Існують різні теоретичні підходи, що пояснюють при­чини виникнення соціальних конфліктів, в тому числі й полі­тичних

1. З позиції ресурсного підходу джерело конфліктів криється і нерівному розподілі засобів життєдіяльності: тери­торії, сировинних та енергетичних ресурсів, матеріальних і ду­ховних благ, ресурсів влади, привілеїв. Нерівний доступ людей і груп до суспільних благ є проявом соціальної нерівності. То­му цей підхід часто конкретизується при розгляді проблем причин соціальної нерівності. Згідно з марксистською теорією, джерело соціальної нерівності потрібно шукати у сфері еконо­мічних відносин: володіння і не володіння власністю. Але існує й інша точка зору, згідно з якою нерівний доступ до благ фор­мується у сфері політичної влади. Пануючі соціальні групи мо­нополізують право на розпорядження ресурсами.

2. Згідно з іншим підходом, в основі конфліктів лежить невдоволення універсальних людських потреб. Подібний підхід поділяв відомий російсько-американський соціолог П.Сорокін, який вказував, що безпосередньою передумовою будь-якої революції завжди було придушення базових інстинк­тів більшості населення, а також неможливість навіть мініма­льного їх задоволення (потреба у житті, їжі, одязі, потреба колективного само­збереження, потреба у самовираженні, у творчій роботі і сво­боді, сучасні вчені додають сюди й потребу економічної безпеки - бажання зберегти свою роботу та зацікавленість у збільшенні заробітної плати).

3. Згідно з ціннісним підходом, природу конфлікту слід шукати у взаємовиключних системах вірувань, переко­нань, культурних стереотипах і неспівпаданні уявлень про справедливість, притаманних різним соціальним групам. Дже­релом конфліктів можуть бути усвідомлення людьми своєї приналежності до соціаль­них, релігійних, етнічних, ідеологічних та інших груп, з праг­ненням захистити культурну цілісність і самобутність.

4. Існує підхід, який пояснює конфлікти природою політики: сенсом її існування є взаємовідносини суб'єктів за схемою "друг" - "ворог", тому всі політичні відносини конфліктні за своєю природою.

5. Існують біологічні підходи у поясненні конфлік­тів. Прибічники цього підходу бачать у конфліктах прояв при­таманного людині інстинкту агресивності, аналогічного інсти­нкту тварин. Ч.Ламброзо вивів схильність окремих людей до насильства, виходячи з їх фізіо­логічних особливостей.

6. Соціобіологічний підхід при розгляді конфлік­тів опирається на дарвінівську теорію природного відбору. Війни, конфлікти є проявом закону боротьби за виживання у суспільстві. Так, для соціал-дарвініста Л.Гумпловича причина конфліктів криється у природній ворожості людей.

7. Психологічні підходи бачать причину агресивно­сті у властивостях психіки особистості. 3.Фрейд стверджував, що насильницькі форми прояву конфліктів у суспільстві невідворотні: з одного боку, людині одвічно притаманний інстинкт агресивності, з іншого - людина змушена дотримуватись соціальних норм, - це створює внутрішню напругу, яка може розрядитися у формі насильства або у ставленні до себе, або у ставленні до інших. Згідно з іншим психологічним підходом конф­ліктну поведінку необхідно розглядати як реакцію на фрустра­цію (фрустрація-це психологічна напруга, що викликана невдачею у незадоволенні якихось потреб і бажань).

Завершуючи вивчення теми на четвертому питанні - політичний конфлікт як соціальне явище: типологія та методологія вирішення, слід зазначити, що всі конфлікти з участю суспільних груп є соціальними. Але залежно від сфер, в яких вони проявляються, ці конфлікти приймають форму економічних, політичних, міжкультурних, ідеологічних, юридичних тощо. Більшість соціальних конфліктів знаходять продовження у сфері владних відносин,тому що для вирішення протиріч, що виник­ли, часто вимагається прийняття політичних рішень.

Політичний конфлікт - це конфлікт з приводу розподілу владних повноважень, з приводу панування і управління. Цей тип конфлікту має своїм змістом:

• боротьбу між групами за вплив в інститутах держав­ної влади;

• боротьбу за доступ для прийняття значущих рішень;

• боротьбу за участь у розпорядженні ресурсами;

• боротьбу за пріоритетність своїх поглядів та ідей,

У конфлікті кожна із сторін проголошує свій інтерес за­гальним і обов'язковим для інших груп. Саме в цьому закладе­на полярність позицій і дій сторін.

Специфіка політичного конфлікту проявляється у тому, що його учасники мають організаційну оформленість.Сторо­нами конфлікту виступають політичні партії, організовані гру­пи тиску, громадські рухи, інститути державної влади, парла­ментські фракції, ЗМІ, міжнародні організації і держави. В по­літиці конфліктне протистояння часто набуває форми протиле­жності: правляча влада - опозиція. Виділення цього суб'єкту конфлікту пов'язано з його функціональним призначенням: критикою, боротьбою з офіційним урядовим курсом і пропози­цією альтернативних проектів. Кінцева мета опозиції - зайняти домінуючі позиції у системі державної влади.

Різноманітність політичних конфліктів дозволяє їх типологізувати за різними основами. У вітчизняній конфліктології використовуються різні критерії, що дозволяють створити багатомірну типологію. Зокрема, виділяються горизонтальні і вертикальні політичні конфлікти.

Горизонтальні конфлікти - їх предметом суперечки є розподіл владних повноважень між різними сегментами правлячої еліти, протиріччя всередині самих політичних інститутів, а результа­том можуть бути кадрові переміщення в орга­нах влади і управління, корегування політичного курсу, прийн­яття нових нормативних актів, що збільшують або скорочують об'єм повноважень окремих суб'єктів влади. Найтиповішими серед них є такі:

• конфлікти між основними гілками влади. В демократичних країнах ці конфлікти нормативно регламентовані. Так, консти­туції багатьох країн передбачають такі способи їх легального вирішення, як розпуск парламенту, вотум недовір'я уряду, пра­во на процедуру імпічменту стосовно президента. Але можливі ситуації переростання конфліктів у більш гостру форму - полі­тичну кризу. Історія країн з нерозвинутими демократичними традиціями знає приклади, коли конфлікт гілок влади розвива­ється у напрямку їх прямого зіткнення. Наслідком подібних криз є дестабілізація всієї політичної системи;

• конфлікти всередині інститутів влади. В тих країнах, де кабінет міністрів формується за участю парламенту і на коа­ліційній основі, часто виникають урядові кризи (Україна, грудень 2006р.: відставка міністрів МЗС, МВС). Внутрішньопарламентські конфлікти проявляються у формі політичної боротьби різних фракцій чи у протистоянні палат парламенту. Парламент виражає безпосередню інституціональну арену, на якій у мирних формах з'ясовується співвідношення інтересів і сил різних соціальних груп. Не виключений прояв і гострої політичної конфронтації: особливо це стосується тих парламе­нтів, в яких опозиція виражена значною кількістю місць, або численні фракції орієнтуються на прямо протилежні підходи у прийнятті законів і в оцінці діяльності уряду. Це робить немо­жливим прийняття якихось спільних рішень, що призводить до паралічу законодавчої діяльності парламенту. Така ситуація дозволяє говорити про парламентську кризу;

• конфлікти між партіями, суспільними рухами з різ­ними ідеологічними орієнтаціями;

• конфлікти між різними ланками управлінського апа­рату.

Вертикальні політичні конфлікти розвиваються по лінії "влада - суспільство". В їх основі лежить різний доступ соціа­льних груп до управління, різні можливості впливу на прийн­яття рішень. Влада як предмет конфлікту виступає засобом до­ступу цих груп до економічних і соціальних благ. Тому не ви­падково, що економічна боротьба окремих соціальних груп має тенденцію переростання у політичні акції протесту з вимогою відставки уряду чи зміни його курсу. Серед вертикальних конфліктів виділяють:

• статусно-рольові - їх джерелом є нерів­ність політичних статусів, нерівний об'єм політичних і грома­дянських прав, дискримінація за ознакою раси, етносу, статі, віросповідання. Прикладом цього можуть бути етнічні конфлікти, предметом яких є питання підвищення автономії чи політично­го суверенітету якогось народу; статусно-рольові конфлікти між різ­ними рівнями влади (конфлікти між центральною і регіо­нальною владою викликані бажанням останньої набути більше суверенітету);

• режимні політичні конфлікти, які переслідують мету зміни політичного ладу або радикальної зміни політичного ку­рсу. Неефективність політики, що проводиться, може призвести до повної втрати населенням довіри до влади.

Резонуючи і накладаючись один на другий, конфлікти виявляють себе у формі політичної кризи. Можна говорити як про кризи окремих інститутів влади, так і про режимні кризи, які проявляються у розриві між правлячою елітою і суспільст­вом, у втраті владою легітимності, в дезинтеграції державного правління, в різкій активізації опозиційних сил. Ці кризи су­проводжуються масовими акціями громадянської непокори, мітингами і демонстраціями, або проявляються у формі масо­вих стихійних виступів і революцій, спрямованих на зміну іс­нуючої політичної системи.

Треба зазначити, що існують і інші типології конфлік­тів, а саме:

• конфлікт потреб у сфері політики визначається про­блемою самоорганізації влади - демократія, авторитаризм чи тоталітаризм. Він може проявлятися і у формі конфлікту між політичною практикою і мораллю;

• конфлікт інтересів орієнтується не на саме благо як таке, а на зміну соціальної позиції, яка забезпечує можливість отримання цього блага.;

• конфлікт цінностей викликаний неспівпадінням сис­теми вірувань і переконань. Джерела цих колізій містяться у соціальних ідеалах, релігійних та ідеологічних цінностях. Ціннісний компонент є важливою складовою частиною міжетнічних і конфесійних конфліктів сучасного світу.

За характером нормативного регулювання виділяють інституціолізовані (підпоряд­ковуються встановленим правилам гри, нормативно регулю­ються, протікають відкрито і у мирних формах) і неінституціалізовані конфлікти (тяжіють до стихійності).

За мірою публічності конфлікти можуть бути відкритими і прихованими (латентними). Як правило, тіньові способи захисту своїх пов­новажень характерні для взаємовідносин різних сегментів полі­тичної еліти.

Залежно від того, які причини породжують колізії, можна виділити:

реальні (дійсні), викликані об'єктивними причинами;

ілюзійні к онф­лікти, детерміновані обставинами, що видаються невірним їх розумінням, викривленим уявленням групи про своє станови­ще, неадекватністю висунених претензій, хибними стереотипа­ми. Останній тип конфліктів часто можна спостерігати в умо­вах соціально-економічної кризи.

Дата добавления: 2014-01-11