Злочинна поведінка та механізми її формування

З позицій психології людина здійснює вольові дії (акти) і неусвідомлені, рефлекторні рухи та імпульсивні дії. Поведінка складається з низки вчинків, що знаходяться під контролем свідомості; діяльність - сукупність послідовно здійснюваних поведінкових актів, які спричиняють зміни в оточуючому середовищі та в самій особі. Діяльність можна розглядати дещо інакше - не як сукупність поведінкових актів, а з позиції їх значимості для людини, оточуючих, суспільства у цілому, їх соціальної цінності (правової, політичної, моральної, релігійної тощо). Саме при такому підході вживається термін "поведінка", тобто зовнішньо виражена форма діяльності, яка підлягає оцінці. Поведінка завжди пов’язана з системою тих соціальних зв’язків і відносин з іншими людьми, суспільством, державою у цілому, у яких індивід проявляє себе як особистість. Саме тому вони є об’єктом правової і моральної оцінки та регуляції поведінки. Поведінка - ланка, що опосередковує взаємовідносини між свідомістю людини і зовнішнім світом. Питання про правові якості людини звичайно концентрується на співвіднесенні поведінки і правової свідомості індивіда, але при цьому слід вважати, що: 1) незнання закону не звільняє від відповідальності, а його знання часто не є перепоною для правопорушення; 2) законослухняна поведінка забезпечується, передусім, моральними нормами особистості та її найближчого середовища, соціоконтроль якого особа сприймає як стримуюче начало, а норми - як свої власні.

Елементарною ланкою поведінки є вчинок - одинична цілеспрямована дія, взята у нерозривній єдності суб’єктивних спонукань і соціально значимих наслідків. Злочин - вольовий акт людської поведінки, що знаходиться під контролем свідомості: вибірковість поведінки стає основою кримінальної відповідальності за його вчинення.

Кримінально-правове поняття злочину визначається двома основними категоріями - суспільної небезпеки і протиправності. До них часто додається винуватість і покарання, хоча, на наш погляд, це не цілком вірно, оскільки без вини немає злочину, а покарання - наслідок, результат вчиненого злочину, а не він сам. Усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого чи можливість такого усвідомлення, поряд з протиправністю, відрізняє злочинну поведінку від законослухняної. У кримінології в предмет вивчення злочину включаються, поряд з іншими аспектами, і його джерела - детермінанти, у тому числі - психологічні. Злочинна поведінка є процес, що розгортається у просторі і часі та включає не лише самі дії, але й попередній вплив на особистість, психологічні явища та процеси, які визначають генезис протиправного вчинку.

Психологічна структура злочинної поведінки має такі ж компоненти, як законослухняна, але зміст їх інший. У цілому вона характеризується як антисуспільна, тобто заборонена законом через підвищену суспільну небезпеку. Можна виділити три основних етапи механізму злочинної поведінки: 1) мотиваційний, 2) цілепокладаючий, 3) операціональний (виконавчий), кожен із яких виконує свої функції у взаємозв’язку з іншими. Власне поведінкою є лише заключний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридичної значимості. Оскільки нас цікавлять психологічні детермінанти злочинної поведінки, необхідно розглядати і попередні етапи, тим більше, що їх розподіл достатньо умовний: усі компоненти поведінкового акту рухливі, міняються місцями, окремі з них можуть немов би випадати, ясно не визначаючись.

На першому етапі злочину формуються його психологічні причини - спонукальні засади. Термін " мотивація ", похідний від мотиву, вживається у декількох значеннях. У вузькому смислі - це: 1) процес виникнення мотиву у результаті взаємодії особи з оточуючим середовищем; 2) сукупність спонукань і мотивів, які визначають поведінку, їх система; 3) динаміка розвитку вольового акту, обумовленого певними мотивами (від прийняття рішення діяти до результату). У широкому смислі мотивація включає свідомість індивіда, його соціальні і прородні якості (властивості), що визначають ставлення до інших людей, соціальних цінностей, самого себе і знаходять відображення у мотивах поведінки і діяльності. Особливе значення у психології надається т.зв. "боротьбі мотивів" ("добра і зла", "за і проти") та вибірковості засобів їх задоволення.

Мотивація поведінки взагалі і злочинного, зокрема, співвідносяться як одиничне, окреме і загальне: мотивація конкретного злочину одинична, вона має свою специфіку і неповторні, притаманні тільки їй риси. Суттєва властивість такої поведінки - суспільна небезпечність і протиправність. Злочин - не просто дія (бездіяльність), зумовлена певними мотивами, фактично - це результат дії, що являє собою суспільну небезпеку і протиправність, які суб’єкт міг чи повинен був передбачити.

Виникнення мотиву звичайно опосередковується потребами особистості та необхідністю їх задоволення. Мотив не є потреба, а лише обґрунтування рішення діяти по її задоволенню на рівні свідомості, після чого - прагнення до цілі у вибраному напрямі; інакше кажучи, мотив - усвідомлене прагнення діяти для задоволення потреб, інтересів та інших спонукаючих стимулів. За соціальною значимістю потреби можна розподілити на нормальні (схвалювані мораллю і правом) та деформовані (засуджувані) і викривлені (аморальні). Кожна з названих груп може спонукати злочинну поведінку, але це не означає, що тільки задоволенням потреб все можна пояснити; наявні окремі факти вчинення злочину заради його самого, незалежно від результату, заради самого процесу здійснення злочинних дій і т.ін., зумовлені своєрідною мотивацією, незалежною від потреб у їх звичайному смислі. Як джерела виникнення мотивів виступають емоції, почуття, переконання, світогляд та інші психічні феномени.

Особлива роль належить тут інтересам, які реалізуються через свідомість індивіда, перетворюючись у прагнення до вчинення конкретного злочину. Інтерес є ланкою між спрямованістю і мотивами; сформувати інтерес - означає зробити дійовим мотив поведінки чи сформувати його заново.

Прагнення можна підрозділити на чотири групи: 1) до результату дії - при співпаданні цілі і наслідків, що наступили, 2) до самих дій (коли ціль і результати не співпадають), 3) до злочинної поведінки безвідносно її результату, 4) до самоствердження через демонстрацію сили, хоробрості, переваги, незвичності та інших проявів злочинного змісту. Зазначені різновиди прагнень (власне мотивів дій) відрізняються своєрідністю, а їх конкретизація наближає нас до предметного розгляду мотивації злочинної поведінки.

Безпосередньою причиною виникнення мотиву звичайно виступає привід – об’єктивний чинник (випадок, обставина), що використовується при вчиненні злочину; це може бути образа, сварка, насильство тощо. Приводи можуть бути типовими чи нетиповими, суттєвими чи незначними. Мотив також може виникнути без зовнішніх приводів, більш того - спровокуватись потерпілим (напр., при хуліганстві). Більш загальним щодо приводу є поняття " стимул ", тобто зовнішня необхідність, що є безпосередньою активізуючою ланкою вчинку (раптово виникла небезпечна ситуація, примус, насильство, прохання тощо) і посилює спонукання до дії чи безпосередньо формує її мотивацію.

Мотив слід відрізняти від наміру - мисленого образу дії, яку особа прагне чи вирішила здійснити: при одному й тому ж намірі вчинок реалізується через різні мотиви, а сам мотив не визначає змісту намірів та дій, спрямованих на його задоволення.

Викривлення потреб чи інших спонукань і усвідомлене прагнення діяти так або інакше здійснюється під контролем свідомості суб’єкта та є похідною від його соціальних властивостей, які складають ядро особистості, її "керуючої" системи - особистісної спрямованості (світорозуміння, переконань, поглядів), ціннісних орієнтацій, соціальних установок, провідних мотивів поведінки, притаманних даній особі. Саме вони визначають зміст будь-якої форми діяльності та поведінкових проявів соціальної (антисоціальної) активності на всіх її етапах. Особлива роль належить їм при формуванні мотивації поведінки і окремих вольових актів (її компонентів). Соціальні властивості особистості, тобто змістовний бік свідомості, визначають вибірковість поведінки та наступну відповідальність за неї.

Характеризуючи мотиви злочинів, діюче кримінальне законодавство звичайно користується узагальненою термінологією, називаючи "низинні спонукання", "мотиви особистої зацікавленості", "хуліганські спонукання", що завжди потребує пояснення та уточнення. Юридична форма вираження мотивів - статична характеристика найбільш типових, узагальнених форм при багатозначності мотивації і полімотивованості фактично вчинюваних дій, оцінка яких дається законом. Дійсно ж мотив - динамічна категорія, взаємозв’язана з іншими психічним явищами та самою особистістю, змістовна сторона яких може змінитися будь-коли. За джерелами утворення, специфікою відносин мотиви можна поділяти на кілька груп: 1) особистого характеру (помста, ревнощі, особиста зацікавленість); 2) такі, що не мають прямого (безпосереднього) особистісного значення (хуліганство, прагнення протидіяти законним вимогам представників закону, порушення громадського порядку); 3) зумовлені протиправною поведінкою потерпілого чи ситуацією (ексцес оборони, невиправданого ризику), коли утруднена правильна оцінка подій та прийняття адекватного рішення. Особливу групу складають мотиви злочинів неповнолітніх, зумовлені їх віковими особливостями, що нерідко призводить до розриву між мотивами, недостатньо повно усвідомленими спонуканнями та змістом фактично вчиненого при недостатній сформованості соціальних властивостей особистості та наявності псевдосоціалізації. На другому етапі розвитку злочинної поведінки - цілепокладанні - різноманітні спонуки і почуття особистості оформляються у свідомості суб’єкта у вигляді ідеальних прагнень до певної мети. Кінцева мета дій часто складається із ряду проміжних, що досягаються послідовно для отримання бажаного результату. Мета і результат співпадають при наявності умислу: при прямому наслідки є бажаними, при непрямому - вони допускаються. Злочинна самовпевненість характеризується прагненням уникнути наслідків, що фактично не досягається. Мета дії і наслідки, що наступили, у певних випадках складної вини та при вчиненні злочинів із-за необережності не співпадають, але це не означає, що вони безцільні чи безмотивні. Мета - форма реалізації мотиву, яка втілюється у діях і результатах; взаємозв’язок мотивів і цілей дій - основа змісту заначеного етапу злочину, що завершується прийняттям рішення діяти.

Прийняття рішення - психологічний процес вибору найбільш бажаного варіанту злочинної поведінки; воно безпосередньо зв’язане з вибірковістю поведінки. У рішенні знаходять відображення всі об’єктивні і суб’єктивні чинники, що обумовили вчинення злочину (передували йому) і модель майбутнього злочину, його можливі наслідки не лише як результат, але й як можливість покарання за його вчинення. Тут, безсумнівно, присутня оцінка співрозмірності інтересів, що зумовлюють зміст мотивації і названих наслідків. До можливості покарання кожен із винних ставиться по-різному: один прагне його уникнути, інший - ігнорує, третій - не задумується.

Структура процесу прийняття рішення може бути представлена наступними етапами: 1) підготовчий - переробка інформації і осмислення варіантів наступних дій (бездіяльності), можливих наслідків; 2) основний - вибір одного, найбільш прийнятного варіанту дій; 3) контрольний - оцінка рішення із позицій необхідності і доцільності, його можлива корекція, зміна спрямованості наступних дій і прийняття нового рішення, у тому числі - сполученого з відстроченням задуманого та добровільною відмовою від здійснення злочинного умислу; 4) заключний (операціональний) - реалізація прийнятого рішення, безпосереднє вчинення злочину.

Психологічний зміст злочину може бути розгорнутим чи скороченим, тривати у часі й просторі або ж бути швидкоплинним. На поведінку у момент здійснення злочину вирішальним чином може впливати ситуація: оцінивши її, злочинець нерідко змінює план дій, час, місце та ін., відкладає злочин, відмовляється від його продовження чи планує інший. Найбільш простим варіантом злочину є дія, що призводить до одного чи кількох наслідків; більш складним - злочин, що складається із двох дій, що привели до одного чи кількох наслідків, чи низки дій, об’єднаних єдиним умислом, спрямованих до єдиної мети. Відомі також довготривалі злочини (напр., втеча з-під варти); злочинний результат може бути досягнутий одночасними чи різночасними діями декількох осіб у співучасті, у вигляді групової діяльності різноманітних злочинних угрупувань (від звичайних груп до організованих спільностей).

При ознайомленні з проблемою може скластись враження про різний психологічний зміст механізму злочинної поведінки залежно від форми вини - умислу чи необережності. Насправді ж тут більше подібності, ніж відмінностей, а останні фактично стосуються, насамперед, психологічного ставлення суб’єкта до суспільно небезпечних наслідків (коли йдеться про матеріальні злочини) та до самих дій (коли вони визначені у законі як формальні), а не самого механізму злочинного поведінкового акту. Спроби трактувати деякі злочини як немотивовані, вчинювані без мети, позавольові тощо викликаються швидше нерозумінням чи змішуванням двох понять - суспільно небезпечної поведінки неосудних осіб та близьких до неї проявів пограничних станів людської психіки і суспільно небезпечних, злочинних дій осудних суб’єктів, носіїв свідомості і волі, здатних до вибіркової поведінки. У останньому випадку йдеться про правосуб’єктність -досягнення відповідного віку кримінальної відповідальності та розвиненість свідомості (рівень дорослості), у соціальному смислі достатніх для оцінки вчинених дій. Поза свідомості і волі немає злочину і відповідальності за нього. Рішення діяти приймається осудною особою і при наявності умислу, і при необережності, але якщо повернутись до попередніх психологічних компонентів, то виявляється, що у свідомості суб’єкта були присутніми мотивація і цілепокладання, які при вчиненні злочину з-за необережності не мали прямого відношення до фактично наступивших наслідків. Йдеться швидше про мотивацію ігнорування, зневажання загальноприйнятими чи спеціальними правилами убезпечення, їх неусвідомлене чи свідоме порушення, незалежно від того, до чого це призвело (напр., відволікання уваги водія певними спонуканнями чи обставинами спричинило трагічні наслідки, що не применшує його вини, оскільки він за правилами повинен бути уважним). Перелік тут може бути невичерпним, але очевидно, що при вчиненні злочину у формі злочинної необачності (халатності) мотив і мета стосуються самих дій, а не наслідків, як у злочинних деліктах. Злочинна самонадіяність поряд з діями означає не тільки певне усвідомлення суспільно небезпечних наслідків, але й прагнення їх уникнути, скориставшись своїми уміннями, навичками і т. ін.: наслідки наступають, оскільки розрахунки суб’єкта не підтвердилися.

Мотив сам по собі бездіяльний, доки не зявилося прагнення його задовольнити, що потребує не тільки усвідомлення, але й проявів волі - прийняття рішення діяти у вибраному напрямі та його здійснення. Усвідомленість включає також розуміння суспільної небезпечності вибраних злочинних форм і засобів задоволення потреби або ж реальні можливості такого усвідомлення. У інших випадках має місце казус - невинне спричинення шкоди, незалежно від того, чим керувався суб’єкт і що він при цьому переживав.

Таким чином, якщо прослідкувати генезис злочинної поведінки від її витоків до настання наслідків, можна констатувати, що вона є низкою багатократної взаємодії між особистістю і середовищем, точніше - результатом такої взаємодії, незалежно від того, про який злочин йдеться і яка поведінка йому передувала. Але при цьому завжди очевидні відмінності передкримінальності умисних злочинів та злочинів з-за необережності і неоднозначність особистості самого злочинця.

Дата добавления: 2014-01-11