Контрольні питання. Здійснення права власності на природні ресурси повинно відзначатися суворим дотриманням вимог екологічного законодавства

Здійснення права власності на природні ресурси повинно відзначатися суворим дотриманням вимог екологічного законодавства. Право власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідностям інших громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію на планеті і природну якість землі.

Забезпечення права власності на природні ресурси. Реалізація права власності забезпечується, з одного боку, волевиявленням громадян, з іншого – нормотворчою, управлінською та правозахисною функцією держави як гаранта прав і свобод її громадян.

Держава, здійснюючи нормативно-регулятивну діяльність, забезпечує охорону права власності на природні ресурси через законодавче закріплення його в нормативно-правових актах. Втручання у діяльність власників природних ресурсів з боку державних, господарських та інших органів і організацій забороняється, за винятком випадків порушення власниками природоресурсового та природоохоронного законодавства. Права власників природних ресурсів можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених законодавством.

Охорона і забезпечення прав власності на природні ресурси здійснюється також через управлінську діяльність держави в особі уповноважених на те виконавчих органів. Ця діяльність охоплює роботу по впорядкуванню обліку природних ресурсів, ведення земельно-кадастрової документації та кадастрів інших об’єктів природи з метою їх раціонального ресурсорозподілення і використання. Проводиться вона шляхом аналізу, систематизації та зберігання даних про природні ресурси і об’єкти на підставі систематичного контролю за якісними і кількісними змінами їх стану.

Природокористування – це одна із сторін взаємодії природи і суспільства, яка виражається у використанні громадянами суспільства корисних для них властивостей природи. Це неминучий процес, зумовлений матеріальними, економічними та соціальними інтересами людства. Право природокористування є сукупністю норм, закріплених в нормативно-правових актах, з приводу регулювання відносин, що виникають при використанні природних ресурсів. Таке трактування відображає поняття «право природокористування» в об’єктивному розумінні. Воно означає наявність фактично розроблених, прийнятих, затверджених, об’єктивно існуючих правових норм, які забезпечують механізм правового регулювання правовідносин з приводу природокористування. Це норми, які встановлюють форми і види природокористування, закріплюють права і обов’язки природокористувачів та юридичні засоби захисту прав суб’єктів правовідносин з приводу природокористування.

В суб’єктивному значенні право природокористування – це сукупність прав і обов’язків природокористувача, які визначають коло його повноважень щодо користування природними ресурсами.

Право природокористування в суб’єктивному значенні означає набуття суб’єктом таких повноважень у відносинах з приводу природокористування, які дозволяють йому діяти в рамках, визначених законом – правом природокористування в об’єктивному розумінні, і вимагати захисту свого права природокористування.

Залежно від класифікаційних критеріїв існують різні види права природокористування. За узагальненою формою класифікація видів права природокористування проводиться за ознакою його доступності, яка означає певний порядок надання права природокористування. Відповідно до такої класифікації правом загального природокористування є право вільно, без потреби у наявності будь-якого дозволу компетентних або уповноважених на те органів чи осіб користуватись природним об’єктом. Право спеціального природокористування – це таке право, яке набувається з використанням дозвільної системи і потребує виділення окремих природних об’єктів чи їх частин у відокремлене користування. В порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам, організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та інших видів діяльності. Наприклад, згідно Лісового кодексу громадяни України можуть вільно перебувати у лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав’яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби. При цьому вони повинні дотримуватись вимог пожежної безпеки і користуватися зазначеними ресурсами способами, що не завдають шкоди відтворенню цих ресурсів, та у строки, встановлені державними лісогосподарськими органами. Також згідно Лісового кодексу України встановлюється право спеціального використання лісових ресурсів в межах земельних ділянок лісового фонду. На відведених для спеціального використання ділянках лісокористувачі мають право здійснювати такі види спеціального використання лісових ресурсів: заготівля деревини під час рубок головного користування, живиці, заготівля другорядних лісових матеріалів тощо.

Встановлення загального чи спеціального виду природокористування залежить від виду природного об’єкта і стану навколишнього природного середовища, який визначає значення цього об’єкта для суспільства.

Залежно від об’єкта природокористування розрізняють право землекористування, надрокористування, водокористування, лісокористування, право користування рослинним і тваринним світом, об’єктами природно-заповідного фонду тощо.

Відповідно до цільової спрямованості природокористування окремими природними об’єктами можна говорити про більш детальну внутрішню класифікацію видів природокористування: у водокористуванні – для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, енергетичних, рибогосподарських та інших потреб; в користуванні тваринним світом – любительське, спортивне рибальство, мисливство, використання об’єктів тваринного світу в наукових цілях, для комерційного розведення і т. д.

Розрізняють постійне і тимчасове природокористування залежно від встановлених строків природокористування. Наприклад, постійним і тимчасовим може бути користування землею. Постійним визнається землекористування без заздалегідь встановленого строку. Тимчасове користування землею може бути короткостроковим (до трьох років) і довгостроковим.

Строки природокористування іншими природними об’єктами визначаються відповідним законодавством, а в кожному конкретному випадку природокористування встановлюються органом, який видав дозвіл на користування природним об’єктом.

Крім того, класифікацію видів природокористування можна проводити за такими критеріями: черговістю його виникнення (право первинного, право вторинного користування – природокористування через посередництво первинних природокористувачів); суб’єктами природокористування (право колективного природокористування і право індивідуального природокористування та ін).

Правове регулювання відносин з приводу природокористування базується на правових ідеях, принципах, основне спрямування яких – раціональне та ефективне використання природних ресурсів, охорона та їх відновлення.

Підстави виникнення та припинення права природокористування. Порядок набуття права природокористування. Право природокористування є похідним від права власності чи права володіння природними ресурсами – закріплення їх за конкретними власниками чи користувачами. Лише маючи у володінні природні ресурси на праві власності чи праві користування можна використовувати їх з метою вилучення з них їх корисних властивостей.

Право ж володіння для суб’єктів природокористування тими природними ресурсами, які знаходяться у власності держави або інших осіб, виникає внаслідок укладення угоди між державою або іншими власниками і майбутніми природокористувачами (підприємствами, установами, організаціями чи громадянами) про передачу права власності на природні ресурси або про передачу їх у користування чи оренду.

Укладення такої угоди з дотриманням певного процедурного порядку є юридичним фактом, який слугує підставою виникнення права природокористування.

Загальний процедурний порядок надання природних ресурсів у користування передбачає:

- подання зацікавленою особою чи установою, організацією, підприємством заяви-клопотання власникові (постійному користувачу) природних ресурсів про виділення і надання їх у користування з обґрунтуванням потреби в цих ресурсах;

- погодження клопотання з місцевими органами державної виконавчої влади, органами державного управління і контролю, іншими зацікавленими міністерствами і відомствами;

- розгляд поданих матеріалів, підготовка проекту рішення, проведення екологічної експертизи щодо відповідності запланованої діяльності чи використання природних ресурсів нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки;

- прийняття (винесення) рішення щодо порушеного клопотання;

- визначення правильності і встановлення меж природного ресурсу, виділеного в користування, в натурі (на місцевості);

- видача уповноважуючого на природокористування документа: дозволу, державного акта, реєстрація договору, інші документи – лісорубні і лісові квитки (ордери), риболовні квитки, членські мисливські квитки і т. ін.

Отже, підставою виникнення права природокористування є отриманий в результаті укладення угоди дозвіл, виданий і зареєстрований спеціально уповноваженим на те державним органом України з вказівкою видів, об’ємів, лімітів господарської діяльності щодо використання природних ресурсів, екологічних вимог, лише за умови отримання яких дозволяється природокористування, та наслідків недотримання цих вимог.

Право природокористування змінюється у випадку:

- зміни об’єкта природокористування;

- зміни правового статусу об’єкта природокористування;

- зміни екологічного стану використовуваного природного об’єкта і законодавчого введення в зв’язку з цим обмежень щодо природокористування.

Підставами припинення права природокористування є такі:

- добровільна відмова від використання природного об’єкта;

- закінчення строку природокористування;

- припинення діяльності юридичної особи (ліквідація підприємства, установи, організації) або фатальні обставини, що спричинили смерть природокористувача – фізичної особи;

- порушення норм і правил використання природних ресурсів, в тому числі нецільове, нераціональне використання, використання, що призвело до погіршення стану і якості природних ресурсів;

- систематичне невнесення плати за природокористування тощо.

Суб’єктом права природокористування є юридичні та фізичні особи, які в установленому законом порядку набули право користування природними ресурсами і зобов’язані в силу цього виконувати обов’язки щодо їх ефективного використання, охорони та відтворення.

Об’єкти права природокористування – це конкретно визначені нормативно-правовими актами природні ресурси або їх частини, на які спрямовано інтерес природокористувача, обумовлений його потребами, і які закріплюються за ним на праві природокористування.

Відповідно до загальноприйнятої класифікації природних ресурсів об’єкти природокористування теж поділяються на об’єкти загального і спеціального природокористування. Перші характеризуються всезагальною доступністю, зумовленою об’єктивною необхідністю щодо забезпечення життєдіяльності і функціонування людини в суспільстві і природному середовищі. Вони не можуть бути закріплені за окремими суб’єктами природокористування, оскільки потрібні широкому загалу користувачів. Другі відзначаються чітким відокремленим закріпленням лише за деякими суб’єктами природокористування і встановленням права природокористування тільки через видачу спеціальних дозволів на його здійснення.

Віднесення природних ресурсів до об’єктів загального чи спеціального природокористування базується на правовому статусі кожного з них, визначеному екологічним законодавством.

Зміст права природокористування складає комплекс прав та обов’язків суб’єктів права природокористування (природокористувачів), встановлених нормами чинного законодавства чи угодою, укладеною між учасниками відносин з приводу природокористування.

Права та обов’язки природокористувачів мають чітко визначене законодавством спрямування:

- забезпечення ефективного використання природних ресурсів;

- забезпечення комплексної охорони природних ресурсів та їх відтворення;

- дотримання вимог та обов’язків щодо забезпечення реалізації прав та обов’язків інших учасників відносин з приводу природокористування.

Одним із способів набуття права природокористування, закріпленим законодавством України, є одержання їх у користування на умовах оренди.

Оренда природних ресурсів – це передача їх за певну, зумовлену сторонами плату, у тимчасове (короткострокове (до 3-х років) чи довгострокове (до 5о-ти років) користування, з метою підвищення ефективності їх використання.

Ця передача здійснюється шляхом укладення угоди між власником або постійним користувачем природних ресурсів (орендодавцем) і майбутнім тимчасовим користувачем (орендарем), яка є дійсною тільки на час її укладення. За угодою, що має форму договору оренди, орендодавець передає конкретні природні ресурси або їх частину за плату у тимчасове користування, строк якого обумовлено в договорі, орендарю, який зобов’язується виконувати при цьому всі умови договору. При цьому природні ресурси можуть використовуватись для здійснення як підприємницької, так і інших видів діяльності – задоволенні лікувально-оздоровчих, рекреаційних, культурно-спортивних потреб та ін.

Об’єктами оренди можуть бути такі природні ресурси: земля, гірничі відводи, водні об’єкти, лісові і мисливські угіддя, рибогосподарські водойми.

Орендодавцями є громадяни, державні органи та організації, які мають природні ресурси у власності або є їх постійними користувачами і передають їх у користування: власники землі, постійні користувачі – сільські, селищні, міські, районні та обласні ради народних депутатів.

Орендарями природних ресурсів, тобто особами, яким природні ресурси передаються в оренду, згідно закону, можуть бути фізичні або юридичні особи.

Порядок передачі природних ресурсів в оренду визначається чинним законодавством України. Право на оренду може бути придбано на конкурсних засадах через проведення аукціонів, конкурсів тощо.

Припинення правовідносин з приводу оренди природних ресурсів настає у випадку:

- закінчення дії строку договору;

- розірвання договору достроково на підставі невиконання його умов шляхом позову через суд або за погодженням сторін;

- інших випадках, передбачених законодавством.

Зміст орендних правовідносин з приводу природокористування відображає зміст природокористування – прав і обов’язків природокористувачів. Причому права і обов’язки орендаря та орендодавця є кореспондуючими по підношенню один до одного, тобто права і обов’язки орендодавця підкріплені і забезпечуються відповідно обов’язками та правами орендаря і навпаки.

1. Що таке власність? Право власності в об’єктивному та суб’єктивному розумінні.

2. Які існують форми власності?

3. Що є об’єктом права власності на природні ресурси?

4. Які властивості притаманні природним ресурсам як об’єктам права власності?

5. Суб’єкти права власності на природні ресурси.

6. В чому полягає зміст права власності на природні ресурси?

7. Що таке право володіння природними ресурсами?

8. Що таке право користування природними ресурсами?

9. Що таке право розпорядження природними ресурсами?

10. Що таке правовий статус природного об’єкта?

11. Що таке природокористування?

12. Право вільного та спеціального природокористування.

13. Суб’єкти та об’єкти права природокористування.

14. В чому полягає зміст права природокористування?

15. Оренда природних ресурсів. Об’єктами оренди, орендодавці та орендарі.

Тема 7. Основи земельного права України.

√ Земля як об’єкт правового регулювання.

√ Земельне законодавство України.

√ Право власності на землю і право землекористування.

√ Державне регулювання в галузі використання і охорони земель.

√ Юридична відповідальність за порушення земельного законодавства.

Земля відрізняється від інших об’єктів права власності, які створені людиною, тим що вона як природний об’єкт виникла й існує незалежно від волі людини.

В правовому регулюванні земля як об’єкт виконує різні функції:

- екологічну – як природний об’єкт;

- економічну – як об’єкт господарювання;

- соціальну – як місце й умови для життя людини;

- політичну – як територія держави, на якій поширюється державна влада.

Залежно від цих функцій і правове регулювання здійснюється відповідно екологічним, цивільним, земельним та конституційним правом.

Правове регулювання раціонального використання, охорони земель включає також і підвищення родючості ґрунтів, меліорацію, боротьбу з ерозією, захист рослин від хвороб, шкідників тощо.

Земля – це насамперед територія, яка використовується для розміщення населених пунктів, виробництв, промисловості, транспорту, шляхів, місць відпочинку тощо.

Суттєво інша роль землі в сільському і лісовому господарстві, де вона не тільки є матеріальною умовою, а й активним виробничим фактором. В цих галузях земля є головним засобом виробництва, предметом праці, джерелом отримання продукції.

Особливістю землі як засобу виробництва порівняно з іншими її властивостями є обмеженість у просторі, постійність місцезнаходження, неможливість її зміни.

З часу залучення землі до сфери виробництва для забезпечення людини продуктами харчування та готовими засобами життя земля стає власністю. Виникнення права власності на землю зумовлює економічний характер земельних відносин.

Земля як природний об’єкт і загальна умова і засіб виробництва визначає і тісний взаємозв’язок земельних відносин із суспільними відносинами, які регулюються іншими галузями права.

Основним завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою створення умов для раціонального використання і охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища та охорони прав фізичних і юридичних осіб на землю.

Земельні відносини в Україні регулюються насамперед Земельним кодексом України. Важливим для земельного законодавства України є положення Конституції України, яка визначає землю як основне національне, багатство, що перебуває під особливою охороною держави.

Земельний кодекс України є основним кодифікаційним актом, який виступає джерелом земельного законодавства. У загальних положеннях Земельного кодексу визначаються основні положення щодо земельного законодавства і його завдання, склад земель та форми власності на землю, право землекористування та повноваження органів державної влади та місцевого самоврядування.

У Земельному кодексі України встановлений порядок передачі земель у власність та надання їх у користування, призупинення і перехід прав на землю, порядок викупу земель та плати за землю, права та обов’язки землекористувачів і гарантії захисту їх прав. Земельний кодекс визначає порядок і особливості використання земель сільськогосподарського призначення, населених пунктів, промисловості, транспорту та зв’язку, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, земель лісового та водного фондів і запасу. Врегульований також порядок охорони земель, стягнення збитків власником землі і землекористувачем. Здійснення контролю за охороною і використанням земель і їх моніторингу, порядок ведення державного лісового кадастру і здійснення землеустрою, розгляд земельних суперечок, відповідальності за порушення земельного законодавства, а також особливості дії міжнародних договорів України в галузі земельних відносин.

До системи джерел земельного законодавства входять також ЗУ «Про форми власності на землю»; ЗУ «Про плату за землю»; ЗУ «Про оренду землі»; ЗУ «Про меліорацію земель»; Декрет Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок».

Крім того, окремі положення, що мають відношення до регулювання правового режиму земель містяться в Кодексі України про надра; Лісовому кодексі України; ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство»; «Про колективне сільськогосподарське підприємство»; «Про транспорт»; «Про основи містобудування» та ряд інших законодавчих актів.

Важливе значення для формування земельного законодавства мають постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу», «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі», «Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею» та інші.

До системи земельного законодавства входять також Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Державного комітету України по земельних ресурсах та інших уповноважених центральних органів державної виконавчої влади.

Форми власності на землю передбачені Конституцією України, ЗУ «Про форми власності на землю», а також окремими статтями Земельного кодексу. В Україні поряд з державною введено колективну і приватну власність на землю. Усі ці форми є рівноправними. Розпоряджаються землею місцеві ради, які в межах своєї компетенції передають землю у власність іншим землекористувачам, надають її у користування або вилучають. Повноваження місцевих рад щодо надання, передачі та вилучення земельних ділянок можуть передаватися відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.

Суб’єктами права державної власності на землю виступають:

- Верховна Рада України – на землі загальнодержавної власності України;

- Верховна Рада Автономної Республіки Крим – на землі в межах території Республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;

- обласні, районні, міські, селищні, сільські ради – на землі в межах їх територій, за винятком земель загальнодержавної власності.

Землі державної власності відповідно до цільового призначення поділяються на:

1. землі сільськогосподарського призначення; землі, надані для потреб сільського господарства;

2. землі населених пунктів;

3. землі промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення;

4. землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;

5. землі лісового фонду – вкриті лісовою рослинністю чи які тільки підлягають залісенню, зайняті спорудами лісового господарства, його сільськогосподарськими угіддями, болотами і водоймами в межах земельних ділянок лісового фонду;

6. землі водного фонду – зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, а також островами, прибережними смугами, гідротехнічними та іншими водогосподарськими спорудами;

7. землі запасу – не передані у власність, що перебувають у віданні сільських, селищних, районних та інших рад народних депутатів і призначаються для передачі у власність або надання у користування.

Землі, що перебувають у загальнодержавній власності, можуть передаватися в колективну або приватну власність і надаватись у користування, у тому числі в оренду. Не можуть передаватися у колективну і приватну власність: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, парки тощо); землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв’язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі сільськогосподарських науково-дослідних і навчальних закладів.

До земель колективної власності відносяться землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, землі садівничих товариств, кооперативів, товариств тощо.

Землі приватної власності громадян – це ділянки для: ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного і гаражного будівництва.

Враховуючи загальнонародні інтереси та обмеженість розмірів земельних ресурсів кордонами території України встановлено певні розміри земельних ділянок, що можуть перебувати у приватній власності громадян. Наприклад, для ведення селянського (фермерського) господарства у приватну власність можуть передаватись безкоштовно земельні ділянки, розмір яких не перевищує 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель. В окремих випадках громадяни можуть придбати у місцевих рад народних депутатів земельні ділянки понад 50 га за відповідну плату. Розмір земельних ділянок для індивідуального дачного будівництва не повинен перевищувати 0,1 га, будівництва індивідуальних гаражів – 0,01 га, для ведення садівництва – 0,12 га тощо.

У тимчасове користування на умовах оренди земля надається: громадянам України; підприємствам, установам і організаціям; громадським об’єднанням і релігійним організаціям; спільним підприємствам; міжнародним об’єднанням і організаціям з участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян; підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам; іноземним державам; міжнародним організаціям; іноземним юридичним особам та особам без громадянства. Після закінчення строку оренди землі орендар має переважне право на відновлення договору. Крім того, орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають переважне право на одержання орендованих земельних ділянок у приватну власність.

Державне управління в галузі регулювання земельних відносин має мету забезпечити дотримання земельного законодавства шляхом організації земельних територій, планування доходів у галузі використання і охорони земель, здійснення обліку і контролю в цій галузі, вирішення земельних спорів та притягнення правопорушників відповідальності.

Державне управління в галузі регулювання земельних відносин поділяється на загальне і спеціальне. Загальне управління здійснюється органами загальної компетенції і має територіальний характер. Спеціальне або відомче управління землями здійснюється спеціально уповноваженими на це міністерствами, відомствами та підпорядкованими їм органами. На відміну від державного управління, яке здійснюється державними органами, внутрішньогосподарське управління в цій галузі здійснюють саме власники землі, землекористувачі та орендарі.

Державне управління в галузі використання і охорони земель здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві ради і місцеві державні адміністрації, а також Державний комітет України по земельних ресурсах, Міністерство екології та природних ресурсів України, а також інші спеціально уповноважені державні органи відповідно до їх компетенції.

Центральним органом державної виконавчої влади спеціальної компетенції, який здійснює функції щодо управління земельними ресурсами, є Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України). Цей комітет реалізує державну політику в галузі земельних відносин, здійснює виконання земельного законодавства і державний контроль за їх виконанням.

Головними завданнями Держкомзему України є:

- координація проведення земельної реформи;

- організація робіт, пов’язаних із роздержавленням і приватизацією земель;

- здійснення державного контролю за використанням і охороною землі;

- розробка і реалізація державних і регіональних програм у цій галузі;

- забезпечення ведення моніторингу земель, державного земельного кадастру, проведення землеустрою.

Державний земельний кадастр призначений для забезпечення місцевих рад та інших заінтересованих органів та громадян відомостями про землю з метою її раціонального використання та охорони, регулювання земельних відносин, землеустрою, плати за землю. В державному земельному кадастрі міститься система необхідних відомостей і документів про правовий режим земель, їх розподіл серед власників, землекористувачів та орендарів, про якісну характеристику та цінність земель за їх категоріями.

До системи органів, які здійснюють державний контроль у цій галузі, входять місцеві ради, а також органи Держкомзему України та інші спеціально уповноважені органи, зокрема Мінекоресурсів.

Моніторинг земель являє собою систему спостереження за станом земельного фонду з метою їх оцінки, своєчасного виявлення змін, відвернення і ліквідації наслідків негативних процесів. Об’єктом моніторингу є весь земельний фонд незалежно від форм власності на землю. Залежно від території здійснення моніторинг поділяють на глобальний, національний, регіональний та локальний. Здійснення моніторингу земель покладено на Держкомзем за участю Мінекоресурсів України, Мінагрополітики України та деяких інших зацікавлених органів.

Землеустрій являє собою систему заходів, спрямованих на здійснення земельного законодавства, щодо організації використання та охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища і поліпшення природних ландшафтів. Землеустрій передбачає комплекс заходів, спрямованих на:

- розробку прогнозів державної і регіональних програм використання та охорони земель;

- складання схем землеустрою;

- встановлення на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень;

- складання проектів землеволодінь;

- складання проектів відведення земельних ділянок у власність, у користування тощо.

Землеустрій здійснюється державними землевпорядними організаціями за рахунок державного бюджету або за кошти власників чи землекористувачів.

Правова охорона земель – це система правових норм, що передбачають вимоги щодо збереження землі, відновлення її якості та підвищення родючості, які здійснюються з метою раціонального природокористування та землекористування. Охорона землі включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на:

- раціональне використання землі;

- запобігання необґрунтованому вилученню землі з сільськогосподарського обороту;

- захист землі від антропогенного забруднення;

- відтворення і підвищення родючості ґрунтів;

- забезпечення продуктивності і дотримання режиму земель лісового фонду, природоохоронного та іншого призначення.

Основними напрями і форми землеохоронної діяльності є:

- раціональна організація земельної території;

- збереження і підвищення родючості ґрунтів та інших властивостей землі;

- рекультивація та інші заходи щодо підвищення родючості землі;

- захист землі від ерозії, підтоплення, висушення, забруднення та інших негативних явищ;

- збереження родючого шару ґрунту при проведенні робіт;

- тимчасова консервація сільськогосподарських земель.

Для охорони землі від забруднення встановлюються нормативи гранично допустимих концентрацій хімічних, радіоактивних та інших шкідливих речовин у ґрунті та порядок їх визначення, а також екологічні та санітарно-технічні вимоги щодо розміщення нових і реконструкції об’єктів, будівель, споруд та технологій, які впливають на стан землі. Введення в дію об’єктів та технологій, що не забезпечують захист і охорону землі від деградації, забороняється.

Законодавством передбачається, що система раціонального використання землі повинна мати природоохоронний характер і передбачати збереження ґрунтів, запобігання негативного впливу на них, а також на інші пов’язані з землею природні ресурси та компоненти навколишнього середовища.

Серед різних організаційних, правових та інших заходів, спрямованих на охорону землі, законодавством передбачається комплекс (система) заходів економічного характеру, які стимулюють землеохоронну діяльність власників та землекористувачів. Серед таких заходів виділяють:

- централізоване відновлення земель за рахунок бюджетних коштів;

- заохочення за роботу, спрямовану на поліпшення якості землі, підвищення її родючості та продуктивності;

- звільнення від плати за земельні ділянки, які перебувають у стані освоєння або поліпшення;

- компенсацію зниження доходу за рахунок бюджетних коштів у разі консервації та проведення інших робіт.

Плата за землю встановлена з початку проведення земельної реформи і регулюється спеціальним Законом України. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати. Об’єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності або користуванні, в тому числі на умовах оренди. Суб’єктом плати за землю (платником) є власник землі та землекористувач, у тому числі орендар. У законі встановлено особливості і розміри плати за землі відповідних категорій, а також встановлено порядок грошової оцінки землі, підстави та порядок обчислення і строки сплати земельного податку, використання коштів від плати за землю та пільг щодо плати за землю.

Складовим елементом та гарантією охорони землі і раціонального землекористування є відповідальність у цій галузі, яка є складовою частиною природоохоронної або екологічної відповідальності, яка в свою чергу входить до складу юридичної відповідальності за чинним законодавством.

В основі юридичної відповідальності в земельному праві є земельне правопорушення, тобто винна і протиправна поведінка (дія або бездіяльність), яка порушує встановлені норми земельного законодавства.

Об’єктом земельного правопорушення є земельний правопорядок, права і законні інтереси власника землі та землекористувачів.

Суб’єктами земельних правопорушень можуть виступати громадяни, юридичні особи та особи незалежно від форми власності на землю та підпорядкування. Суб’єктами можуть бути як власники і землекористувачі, так і інші особи (фізичні та юридичні), які допустили порушення земельного законодавства.

Суб’єктивна сторона характеризується обов’язковою наявністю вини, яка може бути у двох формах: навмисній і необережній (нераціональне землекористування).

Об’єктивна сторона земельного правопорушення характеризується протиправною поведінкою, порушенням земельного законодавства.

Перелік дій, що визнаються порушенням земельного законодавства і за які настає відповідальність, передбачається Земельним кодексом України, наприклад це такі:

- самовільне зайняття земельних ділянок;

- псування чи забруднення земель сільськогосподарського та іншого призначення;

- нищення межових знаків;

- самовільне відхилення від проектів внутрішньогосподарського землеустрою;

- невиконання вимог природоохоронного режиму використання земель;

- розміщення та введення в дію об’єктів, які негативно впливають на стан земель;

- невжиття заходів для боротьби з бур’янами тощо.

За ці правопорушення Земельним кодексом передбачається притягнення до цивільної, адміністративної або кримінальної відповідальності.

Правова відповідальність за земельні правопорушення залежно від санкцій, які застосовуються, поділяється на адміністративну, кримінальну, дисциплінарну, матеріальну (цивільну або цивільно-правову та земельно-правову).

Адміністративна відповідальність передбачається як Земельним кодексом, так і Кодексом України про адміністративні правопорушення. Насамперед це правопорушення, пов’язані із псуванням і забрудненням сільськогосподарських та інших земель хімічними, радіоактивними речовинами, неочищеними стічними водами, виробничими та іншими відходами, а також невжиття заходів щодо боротьби з бур’янами, порушення правил використання земель, приховування або перекручування даних земельного кадастру, а також правопорушення, які пов’язані з самовільним заняттям земельної ділянки та самовільним відхиленням від проектів внутрішньогосподарського землеустрою.

У кожному випадку зазначених земельних правопорушень передбачені санкції у вигляді накладення штрафу на громадян і службових осіб у мінімальних розмірах заробітної плати.

Законодавством передбачено, що справи про земельні правопорушення розглядають адміністративні комісії, органи по земельних ресурсах, органи Мінекоресурсів та деякі інші.

Що стосується кримінальної відповідальності за злочинні правопорушення в галузі земельних правовідносин, то вони передбачені Кримінальним кодексом України за самовільне захоплення землі та самовільне будівництво житлового будинку. Санкції передбачені у вигляді виправних робіт або штрафу.

Крім того, за певне коло правопорушень, пов’язаних з безгосподарним використанням землі, її забрудненням та іншими видами, кримінальна відповідальність до службових осіб може застосовуватись як за службові злочини (зловживання владою або службовим становищем, перевищення влади чи службового становища, халатність, які передбачені КК України).

Особливості дисциплінарної відповідальності за порушення трудових обов’язків по використанню землі, правил її використання тощо регулюються трудовим законодавством, зокрема Кодексом законів України про працю (догана чи звільнення з займаної посади) або відшкодування матеріальних збитків за завдану шкоду.

Відшкодування шкоди, завданої порушенням земельного законодавства, здійснюється за нормами цивільного законодавства (зокрема Цивільного кодексу України).

Крім того, відшкодування збитків власникам та землекористувачам регулюється спеціальним розділом Земельного кодексу України та нормативними актами, зокрема постановами Кабінету Міністрів України «Про порядок визначення і відшкодування власникам землі і землекористувачам», «Про розміри і порядок визначення втрат сільськогосподарського і лісового виробництва, які підлягають відшкодуванню».

Дата добавления: 2014-01-11