Особливості врахування покомпонентних оцінок умов і ресурсів

Специфіка врахування результатів поелементних і покомпонентних оцінок природи, одержаних окремими географічними і негеографічними (наприк­лад, лісоводство, грунтознавство) науками, заключаються в пошуках узагальню­ючих, синтетичних результатів. І в методиці окремих дисциплін також ведеться відбір таких показників, які «працюють» на географічний синтез. Розкриємо цей підхід на низці прикладів.

Рельєф для країнознавця - це щось вроді адресної книги, настільки велику роль він відіграє в господарській діяльності і розселення. Без гіпсометричної і геоморфологічної карт практично неможливо вивчати країну. При цьому абсо­лютні і відносні висоти слід аналізувати окремо. Для господарських процесів частіше всього велике значення мають відносні висоти. Прикладом можуть бути Макденбурське і Мазурське Поозер’я, де абсолютні висоти незначні, а істотні пе­­ре­пади відносних висот суттєво проявляються в веденні сільського господарства і конфігурації транспортної мережі.

Корисні копалини або мінеральні ресурси - одна з основ розвитку і розміщення виробничих сил країни. Геологічна наука розкрила закони утворення та розміщення корисних копалин. Виділяються геохімічні поля,геохімічні області, геохімічні центри сиронини і палива. Найбільший геохімічний (рудний) пояс оперізує Тихий океан, важливим є також Середземноморський пояс. Протяжність Тихоокеанського поясу перевищує 30 тис. км. Він складається з двох зон: внутріш­ньої (повернутої до океану) й зовнішньої. Внутрішня зона повніше проявляється на Американському материку й слабше на Азійському, де вона охоплює низку островів (Японські, Тайвань, Філіпіни). У внутрішній зоні зосереджені поклади міді, золота, в зовнішній - олова, поліметалів (свинцю, цинку тощо), сурми, вісмуту. Середньоземноморський пояс включає гірські пасма, що оточують Середземне море й продовжуються через Закавказзя, Іран до Малакки, де з’єдну­ ється Тихоокеанським поясом.

Геохімічні поля - це розташовані між поясами складчатих гірських систем простори кристалічних масивів і платформ, укритих осадовими породами. З ними пов’язані поклади залізних руд, золота нікелю, урану, рідкісних металів. В осадових породах є поклади солей, будматеріалів, вугілля. Найбільші родовища нафти й природнього газу розташовані здебільшого в зонах глибокого опускання давніх складчатих кристалічних ділянок земної кори. Головні вугленосні зони тя­жі­ють зазвичай до крайових в внутрішніх прогинів та до внутрішніх синекліз давніх і стійких платформ.

Залежно від особливостей складу й характеру використання в господарстві корисні копалини поділяються на такі групи: 1) горючі (енергетичні) - вугілля, горючі сланці, нафта, природний газ, торф; 2) рудні, або металеві - руди чорних, кольорових, рідкісних, благородних і радіоактивних металів; 3) нерудні, або неметалеві (будівельні матеріали (природне будівельне каміння, цементна сировина, будівельні глини); індустріальна будівельна сировина (слюда, асбест. Графіт, корунд, магнезит, склянні піски); сировина для виготовлення мінеральних добрив (калійні солі, сірка, селітра); коштовне і напівкоштовне каміння (алмаз, сапфір, рубін, смарагд, топаз, корунд, яшма, бурштин, та інші)).

За ступенем розвіданості геологічні запаси корисних копалин поділяються на чотири категорії: А - вірогідні запаси, які детально вивчені і визначенні. В - вивчені і розвідані з меншою детальністю, деякі властивості визначені за аналогією, С₁ - розвідана і встановлена їх наявність без безпосереднього визначення запасів, які встановлюються тільки за геологічною будовою. С₂ - можливі, ймовірні, оцінені попередньо.

Обчислені запаси корисних копалин затверджуються державними комісіями. Затверджені запаси називаються балансовими - такими, що відповідають промисловим кондіціям і гірничо-технічним умовам експлуатації. Інші запаси називаються позабалансовими: вони беруться на облік як такі, що надалі можуть стати об’єктами освоєння.

Для організації видобування потрібно, щоб родовища вміщували достатню, економічну вигідну кількість сировини або палива. Крім кількісного аспекту, при визначенні господарської придатності родовищ корисних копалин враховуються такі показники - склад корисних компонентів, умови і глибина залягання, потужність пластів, особливості покривних шарів, тощо. Наприклад, руди мають містити не менше ніж: 25-27% заліза; 20-25% марганцю; 40% хрому; 40% алюмі­нію, міді, свинцю, нікелю; сурми - 1%, олова - 0,1%; золота - 5-7 кг на тону руди. З розвитком науки і техніки ці показники зменшуються.

Рівень розробки оцінки корисних копалин дуже високий. Для країнознавця важ­ливі особливості географії корисних копалин, обумовленою в основному тек­тонічною будовою території (Саушкин, 1959). При цьому оцінюється: характер і структура та їх територіальне співвідношення; територіальна концентрація (розсередженість). При оцінці запасів корисних копалин (за всіма категоріями оцінки) враховується економічна політика держави у відношенні їх використання, яка в багато дечому залежить від таких факторів, як кількість запасів (ведучу роль відіграють родовища-гіганти): якість корисних копалин; умови експлуатації, які характеризуються особливостями залягання і ЕГП.

Для розуміння зв’язків між природно-ресурсною базою і територіальною структурою виробничих сил необхідно глибоко розбиратися не тільки в технології, але і в економіці добування і переробки корисних копалин. В залежності від економічних особливостей експлуатації родовищ окремих видів сировини і їх переробки міняються і методичні прийоми при оцінці корисних копалин. Розгляне­мо для прикладу різницю між методами оцінки родовища залізної руди, з одного боку, і кольорових, рідких і благородних металів, з другого. Різниця в методах визначається різною структурою затрат виробництва. Так, економічна ефектив­ність освоєння родовищ кольорових металів визначається на рівні одержання концентраиів. В структурі затрат на одержання чугуна - від добування залізної ру­ди до переділу - головна частка приходиться на металургійний переділ - до 80 - 90% вартості чугуна. В кольоровій металургії затрати на металургійний переділ складають 5-20% собівартості. Тому ефективність виробництва кольорових металів визначається затратами на добування і збагачення. Таким чином, економічна ефективність освоєння залізорудних родовищ визначається лише на рівні готової продукції - на рівні передільного чугуна.

Ці особливості структури затрат на одержання готового продукту і обумовлюють різницю в методах оцінки родовищ залізної руди і кольорових металів. Так, при оцінці залізорудних родовищ особливу увагу приділяється якості руди і ЕГП (удаленістю від діючих або запроектованих металургійних заводів країни, родовищ коксового вугілля, флюсових матеріалів, джерел енергії). Якість залізної руди визначає в основному економічну ефективність переділу. Велике значення ЕГП пояснюється тим, що частка затрат на сировину, основні і допоміжні метеріали, топливо складають в собівартості готової продукції чорних металів в середньому біля 70%.

Кольорові, благородні і рідкі метали відрізняються високою транспорта­бель­ністю. Тому розробка родовищ кольорових металів майже не залежить від їх ЕГП. При оцінці родовищ кольорових металів велике значення мають гірничо-геологічні умови їх розробки. Це пояснюється тим, що в структурі собівартості частка затрат на добування і збагачення переважає над затратами на металургійну розробку.

При оцінці водних і кліматичних ресурсів головну роль в країнознавстві відіграють балансові підходи, зокрема методи оцінки балансу вологи і тепла, які визначають численні інші зональні компоненти природи, агрокліматичні умови країни. Уяву про балансові методи забезпеченості теплом і вологою дають такі показники, як сума ефективних температур - це характеристика теплового режиму за який небудь період, яка одержується шляхом складання середніх добових температур цього періоду. В 1735 р. Р. Реомюр на основі польових спостережень встановив, що сума середньодобових температур зв’язана з часом достигання сільгоспкультур, завдяки чому на півдні ті ж самі культури дозрівають швидше, ніж на півночі. Цей показник використовується в агровиробничих оцінках. Наприклад, сума температур за вегетаційний період для вирощування винограду складає 2500-2800^оС, а для льону - 1500-1700^оС.

Гідротермічний коефіцієнт Г.Т.Селянінова (k_c) використовується для харак­теристики вологозабезпеченості території:

,

де Н _теп -сума атмосферних опадів в мм за період з температурою повітря 10^оС,

- сума температур в градусах за той же період.

Північна границя степової зони співпадає з ізолінією k_c = 1, а північна части­на напівпустині - k_c = 0,5.

Використовують ще коефіцієнт зволоження Г.Н.Висоцького

,

Н_рік - сума атмосферних опадів в мм, що випали за рік, І -річна випаровуваність, тобто та кількість вологи, яка може випаруватись при умові, що її запаси невичерпні. В зоні тайги (лісів) і лісостепу k_в= 1,0-0,6; в степу k_в= 0,6-0,3; в напівпустині k_в= 0,3-0,12;в пустині k_в < 0,12.

М.І.Будико і А.А.Григорьєва пропонують використовувати коефіцієнт сухості k_БГ, який і широко використовується

,

R - радіаційний баланс, L - скрита теплота випарування, r - річна сума опадів, L_r- кількість тепла, яку треба затратити, щоб випарувати всі атмосферні опади в цьому місці. Індекс k_БГ в зонах надмірного зволоження менше 1, а в арідних більше 1. Використовується ще низка і інших показників.

Для оцінки водного балансу країни важно знати його складові та загальний водний баланс планети та окремих її регіонів.

Загальні запаси води на планеті Земля за численними підрахунками складають біля1,4 млрд.км^3..В океанах і морях її об’єм становить 1,37 млрд. км³. Підземні води, які знаходяться в межах земної кори, мають об’єм 60 млн.км³ Не зважаючи на значний загальний об’єм води, загальні запаси прісних вод невеликі і досягають лише 32,2 млн.км³, тобто тільки 2% загальних планетарних запасів. При цьому ос- новні їх запаси, 24,8 млн.км³ (77%), становлять води льодовиків, 3,6 млн.км³ (11%) прісної води знаходяться в поверхневому шарі суші, де вони називаються грун­товими водами і 3,6 млн.км³ (11%) прісної води знаходяться в верхніх горизонтах артезіанських басейнів, 120 тис.км³ (0,4%) в озерах, 90 тис.км³(0,3%) в рослинах, 12 тис.км³ (0,04%) в ріках, 14 тис.км³ (0,043%) в вигляді пари в атмосфері. Відношення води в атмосфері А, літосфері Л і гідросфері Г буде мати вигляд А: Л: Г = 1: 10: 100 000.

Водний баланс планети і окремих її частин буде мати наступний вигляд. Якщо позначити: Z_с -сумарне річне випарування з поверхні суші, X_м - річну суму атмо­сферних опадів на поверхню океанів і морів, X_с - річну суму атмосферних опадів на поверхню суші, Z_б,с - сумарне річне випарування з поверхні безстічних частин суші, X_б,с - річну суму атмосферних опадів на поверхню безстічних областей і Y - сумарний планетарний річковий стік, то водний баланс для суші буде мати вигляд

Z_с = X_с - Y,

для океанів і морів: Z_м = X_м + Y,

для безстічних областей: Z_б,с = X_б,с,,

В цілому для всієї планети Z_м + Z_с + Z_б,с = X_м + X_c + X_б,с,

В числових значеннях приведені водні баланси будуть мати наступний вигляд. Загальна площа суші, з якої формується річковий стік об’ємом 36 тис.км³ або 36,38 мм, має площу 117,5 млн.км². Сумарне річне випарування з цієї площі 64,62 мм. середня річна сума атмосферних опадів 101 мм. На площу безстічних частин суші, яка складає 31,12 млн.км², за рік випадає 7,4 мм атмосферних опадів і 7,4 мм скла-дає випарування. Випарування з площі світового океану площею 361,45 млн.км² становить 447,98 мм, річна сума атмосферних опадів 411,6 мм, річковий притік 36,38 мм. Для всієї планети, площа якої 510 млн.км², випарування становить 520 мм і річна сума атмосферних опадів 520 мм.

Формування водного балансу кожної окремої країни залежить від її фізико-географічного положення, яке впливає на формування поверхневих і підземних вод. В поверхневому стоці відбиваються важливі зональні і азональні особливості природи країни: кліматичні умови, рельєф, літологія лісистість. Коефіцієнт поверхневого (річкового) стоку a [ відношенняоб’єму або шару стоку до об’єму (відповідно шару) стоку], як підсумковий показник відбиває не тільки важливі фізико-географічні властивості природи країни, але і наслідки антропогенного навантаження на природу, наприклад вирубку лісів. Важливі і річні показники річного і добового стоку, які виражаються через шар стоку в мм і через модуль стоку М, який являє собою об’єм води (переважно в літрах) який стікає з одиниці площі за одиницю часу. (М = л/сек км²). Велике значення має сезонний розподіл зволоження і річкового стоку. Водний баланс країни: x=y+u+z

Для віддзеркалення господарського значення поверхневих і підземних вод використовуються такі поняття, як потенціальні водні ресурси, рівні поверхневому стоку, який формується в межах (кордонах) країни: y =x(u- z), тут

u- підземний стік; стійкі водні ресурси - мінімально можливий поверхневий стік,

приблизно рівний стоку в засушливий рік. Стійка частина стоку піддається роз­ширеному відновленню за рахунок поверхневого повеневого стоку, шляхом створення водосховищ і магазинування підземних вод. Стійкі водні ресурси разом з зарегульованими складають реальні (здатні до використання) водні ресурси, на які можна орієнтувати водопостачання.

Розподіл водних ресурсів територією планети дуже нерівномірний. При середній забезпеченості одиниці площі 1 км² в 268 тис. м³ води на рік є регіони, що мають природну забезпеченість у десятки раз більшу, а в інших - у стільки ж разів меншу. Так, у США на кожний км² площі припадає 363 тис. м³ води на рік, у Франції - 441, в Україні тільки 83. Ще більша нерівномірність у природній забезпеченості водою жителів планети. Тепер людство споживає понад 1 млн. км³ води щорічно. Для забезпечення населення, промисловості, сільськогосподарсь­кого виробництва достатньою кількістю води людству доводиться втручатися в її природний оббіг - споруджувати великі греблі, перерозподіляти воду між басейнами, районами і між сезонами року. Цим займається водогосподарські орга­нізації.

Раціональне, комплексне використання водних ресурсів можливе на базі схем комплексного використання й охорони водних джерел, що складаються для окремих районів і регіонів.

Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоресурси - запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище рівня моря. Вони належать до відновлюваних природних ресурсів. Вони приведені в табл. 4.1

Таблиця 4.1

Гідроенергетичні ресурси планети

Регіони світу	Гідроенергоресурси	Частка у світо-	Щільність енерго-
	млн. кВт	млрд. кВт рік	вих ресурсах, %	ресурсів, кВт/км^2
Земна куля			100,0
Європа			6,4
Азія			35,7
Африка			18,7
Північна Америка			18,7
Південна Америка			16,0
Австралія			4,5

Потенціальні гідроенергетичні ресурси України дорівнюють 44,7 млрд. кВт год. З цієї кількості технічно можливі для використання 21,5 млрд. кВт год (із них 46% - на басейні Дніпра). Економічно доцільні для використання гідроенергоре­­сурси становлять 16 млрд. кВт год. На базі використання цих ресурсів в Україні працюють 47 ГЕС.

При вивченні гідрографічної мережі в країнознавстві увагу звертають показ-

никам гідроенергетичного потенціалу, пароплавства, можливостям використання води для зрошення і іригації. Необхідно звертати увагу на історичну роль гідрографічної мережі в формуванні держави. Так, ряд дослідників підкреслює, що в окремих країнах Західної Європи інерційний ефект в територіальній структурі проявляється в створенні її під впливом «водяного колеса».

Російський історик С.Д.Муравейський, говорячи про роль гідрографічної мережі в консолідації території, виділяв країни ценронаправленим і центробіжним напрямом річкових мереж (Муравейський, 1960). В.О. Ключевський відмічав, що річкова мережа Східно-Європейської рівнини - одна з видатних її особливостей: «И никакая другая особенность нашей страны не оказала такого разностороннего, глубокого в вместе столь заметного действия на жизнь нашего народа, как эта речная сеть Эвропейской России» (Ключевский В.О. Курс русской истории. Т. М., 1987. С.74). В Окско-Волському міжріччі утворився центр розселення, зав’язався політичний вузол, а з часом і народно-господарський центр. Виділений Ключев­ським центральний гідрографічний вузол рівнини - Валдайська височина - став головним центром, з якого почалося освоєння Російської держави. Він дає свою модель просторової організації Європейської Росії: «Так, центр государственной территории определился верховьями рек, окружность - их устьями, дальнейшее расселение - направлениями речных басейнов» (там же, с.82). Це центробіжний процес. Слід звернути увагу на то, що «запам’ятовування» територіального вла­штування країни завжди зв’язано з уявою про рисунок і розподіл річкової мережі по басейнам.

До комплексних видів ресурсів країни відносяться земельні ресурси. Які характеризуються розмірами площ, якістю грунтів, кліматичними умовами, рельєфом, гідрологічним режимом, рослинністю іт.д. Земельні ресурси - просторо­­вий базис розміщення господарських об’єктів, розселення населення, є головним засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві, де використовуються основна виробнична властивість землі - родючість. Ще в 30-ті роки С.Г. Струмилін сформулював методичні положення по оцінці земельних ресурсів, де послідовно враховувались такі природні умови, як інтенсивність сонячної радіації, ресурси вологи, геоморфологічні умови, агровиробничі умови грунту і.т.д. Послідовність виділення територіальних одиниць приблизно така: теплові пояси виділяються за сумою температур; всередині поясів виділяються зони зволоження за коефіцієнтом зволоження; всередині зон виділяються провінції за коефіцієнтом континенталь-­ ності (наприклад коефіцієнт Іванова вираховується за формулою , де А-річна амплітуда температур, І - широта місцевості); округи оконтурюються за рельєфом і т. д.

Загальна кількість земель, які обробляються нині на планеті, становить понад 1000 млн. га, що з розрахунку на душу населення дорівнює приблизно 0,2 га. Зі зростанням чисельності населення й вилучення земель під різноманітні види несільськогосподарського використання (забудова міст, прокладання шляхів, затоплення водосховищами, тощо), кількість землі, що припадає на кожного мешканця планети поступово зменшується й до 2000 року скоротиться до 0,15 га.

Земельні площі країн світу утворюють земельний фонд, до складу якого входять сільськогосподарські угіддя, орні землі, сіножаті, пасовища. Використання земельних площ здійснюється згідно з земельними кадастрами, які існують у більшості країн світу.

Земельний кадастр - це система необхідних відомостей про правовий режим земель, розподіл їх за власникаами, землекористувачами та орендарями, за категоріями, а також про якісну характеристику й народногосподарську цінність земель. Земельний кадастр забезпечує органи влади, підприємства, установи та громадян відомостями про землю з метою організіції раціонального її викорис­тання та охорони, регулювання земельних відносин, землеустрою, обгрунтування плати за землю. Земельний кадастр базується на матеріалах топографо-геодезич­них, грунтових, геоботанічних, та інших досліджень.

Одним із найважливіших компонентівземельних ресурсів є грунти - поверхневий шар земної кори, основною якістю якого є родючість, тобто здатність забезпечувати рослин поживними речовинами. Найбільше речовин у грунті містить перегній або гумус. Окремі типи грунтів мають різну кількість гумусу (від 2-3 % у підзолистих, червоноземних до 12 - 14 % у чорноземних). Найбільше поширені на земній кулі чорноземні, сірі лісові, підзолисті, червоноземні, бурі та алювіальні грунти (табл. 4.2)

Таблиця 4.2

Типи та площі грунтів земної кулі

		Увесь суходіл
Природні зони	Типи грунтів	Площа, млн.га	Землеробського користування ко- жного типу грун-тів, %
Широтні зони
Вічні сніги та льодовики			-
Тундра	Грунти тундри		-
Хвойні та мішані ліси	Дерново-підзолисті (з боло­тами)
Листяні ліси	Бурі лісові Сірі лісові
Лісостеп і степ	Чорноземи Чорноземоподібні прерій
Сухі степи	Каштанові та бурі степові
Пустелі	Сіроземи та культурно-по­­-ливні грунти оазисів Грунти піщаних і кам’янис-тих пустель		-
Суптропічні ліси	Чорноземи субтропічної зони
Савани	Червоно-бурі грунти тро-пічних саван Чорні грунти сухих тропічних саван
Тропічні ліси	Чорноземи тропічної зони Латерити		-
Всього 11 919
Вертикальні пояси
Пояс гольців	Гірсько-тундрові		-
Високогірні пустелі	Високогірних пустель		-
Продовження таблиці 4.2
Альпійські та субальпійські луки	Гірсько-лучні		-
Хвойні та мішані ліси	Гірсько-лісові підзолисті
Широколистяні ліси	Гірсько-лісові бурі
Передгірні ліси	Гірсько-степові
Субтропічні ліси	Гірсько-лісові чорноземи
Всього 2433
Підсумок по всіх зонах і поясах 14 352

Найбільш освоєні для рільництва на земній кулі чорноземні і сірі лісові грунти степів і лісостепів (35 %) площі, сірі та бурі грунти листяних лісів помірного поясу (26 %). Менш освоєні червоноземи субтропічних лісів (13 %) та алювіальні грунти річкових долин (13 %); ще менше використовуються підзолисті та дерново-підзолисті грунти лісів помірного поясу (6 %), каштанові грунти сухих степів (7 %); найменше освоєні червоноземи субтропічних лісів та гірсько-степові грунти (4 %), сіроземи в пустелях (2 %), червоно-бурі грунти в саванах (2 %). У решти зон (у льодовій тундрі, пустелях, що становлять 28,5 % площі суходолу) землі для рільництва, за незначним винятком, майже не використовуються.

Важливим показником якості грунтів є їхній бонітет (від лат. bonitat - доброякісність). Бонітування грунтів - порівняльна оцінка родючості грунтів за їхнніми природними особливостями та продуктивністю при певних рівнях інтенсифікації рільництва, виражена в балах.

Найякіснішими й найродючішими грунтами в світі вважаються чорноземи, головна частина яких належить Україні. Області з найбільш поширеним типом цих грунтів, з врахуванням рельєфних і кліматичних умов (Тернопільська, Вінницька, Черкаська), мають бонітет своїх земель 140 - 145 балів. Зі зменшенням частки чорноземних грунтів бонітет знижується і дорівнює 100 - 130 балів у Полтавській, Хмельницькій, Київській областях. У Поліссі та сухих степах Східної України, де порушено природну родючість грунтів, бонітет земель зменшується до 80 (Волинська, Запорізька області) й навіть до 60 балів (Луганська область).

При оцінці біологічної групи ресурсів в країнознавстві особливо ярко прояв­ляються екологічні принципи. Так, неправомірний підхід до лісу тільки як до джерела сировини для лісової і деревообробної промисловості. Роль лісу не вичерпується тільки сировинними ресурсами. Велике соціально-економічне значе­ння мають так звані ландшафтоутворюючі (кліматообумовлюючі водоохоронні, грунтозахисні та інші) і соціальні (рекркаційні, естетичні), особливо в районах з високим рівнем освоєності і заселеності. Біота в країнознавстві повинна розгля­датися як стабілізуюче начало в геосистемі (природній), яка забезпечує стійкість усієї системи. При цьому особливу увагу слід звертати на вивчення рослинного покриву, який на земній кулі надзвичайно багатий і різноманітний. Поширення рослинності (фітоценозів, рослинних асоціацій, формацій, типів) залежить пере­важно від кліматичних умов і має зональний характер.

Продуктивність рослин (дерев, трав, ліан, мохів і лишайників) різна в різних зонах планети (табл. 4.2)

Таблиця 4.2

Продуктивність рослинного покриву по зонах

(в тоннах сухої речовини на 1 га)

Основні зони	Запаси фітомаси	Річний приріст маси
Тундра	5 - 50	1,5 - 8
Ліси помірного поясу	150 - 400	10 - 30
Степи	5 - 25	1 - 4
Пустелі	2,5
Савани	50 -150	8 - 10
Тропічні ліси	400 - 500	30 - 50

У своїй господарській діяльності людина не тільки відбирає певні корисні рослини, але і виводить різні сорти культур. Так виведено пшениці понад 4 тис. сортів, картоплі 1 тис., яблунь - 2 тис. груш - 5 тис. Кількість видів рослин, що ними користується людина досягає 23 тис.

Дата добавления: 2014-01-14