Конспект лекцій 3 страница. Важливою характеристикою прогресивності відтворювальних пропорцій є технологічна структура економіки

Важливою характеристикою прогресивності відтворювальних пропорцій є технологічна структура економіки. За своїм змістом технологічна структура економіки характеризує співвідношення між сукупностями технологічно пов'язаних процесів (від видобу­вання природних ресурсів і професійної підготовки кадрів до не­виробничого споживання).

На практиці для визначення технологічної структури економі­ки користуються принципом розподілу видів економічної діяль­ності за прогресивністю технологічних процесів, котрі в них ви­користовуються, на підставі обчислення показника наукомістко-сті.¹ За показником наукомісткості визначають високо-, серед-ньо- та низькотехнологічні види економічної діяльності. Виділя­ють високотехнологічні види економічної діяльності, які є вищим технологічним рівнем, середнім технологічним рівнем, низьким технологічним рівнем. Дослідження змін у структурі технологіч­них рівнів проводяться окремо у кожній групі видів економічної діяльності (сільському господарстві, промисловості, транспорті та зв'язку тощо). Найбільш показовою для оцінки технологічної структури економіки є співвідношення технологічних рівнів в обробній промисловості.

Аналіз структури технологічних рівнів в обробній промисло­вості України, виконаний Інститутом економічного прогнозуван­ня НАН України у 2002 р., свідчить, що питома вага високотехнологічних виробництв майже втричі менша порівняно з США та країнами Західної Європи, й у 1,5 раза менша, ніж у країнах Схі­дної Європи. Особливо небезпечною є тенденція ско­рочення питомої ваги як високих, так і середніх технологій.

Технологічний рівень національної економіки відображається у структурі зовнішньої торгівлі. Структура зовнішньої торгівлі — це співвідношення обсягів і товарна структура експорту та імпор­ту. Для індустріально розвинутих країн характерна висока пито­ма вага експорту наукомісткої промислової продукції, особливо кінцевої, із високим технологічним рівнем. Країни, що пере­бувають у стадії переходу до постіндустріального суспільства — США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція — мають у структурі експорту значну питому вагу інтелектуального продук­ту у вигляді ліцензії на використання у виробництві інноваційних науково-технічних розробок. Як правило, приватні корпорації й банки цих країн інвестують засвоєння таких розробок у країнах, де менша вартість робочої сили. Індустріально розвинуті країни імпортують переважно сировину, енергоносії, продукти екологіч­но шкідливих виробництв.

В експорті більшості країн, що розвиваються, переважають сировина та матеріали, у ціні яких частка доданої вартості в роз­рахунку на одиницю витрат праці набагато менша, ніж у продук­ції високого технологічного рівня, яку вони імпортують. У ре­зультаті поглиблюється економічна нерівність між індустріально розвинутими країнами й тими, що розвиваються.

Україна хоча і має майже 48-мільйонне населення, масштаб­ний природний, промисловий та науковий потенціал, значні енер­гетичні ресурси та вигідне географічне розташування, її питома вага у світовій торгівлі дуже мала і становила у 2004 р. 0,6 %, то­ді як, наприклад, Франція має 4,3 %, а Іспанія — 2,1 %.' Основною причиною такого стану зовнішньої торгівлі України є низька конкурентоспроможність вітчизняних промислових товарів ви­щих технологічних рівнів, які мають високу додану вартість. Як наслідок, на українському ринку готової продукції міцні позиції посідають іноземні фірми, а українські товаровиробники вихо­дять на світові ринки в основному із сировинними товарами, продуктами неглибокого ступеня переробки, сільськогосподарсь­кою сировиною та транспортними послугами.

За 2001—2004 рр. обсяги зовнішньої торгівлі України зросли у 2,1 раза, при цьому експорт товарів випереджав імпорт. Завдяки такій динаміці вдалося підтримувати досягнуте у 2000 р. позити­вне сальдо зовнішньоторговельного балансу. Що ж стосується експорту послуг, то тут простежується зворотна тенденція: екс­порт послуг з України за темпами зростання значно відстає від їх імпорту. Але питома вага зовнішній торгівлі послугами, незва­жаючи на статус України як транзитної держави між азійським регіоном та Європою, поки що не є визначальним у зовнішньої торгівлі. Так, питома вага усього експорту послуг має тенденцію до зниження й скоротилася за період 2001—2004 рр. з 17,9 % до 14%, а питома вага імпорту послуг у загальному імпорті зали­шилася майже незмінною — на рівні 6,5—6,8 %.

Аналіз товарної структури української зовнішньої торгівлі протягом останніх п'яти років свідчить про хоча й не значні, але певні позитивні зрушення, які передусім стосуються збільшення питомої ваги в експорті продукції машинобудування. У цілому структура експорту включає приблизно 3 тис. різних видів вітчизняної продукції, проте перелік товарів, на які припа­дають найбільші за вартістю обсяги, обмежується п'ятьма товар­ними групами, а саме: сільськогосподарські та готові харчові продукти, мінеральна сировина та паливо (переважно залізна ру­да та вугілля), продукція хімічної промисловості (мінеральні до­брива, сірка), деревина та вироби з деревини (пиломатеріали з бука та сосни), чорні та кольорові метали та вироби з них (про­кат, феросплави, труби, вироби з ливарного чавуну).

Найбільша частка в експорті України припадає на чорні метали та вироби з них. їх питома вага у 2001—2004 рр. коливалася на рівні 37—41 %. Проте попит на цю продукцію у світі, як і ціни, є дуже мін­ливими. Протягом 1998—1999 рр. попит на продукцію з чорних ме­талів значно скоротився, унаслідок чого обсяги українського експо­рту знизилися на третину й лише у 2001 р. досягли рівня 1997 р.

Важливою складовою українського експорту є продукція хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості. Протягом 1997—1999 рр. вона втрачала свої позиції і відносно (її частка в загальному експорті впала з 8,7 % у 1996 р. до 7,1 % у 1999 р.), і абсолютно (порівняно до 1996 р. обсяг експорту хімічної проми­словості скоротився на третину). Вирішальну роль тут відіграло зниження світових цін на мінеральні добрива у 2,2 раза. У 2000 р. ситуація поліпшилася: фізичний обсяг продажу зріс на 28 %, а ціни — на 31 %, у результаті вартість експорту цієї продукції збіль­шилася на 68 %. У 2001—2004 рр. питома вага експорту хімічної продукції стабілізувалася на рівні 10 %, що все ж таки значно менше експортних можливостей України.

На початку 90-х років минулого століття суттєво скоротилися обсяги експорту машин та обладнання внаслідок втрати Украї­ною традиційних для неї ринків країн СНД та Східної Європи, сприятливо для неї розташованих і відповідних їй за рівнем тех-

нічного розвитку. У той же час світові ринки машин і обладнання у тих галузях, де Україна має технічні досягнення, залишаються для неї зачиненими і вельми ефективно охороняються складною системою протекціоністських обмежень. Лише в 2001—2004 рр. вдалося збільшити експорт з України машин та обладнання з 14,4 до 17,3 %. Тоді як в індустріально розвинутих країнах ця товарна група становить 45—60 % експорту.

Основними причинами відносно малої питомої ваги машин та обладнання у загальному обсязі експорту товарів є скорочення об­сягу їх виробництва, низька конкурентоспроможність, порушення кооперативних зв'язків унаслідок розпаду СРСР та Ради економіч­ної взаємодопомоги, недостатній розвиток вітчизняної банківської та страхової систем. Україна експортує дуже обмежену номенкла­туру машинобудівної продукції. Скоротилися навіть стійкі і значні до того обсяги експорту військової техніки та озброєння.

В імпорті товарів в Україну основними статтями є паливно-енергетичні ресурси, машини, обладнання, прилади та транспорт­ні засоби, кольорові метали, каучук, окремі види мінеральної си­ровини, яких бракує національній економіці, промислові спожив­чі товари тощо. За період 2001—2004 рр. питома вага мінераль­ної сировини та палива в імпорті товарів скоротилася з 42,6 до 37.4 %, а частка машин та обладнання збільшилась як в абсолют­ному, так і у відносному вимірі з 21,5 до 26,9 %, що слід розцінювати як позитивні зрушення у бік зростання інвестиційної спрямованості імпорту. Відносно знизилася й частка товарів, які відносяться до групи інших, в основному за рахунок налаго­дження вітчизняного виробництва готових продуктів харчування та деяких видів побутових товарів.

В експорті послуг головне місце займають транспортні послу­ги, зокрема, транзит нафти і газу через територію України до країн Європи. У 2001—2004 рр. вартість цих послуг становила 1,7—19 млрд дол. США, а їх питома вага знизилася з 48,0 до 35.5 % відповідно. Натомість значно зросли обсяги й питома вага експортних послуг залізничного транспорту: з 10,4 у 2001 р. до
13,5% у 2004 р.

У структурі імпорту послуг основними видами є: транспортні (залізничного та авіатранспорту) та технічні (консультації та тех­нічна допомога). їх питома вага становила у 2004 р. 22,2 % та 14,4 % відповідно. Окремою статтею імпорту послуг є послуги у сфері державного управління, які надають інші країни та міжна­родні організації українським органам державної влади. Ці ви­трати становлять для України 420—500 млн доларів США щорічно, що, безумовно, є характерним для країн із недостатньо розви­нутими ринковими відносинами.

Характеризуючи структуру зовнішньої торгівлі України в ці­лому, слід зазначити:

украй вразливу структуру експорту з його концентрацією на тих товарних групах, які мають цінову конкурентоспроможність. Тобто, саме ціна, а не технологічний рівень виробництва чи якіс­ні характеристики товару виступають головним чинником конку­рентних переваг українських товарів на світовому ринку;

відносно невелику частку інвестиційних товарів в імпорті, що є свідченням його неоптимальної структури, а отже, й невикори­станих можливостей економічного зростання.

9. 4. Структура видів економічної діяльності національної економіки.

Структура національної економіки за видами еконо­мічної діяльності пов'язана з суспільним поділом праці. Тради­ційний підхід до аналізу пропорцій між галузями економіки, від­повідно до якого досліджувалася динаміка співвідношення між промисловістю та сільським господарством, між важкою та лег­кою промисловістю і т. п., втратив актуальність. Основу галузе­вої структури сьогодні становлять макропропорції між видами економічної діяльності та їх групами, що мають однакові еконо­мічні характеристики.

Згідно з Класифікацією видів економічної діяльності (КВЕД), прийнятою в Україні у 2001 р. на основі стандарт}' міжнародної класифікації Європейського Союзу, виділяють 17 укрупнених видів економічної діяльності (секцій), які мають шифри за літе­рами англійського алфавіту:

А — сільське господарство, мисливство та лісове господарство;

В — рибне господарство;

С — добувна промисловість;

D — обробна промисловість;

Е — виробництво та розподілення електроенергії, газу та води;

F — будівництво;

G — оптова й роздрібна торгівля, торгівля транспортними за­собами, послуги з ремонту;

Н — готелі та ресторани;

I — транспорт і зв'язок (включаючи залізничний, автомобіль­ний, авіаційний, трубопровідний транспорт, допоміжні транспорт­ні послуги, пошту та зв'язок);

J — фінансова діяльність;

К — операції з нерухомістю, здавання майна в оренду та по­слуги юридичним особам (включаючи діяльність у сфері інфор­матизації та дослідження й розробки);

L — державне управління;

M — освіта (у тому числі вища);

N — охорона здоров'я та соціальна допомога;

О — колективні громадські та особисті послуги (зокрема гро­мадська діяльність, прибирання вулиць та оброблення відходів, діяльність у сфері відпочинку і розваг, культури та спорту);

Р — послуги домашньої прислуги;

Q — екстериторіальна діяльність.

Укрупнені види економічної діяльності за своїм складом дуже неоднорідні. Серед них є такі, що представлені одним або декіль­кома видами діяльності (наприклад, рибне господарство, готелі та ресторани, послуги домашньої прислуги). Разом із тим є дуже складні укрупнені види, що об'єднують десятки і сотні видів діяль­ності (обробна промисловість). Тому в кожному виді виділені підвиди, а також розділи, підрозділи, класи та підкласи, які ма­ють цифрові коди. Наприклад, вид економічної діяльності, що має код ООА 15.11.0, розшифровується так:

О — вид «Обробна промисловість»;

ОА — підвид «Харчова промисловість та переробка сільсько­господарських продуктів»;

15 — розділ «Харчова промисловість»;

15.1 — підрозділ «М'ясна промисловість»;

15.11 — клас «Виробництво м'яса та субпродуктів»;

15.11.0 — підклас «Виробництво м'яса та субпродуктів».

При цьому підклас завжди має коди від 0 до 9: 0 — вказує на відсутність поділу класу на підкласи; шифр 9 означає нерозшиф­ровані угрупування, що читається як «та інші».

Для аналізу прогресивності структурних змін у національній економіці види економічної діяльності об'єднують у три групи: перша — діяльність, пов'язана з видобуванням ресурсів; друга — діяльність з перероблення цих ресурсів та виготовлення готової продукції; третя — сфера послуг у широкому розумінні, включа­ючи інформаційне обслуговування виробництва.

Науково-технічна революція породжує зміну співвідношень між названими групами. Вона зумовлює скорочення питомої ваги першої групи та хоч і повільне, але також зменшення частки дру­гої групи. Водночас швидко зростає питома вага третьої групи, виникають різноманітні нові види послуг (інформаційних, науково-технічних, комунікаційних, фінансових тощо). Важливі зміни відбуваються на рівні виробництв, які витрачають багато коштів на наукові дослідження (так звані наукомісткі виробництва).

Наприклад, у переробній промисловості США найбільш швид­кими темпами відбувалося скорочення чисельності зайнятих у галузях із великою трудомісткістю виробництва (харчова, швей­на, текстильна) та в галузях із високою капіталомісткістю (мета­лургійна, хімічна, деревообробна, целюлозно-паперова). Водночас в електротехнічній промисловості та приладобудуванні чисель­ність зайнятих за останні п'ять років зросла майже в 1,5 раза.

Слід зазначити, що на галузеві пропорції суттєво впливають міжнародний поділ праці, вартість робочої сили, екологічні чин­ники. Трудомісткі виробництва дедалі частіше переміщуються з індустріально розвинутих країн у менш розвинуті.

В економіці України структура зайнятих за видами економіч­ної діяльності ще не повною мірою відповідає показникам країн з розвиненою ринковою економікою. Насамперед це стосується сільського господарства. Якщо в Україні у сільсько­му господарстві 2004 року було зайнято 19,7 %, то, наприклад, у Франції — усього 3,5 %. Частка сільського господарства у сумі валової доданої вартості України становила у 2004 р. 11,9 %, що значно перевищує аналогічні показники у країнах Західної Єв­ропи. При цьому продуктивність праці у сільському господарс­тві України, розрахована за показником валової доданої вартос­ті, становила 9,3 тис. грн на одного працівника за рік, що в 1,5 раза менше, ніж в економіці у цілому та в 2,5 раза менше, ніж у промисловості. Наведені показники є свідченням низької ефек­тивності сільського господарства в Україні внаслідок незавер­шеності процесу формування його ринкової структури. У 2004 р. в сільському господарстві було зареєстровано 58,6 тис. підпри­ємств, із них фермерських — 42,5 тис, в яких працювали 3 млн фермерів. А в країнах Європейського Союзу менше 10 млн фе­рмерів забезпечують продукцією сільського господарства май­же 500 млн жителів.

Однією з основних причин низької ефективності сільського господарства України є недостатня озброєність праці основними засобами, через що у більшості господарств залишається незадо­вільним рівень механізації робіт. З таблиці 2.13 видно, що вар­тість основних засобів сільського господарства скоротилася з 93,4 млрд грн у 2001 р. до 78,3 млрд грн у 2004 р., відповідно зменшилась і їх питома вага у загальній вартості основних засо­бів—з 10,2 до 7,4%.

Недостатньо розвинена в Україні й сфера послуг. Незважаючи на певний розвиток сфери послуг протягом останніх п'яти років, структурні показники цієї сфери залишаються значно нижчими, ніж у країн із розвинутою ринковою економікою. У 2004 р. у ній працювало 55,6 % зайнятого населення, на сферу послуг припа­дало 55,35 усіх основних засобів, було створено 52,2 % валової доданої вартості, тоді як у Франції і Великобританії — 74 %, Ні­меччині та Італії — 71 %. При цьому в Україні значно відрізня­ється і структура сфери послуг. Якщо в згаданих країнах питома вага наукових досліджень та інноваційних розробок становить 2,0—2,5 % від ВВП, то в нашій країні у 2004 р. вона дорівнювала 1,37%, що не може вважатися достатнім для переходу націона­льної економіки на інноваційний шлях розвитку.

Низькою, порівняно з європейськими країнами, залишається питома вага працівників у сферах освіти, охорони здоров'я та со­ціальної допомоги (8,4 та 6,4 % відповідно). При цьому їхня чи­сельність значно скоротилася за 2001—2004 рр.: в освіті — на 500 тис. чоловік, в охороні здоров'я — на 100 тис.

Слід також звернути увагу на стрімке зростання чисельності за­йнятих в апараті державного управління. Так, за 2001—2004 рр. во­на збільшилася на 300 тис. чоловік, або на 37,5 %. Нині частка пра­цівників у цій сфері становить 5,4 % від їх загальної чисельності.

Значні диспропорції спостерігаються у структурі основних засо­бів України за видами економічної діяльності. Як видно з таблиці 2.10, найбільша вартість основних засобів у 2004 р. була сконцентрована в операціях із нерухомістю, здаванні майна в оренду і послу­гах юридичним особам — 22,8 % від вартості усіх основних засобів в економіці України, у тому числі зданої в оренду державної неру­хомості невиробничого призначення — 18,5 %, що майже дорівнює вартості основних засобів обробної промисловості. Це є свідченням того, що державні підприємства, організації та установи не зацікав­лені в ефективному використанні цієї нерухомості у своїй діяльності.

Аналіз структурної динаміки валової доданої вартості за укруп­неними видами економічної діяльності свідчить про певні позити­вні зміни, що відбулися в економіці України протягом 2001—2004 рр. Передусім це стосується зменшення питомої ваги видів еконо­мічної діяльності, пов'язаних із видобуванням ресурсів (І група). У національній економіці до них належать: сільське господарство, мисливство та лісове господарство; добувна промисловість; ви­робництво та розподілення електроенергії, газу та води. Частка І групи видів економічної діяльності у валовій доданій вартості скоротилася з 26,9 % у 2001 р. до 20,2 % у 2004 р. Одночасно збіль­шилася частка II групи видів економічної діяльності, що пов'язані з обробкою ресурсів. До неї відносяться обробна промисловість та будівництво. їх питома вага збільшилася з 23,4 до 27,6 % відповід­но. Також збільшилася за цей період на 2,5 пункта й частка III гру­пи — сфери послуг (табл. 2.14). Проте наведені структурні зру­шення відбулися за рахунок зростання обсягів виробництва у низькотехнологічних виробництвах обробної промисловості, які здійснюють первинну обробку сировини. Так, металургія та об­роблення металу, виробництво коксу та продуктів нафтоперероб-лення, хімічна та нафтохімічна промисловість разом становили: 2001 р. — 33 %, 2002 р. — 34,8 %, 2003 р. — 37,6 %, 2004 р. — 28,6 % у виробництві продукції промисловості.

Наведені тенденції структурної динаміки видів економічної ді­яльності вказують на те, що в Україні й досі залишаються невирішеними ключові проблеми забезпечення позитивних структурних зру­шень на основі реалізації моделі інноваційного розвитку економіки, пов'язані, насамперед, із відсутністю дієвого механізму державного регулювання пропорцій між видами економічної діяльності. Продо­вження невиваженої політики підтримки умов здійснення багатьох видів економічної діяльності та виробництв за відсутності встанов­лених критеріїв довгострокового розвитку призведе до поглиблення диспропорцій між виробництвом проміжного та кінцевого продук­ту, що негативно вплине на конкурентоспроможність національної економіки.

9. 5. Регіональна структура національної економіки.

Територіальне розміщення суб'єктів господарюван­ня, різноманітність цих суб'єктів, а також їхні зв'язки з певною геосистемою² країни формують економічну основу регіональної структури економіки.

Регіональні економічні пропорції відображають особливості концентрації виробництва продукції (та/або інших видів еконо­мічної діяльності), які склалися в результаті дії територіального поділу праці. Ключовими чинниками формування певних тери­торіальних утворень різних рівнів є взаємодія економічних інте­ресів господарських систем і населення даної території, наявність корисних копалин та сировинної бази, природні умови, економіч­ні зв'язки, культурні традиції тощо.

Важливе місце у розширенні знань про національну економіку належить визначенню регіональних структурних одиниць та їх супідрядності. У національній економіці існують два типи регіо­нальних систем. Перший стосується поділу території України на адміністративно-територіальні одиниці, які охоплюють економіч­ну діяльність, соціальні процеси та управління на усіх рівнях, — це Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, селища міського типу та села. Другий розподіляє економіку за територіаль­ними формами організації господарства на територіально-вироб­ничі одиниці різних рівнів. До них належать: промисловий пункт, промисловий центр, промисловий вузол, територіально-виробни­чий комплекс, агломерація, спеціалізований район (зона), інтег­ральний економічний район.

Елементарною одиницею територіально-виробничого поділу економіки є промисловий пункт, який формується на базі певно­го виробництва і населення, яке біля нього розміщено. Це най­більш характерно для промислових пунктів-поселень, коли, на­приклад, біля підприємства формуються поселення людей, які на ньому працюють.

Промисловий центр і промисловий вузол відносяться до тери­торіальних форм організації господарства більш високого рангу. У промисловому центрі може поєднуватися кілька промислових підприємств одного або різних видів економічної діяльності. До промислового вузла входять промисловий центр і населені пунк­ти зі спільними об'єктами інфраструктури.

Розміщені на невеликій території декілька промислових вузлів утворюють територіально-виробничий комплекс. Ще більшими за площею і потужнішими за виробничим потенціалом, а також складнішими за композицією є такі територіально-виробничі утворення, як промислова агломерація і промисловий район, до складу яких входять територіально-виробничі комплекси нижчо­го рангу. Ці регіональні одиниці — результат високої територіаль­ної концентрації господарства і населення, виробничих і невиро­бничих видів діяльності та різноманітних функцій.

Найукрупненіші одиниці поділу національної економіки за ре­гіональними формами організації господарства — інтегральні економічні райони. Вони виділені на основі особливостей еконо­мічного розвитку різних частин території України і є об'єктами економічного аналізу, прогнозування і державного регулювання регіонального розвитку.

В Україні виділено вісім економічних районів, у які інтегру­ються адміністративно-територіальні одиниці:

• Донецький — Донецька і Луганська області;

• Придніпровський — Дніпропетровська, Запорізька, Кірово­градська області;

• Східний — Полтавська, Сумська, Харківська області;

• Центральний — Київська область, місто Київ, Черкаська об­ласть;

• Поліський — Волинська, Житомирська, Рівненська, Черні­гівська області;

• Подільський — Вінницька, Тернопільська, Хмельницька об­ласті;

• Карпатський — Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області;

• Причорноморський — Автономна Республіка Крим, місто Севастополь, Миколаївська, Одеська, Херсонська області.

В окрему групу територіальних одиниць виділяють регіони, які виникли в результаті формування транснаціональних еконо­мічних відносин. До них відносяться єврорегіони «Буг» та «Кар­патський», прикордонні регіони з Російською Федерацією, спеці­альні (вільні) економічні зони (СВЕЗ)¹, території пріоритетного розвитку (ТПР)², проблемні території (Чорнобильська зона, де­пресивні території) тощо.

Створення СВЕЗ передбачає досягнення трьох основних ці­лей: економічного зростання в певному регіоні і здійснення пози­тивного впливу (безпосереднього чи опосередкованого) на розви­ток країни; вирішення соціальних проблем; екологічне оздоров­лення. Реалізація цих цілей проводиться за допомогою введення на території СВЕЗ спеціального режиму державного регулювання економічної діяльності, який полягає у пільговому оподаткуванні, сприянні інвестуванню, зниженні митних ставок та спрощенні порядку зовнішньої торгівлі, активізації науково-технічного обміну, підтримці раціонального використання природно-ресурсного потенціалу тощо.

' Нині в Україні діють СВЕЗ зовнішньоторговельного, торговельно-виробничого, науково-технічного, рекреаційно-туристичного спрямування. Це СВЕЗ «Курортополіс Трускавець», «Яворів» (Львівська область), «Донецьк», «Азов» (Донецька область), «Порто-франко», «Рені» (Одеська область), «Закарпаття» (Закарпатська область), «Ми­колаїв» (Миколаївська область), «Інтерпорт Ковель» (Волинська область), «Порт Крим» (м. Керч), «Сиваш» (АР Крим), «Славутич» (м. Славутич, Київська область).

² ТПР визнано 56 міст, селищ та районів у Донецькій, Луганській, Житомирській, Чернігівській, Закарпатській областях та АР Крим.

ТРП створюються для: подолання депресивного господарства; зміни нераціональної структури видів економічної діяльності; вирішення проблем зайнятості; збереження і відтворення нау­ково-технічного потенціалу; подолання наслідків техногенних і природних катастроф. На ТПР запроваджується особливий (піль­говий) режим інвестиційної діяльності, спрямований на забезпе­чення соціально-економічного розвитку регіону.

Найбільш загальною характеристикою розвитку всіх економіч­них районів в останні роки є зростання обсягів випуску промис­лової продукції, зокрема, товарів кінцевого споживання, особли­во непродовольчих товарів. Відбулися позитивні зрушення й в інших сферах діяльності: збільшилися інвестиції, зросли обсяги житлового будівництва, швидко розвивається сфера послуг, у біль­шості регіонів зросли обсяги продукції сільського господарства. Проте у кожному регіоні ці зрушення характеризуються різною динамікою та неоднозначними структурними змінами.

Аналіз регіональної структури національної економіки вказує на значну диференціацію інтегральних економічних районів як за структурою видів діяльності, так і за рівнем економічного розвит­ку. Значна частка трудових ре­сурсів (28,8 %), основних засобів (36,2 %) та виробництва проми­слової продукції (54,1 %) припадає на Донецький та Придніпровсь­кий економічні райони. У цих районах сконцентровані найбільш енерго- й фондомісткі та екологічно шкідливі виробництва про­мисловості — паливно-енергетичного, металургійного та хіміч­ного комплексів. Вони є базовими для розвитку національної еко­номіки та відіграють важливу роль у міжнародному поділі праці. Наявність корисних копалин, сприятливі природні умови, соціаль­ні чинники, виробничий потенціал та можливість його технологі­чного оновлення і в майбутньому відіграватимуть вирішальну роль у виробничій спеціалізації цих регіонів. Проте їхня питома вага у загальному обсязі промислового виробництва неухильно зменшується з розвитком високотехнологічних виробництв в ін­ших економічних районах країни. Якщо у 2000 р. в Донецькому та Придніпровському економічних районах вироб­лялося понад 57 % промислової продукції, то у 2004 р. — 54 %. Одночасно завдяки засвоєнню виробництва конкурентоспроможних високотехнологічних промислових товарів збільшилася пи­тома вага Центрального та Східного районів (з 21,8 до 24 % від­повідно), зокрема це стосується розвитку промислового вироб­ництва в містах Києві, Харкові, Полтаві, Сумах. Особливо слід зазначити зростання промислового виробництва у Карпатському регіоні. За період 2001—2004 рр. його частка збільшилася на 36 % (з 4,2 до 5,7 % відповідно). Важливим чинником економіч­ного зростання у цьому регіоні є створення спеціальних економіч­них зон та територій пріоритетного розвитку.

Зміна регіональних пропорцій у випуску продукції сільського господарства мала інший характер. Найбільш високі показники приросту питомої ваги регіонів у виробництві продукції сільсь­кого господарства у 2000—2004 рр. характерні для Центрального

(1,3 %), Подільського (0,8 %), Придніпровського (1,2 %) та При­чорноморського (1,1 %) районів. В інших економічних районах спостерігалося зменшення питомої ваги у загальнонаціональному виробництві сільськогосподарської продукції. Особливо знизила­ся частка Поліського району.

За останні роки значні структурні зміни відбулися в інвести­ційній сфері. Починаючи з 1999 р. в Україні зберігається тенден­ція збільшення інвестицій в основний капітал у всіх регіонах. У порівнянних цінах у цілому в Україні вони збільшилися за пе­ріод 2000—2004 рр. в 2,5 раза. Тоді як по окремих економічних районах темпи зростання інвестицій в основний капітал значно відрізнялися. Якщо у 1999—2000 рр. найбільші обсяги інвестицій здійснювалися в добувні та металургійні підприємства Донецько­го та Придніпровського економічних районів, то в 2004 р. центр інвестицій перемістився у Центральний та Причорноморський райони. За цей період частка Донецького та Придніпровського районів у загальному обсязі інвестицій зменшилася з 32 % у 2000 р. до 26 % у 2004 р., а частка Центрального та Причорноморсько­го районів збільшилася з 34 до 41 % відповідно. При цьому головна частка приросту інвестицій припадає на Київ (за 2000—2004 рр. обсяг інвестицій у фактичних цінах збільшився в 2,8 раза).

Дата добавления: 2014-01-11