Соціально-економічний та політичний устрій Русі-України за княжих часів

Рюриковичі – династія князів київських.

Норманська теорія: за і проти.

Лекція 2

Формування державності у східних слов’ян. Київська Русь (IX – XII ст.)

План.

В історичній науці й досі киплять пристрасті щодо походження слова Русь. Усе почалося з другої половини XVIII ст., коли російські професори німецького походження Д. Шлецер і Г. Міллер у своїх працях висунули гіпотезу про варязьке походження слова Русь, що й саму державу заснували вікінги, чи нормани. Російські вчені, починаючи від Ломоносова, довели антинорманське, власне, слов'янське походження Русі. Вони відкидають будь-яку участь у державотворчому процесі Київської Русі варягів, називають державні утворення антських князів Божа, Андрагоста, Мезамира, що виникли до приходу на Русь норманів. Те ж стосується київських князів — братів Кия, Щека, Хорива та їхньої сестри Либіді.

Українські історики недавнього минулого також стояли на антинорманських позиціях. Ряд іноземних дослідників та сучасних українських вчених вважають, що нормани відіграли певну, але не вирішальну роль у становленні України-Русі.

В літописах Руссю називали такі слов'янські племена:поляни, які жили і на Київщині, згодом населення сусідніх територій — Чернігівщини іПереяславщини (Лівобережжя), а ще пізніше — мешканців галицько-волинських земель. Першими київськими князями IX ст. літописець називає Аскольда і Діра. Їх по-зрадницьки вбив Олег, 882 р.,який був опікуном Ігоря, сина нормандського князя Рюрика. Так почався в Київській державі рід Рюриковичів, який панував сотні літ. Олег був володарем країни до 912, р. З його іменем пов'язані успішні походи русичів проти хозарів, Константинополя, укладення в 911 р. дуже вигідного торговельного договору з Візантією.

Князь ігор (912—945) змушений був докласти чимало зусиль, щоб підкорити волелюбних уличів і древлян. Він здійснив похід на Константинополь, але цей похід не вдався. Греки застосували для захисту «грецький вогонь» (суміш смоли, сірки, селітри,горючих олій), який не можна було погасити водою. Воїни Ігоря злякалися, багато з них кидалося в море, щоб не згоріти у човнах, і затонули морських хвилях. У 944р Ігор уклав новий договір з греками, що був кроком назад порівняно з договором Олега (911). Грекам дозволили поселятися біля гирла Дніпра і займатися там рибальством. У 944р. Ігор ходив походом на Каспій, де здобув перемогу, та за Кавказькі гори, ведучи бої з персами й арабами. Загинув Ігор у 945 р. у сутичці з древлянами, збираючи з них непомірну данину.

Повстання древлян жорстоко придушила дружина Ігоря — княгиня Ольга. Спаливши їхнє головне місто Іскоростень (нині — Коростень), воїни Ольги нещадно розправилися з його мужніми захисниками. Майже всіх чоловіків стратили. За словами літописця, древлянського князя Мала та його дочку Малушу взяли в полон. Ольга поселила Мала в невеличке село між Коростенем і Києвом, яке й нині носить його ім'я — Малин, а юну красуню забрала до свого палацу ключницею. Згодом Малуша народила від Святослава позашлюбного сина, який увійшов в історію України як один з найвизначніших князів під іменем Володимир Великий.

Син Ігоря Святослав, будучи малолітнім, не міг керувати країною. Нею правила княгиня Ольга (945—964). Вийшовши із селянського роду, керувала державою розумно й обачно. Зокрема, відрегулювала збирання данини. Ольга першою з київських князів прийняла християнство — під ім'ям Олена. Передавши згодом князівство синові Святославу, померла в глибокій старості.

Князь Святослав (964—972) з молодих років — у військових походах. Він був останнім з київських князів, який так наполегливо, вперто проводив експансивну політику за оволодіння Чорним морем і прилеглими до нього землями. У походи Святослав не брав ні возів, ні військового обозу, навіть казана, щоб варити їжу, а пік м'ясо на розжареному вугіллі. Не мав і намету, а спати лягав просто неба, поклавши під голову сідло. Не любив підступності і зради. Йдучи війною на інші країни, наперед повідомляв: «Iдуа вас!». Він підкорив в'ятичів на річці Оці, остаточно розгромив Хозарський каганат, що заважав нормальній діяльності українських купців на Близькому Сході; підкорив на Північному Кавказі ясів (осетинів) і косогів (адигейців).

Та основна мета Святослава полягала в іншому. Він намагався перетворити за допомогою військової сили Київську Русь у наймогутнішу державу Європи, її столицю планував перенести з Києва, на річку Дунай. Багата Болгарія повинна була стати складовою частиною його імперії. Пониззя Дунаю і Чорне море відкривали найкращі умови для міжнародної торгівлі, а отже, й до процвітання Київської Русі. Сюди купці з Греції привозили золото, дорогі тканини, вино, південні овочі, з Чехії — срібло, Угорщини — коні, України — хутро, віск, мед, рабів (полонених). Двічі князь Святослав вирушав з великим військом до берегів Дунаю, Балканських гір., загрожував самому Константинополю, але мети не досягнув. Об'єднані армії Візантії та Болгарії змусили Святослава, не зважаючи на героїзм його дружини, залишити завойовані багаті землі.

Знесилені важкими боями, оточені підступними ордами печенігів, воїни Святослава були розбиті в 972р.на Дніпровських порогах, повертаючись до Києва. Поліг героїчною смертю і князь. Сповнилися пророчі слова одного з воєвод, зверненні до Святослава: «Чужого шукаючи, своє згубиш». В історії України цей князь посідає почесне місце під іменем Святослава Завойовника.

Після смерті Святослава його сини почали міжусобні криваві війни за великокнязівський київський престол. Нарешті, повну перемогу здобув Володимир. Завдяки його розумній державній діяльності, яку успішно продовжив Ярослав Мудрий, Русь досягла найбільшої могутності.

Володимир Великий (980—1015) приєднав до Київської Русі землі над Західним Бугом і збудував Берестє (Брест), а також відвоював у Польщі Галичину й Холмщину; будував міста, в т.ч. найбільші: Перемишль і Червен (тепер с.Черемно на Холмщині} Здійснив похід на Волгу, об'єднав усі слов'янські землі.

На відміну від своїх попередників, які шукали багатств у зовнішніх війнах, збиранні данин, Володимир дбав переважно про ріст добробуту у своїх володіннях, розбудовуючи там старі й зводячи нові міста. Звертав увагу на піднесення сільського господарства, міського ремесла, торгівлю. Особливо дбав про культурний розвиток своєї держави, яка за територією стала найбільшою в Європі.

Саме він ліквідував язичеську віру і прийняв християнство. Ця епохальна подія відбулася в 988, р. і мала надзвичайно важливе значення для українського народу, його держави. Разом з християнством на наші землі прийшли письменність, висока європейська духовна культура, з’явилися перші школи, розвинулися архітектура, живопис, хорова музика.

Князь Володимир довго вагався, яку релігію впровадити для свого народу. Спочатку модернізував язичество, ознайомився з іудаїзмом і мусульманством. Після тривалих роздумів зробив остаточний вибір — Русь-Україна прийняла християнство з Візантії. Церква отримала всебічну підтримку від княжої держави. Десята частина її прибутків йшла на будівництво храмів, придбання священних книг, релігійної атрибутики.

Християнство відкривало дорогу київським князям для міжнародних зв'язків з дворами Європи. До того ж, у православній церкві князі отримали ідеологічну опору, про яку до того не могли й мріяти.

Князь Володимир дбав про недоторканність кордонів Київської держави, утримуючи для цього добре озброєну велику дружину. Зовнішня політика Володимира Великого була спрямована на забезпечення миру і злагоди між сусідами.

Помер Володимир у 1015 р. залишивши десять законних синів. Найстарший — Святополк, якого літописець прозвав за жорстокість «Окаянним», бажаючи одноосібно панувати в Київській державі, почав знищувати своїх братів. Спочатку вбив Бориса і Гліба, потім у Карпатах – Святослава. Проти Святополка виступив Ярослав, який князював у Великому Новгороді. Святополк звернувся за допомогою до Польщі, до свого тестя короля Болеслава Хороброго. Звідси привів на рідну землю іноземців. Польське військо зайняло Київ, грабуючи і вбиваючи населення.

Народ повстав і вигнав іноземців разом із Святополком. Останній, мабуть, із жалю за підступне вбивство братів Святослава, Бориса і Гліба, в покару за закликання чужинців у Київ та інші гріхи проти свого народу зійшов з розуму, втік за кордон і там, блукаючи по Чехії й Польщі, загинув.

Князем у Києві став Ярослав Мудрий (1019—1054). Він розбудував столицю звів 3олоті Ворота, церкву св. Софії, 1039 р. Заснував митрополію у Києві. Ходив походами проти Польщі, за р. Сян, до Балтійського моря і там заснував місто Юріїв (тепер Тарту) в Естонії розбив печенігів,у 1043 р. здійснив останній похід на Царгород і на косоногів.

Прославився Ярослав Мудрий і виданням «Руської правди» — першого кодексу законів. Цей документ узагальнив правові норми для громадян усієї держави. Старі звичаєві закони поступово усувалися, наприклад, кровну помсту замінили грошовими карами. «Руська правда» чітко регулювала майнові та станові взаємини на Русі.

В історії України князь Ярослав отримав прізвище Мудрий. За його довгого, стабільного панування тільки в Києві діяло 400церков. Він не шкодував коштів на їх будівництво, внутрішнє оформлення. Турбувався про школи, бібліотеку. За його наказом переписували найкращі книжки візантійської і світової літератури, прикрашали їх благородними металами, дорогоцінними каменями, чудовими гравюрами.

Припинивши агресію зовнішніх ворогів, Ярослав Мудрий усі зусилля віддавав справі внутрішньої розбудови величезної держави. У містах стимулював розвиток ремесел. За його правління лише в Києві були ремісники більш як 60 спеціальностей. Столиця стала торговельним центром не тільки Київської Русі, а й Східної Європи.

Усе це посилювало славу нашої держави, піднімало авто­ритет Ярослава Мудрого на міжнародній арені. З усієї Євро­пи поспішали королі, імператори породичатися з київським двором. Ярослав Мудрий і члени його сім'ї започаткували династичні шлюбні зв'язки з королями Швеції, Норвегії, Франції, Польщі, Німеччини, Угорщини, візантійськими імпе­раторами та ін.

Перед смертю, не забуваючи сумний досвід із власного життя, Ярослав Мудрий вирішив передавати владу за принципом старшого. Найстаршому синові Ізяславу заповів Київ і Великий Новгород, другому за віком — Святославові— Чернігів, третьому — Всеволодові — Переяслав, В'ячеславові — Смоленськ, наймолодшому, Ігорю, — Володимир-Волинський. Ця система була складена так, що кожний їз синів мав право претендувати на вищу ступінь у князівській ієрархії, коли звільнялося місце на престолі безпосередньо старшого від нього брата. На думку Ярослава Мудрого, та­кий принцип передачі влади повинен був врятувати Київ­ську Русь від можливих кривавих міжусобних воєн.

Спочатку сини Ярослава Мудрого жили дружно, спільно обороняли країну від агресивних половців, які з'явилися на степових просторах України. Спільно вирішували гострі злободенні проблеми. Синам вдалося вдосконалити «Русь­ку правду». Незабаром, однак, виявилося, що заповіт Яро­слава Мудрого недосконалий. У ньомуебуливаховані права синів на місця батьків, які вибували з князівської ієрархії. Ця обставина призвела до всезростаючих міжусоб­них чвар і суперечок. Покривджені князі закликали собі на допомогу іноземців, особливо ж половців. Безконечні міжусобні війни підточували сили і могутність держави. Київська Русь занепадала.

Останнім великим князем Русі-України був Володимир Мономах (1113—1125). Син Всеволода, князь Мономах зумів припинити міжкнязівські чвари на Русі, як і соціальні спалахи невдоволення простого народу. Маючи дивовиж­ну енергію, він разом з іншими князями провів понад 80 успішних походів на половців. Це надовго припинило аг­ресивні напади степових кочівників на землю руську. Ве­лич цього князя зафіксована у порадах, які він залишив своїм боярам, щоб надмірно не гнобити «бідного смерда і вбогу вдовицю».

До кінця існування централізованої держави в країні склалися організаційно-культурні середовища — сільське, лицарське (дружина), міське (промислово-торгові верстви) і духовне (ченці). Ці середовища, тобто народ Київської Русі, створили високу матеріальну і духовну культуру, яка зайняла визначне місце у розвитку світової культури епохи середньовіччя.

У 1132 р. Помер Мстислав: син князя Мономаха, і Київська Русь розпалася на ряд самостійних князівств.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ РУСІ-УКРАЇНИ ЗА КНЯЖИХ ЧАСІВ (ІХ - ПЕРША ПОЛОВИНА ХІУ ст.)

1. Основою господарства, в даній Русі за княжих часів залишалося землеробство. Воно було орне (там,де були можливості за умовами), або вогнево-вирубне, або перелогове.Через це в цілому досягалися сталі врожаї. Русичі займалися також тваринництвом (розведенням домашньої худоби), городництвом, садівництвом, бортництвом, мисливством тощо. ^-

2. У містах та селах розвивалися різні ремесла. У Київській державі їх було відомо понад 60: залізоробне, ювелірне, гончарне, обробка дерев, ткацтво, зброярство та ін. Високого розвитку досягло дерев’яне будівництво, а згодом і кам’яне. Будували з каменю та плит (вид цегли з застосуванням спеціального розчину. Серед будівель були палаци, брами, вежі. І з дерева споруджували житлові будинки ремісників та селян, господарські споруди, дерево також широко застосовувалось при будівництві укріплень (валів, частоколів), розвивалось ливарне мистецтво, було відлито дзвони.

3. Основною власністю у цю епоху була власність на землю. Поступово у руках бояр та князів зосередилися величезні земельні володіння які вони мали право передавати у спадщину від батька до сина. Таке володіння називається вотчиною.У вотчині вироблялось все необхідне для життя, так само як і в селянському господарстві. Тому таке господарство називається натуральним.

4. Селяни перебували у залежності від боярина чи князя, але разом з тим, з деяким винятком, мали і свої земельні наділи і вели своє господарство.

5.Форми залежності селянина від боярина чи князя були різними:

смерди працювали у князівських господарствах;

люди - колишні общинники-поступово ставали залежними від бояр;

закупи працювали за грошову позичку (закупу);

рядовичі працювали за договором (рядом);

холопи не мали свого господарства, були цілком особисто залежні від господаря;

челядь – жителі господарського двору: слуги, стайничі, кухарі, пралі.

6. Селяни відбували панщину та платили оброк: натуральний або грошовий.

7. Щодо соціально-економічного ладу Київської держави існують різні точки зору. Досить поширеним є твердження, шо держава у східних слов’ян виникла внаслідок розвитку феодальних відносин (відносин залежності селянина від боярина чи князя як основного власника землі), тому її називають феодальною. Але деякі історики заперечують існуванню розвинутих феодальних відносин у Київській державі і вважають, що це ще було патріархальне суспільство, а розвиток феодальних відносин розпочався з XI ст.,до цього ж часу продовжували існувати вільні общини, з яких лише князь збирав полюддя. Є точка зору і про рабовлоаснииький характер відносин. Мабуть, у цьому розмаїтті суджень, імовірно, найсприятливішою є точка зору, що в Київській державі існував перехідний двір варварського суспільства до феодального, для якого були характерні багатоукладність, а перемого феодальних відносин позначилася появою великих земельних господарств боярства (XI ст.) і різних форм залежності селянина від господаря-власника землі.

8.Розвивалася торгівля, особливо зовнішня, у чому були особливо заінтерисовані власники землі. Вивозили шкіри, хутра, мед, віск, збіжжя, сіль, а привозили різні предмети розкоші: матерії, металеві та скляні вироби, зброю, прикраси, а також рідкісні фрукти та овочі, східне коріня вино та інше.

9. Ще за князя Володимира Великого почали вибивати (карбувати) перші гроші-срібляки та злотники з зображенням Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Побутували срібні злитки - гривні. Але тривалий час в обігу були й іноземні гроші.

10. Особливою прикметою Київської держави були міста, які почали розбудовуватися наприкінці Х ст. Міста мали оборонні вали захисні мури з брамами та вежами. Планування міста було "радіальне": вузькі вулиці вели від досить просторих площ, на яких розміщувались храми та палаци. Міста ділились "на кінці". У містах жили: ремісники, купці у своїх садибах, князі та бояри у своїх палацах.

11. Села були різні: великі й малі. Вони належали боярину чи князеві. Житлом селянина були глинобитні хати та дерев’яні домівки, трохи заглиблені в землю, з печами та вогнищами, маленькими вікнами, які затуляли плівкою з міхура, бо скла ще не було. Перед житлами знаходились різні господарські будівлі.

12. Суспільство поділялось на класи та стани. Наймогутнішими були князі, бояри, ліпші люди-дружинники, священники, далі йшли купці, ремісники, а за ними - селяни. Між ними існували певні системи відносин (залежності).

13. За язичництва у містах та сільській с місцевості влаштовува ли язичницькі святилиша-капища.Ці культові споруди являли собою заглиблення дивовижних форм,вогнища,глинобитні та кам"яні олтарі, де ставили ідолів-кумирів.Іноді для святилищ використовували печери у скелях.У селі Буша над річкою Мурафа на Поділлі зберігають ся залишки такого язичного храму.На стінах вибиті рельєфне зображення сцени молитви,священне дерево та священні птахи,священний олень. Є написи,зроблені старовинними письменами.Зберіглися також олтар.У літописах є опис святилища-пантеону язичницьких богів на чолі з Перуном у Києві,шо було збудовано князем Володимиром Святославовичем Археологи відкрили залишки такого святилища біля Старокиївського городища.

14. Після прийняття християнства скрізь по містах будувалися хрис­тиянські храми, монастирі. Так,за князя Ярослава Мудрого було засно­вано один із найбільших монастирів - Печерський у Києві. У монасти­рях жили ченці (віруючі,що вирішили покинути радощі життя і присвя­тити себе молитвам та служінню Богові).Вони займалися, крім молінь, переписуванням книг, книгодрукуванням, літописам, іконописом, навчали дітей.

15. Роздробленість послабила Київську державу. Але разом з тим на місцях,в окремих князівствах, розцвіли економіка і культура.Захисти­ти ж себе від зовнішнього ворога руські князівства не змогли. Нап­рикінці 30-х - у 40-х рр. вони пережили монголе - татарське лихоліт­тя,при цьому князівства Північно-Східної Русі потрапили на довгий час у залежність від монгольської держави й лише з утворенням нап­рикінці ХУ ст. на цих землях Російської централізованої держави бу­ла подолана феодальна роздробленість. А українські й білоруські зем­лі з середини ХІУ ст. підпали під владу польських,литовських, угорських, загарбників,і процес державного відродження на їхніх землях відбувався в інших історичних умовах і був набагато тривалішим у часі.

Дата добавления: 2014-01-11