Структура влади - це ті компоненти, без яких вона не відбувається. Такими є її суб'єкт, об'єкт, підпорядкування об'єкту, джерела і ресурси влади

Влада може здійснитися тільки через взаємодію суб'єкта влади і її об'єкта. Суб'єкт виражає свою волю щодо об'єкта через наказ (розпорядження, команду), що супроводжу­ється загрозою санкції у випадку його невиконання.

Джерелом влади суб'єкта може виступати його сила, багатство, авторитет, традиція (влада батьків над дітьми, влада старійшин) і закон, який надає суб'єкту влади право вимагати і використовувати різноманітні ресурси. Специфіч­ним джерелом влади виступають знання, володіння інформацією.

Суб'єкти політичної влади мають багаторівневий характер: її первинний рівень виражений індивідами, вторинний — політичними організаціями, суб'єкти більш високого рівня - політичні еліти і лідери.

Суб'єкти влади виділяються і за інши­ми критеріями. Вони можуть бути розглянуті і через призму їх публічності, відкритості для суспільства:

• відкрита влада: безпосередні учасники здійснення політичної влади — публічні політики: президенти, депутати, лідери опозиції;

• напівприхована влада, під якою розуміються групи тиску, що використовують різні канали впливу - від законних (через ЗМІ, взаємодію з представниками влади, демонстрації, ініціативи, пожертвування у виборчі фонди партій і політиків) до незаконних (підкуп, шантаж) на офіційну владу. У зв'язку з цим вживається поняття лобізм, під яким розуміють тиск з боку певних груп інтересів на державну і виконавчу владу з метою прийняття вигідних для груп рішень. Лобі, в першу чергу, виражено найбільш заможними верствами суспільства, що контролюють провідні сектори економіки (галузеве, промислово-фінансове, воєнно-промислове лобі), телемагнатами, військовими. Класичний лобізм передбачає, що групи інтересів і влада взаємодіють через посередника — професійного лобіста (така практика поширена на Заході), депутата, якого-небудь політика. Але ця взаємодія може здійснюватися за більш спрощеною схемою. У цьому випадку представники корпорацій безпосередньо засідають у законодавчих органах влади або входять до складу кабінету міністрів;

• тіньова влада, яка себе не афішує, наприклад, органи національної безпеки, які використовують свої знання про становище в країні для маніпулювання політичними лідерами; армійські угруповання, кримінальні структури, якщо вони мають важелі тиску на владу.

Влади не може бути без підпорядкування об'єкта. Здатність до підпорядкування залежить від кількох факторів: засобів (ресурсів) впливу, якими володіє суб'єкт, і від мотивації підпорядкування, яка може бути викликана:

• страхом за свою безпеку, страхом залишитись без певних благ;

• звичкою виконувати накази чи авторитетом суб'єкта влади;

• апатією чи переконанням у необхідності підпорядкування;

• зацікавленістю, щоб бути в підлеглості чи відчуттям обов'язку.

Влада, побудована на інтересі і переконанні, є найбільш стабільною, тому що передбачає добровільне виконання розпоряджень, що робить лишнім застосування негативних санкцій. Однією з найбільш прийнятних для влади мотивацій підпоряд­кування є авторитет суб'єкта влади. Навпаки, влада, заснована на страху і примусі, породжує бажання об'єкта „піти" з поля влади.

Ресурси влади являють собою все те, що може бути ви­користане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Розрізняють:

А) відкриті типи впливу, коли використовуються такі ресурси, як:

•силовий примус-втрата будь-яких благ, тілесні покарання (концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи,відлучення від церкви, звільнення з роботи;

•закон — традиція, звичай;

•стимулювання — створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники ор­анізацій, політики;

Б) прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання.

Існують і інші класифікації ресурсів. Наприклад, ресур­си поділяються залежно від сфер життєдіяльності:

Економічні ресурси - матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва і споживання, гроші, родючі зем­лі, продукти харчування тощо.

Соціальні ресурси — соціальні і демографічні структури, соціальна інфраструктура: освіта, медичне обслуговування, со­ціальне забезпечення тощо.

Культурно-інформаційні ресурси — знання й інформація, а також засоби їх отримання і поширення: інститути науки і освіти, ЗМІ тощо. Через ці інститути контролюється форму­вання суспільної думки. Особливо великий вплив на політичне життя мають ЗМІ. Хто контролює ЗМІ, той і володіє ресурсами переконання і навіювання.

Адміністративно-правові ресурси — система управлін­ня, сукупність владних установ.

Силові ресурси - це зброя і апарат фізичного примусу (армія, поліція, внутрішні війська, спецслужби, суд і прокура­тура з їх матеріальними атрибутами: будівлями, спорядженням, тюрмами).

Дієздатність влади багато в чому залежить від її легітимності, в якій відображається ставлення громади до влади. Її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною і справедливою. Легітимність і автори­тетність влади — явища певною мірою схожі. Легітимність означає згоду народу з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим ниж­чий рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус. Від легітимності потрібно відрізняти легальність влади. Це юридичне поняття, яке означає відповідність влади діючим законам. Наприклад, влада президента легальна, тому що він обраний відповідно до законів і в здійсненні своїх повноважень опирається на закон; влада монарха легальна, тому що не був порушений порядок престолонаслідування.

Між легітимністю і легальністю може бути протиріччя. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватися населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов'язань, невдалого економічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довір'я з боку суспільства. У цьому разі спостерігається процес делегітимації влади.

Легітимація - це спосіб або процес, методом якого вла­да отримує виправдання. Ідеальної легітимності (рівень 100% підтримки населенням) не буває. У будь-якому суспільстві є люди, що порушують закони або ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільстві існує опозиція офіціа­льній владі. Відповідно будь-яка влада повинна підтверджува­ти свій авторитет, доказувати населенню, що саме вона найбі­льшою мірою відповідає його інтересам.

Легітимність стосується як політичного режиму, у тому числі форми правління, так і конкретних персональних суб'єктів влади. Це створює ще одну лінію можливого проти­річчя в межах легітимності. При легітимному політичному ре­жимі конкретні політичні лідери (президенти, монархи) можуть втратити підтримку народу. В умовах демократії це протиріччя вирішується через вибори.

Яким чином влада набуває легітимності? Тут принагід­но звернутися до теорії легітимності М.Вебера, яка вважається класичною в політології. Він виділив три можливих типи легітимності (панування) залежно від її джерел.

Традиційна легітимність спирається на традицію, на ко­лись встановлений порядок. Сама традиційна влада має декіль­ка видів:

• геронтократія — влада старійшин;

• патріархальна ~ влада племінних вождів;

• патримоніальна - влада монарха, яка в минулому знаходила підкріплення не тільки в традиції престолонасліду­вання, але й зверталася до релігійної легітимації - монарх як помазаник Божий; такий образ монарха підтримувався особливими символами: ритуалами;

• султанізм (різновид патримоніальної), де традицією є використання насильства, а влада правителя звільняється від традиційних обмежень і характеризується абсолютним свавіллям. Така влада була поширена в стародавніх східних деспотіях. У Росії проявом "східного деспотизму" стало правління Івана Грозного;

влада суверена над феодалами-васалами, яка доміну­вала в середньовічну епоху. Сучасним проявом цієї влади є фе­номен клієнтея - влада керівника над групою людей, які проявляють особисту відданість йому в обмін на доступ до якихось благ.

Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. В такому лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Зразки харизми М.Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні політологи поширюють харизму на революційних і тоталітарних вождів (Наполеон, М.Ганді, В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер. Мао Цзедун, Папа Римський).

Легальна {раціональна) легітимність має за джерело раціонально встановлені правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правові норми. Іншим проявом легальної влади, на думку М.Вебера, виступає бюрократія, яка стає раціональною в епоху капіталізму. Раціонально-бюрократичний тип управління передбачає компетентність, наявність спеціальної освіти, наслідування в управлінській дія­льності установленим правилам.

Переходячи до третього питання - сутності політичного режиму та його типів, необхідно з’ясувати, що політичний режим — це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. У політології існують декілька трактувань політичного режиму.

1. Інституціональний (політико-правовий) підхід ототожнює політичний режим з формами правління і державного устрою.

2. Соціологічнийпідхід ставить акцент на характері відносин між державою і суспільством, які склалися реально і необов'язково відповідно до продиктованих конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. В межах цього підходу звертається увага на соціальні обґрунту­вання влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і народу.

Політичний режим включає в себе:

• політичні структури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;

• методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування віддається перевага - прямим чи не­прямим, насильницьким чи методам переконання;

• реальний рівень свобод людини, обсяг її прав;

• методи вироблення політичних рішень та способи урегулювання конфліктів;

• плюралізм, у тому числі наявність або відсутність ле­гальної (нелегальної)

опозиції; ідеологію і те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства;

• конфігурацію партійної системи: однопартійні чи багатопартійні системи;

• форми ставлення населення до політичної участі (по­літична пасивність, мобілізована або автономна участь);

• тип легітимності: харизматична, традиційна, раціона­льно-легальна, ідеологічна;

• структурованість правлячої еліти: ступінь її згуртова­ності, відкритість чи закритість, канали рекрутування.

Режим вказує на соціальну природу влади: які групи пануючого класу знаходяться при владі, на підтримку яких соціальних верств опирається влада.

Недемократичні режими виражені різними формами тоталітаризму і авторитаризму.

У політичну лексику термін тоталітаризм ввійшов після промови Б.Муссоліні 1925 р., в якій він використовує саме поняття "тоталітарна держава". В пода­льшому опоненти фашизму вживають цей термін в негативно­му розумінні - як протилежність демократії. Спочатку під то­талітаризмом розумівся фашистський режим в Італії і націонал-соціалістичний рух у Німеччині, але після публікації в газеті "Таймс" (1929), де давалася характеристика радянського ладу, цей термін почали застосовувати і до політичного режиму СРСР.

З початку 50-х рр. з'являються наукові роботи, присвя­чені політологічному і соціологічному аналізу тоталітарних режимів: дослідження Х.Арендт "Походження тоталітаризму", сумісна монографія К.Фрідріха і З.Бжезинського "Тоталітарна диктатура і автократія". Концептуальна модель тоталітаризму, запропонована К.Фрідріхом і З.Бжезинським, найбільш попу­лярна в політології.

Базові характеристики тоталіта­ризму сформульовані К.Фрідріхом у роботі "Природа тоталі­таризму" (1954):

• офіційна ідеологія, яка претендує на охоплення всіх аспектів людського існування;

• масова партія, яка зливається з державною бюрокра­тичною організацією;

• монополія партії над ефективними засобами комуні­кації;

• концентрація в руках партії і держави всіх засобів збройного насильства;

• централізований контроль і керівництво економікою;

• система терористичної поліцейської влади.

Серед політологів утвердилося більш коротке визначення тоталітаризму: це закрита система, в якій все — від виховання дітей до випуску продукції — контро­люється з єдиного центру.

Авторитаризм розуміється як режим, зміст, управління при якому полягає в концентрації влади в ру­ках одного або кількох лідерів, які не приділяють уваги досяг­ненню суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. Тоталітаризм інколи розглядається як крайня форма авторитарного режиму. Але наявність деяких спільних рис (свавілля лідерів, значний репресивний апарат, обмеження прав людини, викори­стання сили при вирішенні конфліктних ситуацій, відсутність реального поділу влади, формально вільний характер виборів у законодавчі органи, відсутність альтернативності вибору) не дає підстав для їх ототожнення.

Отже,зупинимося на відмінностяхавторитарного та тоталітарного режимів:

1. При тоталітаризмі партія-гегемон забороняє всі елементи суспільно-політичного плюралізму, опозиційні парти і рухи; ядром політичної системи виступає партія-гегемон, яка монополізувала державну владу, при авторитаризмі - сама держава.

2. При тоталітаризмі особлива роль відводиться ідеології, яка виконує дві важливі функції: легітимацію цього режиму і мобілізацію мас на виконання поставлених партією завдань. При авторитаризмі може бути відсутня якась детально розроблена ідеологічна доктрина, а інструментом консолідації суспільства виступає релігія, націоналізм, традиції.

3. Тоталітарна влада опирається на широку підтримку народу. Для такого режиму характерний культ вождя партії, який в очах народу володіє харизмом, йому приписуються надприродні властивості: непогрішність, мудрість. Авторитаризм може залишатися байдужим до проблеми легітимації влади, не звертається, як правило, до інтенсивної мобілізації народу на підтримку влади: для нього характерна деполітизація мас, інертне або вороже ставлення до влади. Не маючи масової підтримки, авторитарна влада знаходить опору в бюрократії, армії, церкві, великих підприємницьких прошарках, намагається використати історичні традиції або націоналістичні гасла, іноді спирається на харизму лідера.

4.Авторитарний режим не намагається встановити тотальний контроль над усіма сферами життя, зберігає автономність особистості і суспільства у неполітичних сферах. Допускаючи, як правило, вільні ринкові відносини в економіці, заохочуючи приватне підприємництво, деякі сучасні авторита­рні режими демонструють високі темпи економічного росту (сучасний Китай, Сінгапур, Південна Корея, Чилі).

Таким чином, сучасні авторитарні режими можуть мати деякі риси перехідного режиму — займати проміжне становище між демократією і тоталітаризмом. Вони володіють більшими шансами, ніж тоталітаризм, для переходу до демократії. Тут існує потенціал для політичної самоорганізації громадянського суспільства, тому що вже проявляються незалежні від держави економічні інтереси, на основі яких можуть сформуватися по­літичні інтереси. При переході від тоталітаризму до демократії необхідні не тільки політичні реформи, але й комплексна економічна реформа, що вимагає створення інститутів ринкової економіки, реформи власності і формування на цій основі но­вих соціальних верств.

Авторитаризм може існувати в найрізноманітніших формах:

• Військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоп­лення влади (як правило, шляхом державного перевороту). По­дібні режими - досить часте явище в Африці, латинській Аме­риці, на близькому Сході. Придушуючи політичні свободи, вій­ськові можуть виступити ініціаторами економічної модерніза­ції суспільства (військова диктатура генерала А.Піночета в Чилі).

• Теократичний - з опорою на духовенство і релігію. На зразок можна навести сучасний Іран, де з середини 90-х pp. намітилась тенденція до лібералізації режиму.

• Олігархічний - влада належить певним корпоративним кланам.

• Вождистський (режим особистої влади), що спирається на авторитет сильного лідера. Сам режим може мати під­тримку народу. Основою для виникнення подібних режимів може стати відчуття зовнішньої загрози для країни. Самі лідери часто використовують націоналістичні гасла, ідеї незалежності або модернізаційного прориву (швидкого вирішення проблем економічної відсталості і бідності) для консолідації населення навколо власної влади.

• Змішані, поєднуючи в собі елементи різних режимів. Так, режим, встановлений С.Хусейном в Іраці, володів власти­востями військового, вождистського і частково теократичного режимів одночасно. Військовий режим, встановлений у 1973 р. в Чилі, пізніше трансформувався в режим особистої влади А.Піночета.

Демократичний політичний режим – це правління народу, вибране народом і для народу ( А. Лінкольн,1863р.).

Необхідно підкреслити, що сучасна демократія відрізняється від попередніх історичних моделей і іншими суттєвими ознаками: захистом прав людини, визнанням права опозиції захищати свою думку і критикувати уряд.

Політична демократія - це режим, в якому народ має можливість реалізувати свою волю безпосередньо або через своїх представників, а влада несе відповідальність перед гро­мадянами за свої дії.

Сутність демократії конкретизується в певній сукупності цінностей та інститутів:

1. Суверенітет народу ( народ є джерелом влади, саме він вибирає своїх представників влади і періодично їх змінює, конституція, форма правління можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими в законі процедурами).

2. Періодична виборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм правонаступності влади. Державна влада народжується з чесних виборів, на певний і обмежений термін.

3. Всезагальне, рівне виборче право і таємне голо­сування. Демократичні вибори передбачають реальну змагаль­ність різних кандидатів, альтернативність вибору, реалізація принципу "один громадянин - один голос" розкриває зміст по­літичної рівності.

4. Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи відносин між державою і громадя­нином та визначаються як свободи. Свобода - це захищеність особистості від свавілля інших людей і влади, захист від зубо­жіння і голоду. В преамбулі Загальної Декларації прав людини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН в 1948 році, описані чотири свободи: свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від злиднів. Ці, а також інші свободи асо­ціюються з декількома категоріями прав.

5. Громадянські права (рівність всіх громадян пе­ред законом, право на приватне життя, право не піддаватися тортурам, покаранню без суду, свобода віросповідання).

6. Політичні права дають громадянину можливість брати участь у процесі управління і впливати на прийняття рі­шень законодавчими і виконавчими органами: право вибирати і бути вибраним, свобода вираження політичних суджень, сво­бода голосування, право на демонстрації, право на створення політичних і суспільних організацій, право подавати петиції владі.

7. Соціальні й економічні права: право на до­стойний життєвий рівень, гарантії соціального захисту, право на освіту і участь у культурному житті, доступ до охорони здо­ров'я. Зміст економічних прав зафіксовано в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966). Вони включають у себе право кожної людини заробляти собі на жит­тя працею, яку вона вільно вибирає, і право на справедливі і сприятливі умови життя. Реалізація цих прав вимагає підкріп­лення гарантіями проти дискримінації при прийомі на роботу, в оплаті праці за ознаками статті, релігії, раси або мови. Забезпечення соціальних і економічних прав передбачає активність держави в розробці і здійсненні соціальних програм. Розгляда­ючи перспективи розвитку демократії, деякі автори вказують на актуалізацію в майбутньому вимог гарантій рівності у сфері екології.

Закінчуючи розгляд цього питання, треба відзначити, що свобода слова, свобода друку, до­ступ до засобів інформації розглядаються демократичною спі­льнотою як необхідні умови реалізації інших прав. Ці свободи дозволяють критикувати уряд, виражати протест проти пору­шення певних індивідуальних та колективних прав, брати участь у дебатах з найважливіших суспільних проблем.

& Тема № 5: ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ТА

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

План:

1. Поняття громадянського суспільства.

2. Історичні уявлення про громадське суспільства.

3. Особливості формування громадянського суспільства в Україні.

4. Поняття і структура політичної системи.

5. Типологія політичних систем.

6. Політична система України.

Дата добавления: 2014-01-11