Тема 3. Актуальні проблеми словотвору як розділу мовознавства

План

1. Морфонологія як наука. Предмет і завдання морфонології.

2. Статус морфонеми і субморфа в системі одиниць мови.

3. Морфонологічні явища в українській мові.

8. Особливості сполучуваності морфем.

Література

Основна: 1; 25.

Додаткова: 6; 10.

1. Найбільші заслуги в галузі морфонології належать М.С.Трубецькому. Саме він у 1929 р. запровадив термін,,морфонологія”. Одним із засновників цього розділу мовознавчої науки був І.О.Бодуен де Куртене. У вітчизняній літературі морфонологічні дослідження належать майже виключно прибічникам Московської фонологічної школи, зокрема Р.І.Аванесову.

Морфонологію розглядали: 1) як з’єднувальну ланку між фонологією і

морфологією; 2) як проміжний рівень між фонологією і морфологією; 3) як самостійний, але не базовий рівень системи мови; 4) як частину граматики -,,передморфологію”, як вступ до морфології; 5) як частину морфології. Щоб визначити статус морфонології в мовознавстві, необхідно з функціональної (динамічної) точки зору оцінити фонологію, морфеміку і морфонологію.

Морфонологія, за визначенням В.Б.Касевича, - це фонологія в дії, це фонологія значущих одиниць, з однієї сторони, та „озвучені” морфологія, словотвір, синтаксис - з іншої.

За М.С.Трубецьким, повна морфонологічна теорія складається з 3 розділів: 1) теорії фонологічної структури морфем; 2) теорії комбінаторних звукових змін, яких зазнають окремі морфеми в морфемних сполученнях; 3) теорії звукових чергувань, які виконують морфонологічну функцію. У 1934 р. М.С.Трубецькой відзначав, що головне завдання морфонології полягає в дослідженні характеру й обсягу морфонологічних змін (комбінаторних і вільних).

Структура морфонології, як вона розуміється нині, значно складніша й

ширша від того кола питань і явищ, які відносив до неї М.С.Трубецькой. Морфонологія як самостійний розділ мовознавства вивчає: 1) фонемну будову морфів різних типів (кореневих, суфіксальних, префіксальних, флексійних), способи їх протиставлення і розрізнення; 2) правила сполучуваності морфем, тобто їх взаємопристосування, видозміни морфів (варіювання) при їх сполучуваності в морфемні ланцюжки (чергування фонем в тотожних морфах) при словозміні і словотворенні; 3) морфологічне чергування (морфонема) і різні явища на межі між морфами (усічення, нарощення, суміщення, перехід наголосу) при їх сполучуваності як пограничні сигнали в процесі словозміни і словотворення.

Об’єктом морфонології є: 1) фонологічна будова морфів і способи їх протиставлення та розмежування; 2) видозміна морфів при їх сполучуваності в морфемні ланцюжки; 3) пограничні сигнали і різні явища на міжморфемному шві, що реалізують процес сполучуваності морфем, тобто сполучувальні явища. Завдання морфонології - встановити: а) фонемну будову морфів різних видів; б) правила сполучуваності морфів у слові, тобто

умови взаємопристосування (варіювання) морфів при їх з'єднанні; в) порядок

розташування морфів.

2. З виокремленням на початку 20-30-х рр. ХХ ст. морфонологічної проблематики у самостійну галузь лінгвістики в мовознавчій літературі не вщухає дискусія щодо доцільності й умотивованості виділення особливих, тобто морфонологічних одиниць. Одні дослідники (О.С.Ахманова, С.Б.Бернштейн, Г.Аронсон, О.С.Кубрякова, Е.О.Макаєв, Т.В.Попова, Л.Писарек) обстоюють думку, що морфонології як ученню про закономірності фонологічної репрезентації морфем та їхніх рядів спеціальна одиниця не потрібна, оскільки в мовній онтології їй нічого не відповідає; усі випадки формального варіювання морфем можна, уважають вони, цілком адекватно описати в термінах альтернацій. Інші морфонологи (3.Харріс, Р.Лясковський, Д.С.Ворт, В.Г.Чурганова, В.В.Лопатін, В.Б.Касевич) обгрунтовують лінгвістичну реальність морфонологічних одиниць-морфонем

і / чи субморфів, важливість їх для коректного опису тих мов, які характеризує висока активність морфонологічних перетворень.

Сьогодні поняттям і терміном „морфонема” послуговуються представники різних лінгвістичних шкіл і напрямів, яким властиве різне бачення морфонології, неоднакове трактування ії статусу, предмета і завдань. Це має своїм наслідком і відсутність єдиного погляду на морфонему як особливу мовну сутність.

На думку польського дослідника Г.Улашина, морфонема - це фонема в семасіолого-морфологічній функції, тобто елементарна складова морфа, що зазнає чергування в межах морфеми. У дусі улашинських ідей побудувала концепцію морфонеми як елементарної одиниці морфонології російська дослідниця В.Г.Чурганова:,,Морфонема - це одиниця, яка відображає єдність

сильних і слабких фонем одного класу, трактованого як компонент реальної морфеми (морфа)”. Морфонема в трактуванні прихильників генеративного методу (М.Халле, Д.С.Ворта, Р.Лясковського, Т.В.Булигіної) є елементом глибинної (абстрактно словникової) форми морфеми, з якої за допомогою відповідних правил можна вигенерувати всі її поверхневі форми.

У трактуванні польського лінгвіста Є.Куриловича морфонема – це надлишковий морф, про який можна вести мову лише у випадку подвійної фонологічної характеризації якоїсь граматичної категорії. Є.Курилович прийшов до поняття морфонеми як центрального поняття морфонології через

поняття складної морфеми та субморфа, наполягаючи при цьому на ізоморфності трьох мовних рівнів - фонологічного, морфонологічного і морфологічного.

Український мовознавець В.О.Горпинич, окреслюючи поняття морфонеми, пішов у своїх узагальненнях ще далі: морфема -,,Це ряд зумовлених акомодацією морфонологічних явищ у морфах мотивуючих слів і дериватів, що формуються в певній словотвірній позиції”. Морфонема В.О.Горпинича складається з морфонів і може належати до одного з трьох класів - до кореневих, суфіксальних чи префіксальних морфонем. За критерій такої класифікації слугує характер базової морфеми. Важко погодитися, що таке складноконструйоване, операційне за своєю суттю поняття доцільно описувати в термінах морфонеми як елементарної одиниці морфонології. Для нього більше підходить термін „модель” чи,,схема”.

Відмінність підходів до трактування морфонеми має своїм наслідком розбіжності в окресленні інвентаря цього класу одиниць. У лінгвістів, орієнтованих при аналізі морфонологічних явищ на фонологічний рівень мови, а відтак і на фонологічну природу морфонеми, він майже збігається з інвентарем фонем. Так, В.Г.Чурганова виділяє – 43 морфонеми, а М.В.Попов – 39. У працях дослідників, що акцентують увагу на функціональній сутності морфонем кількість останніх визначається наявними в мові альтернаційними рядами і значно перевищує кількість фонем.

Частина мовознавців обстоює думку, що морфонологія має рівневу структуру, й морфонема є одиницею ії нижчого (сегментного, фонемного) рівня. Одиницею вищого рівня, того, що безпосередньо стикується з морфологічним, є субморф. Субморф як морфонологічне поняття запропонував Є.Курилович. Цим терміном він позначив такі елементи структури слова, як апофонію (чергування фонем), переміщення наголосу, різноманітні з’єднувальні голосні / приголосні фонеми та їхні сполучення, що

в усіх індоєвропейських мовах не мають самостійної морфологічної функції, а зумовлені суфіксами або префіксами. У подальшому, як відзначається вище, дослідник став уживати в цьому значенні термін,,морфонема”.

В.В.Лопатін визначає субморф як семантично несамостійну (адже дериваційне значення виражає морф у цілому) частину морфа, яка виявляє тільки формальну (морфонологічну) значущість. Наприклад, слова на зразок камінь, кінець, огірок вичленовують сегменти інь, ець, ок, подібно до того, як їх виділяють морфонологічно членовані лексеми ступінь, кравець, чобіток. Для морфонології несуттєво, що подібні елементи втратили співвіднесеність із планом змісту. Головне, Що вони формально тотожні з тими елементами, які цю співвіднесеність зберегли. В.В.Лопатін пропонує класифікувати їх з урахуванням таких трьох критеріїв: а) функціонального: субморфи наявні не в усіх морфах морфеми, вони можуть обмежувати її сполучу вальні можливості, а також визначати тип морфонологічної поведінки основи в актах словозміни і словотворення; б) формального: одні субморфи співвідносяться з питомими суфіксальними морфами, інші не співвідносяться

(у такому разі вони часто відповідають запозиченим афіксам); в) критерію регулярності / іррегулярності.

О.А.Земська відводить субморфу в морфологічній системі мови набагато скромнішу роль: це частини кореневих морфем, які не мають у складі слова жодного значення, а лише збігаються з афіксальними морфемами своїми наборами фонем і різного типу чергуваннями.

По-іншому розв’язує цю проблему В.Б.Касевич: він уважає субморф єдиною одиницею морфонології. Під поняття субморфа можна, на думку дослідника, підвести будь-який перемінний (елізований, нарошений, що підлягає чергуванню) сегмент морфеми.

Отже, визнання/ невизнання морфонеми і субморфа як специфічних мовних одиниць, вибір способу їх інтерпретації залежить від теоретико-методологічних настанов мовознавця, а також від обстоюваного ним підходу до трактування морфонології, її предмета і завдань.

3. Морфонологічне варіювання є різновидом мовної варіативності. Воно виявляється в модифікації формальної (фонологічної) структури морфем при їх поєднанні в межах слова чи словоформи.

Морфонологічними явищами називають такі фонологічні зміни, які виникають між морфами, служать для їх взаємопристосування, сполучуваності і розмежування, а також маркують морфологічні і семантичні

відмінності морфів. Вони уможливлюють словозміну, формотворення і словотворення.

До морфонологічних явищ в українській мові належать:

1) усічення основи твірного слова перед твірним суфіксом: наприклад, синтакс ис - синтаксичний, дов г ий - довший, плен ум - пленарний;

2) нарощення звуків на твірний суфікс, твірний префікс або твірну основу: Тараща - таращ ан ський, кіно - кіно ш ник, з і бгати;

3) суміщення (накладання) морфем: Омськ - ом сь кий, Черкаси - черка сь кий, Слобожанщина - слобожан сь кий;

4) морфологічні чергування: текти - тече, котити - кочу, колихати - колише;

5) переміщення наголосу, пов'язане з процесами словозміни, формотворення і словотворення: помилка - помилки; кобза - кобзар - кобзарі, кобзарський - кобзарівський.

Морфонологічні явища становлять певну систему. Частина з них знаходиться між собою в альтернативних відношеннях: усічення і нарощення, суміщення і Чергування. Наприклад, 1) якщо з якихось причин неможливе усічення твірного слова, то тоді актуалізується нарощення суфікса: Алушта - алуштинськии, артерія - артеріальний, спорт- спортивний; 2) якщо реалізується суміщення морфів, то це спричиняє, як правило, чергування: Запоріжжя - запорізький, Калуш - калуський; 3) якщо реалізується усічення, то це виключає, як правило, інтерфіксацію: таксі – таксист, Омськ - омич.

У зміст поняття „альтернація” включають усі способи модифікації зовнішнього вигляду морфем - чергування фонем і наголосу, явища усічення,

нарощення та накладання. Морфонологічні альтернації відзначаються продуктивністю і мають регулярний характер, оскільки спостерігаються не в

окремих формах, а в серіях форм. Вони зумовлені насамперед структурними

характеристиками поєднуваних морфем і регулюються законами фоно- і морфотактики. Це дозволяє сформулювати правила перетворення зовнішнього вигляду морфем відповідно до зміни їх граматичних ролей за умови, що на їх формальну валентність накладаються певні структурні обмеження. Фонологічні варіанти, що експонують ту чи іншу змінну морфему, утворюють альтернаційний ряд, єдність якого підтримується структурно-семантичною єдністю його членів. Це означає, що варіювання форми морфеми не може бути безконечним, воно має певну межу, за якою наступає розпад морфеми.

4. Сполучуваність - це властивість мовних елементів до поєднання при

творенні одиниць вищого рівня (паралельний термін „валентність”, який увів

у 1948 р. С.Д.Кацнельсон).

Морфонологія вивчає валентність морфів, яку інколи називають морфотактикою.

В українській мові між морфами словоформи діє примусова і вільна валентність. При примусовій валентності структурно-семантичні чинники твірної основи зумовлюють як обов’язковий тільки певний аломорф чи тільки певну морфему з ряду синонімічних. Наприклад, давальний відмінок однини від іменникових морфів на [г] вимагає аломорфа на [з]: нога - нозі, відвага - відвазі, вага - вазі. При вільній валентності одна й та ж твірна основа може без зміни значення сполучатися з кількома варіантами морфеми

або з кількома синонімічними морфемами. Наприклад, топонімні основи на --

-ов, -ів у назвах жителів можуть сполучатися з суфіксами -у-, -ям-, -чан-: Глухів - глухівиі, глухівчани; Горлівка - горлівиі, горлівчани; Косів - косівці, косівчани, Харків - харків’яни. Реалізуючись за певною моделлю (типовим правилом), процес творення похідного слова може зустріти певні перешкоди і не здійснитися. Пор.:

гітара сопілка

баян + – ист (-іст) балалайка /

піаніно скрипка

флейта

Існує кілька видів обмежень у сполучуваності морфем:

1) семантичні - пояснюються значеннєвою несумісністю твірних морфем, наприклад, суфікс -ува-т-ий приєднується лише до тих основ якісних прикметників, які означають колір, смак, міру, вагу, фізичні і моральні недоліки в негативному плані. До основ якісних прикметників позитивного плану приєднуються суфікси -еньк-, пор. довгувате пальто - довгеньке, білувате обличчя - біленьке;

2) формальні - зумовлюються надлишковими елементами в твірному слові, структурною недостатністю твірного слова, скупченням приголосних у

валентних позиціях, подібністю або тотожністю кінцевого і початкового звуків твірних морфем у валентних позиціях, наприклад: Ярославль - ярославський, Шостка - шосткинський, Хмільник - хмільниківський. Пор.: (Пологи -› пологський, полозький, пологівський);

3) стилістичні - викликаються стилістичною несумісністю твірних морфів, наприклад, стилістично знижені суф. -ун, -як, -юг не поєднуються з основами книжних слів, а тяжіють до основ просторічних чи вульгарних: брехун, бандюга, сопляк;

4) лексичні - зумовлюються можливістю невиправданої омонімії і зайнятістю відповідного семантичного місця для продукованого слова, наприклад, моряк - морячка, учитель - учителька, лікар - лікарка, але до іменників матрос, електрик, пілот, штукатур немає відповідних назв жіночої статі, оскільки в мові від цих слів уже є лексеми на -к-а з іншим значенням; лексичні обмеження в сполучуваності твірних морфеми, призводять або до вибору іншої твірної морфеми, або до відсутності слова взагалі;

5) словотвірні - виявляються в тому, що окремі слова або групи їх не бувають твірними для похідних певного значення, наприклад, суфікс – ичі (-ічі) утворює похідні від числівників два, три (двічі, тричі), але не поєднуються з основами числівників чотири, п’ять, шість, тому що їм не притаманні такі словотвірні можливості; білий, жовтий + -ок -› білок, жовток, проте твірні синій, чорний, зелений і под. із суфіксом -ок не реалізують акт словотворення.

Всі модифікації структури дериваційних морфем закладені в системі мови і регламентуються нормою. Вони не тільки є засобом взаємопристосування морфем, а й вказують на зміну їх граматичних ролей (варіювання лексичних морфем), на лексико-граматичні та структурні особливості твірних слів, на семантико-стиліст ну диференціацію похідних лексем (зміна зовнішнього вигляду афіксів).

Нулі можуть бути флективними й аглютинативними. Флективний нуль за своєю суттю є багатозначним, тобто 1 нуль охоплює всі значення, що виникають у кількох опозиціях, до яких входить словоформа. Наприклад, у словоформах вітер, камінь, прапор нуль виражає значення називного відмінка однини чоловічого роду іменника; у словоформах столиць, воєн, відер, ден, тат − родового відмінка множини всіх родів; у словоформах сох, ніс, виріс − минулого часу чоловічого роду дієслова; у словоформах дрібен, зелен − коротку форму чоловічого роду прикметника тощо. Аглютинативний нуль моносемантичний.

Опора на системність − головний принцип виявлення нульових форм. Поняття нуля поза системою втрачає свій зміст.

4. Основні шляхи розвитку морфем:

- кількість кореневих морфем зростає за рахунок лексичних новотворів та лексичних запозичень (лавсан, капрон, менеджер, брокер, імідж), на базі яких формуються нові словотвірні гнізда;

- набувають продуктивності складні префікси і суфікси, які виникли внаслідок перерозкладу структури твірних основ (недо-, піді-, наді-, -івськ-ий, -анськ-ий, -инськ-ий, -уват-ий, -ченк-о, -венк-о тощо); ці афікси формують нові словотвірні моделі й нові правила сполучуваності морфем;

- значного розвитку набув процес формування префіксоїдів на базі препозиційних компонентів складних слів: авіа-, авто-, аеро-, архі-, біо-, віце-, все-, зав-, мало-, нижче-, ново-, вище-, тощо.

Отже, основна закономірність у розвитку морфеміки виявляється в тому, що суфіксальні морфеми розвиваються в напрямку структурно-семантичного ускладнення вже існуючих суфіксів шляхом перерозкладу твірних основ, а префіксальна система морфем − шляхом поступової деетимологізації препозиційних компонентів складних слів у префіксоїди, а відтак − у префікси.

Змістовий модуль №3.

Дата добавления: 2014-01-11