Світова економічна криза 1929—1933 років та економічні дослідження в період державно-монополістичного розвитку суспільств європейської цивілізації

Виникнення у 1920-ті роки у США диспропорції між темпами зростання прибутків підприємств і виробництва (прибутки збільшувалися вдвічі швидше) свідчило, що приріст виробництва не супроводжувався відповідним зниженням цін на товари і зростанням заробітної плати. Це зумовлювало відставання купівельного попиту від зростання обсягів виробленої продукції, що наприкінці 1920-х pp. наблизило впритул економіку США до надвиробництва.

Зміни обсягу доходів у бік його спаду пов'язані зі зменшенням зайнятості й можуть призвести, як стверджував Дж. Кейнс, до перевищення споживання над доходом не лише у певних осіб чи організацій за рахунок нагромаджений раніше резервів, а й уряду. Так виникає бюджетний дефіцит або, навпаки, зростає внутрішній і зовнішній борг за рахунок позик.

Це характерно для ситуації, що склалася у Великій Британії 1920—1930 роками, а також для США за часів упровадження «Нового курсу» Ф. Рузвельта.

Дж. Кейнс, спираючись на свою концепцію сукупного доходу, розкриває причини «Великої депресії» 1929 р. Упродовж п'яти років, що передували 1929 р., на його думку, мало місце нагромадження фондів погашення й амортизаційних відрахувань, призначених для заводів, які не мали потреби в поновленні устаткування. Розміри нагромаджень виявилися великими, тому був потрібен «величезний обсяг нових інвестицій, щоб поглинути ці доходи. Але досягти ще більшого розміру нових інвестицій, необхідних для поглинання нових заощаджень, які заможне суспільство за умов повної зайнятості в змозі відкладати, було майже неможливо. Одного, цього чинника цілком достатньо, щоб виникла криза».

Іншою причиною «Великої депресії» можна назвати нерозв'язані проблеми розвитку фермерських господарств. Укрупнення господарств (від освоєння прерій Середнього Заходу) тривало за умов інтенсифікації виробництва, тоді як обсяги внутрішнього ринку не зростали, що спричинило надвиробництво сільськогосподарської продукції.

Монополії також зробили свій внесок у скорочення виробництва. Вони невпинно поглинали дрібніших конкурентів. Пристосовуючись до ринку, монополістичні об'єднання скорочували виробництво, намагаючись водночас підвищувати ціни на власну продукцію.

Криза, швидко поширюючись, перетворилася на світову. США мусили вживати кардинальних заходів для нейтралізації наслідків кризи. І таким кардинальним кроком виявився «Новий курс» Ф. Рузвельта, в якому було критично проаналізовано політику «ізоляціонізму» та визначено певні кроки щодо посилення регулюючої ролі держави в економічних процесах.

Від 1919 р. у світі набувають популярності економічні теорії Дж. Кейнса. Вчення Кейнса практично стало теоретичною основою «Нового курсу» Ф. Рузвельта. І Дж. Кейнс, і Ф. Рузвельт залишалися на позиціях ринкової економіки, але вихід з економічної кризи вбачали у соціально зорієнтованій економіці із посиленням ролі держави в її регулюванні.

Перші праці Дж. Кейнса, зокрема «Трактат про грошову реформу (1923), «Кінець lasser faire» (1926), присвячені проблемам економічної політики й не містять завершеної теоретичної системи. Але вже в середині 1920-х років Дж. Кейнс переконується, що часи автоматичного саморегулювання капіталізму відійшли в минуле, відтак державний вплив є неодмінним супутником здорової ринкової економіки.

Криза 1929—1933 років остаточно переконала Дж. Кейнса в неможливості спонтанного саморегулювання капіталізму. У низці статей він виступив із закликом розірвати «порочне коло» між депресією і скороченням інвестицій за рахунок державних субсидій підприємцям.

У 1936 р. Дж. Кейнс опублікував працю «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей», яка принесла йому світову популярність. Критика автора спрямовувалася проти неокласичної ортодоксії, відповідно до якої головним завданням і метою економічної теорії є вибір найліпшого варіанта використання рідкісних ресурсів.

Дж. Кейнс зазначав, що за такого підходу рідкісність вихідним пунктом економічного аналізу. Тим часом у реальному житті спостерігалася радше не обмеженість, а надлишок ресурсів — масове безробіття; недовантажені виробничі потужності; капітал; нерозпродані товари тощо. Тому перш ніж шукати оптимальні варіанти використання виняткових благ, економіст зобов'язаний відповісти на запитання: як від неповної зайнятості перейти до зайнятості повної? Дж. Кейнс вважав, що в праці «Загальна теорія» він виклав загальну економічну теорію, оскільки йому вдалося значно розширити розуміння предмета економічної науки, включивши до нього поняття «депресивної економіки».

Крок уперед полягав і в новому формулюванні умов економічної рівноваги. Дж. Кейнс стверджував, що рівність попиту та пропозиції можлива не лише за умов повного завантаження ресурсів, а й у разі неповного завантаження. Усе це дало Дж. Кейнсові підстави переконатися, що капіталізм утратив механізм спонтанної саморегуляції, а відтак не в змозі розвиватися без цілеспрямованого державного втручання.

Основною економічною проблемою, котру необхідно було розв'язати, Дж. Кейнс вважав створення сприятливих умов для повної зайнятості населення і відповідно — ліквідації безробіття. Він також запропонував переорієнтуватися у внутрішній економічній політиці на дослідження й організацію ефективного попиту та пропозиції, до чого свого часу закликали і неокласики (А. Маршалл і Дж. Кларк). Крім того, предметом свого аналізу Дж. Кейнс зробив народне господарство в цілому.

Дж. Кейнс дійшов таких висновків:

1. Неокласики помиляються: ціна на товар, заробітна плата працівників різних галузей і відсоткова ставка у банківській сфері не можуть бути важелями регулювання ринкової економіки.

2. Потрібен сукупний аналіз таких народногосподарських величин, як національний дохід, заощадження населення, потреби (запити) виробництва і населення, можливі інвестиції у виробництво.

3. Циклічний розвиток економіки пояснюється не об'єктивними законами, а психологією людей, їхньою схильністю при зростанні доходів до заощадження, результатом чого стає зменшення «ефективного попиту», що веде до вповільнення темпів зростання виробництва та зайнятості.

Криза в економіці США довела, що пропозицій з боку виробників було вдосталь, тоді як попиту з боку споживачів бракувало. Сукупний попит у національній економіці складається з двох основних частин: рівня споживання та інвестицій в економіку. Першу проблему Дж. Кейнс розглядав з позицій психології людини, її ставлення до споживання і заощаджень. Роль інвестицій визнавалася ним беззаперечно.

З усього багатоманіття рекомендацій Кейнса Ф. Рузвельт скористався головним — участю держави в регулюванні економіки, організацією зайнятості населення для підвищення попиту на внутрішньому ринку та ліквідацією соціальної напруженості в суспільстві.

Сутність політики «Нового курсу» Ф. Рузвельта полягала в активізації ролі держави, включення її до процесів регулювання економічного життя. Лінія «Нового курсу» передбачала жорстку боротьбу і являла собою певну рівнодіючу багатьох сил: великого бізнесу, банківських кіл, дрібних підприємців, фермерів, профспілок, широких мас працюючих і велику кількість безробітних. Перші дні президентства Рузвельта були ознаменовані екстреними заходами з боку уряду. За умов банківської кризи, що вибухнула (банки банкрутували один за одним), президент оголосив загальні «банківські канікули» до 9 березня й запропонував Конгресу США «Надзвичайний закон про банки». Положення закону доводили, що Рузвельт не пристав на необхідну для багатьох націоналізацію банківської системи. Закон передбачав такі заходи:

1) надання Федеральною резервною системою (ФРС) позик банкам;

2) наділення міністра фінансів повноваженнями, до яких входило право запобігати масовому вилученню внесків;

3)заборону на експорт золота;

4) продаж банкам ФРС облігацій державної позики.

Завдяки введенню таких заходів банки змогли отримати від держави позики під заставу цінних паперів і державних облігацій.

На підставі закону про надзвичайний стан в історії США вперше була змінена концепція бюджетної політики, тобто держава свідомо пішла на перевищення витрат над доходами. Припинився обмін банкнот на золото, яке зрештою остаточно вилучили з обігу. Щоб уникнути гіперінфляції, держава вжила заходів для закупівлі золота у населення за цінами, що перевищували курс долара стосовно золота. До кінця 1933 р. золота було закуплено на 187,8 млн дол., що дало змогу штучно знизити курс валюти. Водночас розпочався випуск нових банкнот, не забезпечених золотом, а це означало відхід від золотого стандарту і знецінення долара стосовно золота. У 1934 р. проведено девальвацію долара. Якщо 1932 року унція золота коштувала 20,6 дол., то у січні 1934-го була встановлена офіційна ціна 35 дол. за унцію, тобто золотий вміст був знижений на 41 %.

Улітку 1933 р. був прийнятий закон про банківську діяльність Гласса-Стігала, згідно з яким функції банків було розподілено на депозитні та інвестиційні; створено Федеральну корпорацію страхування депозитів (100 % — до 10 тис. дол.; від 10—50 тис. — 75 %, понад 50 тис. — 50 %). Закон розширював повноваження ФРС, що за відсутності у США центрального банку могла стати єдиним знаряддям контролю уряду за діяльністю банків.

Поряд зі зростанням державного контролю над банківською системою посилювався контроль над біржею і ринком цінних паперів. У 1933—1934 роках, незважаючи на критику з боку ділових кіл, було прийнято кілька законів, які регулювали випуск цінних паперів, у результаті чого було:

1) встановлено контроль над випуском акцій (у разі випуску компанією акцій усі її директори несли персональну відповідальність за випуск);

2) передано контроль над ринком цінних паперів до спеціально створеної комісії, членів якої призначав Президент;

3) обмежувалося використання банківського кредиту в операціях на біржі;

4) заборонялися будь-які маніпуляції з цінними паперами;

5) вводився щорічний звіт корпорацій, зареєстрованих на біржі.

Двома найважливішими законами першого терміну президентства Ф. Рузвельта (1933—1936), що вплинули на подальший розвиток економіки США, можна вважати закон про відновлення національної промисловості (НІРА) і закон про регулювання сільського господарства (ААА), ухвалені на початку 1933 року.

Закон про відновлення національної промисловості вводив систему державного регулювання промислового сектору. На його основі був сформований координаційний владний орган — Адміністрація національного відновлення, до складу якої разом із чиновниками, профспілковими діячами, економістами ввійшли представники найбільших промислово-фінансових груп. Водночас галузеві асоціації підприємців (усього 17 асоціацій) розробили й ухвалили «кодекси чесної конкуренції», за умовами яких для підприємств однієї галузі суворо регламентувалися обсяги виробництва, межі* заробітної плати, тривалість робочого тижня, визначалися ринки збуту товарів, ціни на продукцію тощо. Кодекси підлягали затвердженню Президентом США. До кінця 1933 р. було ухвалено 290 «кодексів чесної конкуренції», які охоплювали майже всі галузі промисловості. Нова система регулювання взаємин у промисловості суперечила антитрестівському законодавству, дію якого було тимчасово припинено.

Робітників влаштовували нові правила: вони могли розраховувати на 12—15 дол. щотижня як мінімальну оплату за свою працю, робочий день тривав не більше 8 годин, а дитяча праця взагалі була заборонена. Проте активне втручання держави у великий бізнес суперечило законам ринку, тож у червні 1935 р. «кодекси» були скасовані.

Цікаво, що Дж. Кейнс піддав критиці низку положень закону про національне промислове відновлення. У відкритому листі до Ф. Рузвельта від 1 грудня 1933 р. він виступив проти примусового фіксування цін, що, на його думку, не могло кардинально змінити ситуацію без відповідного збільшення купівельної спроможності населення. Дж. Кейнс наполягав на серйозному збільшенні урядових витрат за рахунок збільшення державного боргу. Вже в перші місяці дії «Нового курсу» Дж. Кейнс пропонував спиратися на практику дефіцитного фінансування, що в той період не було сприйняте Ф. Рузвельтом, який вважав, що існують певні межі збільшення державних витрат. Однак реальна ситуація не сприяла реалізації цієї мети і штовхала на шлях дефіцитного фінансування. Попри вимоги ділової громади скоротити державні витрати, Ф. Рузвельт продовжував «Новий курс» і 1935 року оголосив, що «бюджет залишатиметься незбалансованим доти, доки існує армія нужденних».

Не менш важливі результати для економіки США мала антикризова аграрна політика Ф. Рузвельта, здійснювана на підставі закону про регулювання сільського господарства. За аналогією із промисловим аграрний сектор очолювала Адміністрація регулювання сільського господарства. Для подолання кризи надвиробництва була обрана система заохочень у вигляді премій і компенсацій фермерам, які скорочували виробництво у своїх господарствах. За задумом уряду, вже на макрорівні це мало сприяти не лише зменшенню загального обсягу товарної продукції, а й підтримувати ціни на сільськогосподарські товари і тим самим збільшувати доходи фермерів. Унаслідок таких дій різко скоротилися посівні площі та поголів'я худоби. У 1934 р. збір бавовни скоротився на 25 %, кукурудзи — на 40 %.

Фермерам рефінансували борги, зменшили відсоток за іпотечною заборгованістю, їм були видані кредити на 2,2 млрд дол., за допомогою держави їхні борги були скорочені на 37 %. Закон про збереження ґрунтів (березень 1936 р.) змінив низку положень прийнятого раніше закону. Премії фермерам тепер видавалися не просто за скорочення посівних площ, при цьому тепер враховували родючість вилученого з ужитку ґрунту. Неврожай вважався в ті роки вдачею. І справді, вийшло так, що сама природа «полегшила» здійснення таких заходів: навесні 1934 р. США вразила найжорстокіша посуха із піщаними бурями. Це істотно скоротило врожай, а в сукупності із заходами закону про регулювання сільського господарства підтримало ціни й поліпшило становище у цій сфері. Зрештою паритет цін у 1936—1937 роках виріс до 92 % порівняно із 1914 р.

Наступним, не менш важливим кроком «Нового курсу» став закон про соціальне забезпечення, що відкривав шлях до створення пенсійних фондів і затверджував практику виплат допомоги за безробіттям (серпень 1935 р. — закон про соціальне страхування).

За час діяльності Адміністрації з надання надзвичайної допомоги безробітним було витрачено 4 млрд дол., до того ж функціонувала широка система громадських робіт. Спеціальні табори створювалися для безробітної молоді, яку залучали до робіт на будівництві шляхів і зведенні гребель. Національний закон про трудові угоди (липень 1935 р.) надав чинності діяльності профспілок, робітники здобули право укладати колективні договори і влаштовувати страйки.

На думку Дж. Кейнса, без різкого розширення громадських робіт та інших державних витрат не можна досягти процвітання. Кейнс наполегливо радив удатися до використання додаткових стимулів — залучення нових масованих інвестицій у такі галузі, як житлове будівництво, комунальні споруди і транспорт за участі держави. Можливості були вкрай широкі, але, вважав Кейнс, вони майже не використовувалися. Це англійський економіст закидав адміністрації Рузвельта. Головне, чого треба домогтися, — це пожвавлення попиту; якщо попит і довіра відродяться, проблеми з ринком капіталів уже не будуть такими складними, як зараз. Завершував своє послання Кейнс словами про відповідальність Рузвельта за успіх ініційованих ним реформ. У разі невдачі це неодмінно мало б позначитися на долі схожих реформ в інших демократичних країнах.

Своєрідним був розвиток економіки Великої Британії у період «Великої депресії». До світової кризи Велика Британія була втягнена майже на рік пізніше за США. З метою поліпшення економічного становища країни була створена королівська Комісія з національної економії. Уже в середині 1931 р. Комісія оприлюднила доповідь з рекомендаціями щодо виправлення ситуації.

Не рекомендувала Рекомендувала

1. Посилення ролі держави в економічному житті 1. Зменшити державні витрати на 96 млн ф. ст.

2. Проведення соціально орієнтованої економічної політики 2. Збільшити на 24 млн ф. ст. надходження від прямих і непрямих податків; зменшити суми виплат безробітним; знизити оклади державним службовцям

3. Експериментування із затвердженням «дефіцитного бюджету» 3. Для нейтралізації дефіциту бюджету взяти позику в інших країнах

На відміну від «Нового курсу» Рузвельта, Велика Британія в боротьбі з наслідками «Великої депресії» не пішла шляхом порятунку промисловості, фермерських господарств і проведення реформ у соціальній сфері.

Головним у діяльності уряду лейбористів було:

1) виправлення дисбалансу бюджету;

2) поліпшення становища у внутрішній і зовнішній торгівлі.

Англійці залишалися консерваторами стосовно переходу до дефіцитного бюджету, хоча така політика США згодом цілком виправдала себе. Велика Британія використовувала у боротьбі із наслідками світової кризи власний величезний історичний досвід головного «банкіра світу». Тому в 1931—1934 роках уряд Великої Британії головним економічним завданням вважав забезпечення сприятливих фінансових умов для розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі.

Аналіз економічних концепцій лейбористських теоретиків 1930—1940-х років Дж. Коула, X. Ласкі, Є. Дурбіна та ін. доводить тісний зв'язок їх із поглядами тих економістів, котрі вважали, що під час проведення реформ за умов активного втручання держави в економічні процеси можливе нормальне функціонування капіталістичного виробництва. Але якщо західні економісти, обґрунтовуючи необхідність втручання держави в економіку, вважали, що це веде до вдосконалення механізму функціонування капіталізму, то лейбористи оцінювали економічну діяльність держави як захід, що веде до соціалізму.

У традиції фабіанських ідей (поступовий перехід від капіталізму до соціалізму) лейбористи вважали, що перехід від індивідуальної форми власності спершу до акціонерної, а потім — державної — це докорінна трансформація капіталістичної власності взагалі й перетворення її на колективну, суспільну. У цей період лейбористи розробляли модель організації й управління державним сектором економіки у формі публічної корпорації, яку вважали соціалістичною формою організації націоналізованих галузей народного господарства. Разом з тим лейбористська модель соціалізму зводила планування і ринок до такого сполучення, за умов дії якого вирішальна роль залишалася за ринковим механізмом. Ця модель передбачала вільне встановлення цін, функціонування ринку засобів виробництва і предметів споживання.

На думку лейбориста X. Дальтона, публічній корпорації бракувало надмірної централізації керівництва, «дрібної опіки» з боку держави над належними їй підприємствами. Контроль над націоналізованими галузями передбачалося здійснювати не через міністерства, а через парламент шляхом періодичних обговорень загальної політики підприємств і досягнутих результатів. Визнаючи необхідність дотримання принципу самофінансування націоналізованих підприємств, лейбористи вважали, що зможуть одержувати від держави субсидії та позики.

Попри важкі соціально-економічні наслідки, економічна криза 1930-х років дала змогу суттєво поліпшити загальний стан народного господарства Франції.

Реформування економіки зазнавало сильного впливу теорії кейнсіанства. Фінансову підтримку з боку держави мали підприємства «захищеного сектору», насамперед військово-промисловий комплекс, які безпосередньо залежали від державних замовлень і підтримувалися податковими і митними пільгами. Суттєвий вплив держава справляла й на сільське господарство. Щоб утримувати стабільний рівень цін на сільськогосподарську продукцію, селянам виплачували державні премії за скорочення посівних площ і знищення частини зібраного врожаю.

У цей період уряд Франції проводив соціальну програму, спрямовану на зниження рівня безробіття, організацію громадських робіт. Ця політика передусім стосувалася державного сектору і певним чином забезпечувала вихід економіки з кризи із найменшими втратами.

Французькі дослідники П. Ренодаль, М. Деа та ін. у своїх економічних концепціях стверджували, що боротьба за раціоналізацію (по-американському) приведе не лише до усунення промислових криз, а й до ліквідації конкурентної боротьби у Західній Європі. Знаряддям ліквідації конкуренції, на думку М Деа, є картелі та синдикати. Він зазначав, що К. Маркс відкрив лише американські трести з їхнім прагненням панування й знищення своїх конкурентів. Інша річ — європейський картель. Це союз, мирний договір, перемир'я, що передбачає укладання серії державних угод з колишнім конкурентом.

«Велика депресія» 1929—1933 років далася взнаки й на господарському житті Німеччини через «прив'язку» економіки до іноземних кредитів зі США, Великої Британії та Франції. Припинення допомоги з боку провідних країн, які теж переживали важку кризу, погіршило становище Німеччини (збанкрутувало 68 тис. підприємств, криза охопила банківську сферу, кількість безробітних сягнула 8 млн осіб).

Нездатність уряду Веймарскої республіки ефективно протидіяти економічній кризі, намагання монополій відновити втрачені позиції на світових ринках, різке падіння життєвого рівня були головними чинниками встановлення фашистського режиму в Німеччині 1933 року й приходу до влади НСДАП.

Економічна політика фашизму мала яскраво виражений етатистський характер. Антикризові заходи набули рис надзвичайних, оскільки переслідували не так тактичні цілі виведення господарства у режим зростання, як стратегічні військово-політичні: повернення втрачених територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини, зрештою — світове панування.

Така стратегія визначила форми і методи виведення країни з кризи, суттю яких стає тотальна мілітаризація народного господарства. Прихід до влади уряду на чолі з Гітлером спонукав швидке й рішуче проведення політики встановлення «нового порядку», за умов якого економічний, військовий потенціал Німеччини буде максимізований, і країна відродить колишню міць і вплив.

«Новий порядок» ґрунтувався на низці принципів і заходів, що визначали основу і сутність економічної політики фашизму. До них слід віднести:

1) примусове картелювання промисловості;

2) ліквідація свободи торгівлі та вільних ринків;

3) контроль над цінами і заробітною платою;

4) централізований адміністративний розподіл трудових і матеріальних ресурсів;

5) жорстке обмеження управлінських функцій та управлінської свободи підприємців;

6) прагнення максимальної самозабезпеченості всіма ресурсами (продовольством і сировиною);

7) протекціоністська (меркантилістська) зовнішньоторговельна політика.

Закон про підготовку органічної побудови німецького господарства (27 лютого 1934 р.) став завершальним етапом формування системи, яка підкорила окремі підприємства інтересам держави, а саме інтересам фашистської військової держави. Тепер вершиною німецької економіки була Національна економічна палата, яка координувала та управляла діяльністю національних груп індустрії. Наступними були картелі. Картелі фашистського періоду здійснювали контроль за розподілом сировини і зовнішньою торгівлею, ринком капіталів, процесом інвестування, встановлювали рівень заробітної плати і відсотків. Проведення політики примусового картелювання означало практично повністю ліквідацію системи вільної конкуренції й ринкового господарства.

Пряме регулювання і контроль над сільським господарством відіграли в аграрній політиці фашизму ще більшу роль, ніж переселенська політика та зміцнення середнього класу. Вже за законом «Про тимчасову структуру імперського стану харчування і заходи регулювання ринку і цін на сільськогосподарську продукцію» (1933 р.) почав втілюватися у життя той самий принцип примусового картелювання, що й у промисловості. Міністр сільського господарства мав повноваження встановлювати мінімальні ціни на продукцію. Селянина зобов'язували здавати в організовані центри не менш як ЗО % врожаю за встановленими «справедливими» цінами.

Створене у вересні 1933 р. національне міністерство продовольства було уповноважене регулювати виробництво, ціни, доходи, умови торгівлі. Міністерство диктувало селянинові, як використовувати землю, яку частку врожаю віддавати державі, коли забивати свиней і коли їх продавати, кому передавати своє господарство у спадок. Міністерство повідомляло селянина, чи даровано йому привілей «спадкового двору» і відстрочка у сплаті боргу.

Трансформація трудових відносин 1930-ми роками в Німеччині була підпорядкована головній меті — досягненню максимального економічного та військового потенціалу. Працю розглядали винятково як ресурс, використовувати який належало із найбільшою віддачею за найменших витрат для його утримування, що й було закріплено в законі про регулювання національної праці.

За законом 1934 р. в країні встановлювалися різні форми трудової повинності,1 колишню добровільну повинність було, власне, перетворено на обов'язкову трудову повинність для молоді віком від 18 до 25 років терміном на два роки.

Слід зазначити, що успіхи Німеччини у подоланні кризи були вельми примарними, адже зовсім не усували народногосподарських диспропорцій, які були її причиною, а навпаки, поглиблювали їх. Економічна політика фашистської Німеччини відверто спрямовувалася на підготовку до війни. У широких масштабах розпочалося будівництво підприємств військової індустрії. Обсяг капітальних вкладень у переозброєння у 1933—1934 роках становив 4,6 млрд марок. Мілітаризація економіки вможливила вихід із кризи й значне зростання обсягу продукції. Збільшені у 25 разів асигнування на військове будівництво суттєво випередили темпи зростання державних інвестицій (60 %) у транспорт, громадське управління, житлове будівництво тощо.

Завдяки фінансовій підтримці американських монополій Німеччина відродила й обновила важку індустрію, значно збільшила військовий потенціал, створивши могутню військово-економічну базу агресії. Німецькі монополії прагнули одержати державні замовлення («Фарбеніндустрі» збільшив валовий дохід із 48 млн марок у 1932 p., 363 млн — у 1933-му р. до 395 млн — у 1939 р.).

У вересні 1936 р4 був прийнятий чотирирічний план мобілізації економічних ресурсів, створення величезних запасів дефіцитних матеріалів і військового спорядження (нікелю, олова, вольфраму, хрому і тощо). Імпорт великої кількості залізної руди дав змогу Німеччині у 1938 році виплавити 23,3 млн т сталі й вийти за цим показником на перше місце у світі.

До початку воєнних дій у життя втілювалися ідеї автаркії — повного самозабезпечення країни усім необхідним як способу заощадження валютних фондів. З огляду на загальну мілітаризацію економіки було вжито систему заходів щодо регламентації зовнішньоторговельних відносин. Насамперед Німеччина перейшла від багатосторонньої системи зовнішньої торгівлі та взаємних розрахунків до двосторонньої, побудованої на принципах клірингу. Політика мілітаризації економіки не вирішувала завдань відновлення оптимальних господарських пропорцій, розширення внутрішнього та зовнішнього ринків, оздоровлення фінансової системи тощо.

Лише курс на політику зовнішньої агресії міг тимчасово відвернути неминучу господарську катастрофу. Тому вже від 1935 року Німеччина невпинно втягується до воєнних конфліктів і зрештою розв'язує Другу світову війну.

Таким чином, 1930-і роки виявилися поворотним пунктом у системі державного регулювання економіки на Заході. Державним регулюванням були охоплені фінансові ринки, трудові відносини, обсяги виробництва, ціни, заробітна плата. Із зростанням економічної ролі держави, розширенням її функцій та перетворенням держави на потужний суб'єкт економічних відносин закладалися підвалини трансформації монополістичного капіталізму в державно-монополістичний.

Утім посилення державного втручання у США й у Німеччині мало принципово різне походження. Для США державне регулювання економіки було реакцією на зміну економічних процесів: зміна характеру ринку, спричинена різким зростанням ролі корпорацій; нездатність традиційної фінансової системи забезпечити функцію саморегуляції економіки. У Німеччині державне втручання використовувалось для досягнення мети, яка суперечила попередньому економічному розвитку, — форсована структурна перебудови економіки із прискоренням її мілітаризації. Фактично було зроблено спробу не з економічних, а з геостратегічних і військово-політичних пріоритетів сформувати централізовану модель національної економіки. Найважливішу роль у виборі стратегії розвитку у 30-і роки ХХ-го ст. відіграли національні особливості й традиційні цінності зазначених вище країн. Індивідуалізм, що є підґрунтям американського способу життя, істотно обмежив розміри та форми централізованого регулювання.

У Німеччині традиційний авторитет держави разом з імперськими амбіціями еліти й колективістськими цінностями нації наклалися на нехтування положень Версальського договору і бажання створити підґрунтя для політизації й ідеологізації німецького суспільства.

«Велика депресія» та економічний розвиток європейських країн і США упродовж першої третини XX ст. поставили під сумнів справедливість аналізу ринкової економіки як гармонійної саморегулювальної системи, що врівноважує попит і пропозицію на всіх можливих ринках. Навіть за умови раціональної поведінки індивідуальних економічних агентів сукупний результат зовсім не обов'язково є оптимальним, бо макросистема розвивається за власними законами, що не аналізуються теорією загальної рівноваги.

Завдяки теоретичним розробкам і практичним рекомендаціям Дж. М. Кейнса було не лише всебічно вивчено реальні депресію та безробіття, а й запропоновано конкретні шляхи виходу з кризи, обґрунтовано і необхідність активної політики державного регулювання економічних процесів. Майже на сорок років, до початку 1970-х років, неокласична мікроекономіка поступилася місцем кейнсіанству з його дослідженням макроекономічних показників і процесів, зокрема споживання, інвестицій, безробіття, циклічності, економічного зростання тощо.

Дата добавления: 2014-01-11