Організація наукової діяльності в Україні

4.

3.

2.

Можна сказати, що наука склалася історично і являє
собою струнку систему понять і категорій, пов'язаних між
собою за допомогою суджень (міркувань) та умовиводів.
Звісно, не всякі знання можна розглядати як наукові. Не є
науковими ті знання, які людина отримує лише на основі
простого спостереження. Вони важливі в житті людини,
але не розкривають сутності явищ, взаємозв'язку між
ними, які дозволили б пояснити принципи виникнення
процесу, явища та їх подальший розвиток. Усвідомлення людиною незнання в будь-якій галузі буття викликає об'єктивну необхідність здобуття та транс­формації нових знань про нескінченну загальну гармонію з природою.

Знання - це перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини. Саме процес руху людської думки від незнання до знання називають пізнанням, в основі якого лежить відтворення у свідомості людини об'єктивної реальності. Це взаємодія
суб'єкта й об'єкта, результатом якого є нове знання про
світ, відображення об'єктивної дійсності в свідомості людини в процесі її практичної діяльності (виробничої, розумової, наукової).

Наукове пізнання - це дослідження, характерне свої­ми особливими цілями й завданнями, методами отриман­ня і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішен­ня практичних проблем. Рушійною силою пізнання є прак­тика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення та обґрунтування, що створює надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності. Шлях пізнання визначається від живого спог­лядання до абстрактного мислення і від останнього - до практики. Це є головною функцією наукової діяльності.

Пізнання може бути чуттєвим і раціональним.

Чуттєве пізнання є наслідком безпосереднього зв'яз­ку людини з оточуючим середовищем і реалізується через елементи чуттєвого пізнання: відчуття, сприйняття, пред­ставлення та уявлення.

Раціональне пізнання - це опосередковане і узагаль­нене відображення в мозку людини суттєвих властивостей, причинних відносин і закономірних зв'язків між об'єкта­ми та явищами. Воно сприяє усвідомленню сутності про­цесу, виявляє закономірності їх розвитку. Формою раціо­нального пізнання є абстрактне мислення, різні міркування людини, структурними елементами яких є поняття, судження, умовивід.

Вся наука, людські пізнання спрямовані на досягнен­ня достовірних знань, що відображають дійсність. Ці знан­ня існують у вигляді законів науки, теоретичних поло­жень, висновків, вчень, підтверджених практикою і існуючих об'єктивно, незалежно від праці та відкриття вчених.

Первинним поняттям при формуванні наукових знань є наукова ідея - форма відображення у мисленні нового розуміння об'єктивної реальності. Тому наукові ідеї є своє­рідним якісним скачком думки за межі вже раніше пізна­ного. Вони виступають і як передумови створення теорій, і як елементи, що об'єднують окремі теорії у певну галузь знань. Ідея є основою творчого процесу, продуктом людсь­кої думки, формою відображення дійсності. Вона базуєть­ся на наявних знаннях, виявляє раніше не помічені зако­номірності. Ідеї народжуються з практики, спостереження навколишнього світу і потреб життя. Матеріал­ізованим вираженням наукової ідеї є гіпотеза - це науко­ве припущення, висунуте для пояснення будь-яких явищ, процесів або причин, які зумовлюють даний наслідок. Гіпо­теза як структурний елемент процесу пізнання є спробою на основі узагальнення вже наявних знань вийти за його межі, тобто сформулювати нові наукові положення, дос­товірність яких потрібно довести. Процес пізнання вклю­чає в себе гіпотезу як вихідний момент пошуку істини, до­помагає суттєво економити час і сили, цілеспрямовано зібрати і згрупувати факти.

Гіпотези як і ідеї мають імовірнісний характер і прохо­дять у своєму розвитку три стадії:

- накопичення фактичного матеріалу і висунення на
його основі припущень;

- формулювання та обґрунтування гіпотези;

- перевірка отриманих результатів на їх практиці і на
основі уточнення гіпотези.

Якщо отриманий практичний результат відповідає припущенням, то гіпотеза перетворюється на наукову те­орію, тобто стає достовірним знанням. У практиці може формулюватись декілька гіпотез з одного і того самого не­відомого явища, бо будь-яке явище багатогранне і пов'я­зане з іншими. Наявність різних гіпотез забезпечує той різнобічний аналіз, без якого неможливе суворе наукове узагальнення.

Процедури, за допомогою яких установлюється істинність будь-якого твердження, називають доказами. Докази використовують як у науці, так і в практичній діяль­ності людей. Доказами гіпотез у досліджуваних об'єктах можуть бути цитати, запозичені в інших авторів, оприлюд­нені аксіоматизовані знання, сформовані теорії (наприклад: таблиця Менделєєва - у хімії, закон Бойля-Маріотта - у фізиці) тощо. У доказах застосовують два способи встанов­лення істини: безпосередній і опосередкований.

При безпосередньому способі істина встановлюється в процесі практичних дій - це може бути спостереження, демонстрація, вимірювання, розрахунок, облік тощо.

При опосередкованому способі, доказ є логічною проце­дурою встановлення істинності будь-якого твердження за допомогою інших тверджень, істинність яких уже до­ведена, у структурі доказів можуть бути такі елементи: теза, аргумент і демонстрація.

Теза - це систематизований виклад основних поло­жень, думок, спостережень, в ній відсутні деталі, пояснен­ня, ілюстрації тощо.

Первинною ланкою в процесі пізнання є накопичення наукових фактів - знань про об'єкт чи явище, аргументованість яких доведена, які стають складовою наукових знань лише після їх систематизації та узагальнення за допо­могою понять, абстракцій, визначень.

Поняття є відображенням найбільш суттєвих і влас­тивих предмету чи явищу ознак. Вони можуть бути загаль­ними, частковими, збірними, абстрактними, конкретни­ми, абсолютними і відносними.

Зміст поняття - це сукупність об'єднаних у ньому ознак та властивостей. Розкриття змісту поняття нази­вається визначенням. У процесі розвитку наукових знань визначення можуть уточнюватись, доповнюватись у змісті новими ознаками. Визначенням, як правило, завершуєть­ся процес дослідження. Найбільш узагальнені й фундамен­тальні поняття називаються категоріями. Це форми лог­ічного мислення, в яких розкриваються внутрішні суттєві сторони і відносини досліджуваного предмету. Найбільш загальні абстракції: поняття про форму і зміст явищу-філософії; товарна вартість - у політекономії тощо.

Аксіома - це положення, яке сприймається без доказів у зв'язку з їх очевидністю.

Постулат — це твердження, яке сприймається в ме­жах певної наукової теорії, як істина без доказовості і вис­тупає в ролі аксіоми. Основою великих теоретичних уза­гальнень є принципи.

Принцип - це головне вихідне положення будь-якої наукової теорії, вчення, науки чи світогляду, виступає як перше і найабстрактніше визначення ідеї, як початкова форма систематизації знань. Під принципом в науковій теорії розуміють саме абстрактне визначення ідеї, що ви­никла в результаті суб'єктивного вимірювання і аналізу досвіду людей.

У процесі пізнання наукові працівники користуються певною методологією наукового пізнання, яка передбачає відповідні види наукової діяльності.

Науковою діяльністю вважається інтелектуальна твор­ча праця, спрямована на здобуття і використання нових знань.

У практиці застосовують різні види наукової діяльності:

-науково-дослідницьку;

- науково-організаційну;.»

- науково-інформаційну; =

' - науково-педагогічну та інші.

- Важливим завданням наукової діяльності є формуван­ня системи знань, які сприяють найраціональнішій орган­ізації виробничих відносин та використанню виробничих сил в інтересах усіх членів суспільства.

Саме матеріальні об'єкти природи визначають існуван­ня багатьох галузей знань, об'єднаних у три великі групи наук, які розрізняються за предметами та методами досл­ідження:

- природничі (фізика, хімія, біологія, географія, аст­
рологія та ін.), науки, предметом яких є різні види матерії
та форми їхнього руху, їх взаємозв'язки та закономірності;

- суспільні (економічні, філологічні, філософські,
логічні, психологічні, історичні, педагогічні та ін.), науки,
предметом яких є дослідження соціально-економічних,
політичних та ідеологічних закономірностей розвитку сус­
пільних відносин;

- технічні (радіотехніка, машинобудування, літакобу­дування), предметом яких є дослідження конкретних тех­нічних характеристик і їх взаємозв'язки.

На межі між природничими, суспільними, технічни­ми науками розвиваються нові суміжні галузі науки, як технічна кібернетика, ергономіка, біоніка, біофізика, тех­нічна естетика та інші.

Вищою атестаційною комісією (ВАК) України за погод­женням з Міністерством освіти і науки України, Держав­ним комітетом у справах науки і технологій України зат­верджено певну класифікацію галузей наук.

Нові знання, здобуті в процесі фундаментальних дослі­джень та зафіксовані на носіях наукової інформації у формі наукового звіту, наукової праці, можуть бути оформленні у вигляді: наукових рефератів; наукових доповідей на кон­ференціях, нарадах, семінарах, симпозіумах; курсових (дипломних, магістерських) робіт; наукових перекладів; дисертацій (кандидатських або докторських); авторефе­ратів дисертацій; монографій; наукових статей; аналітич­них оглядів; авторських свідоцтв; бібліографічних покаж­чиків; підручників, навчальних посібників та ін.

Наука є складовою частиною духовної культури люд­ства. Як система знань вона охоплює не тільки фактичні дані про предмети навколишнього світу, людської думки та дії, не лише закони і принципи вивчення об'єктів, а й певні форми та способи усвідомлення. Цим самим наука виступає як форма суспільної свідомості.

Узагальнює і досліджує закономірності функціонуван­ня науки як системи знань і соціального інституту, здійснює прикладний системний аналіз організаційно-еко­номічних і соціально-управлінських умов підвищення ефективності процесів наукової діяльності комплекс нау­кових дисциплін під загальною назвою науковознавство та державні наукові установи і формування.

Організацією науки в Україні займається Державний комітет у справах науки і технологій України, який виз­начає разом з науковими установами напрям розвитку на­укових досліджень та використання їх у народному госпо­дарстві. Державний комітет подає плани розвитку науки Уряду або Верховній Раді України на затвердження та за­безпечення фінансування із державного бюджету або інших джерел.

Державна система організації і управління науковими дослідженнями в Україні дає можливість концентрувати та орієнтувати науку на виконання найбільш важливих завдань. Управління науковою діяльністю будується за територіально-галузевим принципом. Сьогодні науково-дослідну роботу ведуть:

- науково-дослідні та проектні установи й центри Академії наук України (НАН);

- науково-виробничі, науково-дослідні, проектні установи, системи галузевих академії;

- науково-дослідні, проектні установи і центри
міністерств і відомств;

- науково-дослідні установи і кафедри вищих навчальних закладів;

- науково-виробничі, проектні установи і центри при
промислових підприємствах, об'єднаннях;

- ієрархічну вершину цієї сукупності установ, центрів,
підприємств завершує Державний комітет України з питань науки і технологій, який забезпечує єдину державну
політику в галузі науки та її використання в практиці.

Вищим державним науковим центром є Національна академія наук України (НАН). Вона очолює і координує разом з Державним комітетом у справах науки та техно­логій України фундаментальні і прикладні дослідження в різних галузях науки. НАН є державною науковою уста­новою, яка об'єднує всі напрями науки та підтримує міжнародні зв'язки з науковими центрами інших країн. При Національній академії наук України створена міжвідомча рада з координації фундаментальних дослід­жень. Очолює НАН України Президент, який обирається загальними зборами вчених. Вони ж обирають трьох віце-президентів, вченого секретаря, Президію і ревізійну ком­ісію. НАН України має в своєму складі відділення з відпо­відних галузей науки, зокрема, математики, інформатики, механіки, фізики і астрономії; наук про землю; хімії, загаль­ної біології, економіки, історії, філософії, літератури, мови та мистецтва тощо.

До складу НАН входять наукові інститути з відповід­них галузей, є територіальні відділення (Донецьке, Захід­не, Південне та ін.) і територіальні філіали.

Відділення НАН об'єднують науково-дослідні інститу­ти (НДІ), які очолюють розвиток науки у певній галузі знань. У них зосереджені провідні наукові сили. Структу­ра управління в НДІ показана на схемі 4.

Крім НАН в Україні функціонують галузеві академії, наприклад: Академія педагогічних наук України, Українсь­ка академія аграрних наук, у складі якої є НДІ з економі­ки; Академія медичних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України.

У галузевих НДІ окремі підрозділи здійснюють наукові дослідження за темами профілю, переважно прикладного характеру, в яких має потребу галузь, до якої вони вхо­дять.

Науково-дослідну діяльність прикладного характеру на нижчих рівнях здійснюють в НДІ відділи, лабораторії, сек­тори, а також вищі навчальні заклади (університети, ака­демії, інститути). Останні мають спеціальні підрозділи, які виконують науково-дослідні роботи за рахунок державних бюджетних і госпрозрахункових коштів. Проводять досл­ідження науково-педагогічні працівники із залученням студентів, а також молодих учених, здобувачів кандидатсь­ких і докторських дисертацій за науковою тематикою ви­щих навчальних закладів.

Науково-педагогічні працівники у вищих навчальних закладах можуть займати посади: асистент, викладач, стар­ший викладач, доцент, професор, зав. кафедрою. Співробіт­никам НДІ присвоюються звання молодшого наукового співробітника, наукового співробітника, старшого науково­го співробітника, провідного наукового співробітника, голов­ного наукового співробітника, зав. науковим відділом, зав. лабораторією. Найвидатніші вчені обираються зборами НАН України, галузевими і громадськими академіями - члена-ми-кореспондентами і дійсними членами-академіками.

Для підготовки наукових кадрів в Україні діє аспірантура, докторантура, а також самостійна робота спеціалістів по на­писанню дисертації без відриву від виробництва (здобувачі).

Отже, суб'єктами наукової діяльності є: науковці, вчені та науково-педагогічні працівники, а також наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади III -IV рівнів акредитації, громадські організації у сфері науко­вої та науково-технічної діяльності.

Тих, хто постійно займається науковою діяльністю, називають дослідниками, науковцями, науковими пра­цівниками, вченими.

Науковий працівник - це вчений, який за основним місцем роботи та відповідно до трудового договору профес­ійно займається науковою, науково-технічною, науково-організаційною або науково-педагогічною діяльністю та має відповідну кваліфікацію, незалежно від наявності на­укового ступеня або вченого звання, підтверджену резуль­татами атестації.

Дата добавления: 2014-01-11