Основні умови реалізації міжнародних стандартів прав людини: глобалізація, демократизація, інтеграція

МІЖНАРОДНА ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Лекція 3.

1.1. Глобалізація і світова політика. В умовах глобалізації
актуалізується проблема формування світового порядку, заснованого на
політиці гарантованої загальної безпеки, оптимального співвідношення
національних та загальнолюдських інтересів, пріоритетності прав людини (в теорії). Поглиблення взаємозалежності держав вимагає нового підходу до
визначенню співвідношення національних інтересів і інтересів світового
спільноти. Інтереси спільноти вимагають найбільш повного задоволення
інтересів держав, так як від цього залежить стан самого співтовариства.
У міру розвитку суспільства і зростання його значення для задоволення
потреб індивіда, в міру реалізації прав і свобод людини на перший
план висуватиметься завдання забезпечення саме загальних інтересів.
Як особлива політична система міжнародне співтовариство володіє
власними інтересами, що відображають загальні інтереси всіх держав і
людства. Єдність світової спільноти, зміцнення взаємозалежності
держав вимагають сумісності соціально-економічних і політико-правових систем держав і здатності їх взаємодіяти один з
іншому, регіональними системами і глобальною системою в цілому в якості
її складових частин. Взаємозалежність робить благополуччя кожного члена
спільноти, кожної людини залежним від загального благополуччя. Для того, щоб зрозуміти чи є права людини глобальною проблемою
і чи сприяє глобалізація розвитку прав людини розглянемо поняття
«Глобалізація». Термін «глобалізація» з'явився в наукових колах в 70-х рр..
ХХ століття з процесом формування цілісності світу. З позицій теорії
міжнародних відносин глобалізація в найзагальнішому сенсі може бути
визначена як процес формування єдиного, цілісного і універсального
соціуму. Під глобалізацією розуміється виникнення нової системи
світового господарювання, що полягає у злитті національних економік
в єдину загальносвітову систему, яка ґрунтується на новому щаблі
лібералізації руху товарів і капіталу, нової інформаційної
відкритості світу, технологічної революції, телекомунікаційному
зближенні регіонів і країн, інтернаціоналізації освіти. Ці процеси
супроводжуються стандартизацією процесів глобального управління,
політичних інтересів, культури і цінностей, інформаційних та
комунікаційних потоків. У цих умовах «суспільства стають
взаємозалежними в усіх аспектах - політичному, економічному,
культурному, і масштаб даних взаємозалежностей стає дійсно
глобальним».

З одного боку, глобалізація, посилюючи взаємозалежність світу, формує глобальне економічне, політичне, інформаційне і т.п.
простір, що відкриває, до певної міри, величезні можливості для
поступального розвитку держав. З іншого боку, глобалізація
стає однією з основних причин виникнення нових форм залежності
- Економічної, технологічної, ідейно-політичної та цивілізаційної.
Особливо помітний вплив глобалізації на молоді суверенні держави,
їх економічну і політичну безпеку, політичні та
етнокультурні традиції. Процеси глобалізації з урахуванням можливості їх негативних наслідків повинні здійснюватися з точки зору моральних цінностей, що знайшло відображення в що з'явилися концепціях «етичного світу», «глобальної села»,«гуманітарної глобалізації». Так, в гуманітарних колах розвинутих країн з'явилося якісно інше визначення глобалізації як
«Гуманітарної глобалізації», що розуміється як розвиток діалогу культур і
цивілізацій після закінчення протистояння біполярного світу. У цьому
випадку під «глобалізацією» розуміється «глобальний обмін досвідом»,
інтенсивний діалог різних суб'єктів, що надає народам
вільний вибір шляху історичного і культурного розвитку. У таких умовах необхідний такий політико-правовий порядок,
при якому забезпечувалося б право кожної людини на гідне життя. Остання чверть ХХ ст. характеризується розпадом здавалися перш
незламними авторитарних і посттоталітарних режимів і поступового
становлення і розвитку демократичних інститутів і процесів у цілому ряді
«Нових демократій». «Третя хвиля», що почалася з середини 70-х рр.. в Південній Європі (падіння диктатури в Португалії, Іспанії та Греції), потім
поширилася на Латинську Америку (Аргентина, Бразилія, Болівія,
Чилі, Уругвай та ін), досягла деяких країн Південно-Східної Азії
(Філіппіни, Південна Корея, Тайвань), а потім з другої половини 80-х
захопила країни Центральної та Східної Європи. На відміну від перших двох
третя хвиля демократизації, по-перше, відрізняється більш широким
масштабом, під вплив якої не потрапили лише мусульманські та окремі
(Наприклад, Китай) комуністичні країни, по-друге, здійснювалася в
більш сприятливої ​​міжнародної обстановки, а сама демократія стала
визначальною політичною тенденцією у світовому співтоваристві.
Процеси демократизації в країнах третьої хвилі відбуваються в різних
історичних, соціокультурних, соціально-економічних, політичних
умовах, неоднакових стартових позицій, а тому призводять до різних
результатами. За останні роки, за даними американського «Freedom House»,
претендує на щорічне ранжування країн світу за критеріями
дотримання політичних прав та громадянських свобод (оскільки
демократизація передбачає, насамперед, реалізацію громадянських і
політичних прав і свобод), 44% всіх країн світу стали «вільними» (тобто
дотримують високий рівень політичних і економічних свобод і
поважають основні громадянські свободи), 31% (59 країн) - «частково
вільними»(тобто з більш обмеженими політичними правами і
громадянськими свободами, найчастіше при корупції, слабкому рівні забезпечення верховенства права та правової держави в цілому, етнічних конфліктах і навіть громадянських війнах), а 25% (48 країн) залишилися «невільними». З числа посткомуністичних країн тільки Болгарія, Чехія, Угорщина, Польща, Монголія, Румунія, Словаччина, Словенія, Литва, Латвія і Естонія віднесені до групи «вільних». Власне пострадянські держави ранжовані жорсткіше і віднесені до груп «частково вільних» і «невільних». Перехід до демократії відображає тенденції світового політичного процесу. Вибір на користь демократичного сценарію розвитку, забезпечення життя людини, її прав і свобод як найвищої цінності передбачає глибокі
докорінні зміни в політиці. Демократія в багатьох державах
виступає найбільш ефективним механізмом для досягнення
загальнополітичної стабільності. Найважливішою умовою об'єднання політичних сил у вирішенні глобальних проблем є широке і всебічне співробітництво, яке має бути
взаємовигідним, загальним і різнорівневим. Процеси глобалізації та
демократизації вимагає серйозних змін всієї системи міжнародних
відносин, що передбачають, насамперед, відхід від насильницьких форм
протиборства і підтримка інститутів, що реалізовуються в своїй діяльності
принцип мирного вирішення конфліктів (ООН та ін.)

1.2. Права людини в міжнародних відносинах. Як орієнтир
розвитку світового співтовариства в цілому і окремої людини виступають
загальнолюдські цінності. Права і свободи людини,
визнані міжнародним співтовариством, стали сьогодні офіційно
визнаними загальнолюдськими цінностями, покликаними забезпечити
громадянам гідне життя. Якщо колишній (післявоєнний) світовий порядок був заснований на приматі суверенітету держави, то формується після падіння біполярної
світу новий порядок - на пріоритеті прав людини. В останнє десятиліття
чітко окреслилася тенденція актуалізації міжнародних стандартів прав
людини, відходу від авторитаризму, що виражається в інституціоналізації і
конституціоналізації державного життя, доданні правового характеру
відносинам держави і особистості. Права людини ще в більшій мірі стали
затверджуватися як інституту, що визначає взаємини в
світовому співтоваристві, що дозволяє говорити про «глобалізацію прав людини». Глобалізація прав людини підтверджує універсалізм прав людини,
проявом якого стало формування міжнародних стандартів прав
людини та їх імплементація у внутрішньому законодавстві більшості
країн світу. У політичному мисленні ідеї прав і свобод людини затверджувалися
складно і важко. З кінця 80-х - початку 90-х рр.. радянська і американська
боку, наприклад, стали розглядати співпрацю в галузі прав
людини як сумісне з національними інтересами (кожна сторона по
своїм внутрішнім міркувань). Суть нового політичного мислення
чітко позначена в доповіді М. Горбачова в ООН в 1988 р.: лише поставивши права людини як загальнолюдські цінності «в центр всіх проблем» всередині
країни і за кордоном, можна досягти безпеки і міцного миру.
Визнання Радянським Союзом, а потім пострадянськими державами
пріоритету загальнолюдських цінностей дозволило докорінно
переоцінити підходи до багатьох питань внутрішньої і зовнішньої політики. Разом з тим, в основі умов, які ускладнюють процес реалізації прав людини, як правило, виявляються конфлікти інтересів, зосереджені, головним чином, в трьох основних сферах: 1) боротьба між індивідуалістичним лібералізмом і (більш-менш колективістським) егалітаризму; 2) боротьба
між плюралістичної демократією і авторитарними режимами, як
лівими, так і правими, як модерністськими, так і традиційними, включаючи і
ті, що ґрунтуються на релігійному фундаменталізмі; 3) боротьба між
розвиненими і країнами, що розвиваються (в площині «Північ - Південь»). У кожній з цих сфер наступали періоди гострої боротьби, взаємоадаптації і вирішення конфліктів. З точки зору реалізації прав людини важливими є способи вирішення цих конфліктів. З розширенням різноманіття міжнародного співтовариства актуалізується проблема формулювання загальних цілей для гармонізації інтересів, і їх активного захисту. Як показує світова практика, в Останніми роками значно змінюється співвідношення індивідуальних і загальних інтересів держав на користь других. Наприклад, чіткий механізм прийняття рішень з урахуванням національних інтересів усіх держав має Євросоюз, де Європейська комісія висловлює загальні інтереси, Рада Міністрів - інтереси держав, Європарламент - інтереси громадян. Завдяки високому рівню інтеграційних процесів всі громадяни Європейського союзу мають право брати участь у виборах органів місцевого самоврядування в державах-членах ЄС. Громадянин будь-якої держави-члена ЄС визнається
громадянином ЄС. Отже, як загальні, так і національні інтереси держав
вимагають більш високого рівня співпраці, міжнародно-правового
регулювання і захисту. Серед системи цінностей міжнародного співтовариства, закріплених
ООН, пріоритетне значення мають права і свободи людини. В даний
час в міжнародному праві існує більше 70 діючих
міжнародних актів, в яких отримала відображення загальнолюдська
концепція прав і свобод людини і юридично обов'язкові норми для
держав у різних сферах захисту прав людини.
Більшість держав приєдналося до міжнародних пактів по
прав людини з низкою суттєвих застережень, у відповідність з якими
деякі положення пактів не мають для них обов'язкової сили. До
теперішнього часу не всі держави-члени Ради Безпеки є
сторонами Пактів про права людини (наприклад, США не ратифікували
Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права).
Мають місце і факти денонсацію пактів однією з держав-членів ООН.
Так, у 1997 р. Північна Корея вийшла зі складу учасників цих договорів,
мотивуючи тим, що їх положення часто використовуються для надання
політичного тиску окремими державами. Міжнародна практика показує, що загальною закономірністю розвитку
міжнародного співробітництва в галузі прав і свобод людини, з одного
боку, є зростаюче прагнення держав брати в ньому активну
участь, з іншого - темпи такої участі залежать від існуючих на
національному рівні реальних соціально-економічних і політичних
умов забезпечення прав людини. В сучасних умовах концепція прав
людини все більше стала ув'язуватися з відповідальністю держави перед
міжнародним співтовариством за проведену ним політику. Держави,
будучи повноправними суб'єктами міжнародного політичного процесу,
при реалізації зовнішньої політики зобов'язані виходити з міжнародних
стандартів прав людини. Хоча у держав чимало спільного в підходах до
відношенні основних прав людини (останні мають бути закріплені в
національному законодавстві і реально забезпечені в суспільстві),
необхідно визнати, що істотний вплив на процес реалізації та
захисту прав людини роблять національні, історичні, економічні,
геополітичні, релігійні, культурні та інші особливості розвитку
кожної конкретної держави. 1.3. Інтеграція політико-правових систем держав. У сучасну епоху
у зв'язку із збільшеним значенням міжнародних зв'язків та міжкультурної
комунікації чітко окреслилася тенденція інтеграції та
інтернаціоналізації політико-правових систем держав на універсальному
та регіональному рівнях, їх зближення розглядаються сьогодні як
найгостріша проблема сучасності. Розрізняють області, дозрілі для
загальної інтеграції, і ті, в яких інтеграція реальна лише на
регіональному рівні. Як приклад можливості загальної інтеграції
можуть служити Загальна декларація прав людини та Міжнародні пакти про
права людини (в рамках ООН). Більш сприятливі можливості для інтеграції політико-правових
систем різних країн існують на регіональному рівні. На прикладі
розвитку Європейського Союзу чітко окреслилася загальносвітова тенденція все більшого зближення і взаємодоповнення конституційного та
міжнародного права, перш за все, в демократичній стандартизації
інституту прав людини та способів його захисту. Більше 150 конвенцій з
прав людини зіграли найважливішу роль в процесах формування єдиних
правових норм, інтеграції правових компонентів цих країн, надали
значний вплив на політико-правові системи держав. Особливу
увагу інтеграції та гармонізації принципів і норм про права і свободи
людини приділив Гельсінкський заключний акт НБСЄ (1975 р.).
Гельсінкська декларація вперше чітко пов'язала проблему безпеки країн
і народів цілого континенту з питанням дотримання прав людини. Це
визначило специфіку діяльності ОБСЄ, її гуманітарний напрям і
умова членства в ній. У європейській системі йде також пошук шляхів,
засобів і методів обмеження негативних наслідків глобалізації.
Чітко окреслилися в Європі процеси збільшеного регулювання
економічної, соціальної і політичною сферами, що диктується мораллю
соціальної справедливості, новим підходом до особистості і суспільству в цілому. Держави - члени ЄС включили положення про соціально-економічні
правах особистості у всі найважливіші міжнародні документи. Тому що в Європі є низка проблем у даній сфері безробіття (8%),
гендерний дисбаланс, серйозна диференціація доходів, бідність окремих
груп і прошарків. Тому Рада Європи вважає за необхідне формувати
нову демократичну традицію, що спонукує громадян брати на себе
зобов'язання перед суспільством. Збільшений інтерес у європейському суспільстві до соціального виміру в суспільному та правової системах актуалізують відповідальність і влади, і громадянського суспільства. Таким чином, за роки міжнародного співробітництва в рамках
універсальної і регіональної систем вищим принципом сучасної
політико-правової системи стали права людини. Останні стали
центральною частиною чинного законодавства сучасних
демократичних держав, їх політико-правових систем. Прав людини
надано «підвищено-конституційне» та політичне значення.
Після демократичних революцій 90-х років більшість держав
Центральної та Східної Європи, СНД висловило прагнення стати
повноправними членами Ради Європи. Членство в Раді Європи
передбачає певні політико-правові зобов'язання в рамках даної
регіональної організації. Практична задача захисту прав людини
є, в першу чергу, національної, і відповідальність за її рішення
має нести кожна держава. Ратифікувавши той чи інший договір в
галузі прав людини, держави включають його положення безпосередньо
в своє законодавство або зобов'язуються виконувати містяться в ньому
зобов'язання. Національні політичні інститути та законодавство цих
держав поступово приводяться у відповідність з європейськими нормами,
відбитими в правових актах Ради Європи, тим самим зближуються
законодавство, а, значить, політична сфера цих держав. Ступінь інтеграції на інших континентах на відміну від Європи
значно нижче, що пояснюється слабкістю інших регіональних систем
захисту прав людини. У рамках СНД, яке об'єднує 12 пострадянських
держав, прийнято понад 120 документів, серед яких реалізована лише
третя частина. Низький рівень ратифікації актів, відсутність ефективних
органів контролю, слабкість інтеграційних інститутів, політизація
етнічної ідентичності показують, що взаємини країн СНД не
виходили в 90-ті роки за рамки міждержавного співробітництва.
На активізацію інтеграційних процесів, сприяння державам у
гармонізації законодавства країн СНД в галузі прав людини спрямована
була діяльність Міжпарламентської Асамблеї (далі - МПА) країн-учасниць СНД, що займає провідне місце в системі СНД і отримала в
січні 1996 р. статус офіційного міждержавного органу. За цей час
зросла роль МПА в розробці узгоджених підходів до вирішення проблем
дотримання основних прав і свобод людини, соціальної політики,
гуманітарного співробітництва. Наприклад, Комісія МПА з правових
питань ініціювала прийняття МПА моделей кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого кодексів, які були
використані при прийнятті основних законодавчих актів усіх країн СНД. Слід зазначити, що країни СНД і Балтії, ратифікуючи міжнародні
угоди, в тому числі і європейську Конвенцію, беруть на себе серйозні
зобов'язання в рамках європейської регіональної системи (наприклад, скасування смертної кари). Як показує практика,
на пострадянському просторі приєднання та ратифікація того чи іншого
міжнародного договору або угоди з прав людини не означає ще
їх реалізації в практичній сфері. В цілому, в СНД спостерігаються в чому спільні політико-правові процеси, пов'язані із затвердженням прав людини: становлення та розвиток національних установ з прав людини (Уповноважені з прав людини - омбудсмени, Комісії з прав людини при Президентові),
реформування судових і правоохоронних органів та ін.. Досвід європейської інтеграції, спроби інтеграції політико-правових
систем інших континентів і регіонів світу показують, що саме права і
свободи людини здатні стати засобом і стимулом зближення політико-правових систем, принципів і норм. Якщо на початковому етапі гармонізації та зближення національних правових систем європейського регіону
перевага віддавалася групі соціальних і економічних прав, то на
рубежі XX - XXI ст. - Громадянських і політичних прав (особливо яскраво ці
процеси простежуються в рамках ОБСЄ), що сприяло вирівнюванню
рівня забезпеченості прав людини першого і другого покоління. Формування на міжнародному рівні єдиного політико-правового
простору виступає реальним інструментом демократизації
міжнародних відносин. Тим часом процесу інтеграції, особливо в
державно-політичній сфері протистоять сили, що спираються на
тоталітарні й авторитарні режими, які для збереження свого
панування провокують міждержавні війни, міжнаціональні та
міжрелігійні збройні сутички, здійснюють геноцид і
етнічні чистки, грубо порушують міжнародне право і права людини. Таким чином, з одного боку, демократизація політико-правових
систем виступає як умова реалізації міжнародних стандартів прав
людини, з іншого боку, міжнародні стандарти є найважливішим
інструментом демократизації та інтеграції держав, їх політико-правових
систем. Співробітництво держав на регіональному рівні не тільки
доповнює діяльність держав на універсальному рівні, але і, в свою
чергу, вносить внесок у демократизацію міжнародних відносин в області
прав і свобод людини. Забезпечення прав і свобод людини виступають
одночасно і найважливішим засобом і метою демократичної політико-правової інтеграції держав. При цьому процеси гармонізації та
інтеграції політико-правових систем повинні відбуватися на основі
поваги цінностей і національної специфіки. Тільки в руслі
інтегруються держав можлива ефективна міжнародна та
державний захист прав і свобод людини.

Дата добавления: 2014-01-11