Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Епоха Відродження




Читайте также:
  1. ХІХ ст. – століття Українського Відродження. З великою силою воно проявилось і в музичному мистецтві. Саме в ХІХ ст. створюється національна музична школа.

Новий період формування естетики в Західній Європі, що йшов на зміну добі середньовіччя, одержав назву естетики Відродження (2.9.). Характеризуючи епоху Відродження, Ф. Энгельс писав, що «це був найбільший прогресивний переворот із усіх пережитих до того часу людством, епоха, що потребувала титанів і яка породила титанів за силою думки, пристрасті і характеру, за багатобічністю і вченістю».

 

2.9. Естетика Відродження – характерна для доби Ренесансу. Головними типологічними особливостями естетики цього періоду можна назвати: антропоцентризм, гуманізм, титанізм, культ творчої особистості, живописність, відновлення інтересу до тілесності, чуттєвості.  

 

Людина цієї епохи дійсно була визначена як титанічна людина, що відрізняється універсалізмом інтересів і творчих здібностей. Для неї характерне й те, що вона живе у гущі проблем свого часу, бере безпосередню участь у практичній політичній боротьбі, стає на сторону тієї або іншої партії і бореться, хто словом і пером, хто мечем, а хто і тим і іншим разом. Звідси та надія на повноту сил і здібностей людини, надмірні очікування, що зробили саме людину як таку центром роздумів та споглядання, на відміну від середньовічної теології, для якої головною виступає ідея Боголюдини, що втілюється у виключно духовному трактуванні смислу буття, краси, добра.

В естетиці Відродження за зразок розуміння прекрасного береться зразки мистецтва і ідеї філософії античності, наново відкриті, відроджені, які потребують нового синтезу із християнським спадком, очищеним від схоластики. Звідси і назва епохи — Відродження (Ренесанс), що вперше зустрічається в 1550 р. у «Життєписах» художників, складених італійцем Джорджіо Вазарі (1511—1574).

Другий бік цієї епохи відкриває Північне Відродження, що пов’язано із появою Протестантизму. Римо-католицької Церкві не вдається протистояти духові часу, що потребує змін. Наступає епоха Реформації, приводом до якої став сміливий виклик, кинутий М. Лютером у 1517 р. католицькому Риму, що погряз в розкоші, брехні і лицемірстві. Реформатори потребували релігії, що доходить до серця і розуму, що говорить у кожній країні на своїй національній мові, а не на латині. Переклади Біблії національними мовами стали важливим чинником у становленні національних культур європейської спільноти.

Відродження означало спробу створити нову, світську культуру, що протиставляє себе суто-церковній культурі середньовіччя. Діячи цієї епохи, що були названи гуманістами сформулювали нову концепцію людини. Вони славили людську особистість, виражали віру в її безмежні можливості і свободу самовираження. Гуманісти починають вивчати багатьох античних мислителів: Платона, Арістотеля, Плутарха, Лукіана, перекладають Архімеда, знайомлять суспільство з вченням Лукреція. Особливо багато уваги приділяється збиранню, вивченню і коментуванню памяток античного мистецтва. Проте неправильно було б уявляти, що Відродження звернулося до античності через заперечення середньовіччя, нічого від нього не сприйнявши. Самі гуманісти — Ф. Петрарка (1304—1374), Дж. Піко делла Мирандола (1463—1494) та ін. — розуміли свою діяльність як синтез світової думки, не випадала із нього і спадщина християнської культури.



Християнство, що перенесло центр уваги на духовні цінності, привчило бачити у внутрішньому світі людини більшу глибину, ніж та, що її знала античність, і яку тепер потрібно було наповнити істинно гуманістичним змістом. Людина осягала себе, відкриваючи в собі спроможність і потребу бути дюдиною як такою, земною, чуттєвою, що тяжіє до насолоди.

Вже середньовічна лицарська поезія обирає об’єктом любові і поклоніння не Бога, а земне втілення божої краси — реальну жінку, що уособлює чесноти Богоматері як найвищого жіночого ідеалу. Саме жінку, кохання, дружбу зробили основною темою лірики ренесансні митці: Данте Аліг’єрі (1265—1321) і Ф. Петрарка, в збірниках сонетів – П’єр де Ронсар (1524—1584) і Вільям Шекспір (1564—1616).

Дуже могутнім в епоху Відродження був вплив народної культури, теорію якого створив відомий російський філософ і літературознавець М.М. Бахтін. Він довів, як народна свідомість не переставала жити радісним відчуттям земного буття. Але народний сміх, з його універсальністю, гротескністю, відсутністю ієрархії і будь яких заборон, втілений у різноманітній за жанрами сатиричній літературі, мав двучасну амбивалентну природу, тому що він не тільки зображав низьке (наприклад, людські пороки), але й підтверджував тим самим цінність високого, духовного боку людського життя, знижуючи – підносив людину до найвищого.

Цей сміх звучить у книзі Джованні Боккаччо (1313—1375) «Декамерон» (1350—1353), яка започатковує багату новелістичну традицію: жанр із його схильністю до гострої інтриги, що зображує різноманітні пригоди, давав можливість показати людину діяльною, спритною, такою, що зацікавлено вдивляється в барвистий світ. Новелістика Відродження стала своєрідною літературною лабораторією, в якій наново перевірялася у процесі переказування вся попередня література. Кругозір людини знаходить перспективу. Не випадково в живопису вона, забута з часів античності, стала відкриттям саме цієї епохи. Середньовічне площинне зображення відповідало погляду, що поспішав від земного звернутися до небесного, де світ розташовувався у свідомості нібито вертикально: від пекельних глибин до райського блаженства на небі. Тепер людина напружено вдивляється у дійсність, що перестала здаватися лише знаком якихось вищих, потойбічних цінностей, але й має свою власну мальовничість і глибину. Ідеї гуманізму сформували передумови для нового розквіту мистецтва, що відродило античні традиції художнього ствердження живої, чуттєвої, вільної людини. Художники цього часу рішуче поривають зв’язки з ремісничими цехами, із яких вийшли, де одержали фахові навички. Це період остаточного відділення мистецтва від ремесла, початок фахового поділу в самому мистецтві.

У першу чергу це стосується мистецтва поезії. Першу поетику в епоху Відродження створив італієць Марко Ієронім Вида (1485—1566). Його поетика написана латинською мовою, імітуючи Горація, носить нормативний характер. Проте праця Вида не стільки перейнята турботою про створення правил поетичної творчості, скільки прагненням виробити канони правильного виховання поета. Це виховання повинно починатися з організації перших вражень юності майбутнього поета. Виховувати смак потрібно на вищих зразках поезії, якими є Вергілій і Гомер. Вони повинні увести юнака в храм муз. В уявленнях Вида художній зміст відбивається, а не зливається з формою. У зв’язку з цим він вбачє два етапи в написанні поетичного твору: нижчий — вираження задуму в прозі; і вищий — переклад прози на вірші. У своїй поетиці Вида висловлює міркування і про стиль епічних віршів.

У поетиках Відродження література часто трактується як «весела наука», що повчає в барвистій формі, що підносить гіркі, але цілющі ліки в келиху, краї якого змазані медом. Винахід друкарства додав міжнаціональному культурному спілкуванню небаченого розмаху, а удосконалюванню людських пізнань — різноманіття книжкових джерел. Зусилля філологів, перекладачів і поетів Відродження з різних боків були спрямовані до однієї цілі — знайти у своїй мові можливості для передачі нових тем і жанрів, почерпнутих у античних авторів.

Важливим для естетики був «принцип імітації антиків», що затвердився в теоріях і поетичній практиці Відродження. «Принцип імітації антиків» містив у собі і засіб здійснення нових досягнень поета і поезії. Здавалося б, парадоксально, але орієнтація на образи античності поєдналася у письменників Відродження з твердженнями, що щирий майстер «наслідує тільки самого себе». Поет Відродження вже не «робить» вірші, а творить їх. Він — не тільки майстер і знавець ремесла «цеху поетів», але подвижник мистецтва слова. «Поетична самостійність» стає, так би мовити, зовнішньою подобою подвигу християнина, ідеалу аскета. Але самота, утеча від суєтності має іншу ціль: зосередження на самопізнанні і поетичній праці. Поет віршами споруджує «нерукотворний пам’ятник» собі, своїй коханій, друзям, поетам минулого і сучасникам. При цьому кожний із поетів, визначаючи власні «поетичні заслуги», варіює гораціанську тему, вносячи в її конкретність перелік своїх творчих завоювань, імен поетів минулого, які йому особливо близькі, і інше, тобто у будь-якому випадку цей мотив одержує, хоча й у заданих межах, але індивідуальне наповнення.

Однією з найважливіших особливостей естетики Відродження є тісний зв’язок із художньою практикою. Це не абстрактно-філософська естетика, а естетика предметна, що ставить своєю ціллю вирішення конкретних питань мистецтва. Вона виникла з запитів практики і була покликана розв’язувати практичні задачі. Так, наприклад, Леонардо да Вінчі розробляє складну систему правил і законів, якою повинен користуватися художник при створенні картини.

Головним видом мистецтва для Леонардо да Вінчі (1452— 1519) був саме живопис, що він вважав одним із засобів пізнання дійсності. Перевагу живопису перед іншими мистецтвами Леонардо виводив із тієї ролі, яку відіграє в пізнанні зір. Краса для Леонардо да Вінчі — у першу чергу зорова краса: колір, форма, композиція, співвідношення частин. Друга причина, в силу якої живопис є головним видом мистецтва, полягає в тому, що на відміну від літератури живопис не потребує перекладу на іншу мову, і будь-який іноземець може зрозуміти його сутність. Мова живопису більш універсальна, міжнаціональна, ніж мова літератури. Хоча в судженнях Леонардо да Вінчі є відома абсолютизація ролі живопису, їх варто розглядати як історично обумовлену й таку, що відповідає тому дійсно головному значенню, якого в епоху Ренесансу набув живопис. Художник, на думку Леонардо, втілює у вигляді пропорцій закономірності природи, і в такий спосіб відбиває якість предметів і явищ, тобто «красу природи». Краса існує в природі, і художник повинний показати її. Не випадково в центрі уваги гуманістів стоїть проблема відтворення прекрасного. Краса, гармонія, пропорційність, добірність — ось на чому зосереджений їхній дослідницький пафос, тому що в людині, на їхню думку, закладене невичерпне прагнення до споглядання краси, у всіх видах її втілення: духовної, душевної, тілесної.

На думку Леона Батісти Альберті (1404—1472), судити про красу дозволяє «притаманне душам знання». У Альберті тому виникають труднощі у визначенні краси, що її ми «краще зрозуміємо почуттями», ніж висловимо. Наслідуючи античні традиції, він шукає об’єктивні основи прекрасного. Краса зовсім не є щось потойбічне, вона – не відбиток божественного, а якість речей, що чуттєво сприймаються, «щось властиве і природжене тілу, розлите по всьому тілу в тій мірі, у якій воно прекрасне». Але, незважаючи на заяву, що красу легше відчути, ніж висловити, Альберті все ж прагне дати визначення прекрасного. «Краса, — пише він, — є певна згода і співзвуччя частин у тому, частинами чого вони є». Краса укоренена в природі самих речей. Тому завдання художників – це імітація природи — «кращого майстра форм». Світ за своєю глибинною сутністю прекрасний, і краса знаходиться у його основі. Мистецтво повинно відкрити об’єктивні закони краси і керуватися ними. Говорячи про архітектуру, Альберті заявляє, що будинок «є нібито жива істота, створюючи яку варто наслідувати природі».

Відповідно до концепції об’єктивності прекрасного й об’єктивності законів мистецтва вирішується гуманістами питання про відношення мистецтва до дійсності. Головна теза, яку відстоює естетика Відродження, — це положення про те, що мистецтво є відображенням дійсності. Закохані в красу реального світу, гуманісти потребують насамперед відтворення в мистецтві природи і людини як найдосконалішого витвору природи, згідно з законами візуального сприйняття. У зв’язку з таким розумінням сутності художньої творчості гуманісти особливо наполегливо підкреслюють пізнавальне значення мистецтва.

Відмінність живопису від науки, за Леонардо, полягає в тому, що живопис відтворює видимий світ: колір і фігури всіх предметів, у той час, як наука проникає «усередину тіл», ігноруючи «якість форм» і зосередившись, як це робить, наприклад, геометрія, лише на кількісній характеристиці речей. Тому у дослідженнях вченого зникає краса витвору природи. У цьому полягає виправдання і необхідність мистецтва. Абсолютизація значення одних видів мистецтва за рахунок приниження можливостей інших була дуже характерна для епохи Відродження. На перший план висувалися образотворчі мистецтва, що своєю близькою до відтворення реальності конкретно-чуттєвою формою могли найбільш гостро протистояти аскетичним настановам і раціоналізму схоластики середньовіччя.

Естетика епохи Відродження не бачила відносного характеру переваг одного виду мистецтва над іншими, як і специфіки естетичних і етичних понять і їхньої відмінності. Прекрасне ототожнюється з моральним і справедливим, але моральність розуміється у гедоністичному плані як тяжіння до насолоди. Зовнішню красу вважають атрибутом чеснот. Друг Леонардо да Вінчі, Лука Памполіо висуває в якості норми краси гармонійну пропорцію «золотого перетину». Зовнішня форма є основою краси, а в якості зразка краси розглядається людина, її тіло.

Томазо Кампанелла (1568—1639), автор книги «Місто Сонця», у своїх естетичних висловлюваннях підкреслює, що прекрасне є символом, знаком добра, а неподобство — люті. Він привносить елемент релятивізму у естетичні судження. Кампанелла відзначає: «Немає нічого, що одночасно не було б прекрасним і потворним». Він заперечує зв’язок видимої краси і виховної функції мистецтва, але підкреслює, що саме поезія дає приклади, які спонукають душу до добра. Тим самим, підкреслюючи пізнавальне значення мистецтва, естетика Відродження приділяє велику увагу зовнішній правдоподібності при відображенні дійсності, оскільки реальний світ, реабілітований гуманістами з великим пафосом, гідний адекватного і точного відтворення. У цьому плані цілком зрозумілий їхній інтерес до технічних проблем мистецтва, і насамперед живопису. Лінійна і повітряна перспектива, світлотінь, локальний і тональний колорит, пропорції — усі ці питання обговорюються з великою цікавістю. І потрібно віддати належне гуманістам: тут вони досягли таких успіхів, які важко переоцінити. Великого значення у цей час набувають заняття анатомією, математикою, взагалі вивченню натури. Вчення про пропорції, перспективу й анатомічну будову живого організму стає центром уваги теоретиків і практиків мистецтва. Це звертання до науки далеко не випадкове: саме мистецтво, і особливо живопис, безпосередньо включається ними в сферу пізнавальної діяльності людини. Краса, з погляду гуманістів, пов’язана з правдивим зображенням форм дійсності. Закони прекрасного вони намагаються пояснити через чуттєво відчутні форми: що пропорційне, те й красиве. Вимагаючи точності у відтворенні реального світу, гуманісти, проте, дуже далекі від прагнень натуралістично копіювати предмети і явища дійсності. Вірність природі для них не означає сліпу імітацію. Краса розлита в окремих предметах, і витвір мистецтва повинен зібрати її в одне ціле, не порушуючи, однак, вірності природі. Таку думку висловлює німецький художник Альбрехт Дюрер (1471—1528): «Неможливо, щоб ти зміг змалювати прекрасну фігуру з однієї людини. Тому що немає на землі такої гарної людини, яка не могла б бути ще кращою». Тут виявляється особливість реалістичної концепції Ренесансу. Інтерес до неповторної своєрідності особистості чи природи поєднується у художників Ренесансу з прагненням до ідеалізації.

Естетика Відродження — це насамперед естетика ідеалізуюча. Проте для гуманістів ідеал не являє собою щось таке, що протилежне самій дійсності. Вони не сумніваються в реальності прекрасного. Тому їхнє прагнення до ідеалізації аж ніяк не суперечить принципам художньої правди. Адже і самі уявлення гуманістів про безмежні можливості гармонійного розвитку людини не могли в той час рахуватися тільки утопією. Точніше, саме поняття утопії мало в епоху Відродження інший, ніж тепер, зміст. Ним позначалася не нездійсненна мрія, а якась ідеальна дійсність, де можлива реалізація усіх фундаментальних світоглядних ідей гуманістів. Натхненна не тільки великим минулим європейської культури, але й мрією про велике майбутнє, це була епоха, що «жила» утопічними ідеями. Саме слово «утопія» з’являється як назва одного з найважливіших гуманістичних пам’ятників — книги «Утопія» (1516) Томаса Мора (1478—1535). Ідеї, подібні до ідей «Утопії» або навіть прямо нею натхненні, можна зустріти не тільки у співвітчизника Т. Мора, В. Шекспіра (1564—1616), але й у француза Ф. Рабле (1494—1553), у іспанця М. Сервантеса (1547—1616), в італійця Т. Кампанелли й у багатьох інших.

Якщо головними жанрами раннього Відродження була авантюрна новела і створена з захопленням перед красою світу, що відчиняється, лірична поезія, то Високе і Пізнє Відродження висувають на перший план трагедію і роман. Героєм романів Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» і Сервантеса «Дон Кіхот» була чинна, подана з небувалою мовною розкутістю людина, що пізнає дійсність і вступає з нею у нерозв’язний конфлікт. Якщо Рабле, спираючись на традицію народних книг, зображає героїв, що увібрали в себе всю безмірну силу і життєрадісність природи, то Дон Кіхот — класичний приклад розладу людини з не розуміючим її світом.

У творчості Шекспіра і Сервантеса знайшла свій відбиток криза ідей Ренесансу, що була позначена вченими як «трагічний гуманізм». Герою трагедії, Гамлету світ уявляється «садом, що поріс бур’янами». Він говорить: «Весь світ — в’язниця з множиною засовів, тортур і підземель». Шекспір чітко усвідомлює і відображає те, що було названо «зворотним боком» гуманізму. Він розуміє, що в умовах хаосу егоїстичних свобод автономної людини, до якого привели зловживання цими самими самовизначеними свободами, майже не залишається місця для справжньої краси, добра, правди, любові.

Кінець ренесансної утопічної ідеї про спроможність безмежного вдосконалення людини в іронічній формі наголосив М.Сервантес. Останні частини роману Ф.Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» також перейняті песимізмом. Таким чином, те, чого не передбачили теоретики мистецтва Відродження, з величезною силою відобразили у своїй творчості митці - практики. Хоча і Рабле, і Шекспір, і Сервантес залишалися все ж відданими виразниками великих принципів гуманізму, їхні герої демонструють, як наприкінці епохи Відродження осмислюється трагедія індивідуалізму. Вона може відобразитися у вигляді гамлетівського філософського розчарування в можливості розумно діяти і одному виправляти свій час. Вона може обернутися трагікомічним героїзмом Дон Кіхота, прекрасного у своїй вірності гуманістичному ідеалу, але кумедного у нерозумінні його незбутності, коли сама дійсність не готова відповідати цьому ідеалові. Розчаруванням завершується епоха, але розчаруванням, що не торкнулося самої сутності високих ренесансних відкриттів. Вони зберігаються, передаються у європейської культурі, набуваючи в ній значення великих ідей, вічних образів. Розглядаючи проблему художньої правди, теоретики епохи Відродження стихійно наштовхнулися на проблему діалектики загального й одиничного стосовно художнього образу. Як уже зазначалося, гуманісти шукали рівновагу між ідеалом і дійсністю, правдою і вигадкою. Так само спрямовані їхні пошуки взаємовідносин між індивідуальним і загальним. Діалектичне трактування образу обумовлене тим, що сам процес пізнання тлумачиться гуманістами також діалектично. Гуманісти ще не протиставляють почуття і розум. І хоч вони ведуть боротьбу із середньовіччям під стягом розуму, він не виступає в них односторонньою, математично розумовою категорією, він ще не протиставлений чуттєвості.

Епоха Відродження принципово змінила положення мистецтва в суспільстві. Соціальний статус мистецтва як осередку духовності зробив його головним чинником розвитку культури, що у подальші часи призвело до того, що мистецтво почало осмислюватися як своєрідний символ віри європейської людини. Мистецтво зблизилося з наукою, політикою, соціально-філософською думкою. Зросла роль культури, насамперед її світських форм. У свою чергу, такі зміни вплинули на всю систему формотворчих елементів мистецтва. Але треба пам’ятати, що естетика Відродження містить не тільки гуманістичну ідею абсолютизації людського індивіда на противагу середньовічної абсолютизації Божественної особистості, але й певне усвідомлення обмеженості такого індивідуалізму, свободи самовизначення і його трагічних наслідків. У цьому проявилася суперечливість антропоцентричної культури і з її невичерпною вірою у надзвичайні можливості людини.

 





Дата добавления: 2014-01-20; Просмотров: 1390; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2019) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.003 сек.