середняцькі господарства, на які лягав фіскальний прес держави. За рахунок коштів бюджету відкривалися школи, лікарні, створювалися санаторії, будинки відпочинку. Разом з позитивними явищами, радянська влада розпочала колективізацію селянських господарств (13 %). Селяни не мали бажання вступати в колгоспи. Органи держ­безпеки розпочали масові арешти поміщиків, заможних селян, урядовців і навіть членів КПЗУ. За межі України у 1940 р. було депортовано 137 тис. ос., що становило 20 % місцевого населення.

22 червня 1941 року нацистська Німеччина без оголошення війни вчинили напад на СРСР. Німецькі дивізії на східному фронті нараховували 3 712 танків, 4 950 літаків, 47 тис. гармат та мінометів. Радянські формування налічували: 1 800 танків, 1 540 літаків, 34 тис. гармат і мінометів. Відразу після вторгнення німецьких вій­ськ в Україну мільйони людей стали на захист від іноземного агресора не “завоювань соціалізму”, а, власне, життя, сім’ї, домівки, своєї Вітчизни. 40-мільйонний український народ, уся його територія, промисловий потенціал, сировинні та продовольчі ресурси були втягнуті в епіцентр світової війни. Командно-адмі­ні­стра­тивна система в порівняно короткі строки організувала перебудову господарства на воєнний лад. Під керівництвом створеного 30 червня 1941 року Державного комітету оборони було здійснено своєчасну і в цілому успішну евакуацію, головним чином з Лівобережної України, устаткування 550 великих і 500 середніх підприємств машинобудівної, металургійної, легкої та інших галузей промисловості, а також найціннішого майна радгоспів, машино-тракторних станцій, колгоспів, науково-дослідних установ, у тому числі Академії наук, 70 вузів, понад 40 театрів, 3,5 млн робітників, колгоспників та їхніх сімей. Так, харківський тракторний завод уже в грудні 1941 р. випустив першу партію танків, а всього за роки війни 35 тис. танків. Робітники працювали по три зміни підряд.

З перших днів війни були ухвалені рішення, спрямовані на:

– введення загальної трудової повинності;

– мобілізацію та закріплення робітників на підприємствах, що випускали продукцію для фронту;

– підвищення заробітної плати працівникам вугільної, нафтової, металургійної галузей промисловості, транспорту та заводів, які виконували замовлення для фронту;

– перерозподіл робочої сили між підприємствами;

– введення позаурочних робіт і відміну відпусток;

– розширення підготовки кадрів у школах трудових резервів;

– перегляд норм виробітку (з 1943 р.).

При відступі Червоної Армії здійснювалася ”тактика спаленої землі”, у ході реалізації якої спалювався урожай, знищувалися комунікації і підприємства, було зруйновано промисловий потенціал при відступі з Києва, підірвано ДніпроГЕС, затоплено більшість шахт, зруйновано 54 доменні печі.

Згідно з расовою доктриною нацистів усі слов’яни були людьми другого сорту, їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Фашисти вважали Україну першочерговим об’єк­том німецької колоніальної експансії, а українців – майбутніми рабами німецьких колоністів.

Фашистський окупаційний режим в Україні повинен був виконати три основні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними й людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини; звільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини (2,5 млн осіб за час окупації) “життєвий простір“ для арійської раси; сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями впродовж наступних 30 років.

З перших днів окупаційний режим створив в Україні нові інституції. 20 серпня 1941 р. створюється рейхскомісаріат ”Україна”, який включав 63,6 % території та 17 млн осіб. Формується допоміжна адміністрація – “цивільне управління“ – міські управи з бургомістрами, волосні управи з старшинами, у селах призначалися старости та поліцаї. Галичина увійшла до Польського генерал-губернаторства. Південно-Західна Україна і Одеса увійшли до ”Трансністрії”, що відійшла до Румунії. 5 серпня 1941 р. Розенберг підписав наказ про введення трудової повинності в окупованих східних областях.

З метою пограбування України було створено “Центральне торгове товариство Сходу“. Від початку окупації до 1944 року “зусиллями“ тільки цього товариства з України було вивезено 9,2 млн т зерна, 622 тис. т м’яса та мільйони тонн іншої продукції, для перевезення якої було задіяно 1 418 тис. вагонів. 85 % усього забезпечення Німеччини продуктами з окупованих територій припадало на Україну.

У цілому наслідки війни та окупації для народного господарства України були надзвичайно важкими. Загинув кожен 6-й українець, упродовж війни загальні демографічні втрати становили 14 млн осіб. Зруйновано – 714 міст, 28 тис. сіл, 40 % економічного потенціалу, у тому числі 15 тис. промислових підприємств. Залишилося без домівок 10 млн осіб. З України вивезено: олії – 950 тис. т, масла – 108 тис. т, цукру – 400 тис. т, кормів – 2,5 млн т. Прямі збитки, завдані народному господарству України, становили 285 млрд крб, що у п’ять разів перевищувало асигнування республіки на побудову нових державних підприємств протягом трьох довоєнних п’ятирічок. Загальна сума втрат, яких зазнали населення і народне господарство України, становила майже 1,2 трл крб.

З 1943 р., у міру звільнення України від окупантів, розпочалася відбудова зруйнованої економіки. Поряд з цим здійснювалася конверсія промисловості, оскільки наприкінці війни більше половини обсягу промислового виробництва припадало на військову продукцію. З 1944 р. на українських машинобудівних заводах були налагоджені масові поточні методи виробництва, впроваджені верстати-автомати в патронному виробництві, широко використовувалася автоматична штамповка. На військових заводах випускалося 25 типів нових літаків, 23 типи авіаційних двигунів. У 1945 р. Україна виробляла 18 % загальносоюзного виробництва чавуну, 11,2 % сталі, до травня 1945 р. були відновлені 3 тис. промислових підприємств. Від українських радгоспів та колгоспів отримано 16,6 млн т зерна, 400 тис. т м’яса, 250 тис. т молока.

Основні зусилля в період повоєнної відбудови та економічного розвитку були зосереджені на паливно-енергетичній, металургійній та машинобудівній галузях, транспорті.

За 1946 – 1950 рр., після відкачування майже 650 млн куб. м води, в Україні відновили роботу 129 шахт потужністю 52 млн т вугілля на рік. Відбувалося інтенсивне будівництво нових шахт, почалося освоєння Львівсько-Волинського кам’яновугільного басейну. На 1950 р. галузь досягла довоєнного рівня виробництва, але продуктивність та технічна оснащеність праці були низькими. Швидкими темпами відбудовувалися Дніпровська ГЕС, теплові електростанції: Зуєвська, Штерівська, Курахівська на Донбасі. Споруджувалися Миронівська, Луганська, Одеська, Слов’янська теплоелектростанції. Особливого значення у відбудовчий період набуває електротехнічна промисловість. Виробництво електромашин на Харківському електромеханічному заводі зростає у 2,2 раза, електродвигунів – у 3,3 раза. До 1950 р. в Україні побудовано три кабельних заводи, введено в дію Первомайський електромеханічний завод, Харківський завод важкого електромашинобудування, Запорізький трансформаторний завод. Почалася експлуатація Шебелинського родовища газу на харківщині.

У роки першої повоєнної п’ятирічки відроджувалася металургія. Відновили роботу 22 доменні, 43 мартенівські печі та 46 прокатних станів, почали діяти реконструйовані металургійні заводи – ”Запоріжсталь”, ”Азовсталь”, Краматорський, Єнакіївський. Будувалися нові підприємства, але собівартість та якість металу часто були незадовільними, слабо впроваджувалися новітні технології виробництва.

Особливе значення для економіки України мала відбудова важкого машинобудування. Відновили свою роботу Харківський турбогенераторний, Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний заводи. Ставали до ладу нові підприємства галузі – ”Електроважмаш” у Харкові, ”Трансформаторний” у Запоріжжі, ”Авіаційний” та мотоциклетний у Києві, автобусний у Львові. Машинобудівна промисловість розвивалася найшвидше. Це сприяло розвитку річкового та морського транспорту, його модернізації.

Але, як і в довоєнні роки, слабо розвивалися підприємства легкої та харчової промисловості.

Відчутним був і дефіцит кадрів, особливо інженерно-тех­нічних працівників. Відновлювалася робота фабрично-завод­ських училищ (50 ремісничих училищ – підготували 860 тис. фахівців).

У повоєнні роки Прикарпаття перетворилося у визначний індустріальний центр, що розвивався на вивезеній з Німеччини техніці і обладнанні. Промислове виробництво збільшилось за 1945–50 рр. на 230 %. Були споруджені заводи – електроламповий, інструментальний, автонавантажувачів, телеграфної апаратури та ін. У 1948 році почалася експлуатація найбільшого тоді в СРСР та Європі газопроводу Дашава – Київ, з 1951 року український газ з’явився у Москві. У цілому за перші п’ять повоєнних років чисельність робітників, зайнятих у промисловому виробництві в Західноукраїнському краї, зросла із 138 тис. до 284 тис. осіб. Темпи індустріалізації тут були найвищими в Україні.

Головним результатом напруженої праці українського народу було те, що до 1950 року промисловий потенціал було відбудовано. Обсяг випуску валової продукції у промисловості республіки впродовж 1946–1950 рр. збільшився у 4,4 раза та перевищив рівень 1940 р. на 15 відсотків.

Україна стала провідною індустріальною країною Європи:

– виплавка чавуну на душу населення була найбільшою;

– видобуток вугілля дорівнював Німеччині;

– частка промислового виробництва України в СРСР переважала Урал і Сибір.

Необхідно зазначити, що разом із позитивними економічними зрушеннями у 40–50-х рр. склалися серйозні проблеми у фінансово-грошовій системі та сільському господарстві.

14 грудня 1947 р. радянським урядом була прийнята постанова “Про проведення грошової реформи й відміну карток на продовольчі і промислові товари“. Старі гроші протягом одного тижня обмінювалися на нові з розрахунку 10:1. Одночасно проводилося об’єднання всіх попередніх державних позик у єдину нову двопроцентну позику, а старі облігації обмінювалися на нові з розрахунку 3:1. Грошова реформа 1947 р. ”з’їла” заощадження населення, не вистачало товарів широкого вжитку.

Сільське господарство не змогло відчутно наростити випуск продукції із-за об’єктивних та суб’єктивних чинників – відсутність техніки, мінеральних добрив, достатньої кількості робочої сили, виснаженість непосильною працею за роки війни людей. До цього долучилася посуха 1946 р., хліба в Україні зібрали менше, порівняно з попереднім роком, у 3,5 раза. На одного селянина на рік виділялося лише по 34 кг хліба, у той час як 1,7 млн пудів хліба було відправлено соціалістичним режимам Східної Європи. В Україні втретє за останні 45 років розпочався голод. Щодо відносин між державою та колгоспниками, то вони залишалися традиційно командно-адміністративними. За період з 1946 по 1969 рр. в усі галузі господарства країни було вкладено 300 млрд крб, а в сільське господарство всього 5 млрд крб.

У 50–60 рр. промисловий комплекс України був складовою частиною господарської системи СРСР. Його кардинальною особливістю стала нераціональна структура виробництва; різка перевага важкої промисловості (73 % валової продукції) над галузями, що виробляли предмети широкого народного попиту (27 %). У цей період основні кошти на Україні вкладалися в енергомісткі галузі: електроенергетику; машинобудування; металургію; хімічну промисловість; будівельну індустрію; транзит газу за кордон (”Дружба” – 1962 р.). З’являються нові галузі металургії – виробництво: алюмінію, цинку, кремнію, магнію, германію, титану, ртуті. Формувалися нові промислові центри. Вдосконалювалося територіальне розміщення виробництва. З’явився новий промисловий район з енергетичним центром у Добротворі. У розвинений індустріальний центр перетворився Львів. Сформувався Прикарпатський район гірничої і хімічної промисловості. Відбувається прискорений розвиток промисловості в Нижньому Подніпров’ї. Виник вугільний район у Західному Донбасі. Суттєво підвищився промисловий потенціал цілого ряду міст: Сум, Чернігова, Рівного, Хмельницького, Черкас. Разом з тим спостерігався уповільнений розвиток малих і середніх міст. Основним напрямом розвитку промисловості було кількісне зростання. Так, з 1959 по 1965 роки основні фонди промисловості зросли у два рази, але обсяг промислової продукції збільшився всього на 84 відсотки. Позитивним явищем у структурі паливно-енергетичного комплексу було зростання питомої ваги дешевих видів палива – газу і нафти, їхнє виробництво у 1959 – 1965 рр. зросло в 3–4 рази. Основними постачальниками газу були Дашавське і Шебелинське родовища. У 1966 р. завершилося формування єдиної енергосистеми України. Це сприяло більш ефективному використанню енергії та прискорило перехід на електротягу залізничного транспорту. Завершилася електрифікація сіл.

З 1951 по 1965 рр. було введено в дію 28 доменних і 46 мартенівських печей, 5 кисневих конвертерів, 70 станів гарячої прокатки металу. На Маріупольському металургійному заводі почав працювати листовий стан “1700“, на Криворізькому заводі – блюмінг-автомат “1300“, на Дніпровському заводі – прокатнийстан “350“ потужністю 900 тис. т продукції на рік, стан гнутих профілів на Запорізькому та прокатний стан холоднокатаної сталі на Костянтинівському заводах. У 1958 р. на заводі Дніпроспец­сталь почала діяти перша електроплавильна піч, у результаті виникла металургія високоякісних металів. З метою інтенсифікації технологій виробництва металу використовували також дуття, збагачене киснем, та природний газ.

Шляхом кількісного зростання розвивалася у 50–60 рр. хімічна промисловість. Почали давати продукцію – Лисичанський хімкомбінат, Сумський суперфосфатний завод, Роздольський сірчаний комбінат, Дніпропетровський шинний завод, Черкаський завод штучного волокна. Разом з тим ефективність хімічних технологій на 30–40 відсотків була нижчою від закордонних.

У будівельній індустрії почався випуск нових марок цементу – “700“, “800“, керамічних труб, стінних панелей, виникло панельне будівництво. З 1951 по 1970 рр. було введено в експлуатацію 321 235 квадратних метрів житла. Відбулися якісні зрушення в легкій та харчовій промисловості (400 нових підприємств), на морському, річковому (обсяги вантажних перевезень зросли з 19,8 млн т у 1960 р. до 38,2 млн т у 1970 р.) та автомобільному (у 1970 р. протяжність шосейних доріг становила 90 тис. км) транспорті. На повітряний транспорт припадало 14 відсотків вантажообігу.

У 50–60 рр. зазнала реформування система державного управління економікою. Двоякі наслідки мала реформа 1957 р. Створення раднаргоспів призвело до певного відриву керівництва від Москви. На Україні 97 % заводів управлялися раднаргоспами. Українське керівництво спробувало вести незалежну економічну політику. Але місцеві інтереси часто переважали над державними, слабо розвивалися міжгалузеві регіональні зв’язки, безмежна колегіальність у прийнятті рішень призвела до зменшення відповідальності за їхню реалізацію. В основу реформи 1965 р. була закладена ідея переходу промислових підприємств на господарський розрахунок. Раднаргоспи ліквідовувалися, розширювалися права Держплану республік та промислових підприємств. Основним ставав показник реалізованої продукції. Реалізація повинна була обернутися прибутком, а показник прибутковості мав стати мірою ефективності підприємств та основою формування фондів матеріального стимулювання. У реальній же економічній дійсності відновлення галузевих підприємств у їхньому застарілому командно-адміністративному вигляді з самого початку протидіяло розширенню прав підприємств. Реформа не поширилася на верхні ешелони управління промисловістю, які продовжували користуватися командно-адміністративними методами керування економікою.

Формування господарства технотронного характеру

Розвиток господарства у 60–70 рр. був найбільш успішним за весь період радянської влади. Виробництво промислової продукції зросло на 84 % (9,1 % складали річні темпи приросту). Видобуток нафти зріс з 293 тис. т до 1,2 млн т, видобуток газу – у 7 разів (9,5 млрд м³). Авіатранспорт зріс у 2 рази, створено АН-24, ТУ-124. Споруджено 300 і реконструйовано 400 підприємств легкої і харчової промисловості, які тепер становили 27 % від усіх галузей виробничої сфери. Активно розвивається транспортна мережа. Залізничний транспорт перевозив продукцію із 81 країни світу, його функціонування приносило 30 млн крб надприбутків. Морський транспорт України забезпечував 60 % товарообороту СРСР та зв’язки з 70 країнами світу. На 1970 р. Україна була найпотужнішою промисловою республікою в СРСР, де вироблялося – 207 млн т вугілля, 41 млн т чавуну, 14 млн т нафти, 111 млн т залізної руди, 138 млрд кВт/год електроенергії.

У 70 – 80 рр. Україна була індустріально розвиненою республікою. Структура питомої ваги окремих галузей промисловості мала такий вигляд: електроенергетика становила 3,2 %, паливна промисловість – 5,7 %, чорна металургія – 11 %, машинобудування та металообробка – 30,7 %, легка промисловість – 18,6. Провідна роль належала галузям важкої промисловості, легка промисловість, що виробляла товари широкого народного вжитку, займала четверте місце. Проте з виробництва сталі та чавуну на душу населення Україна займала одне з перших місць у світі. Суттєвим фактором розвитку всього промислового комплексу вважалася енергетика з перевагою енергії, що виробляли теплоелектростанції, – 67 %; за ними атомні станції – 24 %; гідроелектростанції виробляли – 8 % струму. В основному за рахунок будівництва енергетичних об’єктів відбувалося зростання динаміки виробництва електроенергії в Україні (1970 р. – 137,6 млрд кВт/год, 1985 р. – 272 млрд кВт/год, 1990 – 298 млрд кВт/год). Широкого розмаху набуло будівництво атомних станцій, дали струм – Хмельницька, Рівненська, Південно-Бузька, Чорнобильська, Запорізька АЕС. Всі вони діяли на урановому паливі, що постачалося з Росії. Разом з тим більшість енергоблоків поступово зношувалися і своєчасно не обновлювалися, коефіцієнт корисної дії теплових станцій становив 30 %, у той час як світовий рівень – 52 %. Одна третина електростанцій не досягла проектного рівня, 9 % енергії втрачалася в лініях електропередач. ТЕС щорічно викидали в атмосферу 2,5 млн т легкої золи, окислів сірки та азоту. Щорічно нагромаджувалося 5 млн т золи, технології щодо її переробки для виробництва цементу, селікатної цегли, пористого бетону використовувалися не достатньо.

Україна задовольняла свої потреби у вугіллі на 80 %, у газі – на 20 – 25 %, у нафті – на 10 – 12 %. Дефіцит палива ліквідовувався за рахунок поставок з інших республік. Вугільна промисловість була планово-збитковою і підтримувалася за рахунок бюджету, її продуктивність з 1970 р. знижується. Значно погіршилися гірничо-геологічні умови видобутку. Близькі до поверхні потужні вугільні шари були вироблені, виникла необхідність поглиблення шахт більше одного кілометра. Затрати на підтримку шахтного господарства суттєво зросли. У 1971 – 1975 рр. стали до ладу 13 нових шахт. Крім того, 24 шахти було реконструйовано, а 150 об’єднано. У 1975 – 1980 рр. збудовано ще 8 механізованих шахт, 5 реконструйовано. Стали діяти 3 збагачувальні фабрики. У Львівсько-Волинському басейні дала продукцію Червоноградська збагачувальна фабрика потужністю 9,6 млн т вугілля на рік.

У нафтогазовому комплексі республіки були введені в дію 26 нафтових і газових родовищ. Прокладені нові внутрішні газові магістралі, через територію України пройшли експортні загальносоюзні газопроводи “Дружба“, “Союз“, Уренгой – Ужгород. У 70-і рр. в Україні була створена єдина система газопроводів. Основна частка газу споживалася промисловістю (більше 80 %). Комунально-побутовий сектор споживав усього 13 % газу. Нарощувалися потужності нафтопереробної промисловості. Серед потужних новобудов – Кременчуцький та Лисичанський нафтопереробні заводи. Удосконалювалися також і технології переробки нафти. Асортимент нафтопродуктів зріс на 30 найменувань. Разом з тим за якістю автомобільних бензинів та мастил мало місце суттєве відставання від нафтопереробних заводів країн Заходу.

За обсягом виробництва чавуну і сталі Україна поступалася тільки Японії, США та Росії. До металургійного комплексу входило 270 підприємств, у тому числі – 16 металургійних, 15 коксохімічних, 8 трубних, 3 феросплавних, 15 заводів кольорової металургії, 21 гірничорудне підприємство. З 1970 до 1985 р. виробництво чавуну збільшилося з 41 до 47 млн т, сталі з 46 до 55 млн т, прокат чорних металів з 32 млн т до 38 млн т, хоча в наступній п’ятирічці ці показники на кілька порядків зменшилися. Повільно розвивалася порошкова металургія. Це було пов’я­зано з відставанням процесу оновлення металургійного обладнан­ня, викликаного недоліками відповідної галузі машинобудування. У результаті зношеність основних фондів металургії на кінець 80-х років становила 61 %.

Серцевиною індустріального комплексу України було машинобудування. На його частку припадало близько третини всієї промислової продукції. Структура машинобудування вміщувала 30 основних галузей та 29 підгалузей виробництва. Поглиблювалася спеціалізація, зросли виробничі фонди. Виникли нові галузі, підгалузі: автомобільна, підшипникова, електроніка та радіоелектроніка. Було налагоджено виробництво зварювального, ковальсько-пресового устаткування, обладнання для тваринницьких ферм. Шлях екстенсивного розвитку галузі в основному був уже вичерпаний, тому мали місце спроби інтенсифікації виробництва. Впроваджувалися автоматичні системи управління технологічними процесами, автомати та напівавтомати з програмним числовим управлінням, гнучкі автоматизовані системи. Застосовуються нові способи обробки металів –різання за допомогою плазми, лазерні та ультразвукові технології. У середині 80-х рр. з’явилися міжгалузеві науково-виробничі комплекси (“Робот“, “Ротор“, “Технічні лазери”), головним завданням яких стало скорочення циклу впровадження інноваційної технології.

У структурі новітньої галузі промисловості – електроніці – налічувалося 128 підприємств, серед яких “Квазар“ у Києві, “Родон“ в Івано-Франківську, “Гравітон“ у Чернівцях, “Гама“ у Запоріжжі. Капіталовкладення на їх розвиток достатньою мірою не виділялися. У результаті українська електроніка відставала від США на 10 років.

Розвиненою галуззю машинобудування було суднобудування. Галузь включала 11 суднобудівних заводів (“Океан”, Чорноморський завод та ім. 61 комунара), 7 підприємств корабельного машинобудування, 11 морського приладобудування, 27 науково-дослідних інститутів та конструкторських бюро. В Україні будувалося 30 відсотків суден СРСР. Разом з тим військове суднобудування в структурі галузі становило 45 %.

Хімічна індустрія республіки включала 20 підгалузей. З 1961 до 1985 року виробничі фонди виросли майже в 7 разів, валовий випуск продукції в 11 разів. Галузь розвивалася екстенсивним шляхом. Стали до ладу – Житомирський та Сокальський заводи хімічного волокна, Одеський припортовий завод, Дніпродзержинське та Черкаське виробничі об’єднання ”Азот“, Горлівський стирол (гранульовані мінеральні добрива з коксованого газу), Сєверодонецькі “Склопластик“ та “Азот“, завод штучного хутра у Жовтих Водах.

Харчова промисловість України включала 20 підгалузей і 70 виробництв. У 1966 – 1980 рр. було введено в експлуатацію 116 нових та реконструйовано 620 старих підприємств (11 цукрозаводів, 32 м’ясокомбінати, Полоцький маслоекстраційний, Нижньогірський консервний заводи, Дніпропетровська та Тростянецька кондитерські фабрики).

У структурі транспорту України перше місце займали залізниці – 38,2 % питомої ваги, морський транспорт становив – 10,9 %, автомобільний – 8,2 %, газопровідний – 5 %, річковий – 1,6 %. За 1971 – 1985 рр. у розвиток галузі було вкладено 31,5 млрд крб. Залізничний транспорт України займав четверте місце в світі після США, Росії та Канади. Більшість магістральних залізниць були електрифіковані. На півдні України з’явилися нові морські порти – Іллічівськ та Южне, розширені порти в Одесі, Миколаєві, Маріуполі, Рені, Ізмаїлі. Здійснювалася дизелізація суден, вантажний флот поповнювався теплоходами і суднами типу “річка-море“, їх впровадженню сприяло завершення будівництва Канівського водосховища, яке поглибило фарватер Дніпра до 3,5 метрів. На зміну застарілим малоефективним маркам вантажних машин прийшли нові з більшою вантажопідйомністю та швидкістю – КамАЗ, МАЗ-500, КрАЗ та ін. Вступили в експлуатацію кар’єрні машини вантажопідйомністю в 120 т. Сконструйовано спеціальні само­скидні автопоїзди потужністю 75 т. У ході введення в експлуатацію транзитних газо- та нафтопроводів вдалося газифікувати 428 українських міст та сіл. Були побудовані нафтопроводи – Снігурівка – Одеса, Лисичанськ – Кременчук, Лисичанськ – Нижньодніпровськ, Лисичанськ – Луганськ тощо. Із зростанням діаметра трубопроводів із 25 до 30 мм зросли пропускні можливості транспортування нафтопродуктів до 45–90 млн т на рік.

В умовах завершення будівництва в СРСР ”єдиного народногосподарського комплексу ” пройшла спеціалізація виробництва по республіках і районах. Співвідношення між групою А і групою Б стало 7:1. Країна перетворилася на виробника сировини, палива, електроенергії. Економічний розвиток почав носити екстенсивний, затратний характер. Майже зупинилося технічне переоснащення виробництва та запровадження нових технологій. Гальмом розвитку країни були мілітаризація економіки (40 – 50 % ВНП) та формування ВПК, а також торпедування командно-адміні­стративною системою ”реформ О. Косигіна” у другій половині 60-х рр. Щорічні витрати на ВПК становили більш як 200 млрд крб. В Україні діяло 1 840 оборонних підприємств (1/3 загальносоюзної кількості), їхній персонал становив 2,7 млн осіб. На оборону працювало 30 відсотків найбільш кваліфікованих інженерно-тех­ніч­них кадрів. На території України містилося 3,5 тис. ядерних зарядів.

Центр щорічно привласнював з України 100 млрд крб. За останні 24 роки з республіки викачали 2 400 млрд дол.

Сільське господарство України давало 23 % валового виробництва сільгосппродукції СРСР. З 42 млн угідь орні землі займали 32 млн га. Головним напрямом розвитку галузі було рослинництво, під зерновими було – 16,4 млн га, під буряками – 1,7, соняшником – 1,6, картоплею – 1,6, кормовими культурами – 10,6 млн га. З 1975 по 1990 рік урожайність з одного гектара не змінювалася і утримувалася на рівні 25–35 центнерів. Використання тракторів у цей період збільшилося з 317 тис. до 408 тис. шт., зернових комбайнів з 81 до 111 тис. шт. Зростали ціни на запасні частини, техніка часто виходила з ладу, значно підвищувалися ціни на добрива. Ірраціональне використання продуктивних земель призвело до того, що 10 млн га були з підвищеною кислотністю, 12 млн га вражені водною, а 19,2 млн га – вітряною ерозією. Щорічно з полів змивалося 600 млн т ґрунту, 45 млн т гумусу. Крім того, за останні десятиліття вміст гумусу в ґрунтах знизився з 6 – 9 до 2 – 3 %. 20 млн га землі вражено радіацією. Рівень рентабельності виробництва зменшився: 70 % колгоспів та радгоспів були збитковими.

Економічна думка першої половини ХХ ст. (О. В. Чаянов,

М. Д. Кондратьєв) та складання радянської політичної економії.

У 20-х роках ХХ століття світового рівня набули економічні погляди, розстріляних сталінським режимом, талановитих вчених Олександра Васильовича Чаянова (1888–1937) та Миколи Дмитровича Кондратьєва (1892–1938). Ряд проблем економічної теорії, зокрема теорії сімейно-трудового господарства, порушив Чаянов у таких працях: “Сутність і межі науки”, “Порівняння статистичних методів з методами природничих наук”, “Чи існує принципова різниця між дослідами і методами статистичного дослідження”, “Нариси з теорії трудового господарства”. Світову славу та визнання принесли Кондратьєву такі праці, як – “Великі цикли кон’юнктури”, “Великі цикли економічної кон’юнктури”, “План і передбачення”, “До питання про поняття економічної статистики, динаміки і кон’юнктури”, “Світове господарство і його кон’юн­ктура під час і після війни”.

Чаянов у своїх працях запропонував оригінальний варіант ор­ганізаційного плану селянського господарства. Організаційний план, або суб’єктивне відображення селянином системи цілей та засобів господарської діяльності, включає: вибір спрямування господарства, поєднання його галузей, узгодження трудових ресурсів та обсягів робіт, розподіл продукції для споживання і продажу на ринку, баланс грошових надходжень і витрат. Концепція трудоспоживчого балансу ґрунтувалася на тому, що селянин прагне не до максимуму чистого прибутку, а до зростання загального доходу, відповідно до виробництва і споживання, рівноваги виробничих і природних факторів, рівномірного розподілу праці та прибутку впродовж усього року. На відміну від радянської системи поділу селян – куркуль – середняк – бідняк, Чаянов запропонував власну класифікацію, що містила шість типів господарств: капіталістичне, напівтрудове, заможне сімейно-трудове, бідняцьке сімейно – трудове, напівпролетарське, пролетарське. Соціальні протиріччя на селі, підвищення ефективності аграрного сектора передбачалося вирішувати через кооперативну колективізацію різних типів господарств та кооперативний кредит, але не через державну кооперацію. Вигоди кооперації вчений вбачав у відносно низьких цінах на продукцію та додаткових прибутках її членів. До кооперативів повинні відходити ті види діяльності, технічний потенціал яких перевершував можливості окремого селянського господарства.

У праці “До питання про теорію некапіталістичних систем господарства“ О.В. Чаянов спробував побудувати “метатеорію“ економічних систем, де робить висновок про можливість співіснування та взаємодію визначених ним п’яти економічних систем, через ринок і ціни. Він переконливо доводить, що сімейно-трудове господарство має більшу стійкість, виживаність, ніж господарство, засноване на найманій праці, оскільки здатне миритися із тимчасовим зниженням ринкових цін, а також схильне виплачувати більш високу орендну плату, ніж капіталістичні підприємці.

М.Д. Кондратьєв розробив концепцію змішаних форм впливу на економіку з боку держави, торговельно-підприємницьких структур, місцевих органів влади, окремих селянських господарств. Він висунув вимоги ринкової перевірки методів державної політики. Кондратьєв виходив із потреби у поєднанні на основі непу планових і ринкових принципів, висунув ідею тісного зв’язку та рівноваги аграрного та індустріального секторів економіки. Ефективний аграрний сектор, вважав він, здатний забезпечити підйом усієї економіки, стати гарантією стійкості всього народного господарства. Кондратьєв вважав необхідним надати першочергову допомогу господарствам, наближеним до фермерського типу, здатним забезпечити швидке нарощення виробництва товарного хліба. Його програма була зорієнтована на підтримку міцних сімейних трудових господарств, спроможних стати основою економічного підйому в країні. М.Д. Кондратьєв був прихильником активного державного втручання в економічні процеси через систему державного планування, у якому важливу роль відіграє економічне прогнозування. У ринковій економіці побудова прогнозу економічного розвитку необхідна для реалізації заходів державного регулювання.

У праці “До питання про поняття економічної статистики, динаміки і кон’юктури“ (1924 р.) М. Кондратьєв формулює свій план дослідження, який ґрунтувався на виділенні двох якісно різнорядних груп кон’юктурних процесів: з одного боку, зворотних, хвилеподібних, з іншого – незворотних, еволюційних, у яких виявлявся поступальний розвиток продуктивних сил. Щодо розуміння економічного ряду, йдеться про циклічну і тривалу складову економічного зростання.

Вивчаючи зворотні процеси, М.Д. Кондратьєв виділяв такі періоди коливань економічної активності: менше року (сезонні), три з половиною роки, торговельно-промислові цикли тривалістю 7–11 років, а також великі цикли кон’юктури – 50–60 років. Така класифікація на сьогодні є загальноприйнятою у світовій економічній літературі, а тоді тільки здобувала визнання. У західній літературі звичайно розрізняють малі цикли (тривалістю близько трьох років), великі цикли (вісім-десять років) і так звані довгі хвилі, які отримали назву “хвилі Кондратьєва“. Подібні хвилі охоплюють довгі періоди економічних коливань – близько півстоліття, здійснюючи тривалий вплив на економічне життя. Найчастіше зустрічаються в економіці розвинених капіталістичних країн цикли тривалістю 8–10 років, але на ділову активність впливають, звичайно, всі інші цикли. Датуючи перехід від висхідної до спадної фази великого циклу на межі 20-х років, учений у 1922 р. передбачав Велику депресію, що охопила Захід у 30-х роках.

Кондратьєв розпочав також вивчення механізму, який відтворює явища довгочасної періодичності в економіці, припустивши, що його основними елементами є оборот основного капіталу з тривалим терміномслужби (близько 50 років), нагромадження вільного грошового капіталу та науково-технічний прогрес. Йдеться про виробничі інфраструктурні споруди: промислові будівлі, мости, шляхи, для спорудження яких потрібні великі кошти і тривалий час. Їх оновлення відбувається не плавно, а своєрідними поштовхами, імпульсами для яких є науково-технічні відкриття та нововведення. Зміна “основних капітальних благ“ потребує значних накопичень, великих інвестицій. Отже, М. Кондратьєв обґрунтував інвестиційну теорію довгих хвиль в економіці.

Крім цього, М.Д. Кондратьєв 10 років своєї праці віддав розробці основ планового управління народним господарством. У своїй концепції плану він проводив чітку межу між плануванням в умовах економіки перехідного періоду в СРСР та регулюванням господарства у капіталістичних країнах. Вважаючи ринок носієм стихійних засад в економіці, а план – раціональним началом, учений підкреслював елементи їх нерозривної єдності і не розглядав їх як альтернативу один одному. Ринок з його стихійними процесами не є синонімом руйнівних, некерованих сил. У процесі реалізації плану він розцінював реакцію ринку як об’єктивний критерій правильності того або іншого рішення. Цим пояснювалася і та увага, яку він приділяв удосконаленню статистичного апарату кон’юктури досліджень, прагнувши до відображення навіть слабких сигналів ринку. Побудова перспективних планів охоплювала взаємопов’язані етапи або елементи: по-перше, включала визначення перспектив розвитку окремих галузей та економіки в цілому, виходячи із аналізу об’єктивної господарської діяльності і тенденцій її стихійного розвитку; другий етап (елемент) – планування, що являв собою активну, перетворюючу функцію плану, що охоплював побудову системи заходів і засобів впливу держави на хід цього стихійного розвитку з метою спрямування його в максимально бажане русло. Третій етап полягав в остаточному визначенні перспектив економічного зростання, включаючи ймовірний ефект впливу органів планового керування господарством на хід соціально-економічних процесів. Контрольні цифри перспективного плану мали цілеспрямований, проте рекомендаційний характер і не були нав’язуванням “зверху“ обов’язкових рішень щодо обсягів виробництва. План був ніби скерованим завданням керуючих органів, що здійснювали економічну політику і ”брали на себе“ його директиви.

Одним із перших творців радянської політичної економії був М. Бухарін. У праці “Економіка перехідного періоду“ він стверджував, що кінець капіталістичного товарного суспільства буде і кінцем політичної економії, відкидав поняття товару та вар­тості при соціалізмі. Проблему виміру витрат і результатів пропонував розв’язати за допомогою натуральних показників. Зокрема, вираження величини продукту в енергетичних одиницях. Представник нового покоління радянських теоретиків М. Вознесенський у праці “До питання про економіку соціалізму“ (1931) одним із перших вжив поняття “політична економія соціалізму“. Він стверджував, що відбувається революційний перехід від епохи стихійних економічних законів до епохи економічних законів, свідомо встановлених пануючим пролетаріатом. У 1932 р. відомий економіст С. Струмилін зазначив, що планове господарство за своєю ідеєю, крім техніко-економічних норм, фізико-хімічних законів і тому подібних детермінант, ніяких інших “об’єктив­них“, тобто незалежних від волі суспільства “соціальних“ законів не знає. Як одиницю виміру пропонував “трудову одиницю (тред)“ – трудовий день робітника першого розряду, який виконує норму виробітку на 100 %. На думку Є. Преображенського, в умовах непу існують два сектори економіки – соціалістичний і несоціалістичний, у першому діє закон “первісного нагромаджен­ня“, у другому – закон вартості. У законі вартості концентрується вся сума тенденцій товарного і товарно-капіталістичного елементів нашого господарства, а також вся сума впливу на нашу економіку світового капіталістичного ринку.

У повоєнний період багатьма вченими піднімалися теоретичні проблеми економіки соціалізму. Зокрема, у праці “Воєнна економіка СРСР у період Вітчизняної війни” М. Вознесенський упритул підійшов до визнання того, що вартісні відносини характерні для самої соціалістичної економіки без посилань на вплив інших форм власності. Радянське суспільство у СРСР має свою форму обліку товарів, основна і переважна частина яких вироблена на соціалістичних підприємствах. Засоби виробництва та робоча сила, на його думку, є товаром і в соціалістичній економіці. Закон вартості, зазначав учений, діє не лише при розподілі продуктів, але також і при розподілі самої праці між галузями народного господарства. Радянська торгівля виключає зі сфери при­ватних купівлі-продажу основні засоби виробництва та робочу силу. Звідси фактично був один крок до визнання товарами у соціалістичній економіці засобів виробництва та робочої сили, але якщо стосовно засобів виробництва це визнання згодом було зроблене, то робочу силу радянська економічна наука товаром не визнавала ніколи, оскільки наступним логічним кроком було б визнання “експлуатації трудящих” при соціалізмі. Логіка наукового аналізу вступала у протиріччя з офіційною ідеологією. Спочатку ця книга була відзначена Сталінською премією, а потім вилучена з обігу, а сам М. Вознесенський у 1950 р. був розстріляний.

У 60–80-х роках у радянській науці відбувалася полеміка навколо моделей системи виробничих відносин соціалізму. У ній брали активну участь – Н. Цагалов, Я. Кронрод, А. Покритан, Л. Абалкін та інші. У підручниках широко висвітлювалася двохелементна модель, у якій виділялося два великі шари виробничих відносин – організаційно-економічні відносини, які безпосередньо ґрунтуються на розвитку виробничих сил і характеризують організацію сукупної суспільної праці (розподіл, спеціалізацію, рівень усуспільнення), і соціально-економічні відносини (форми власності, соціальна структура власності, система інтересів), що надають соціалістичну якість усім іншим суспільним відносинам. Вихідними категоріями системи висувалися – соціалістична (загальнонародна) власність; власність на засоби виробництва; поєднання виробників із засобами виробництва; планомірність; колективність; усуспільнення виробництва; усуспільнення праці тощо. Разом з тим усі схеми побудови системи виробничих відносин соціалізму були надто абстрактними, майже не справляли впливу на господарську практику. Крім того, утвердилася думка, що власність – основа виробничих відносин, з неї виростають всі елементи системи. У подальшому розвитку це теоретичне положення явно відривалося від практичних завдань планування та розвитку економіки. Загальнонародний характер власності був перетворений у якийсь примарний витвір, невловимий на практиці. Насправді ж державна власність все більше перетворювалася у власність правлячої еліти.

У ході господарських реформ на початку 60-х років розгорнулася полеміка щодо проблем товарно-грошових відносин та ціноутворення, удосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва тощо. Широковідомою стала позиція Г. Лисичкіна щодо перетворення класичного ринкового механізму у повноцінно діючий регулятор господарства (“План і ринок” (1966)). Лисичкін вважав, що для ефективності суспільного виробництва і ліквідації диспропорцій у господарстві потрібно забезпечити вільний перелив капіталу із однієї галузі в іншу, формування цін на основі співвідношення попиту і пропозиції. Соціалізм розглядався як один із видів, різновидність або форма товарного виробництва. Подібну точку зору розділяв Н. Петраков у книзі “Деякі аспекти дискусії про економічні методи господарювання” (1966).

Причини існування товарного виробництва при соціалізмі висувалися вченими різні: розподіл праці (Г. Худокормов), різний технічний рівень окремих підприємств і відносна самостійність підприємств у межах єдиної державної власності (І. Кузьмінов), специфічний характер праці при соціалізмі (М. Макарова). Такий різнобій у питанні товарно-грошових відносин при соціалізмі є свідченням неможливості для економістів-теоре­тиків відобразити реальний характер економічної системи, яка наприкінці 80-х років отримала назву “державного соціалізму”. Українські вчені-економісти на чолі із О. Ліберманом (“План, при­буток і премія” (1962)) виступали за розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку. Необхідна така система планування і оцінка роботи підприємств, яка б стимулювала зацікавленість у найбільш високих планових завданнях, у втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, у найбільшій ефективності виробництва. Цього можна досягти, якщо доводити підприємствам лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьому господарська система повинна бути значною мірою переорієнтована на прямі зв’язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто частково децентралізована. Решту планових показників пропонувалося доводити лише до галузевих або регіональних органів управління, що виступали у вигляді раднаргоспів. Щоб зацікавити підприємства у виконанні планів, пропонувалося затверджувати по кожній галузі тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство, залежно від ступеня досягнення нормативного рівня рентабельності (відношення прибутку до виробничих фондів у відсотках), мало б право на матеріальне стимулювання та заохочення колективу. Пропонований порядок мав звільнити цен­тра­лізоване планування від опіки над підприємствами та перейти до методів економічного, а не адміністративного впливу на підприємства. Ідеї про “економічні“ методи господарювання підготували ґрунт для проведення господарської реформи 1965 р. Два пленуми ЦК КПРС 1965 р (березневий і вересневий) поклали початок цій реформі. Але консерватизм, інертність мислення супроти бюрократичного апарату став причиною негативних наслідків реформи вже в 1966 – 1967 рр. Інтереси суспільства та підприємств стали все більше розходитися. Поступово це призвело до збою у роботі всього народногосподарського механізму країни і до глибокої економічної кризи.

Як підсумок двадцятирічної дискусії, у радянській економічній літературі сформувалися такі концепції планового ціноутворення:

- вартісна;

- ціни виробництва;

- ціни оптимального плану;

- ціни рівноваги.

За розробку концепції цін оптимального плану та оптимального розподілу ресурсів Л. Конторовичу у 1975 р. було присуджено Нобелівську премію. Сутність цієї концепції полягала у тому, що якщо відомі обмеження на всі види виробничих ресурсів у певний період та відомі умови технології, що склалися у цей період, виражені коефіцієнтами витрат, якщо мета даної системи може бути виражена формально у вигляді цільової функ­ції (критерія оптимальності), то, по-перше, може бути визначений оптимальний план, при реалізації якого буде досягнуто найкраще значення цільової функції; по-друге, всім видам ресурсів у цьому плані можуть бути поставлені відповідні економічні оцінки, що дорівнюють прирощенню значення цільової функції при збільшенні ресурсів даного виду на одиницю. Склавши таким чином оптимальний план, держава одночасно визначила б і систему цін, стимулюючи його виконання. Це була аксіома, яка, на жаль, у реальній економічній практиці того часу не реалізувалася.

У цілому ж, незважаючи на всі економічні дискусії, що велися радянськими вченими, не вирішеною залишалася основна проблема – чи сумісний державний соціалізм з вимогами, що випливали із сучасного етапу НТП.

Дата добавления: 2014-01-20