Етика Нового Часу

1. Аналіз етики Нового часу

2. Етичні проблеми в творчості І.Канта

3. Становлення етики як самостійної дисципліни

Етика Нового часу характеризується глибокими змінами в духовній, політичній, економічній сферах життя суспільства. Розум все більше бере на себе те, що раніше вважалося привілеєм Бога – відповідальність за моральний світолад, визначення мети та значення людської життєдіяльності.

Тому головними рисами етики Нового часу стає емпіризм, раціоналізм, зведення етики до галузі природознавства, яка повинна мати справу не з божественним велінням і ідеальним світом, а з природним буттям людини, його потребами, прагненнями та інтересами. Тільки таким чином можна зрозуміти його мету і значення діяльності.

Розробка етичних проблем займає в творчості Канта особливе місце. Їм присвячено декілька робіт: “Основи метафізики моральності” (1785), “Критика практичного розуму” (1788), “Метафізика норм” (1797), “Про споконвічно зле в людській природі” (1792), “Про приказку “може бути це вірно в теорії, але не годиться для практики” (1793), “Релігія в межах тільки розуму” (1793). Однією з найважливіших задач філософії Кант вважав розуміння сутності моральності, яка регулює поведінку людини. Він писав: “Дві речі наповнюють душу завжди новим і все більш сильним здивуванням і благоговінням, ніж ще й довготриваліше ми роздумуємо про них, – це зоряне небо наді мною і моральний закон в мені” [Тв. т. 4. ч. l. C. 499]. Основа моральності лежить, по Канту, апріорі в поняттях чистого розуму. В даному випадку розум Кант розуміє як практичний розум, а не теоретичний, як раніше. Практичний розум – це і є моральність, що має справу з проблемами свободи і вільної волі. Чистий розум функціонує як практичний, коли він визначає волю, і вона стає вільною волею. Кант виходить в побудові своєї системи моральності з наявності “доброї волі” як сутності моральності. Кант починає свій розгляд моральності з відомого твердження, що “ніде в світі, та і ніде зовні його, неможливо мислити нічого іншого, що могло б вважатися добрим без обмеження, зокрема однієї тільки доброї волі” [Тв. т. 4. ч. 2. С. 228]. Воля визначається лише моральним законом. Окрім понять доброї волі і морального закону, основним поняттям моральності є поняття обов’язку, яке містить в собі поняття доброї волі. Волю Кант фактично ототожнює з практичним розумом і розуміє як автономну, не залежну від якої-небудь зовнішньої дії: як від матеріального, у тому числі соціального, так і від релігійного. Моральна воля, по Канту, містить практичні основоположення, які підрозділяються на аксіоми і закони. Максима – це суб'єктивний принцип воління, закон – це об’єктивний принцип воління. Закони як імперативи підрозділяються у свою чергу на гіпотетичні і категоричні. Категоричний імператив Канта має декілька формулювань, в яких він відточував цей закон. Остаточно він формулюється в наступному вигляді: “Поступай так, щоб максима твоєї волі могла в той же час мати силу принципу загального законодавства” [Тв. т. 4. ч. 1. С. 331].

Кантівська етична система являє собою вищий зразок етичного абсолютизму. Категоричний імператив є звернене до кожної людини моральне веління, не залежне ні від яких конкретних умов місця, часу і обставин так само, як фундаментальні закони фізики, що управляють рухом тіл, не залежать від подібних умов.

Мораль вже сама по собі є, по Канту, абсолютним моральним законом, що виражає безумовний борг людини, яка перевищує всю решту людських зобов’язань.

Кант детально досліджує питання про первинні зачатки добра в людській природі і про схильність людини до зла. В цій схильності розрізняються три ступені:

1) ламкість людської природи (слабкість людського серця – хочу добра, але не можу його вчинити),

2) несумлінність, коли моральний мотив змішується з іншими,

3) злий норов – схильність віддавати перевагу неморальним мотивам дій.

Кант не вважає, що людина в природному стані вільна від зла. Він підкреслює, що людина вже відрікається від морального закону, але прив’язана до мотивів чуттєвості. Відмінність між доброю та злою людиною не в тому, які мотиви діють в тому та другом, але в їх субординації. Лиху вдачу слідує розуміти не як переконання в тому, що слід робити зло, але швидше як викривлення серця, не готового приймати моральний закон як єдиного мотиву вчинків.

Канта часто асоціюють родоначальником моральної філософії, тобто етики. У відмінності від своїх попередників, Кант прагнув розробити “чисту, моральну філософію”. На його думку, моральна поведінка скоюється не з вигоди і симпатій, а з одної лише пошани до морального закону. Інакше кажучи, етика є вчення не про суще, а про належне. Вона досліджує абсолютно інший світ – світ свободи. Якщо, наприклад фізика є наука про природу, то етика – про закони волі. В цьому полягає принципово нове відношення німецького філософа до етики, до моральності.

Таким чином, до кінця XVIII століття завершився підготовчий етап в розвитку етичної думки. Саме в цей час найглибші філософи: Гоббс, Дідро, Гельвецій, Гольбах, Гегель, Кант усвідомили, що мораль не зводиться ні до релігії, ні до психології, ні до яких-небудь інших явищ культури, а має свої принципи, поняття, грає важливу роль в житті особи і суспільства.

Дата добавления: 2014-01-11