Львів – 2010

План

Львів – 2011

Тема ЛЕКЦІЇ № 1.

МІЖНАРОДНИЙ ТУРИЗМ: ЗМІСТ ПОНЯТТЯ

з дисципліни

“Міжнародний туризм”

для студентів IIІ курсу факультету здоров’я людини і туризму спеціальності “Туризм”

Програму розробив:

доцент Скабара Р. М.

“Затверджено” на засіданні кафедри “ _____ “ _____________ 2011 р. протокол № ______

Зав. кафедри_________________________професор Волошин І.М.

1. Міжнародний туризм: зміст поняття. Категорії міжнародного туризму

2. Види міжнародного туризму

3. Класифікація і характеристика видів туризму за різними критеріями

Туризм – активна і невимушена форма спілкування людей. Розширення і поглиблення туристських зв’язків між країнами – важлива проблема сучасних міжнародних відносин. Проблеми розвитку туризму, його економічний, політичний і культурний впливи на світове господарство та міжнародні зв’язки активно обговорюються в політичних, ділових та наукових колах.

Сьогодні, починаючи від Наради з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975), окреслилася тенденція до поліпшення міжнародного становища – зміцнюються контакти між країнами з різноманітними системами та рівнями розвитку, позитивний вплив туризму стає особливо помітним.

Держави-учасники Наради з безпеки та співробітництва в Європі, визнаючи внесок, який робить міжнародний туризм у розвиток поорозуміння між народами, а також в економічній, соціальний і культурний прогрес, висловили намір заохочувати розвиток туризму як на індивідуальній, так і на колективній основі. Вони домовилися продовжувати співробітництво в галузі туризму на двосторонній та багатосторонній основі.

На світовому рівні характерною ознакою туризму останніх років є достатньо висока динамічність і стабільність його розвитку, а також його активний вплив на економіку багатьох країн, що мають сприятливі рекреаційні ресурси.

Туристський обмін між країнами – це по-суті один з видів міжнародних зв’язків, що охоплює важливі питання громадського життя. Сьогодні створено об’єктивні передумови для співробітництва в міжнародному масштабі.

Міжнародний туризм і туризм взагалі відіграє велику роль у зміцненні миру в усьому світі, поліпшенні порозуміння і дружби між народами, розширенні торгового, наукового та культурного співробітництва, встановленні добрих вдносин між державами.

Ознайомлення зі звичаями, побутом, культурою народу іншої країни, з її історією та історичними пам’ятками спонукає до глибокого пізнання довкілля. Поєднання слів відпочинок, оздоровлення, пізнання, враження щонайкраще передає сучасний напрям у розвитку як міжнародного, так і внутрішнього туризму.

Туризм дає змогу людям не тільки ознайомитися з життям один одного, а й порівняти різні економічні системи. Поряд із зростанням туристичних потоків до найрозвинутіших країн туризму, підвищується інтерес до нових і ще малоосвоєних районів, не зважаючи на високі транспортні витрати і дещо обмежені можливості туристського сервісу.

Туризм посідає чільне місце в міжнародних зовнішньо-економічних зв’язках. Він є важливим стимулом розвитку світової торгівлі, що сприяє розширенню й активізації міжнародного торгового обміну. Водночас туризм слід розглядати і як самостійний вид міжнародних зв’язків.

Туризм – одне з важливих соціально-економічних явищ сучасності, що підпорядковане дії об’єктивних законів розвитку людського суспільства. Як вид людської діяльності й галузь економіки, туризм активно розвивається, і в майбутньому його значення безсумнівно зростатиме.

Туризм – найдинамічніша галузь сфери послуг. Потреба у відпочинкові стимулюється урбанізацією, науково-технічною революцією, загальним підвищенням життєвого рівня тощо.

Туризм – різновид рекреації, один з видів активного відпочинку. Він відображає характерну тенденцію сучасності, коли перевага віддається розвиткові динамічного відпочинку,у процесі якого відновлення працездатності поєднується з пізнавальною діяльністю.

З економічного погляду, туризм – це особливий спосіб споживання матеріальних та духовних благ, послуг і товарів, що виокремлюється в самостійну галузь господарства.

У деяких країнах туризм став вагомою статтею доходів держави і належить до найперспективніших галузей національної економіки. В Україні туризм визнано однією з галузей, що потребують пріоритетного розвитку.

У законі України Про туризм зазначено, що туризм – це тимчасовий виїзд (подорож) осіб з постійного місця проживання з пізнавальною, оздоровлювальною, професійно-діловою, спортивною, релігійною та іншою метою на термін від 24 годин до одного року поспіль, без зайняття оплачуваною діяльністю в місці тимчасового перебування.

На нашу думку, туризм – це вид рекреації, пов’язаний з виїздом за межі постійного місця проживання, активний відпочинок, під час якого відновлення працездатності поєднується з оздоровлювальними, пізнавальними, спортивними і культурно-розважальними цілями.

Види і форми туризму

Для територіальної організації та планування туристського господарства важливе значення має класифікація туризму, яка поялгає у виокремленні класів, форм і видів туризму за найрізноманітнішими напрямами.

Досі немає чіткої загальноприйнятої класифікації туризму. Це пояснюється насамперед тим, що практично неможливо виокремити чисті форми і види сучасного туризму.

Класифікація туризму за видами і формами дає змогу розв’язати низку проблем розвитку і територіальної організації туристського господарства, визначати попит на окремі види туристських послуг і на цій підставі розробляти плани розвитку матеріально-технічної бази туризму.

Туризм можна класифікувати за найрізноманітнішими показниками: за метою, засобами пересування, характером, термінами і тривалістю подорожі, засобами розміщення тощо. У класифікації туристських подорожей і розподілі їх на види вирішальне значення має їх мета. Щоправда, мандруючи, турист ставить перед собою не одну мету. Втім, залежно від індивідуальних потреб туриста, одна з них переважає.

Форми і види туризму різноманітні. Вони залежать від низки чинників: наявності і тривалості вільного часу; віку, статі, стану здоров’я, рівня духовного розвитку, особистих смаків людей і їх матеріального добробуту; розмаїтості природних умов і сезонності; наявності певних засобів пересування.

З огляду на мету та умови можна виокремити форми і види туризму.

Залежно від виду, туризм поділяють на: внутрішній або національний – подорожі у межах своєї країни; іноземний або міжнародний – подорожі поза межами країни.

Внутрішній туризм обслуговує переважно громадян своєї країни, іноземний – туристів з-за кордону. Для кожної країни здійснення туристських подорожей її громадян за кордон буде пасивним туризмом, а приїзд іноземців – активним.

Плануючи розвиток туристського господарства, зокрема, його матеріально-технічної бази, не можна враховувати потреби тільки якогось одного виду туризму – іноземного або внутрішнього, попиту лише іноземних туристів або громадян своєї країни. Іноземний туризм перебуває під впливом політичних обставин, наприклад, загострення відносин між державами може призвести до скорочення або навіть згортання туристських зв’язків. За таких умов, коли сповільнюється або скорочується обсяг іноземного туризму, внутрішній туризм є амортизатором для туристського господарства загалом.

Розвиткові внутрішнього туризму не у всіх країнах приділяється достатня увага, проте щороку його економічне значення зростає. Хоча внутрішній туризм і не забезпечує притоку іноземної валюти, але він пожвавлює економічну кон’юнктуру, сприяючи розвиткові туристського господарства.

У Законі України Про туризм подається інший поділ. Вказано, що туризм є іноземний, внутрішній та зарубіжний. До першого належать іноземці, котрі подорожують територією України, до другої – особи, котрі подорожують в межах своєї країни, і до третьої групи належать громадяни України, які подорожують за кордоном. Вважаємо цю класифікацію (за напрямом здійснення туристичної подорожі) недостатньою для законодавчої бази, хоча цілком виправданою з погляду держави, адже пріоритетним видом туризму для України залишається іноземний (в’їзний) туризм як вагомий чинник поповнення валютними надходженнями державного бюджету та створення додаткових робочих місць.

За характером організації туризм поділяють на: плановий (організований); самодіяльний (неорганізований).

Плановий туризм – це внутрішній туризм за маршрутами, розробленими і організованими відповідними туристичними організаціями, з виданням туристам певного комплексу послуг (екскурсійне обслуговування, транспортне перевезення, забезпечення місцями проживання, харчування тощо). В Україні плановий туризм поширився з 60-х років двадцятого століття. Через територію України проходить майже 500 планових туристичних маршрутів.

Подорожі груп або окремих туристів, що здійснюються не за планом, передбаченим туристичними організаціями і підприємствами, є самодіяльним (неорганізованим) туризмом. Туристи самі вибирають і розробляють маршрути своїх подорожей. Самодіяльний туризм об’єднує на добровільних засадах аматорів пішохідних, лещетарських, велосипедних, автомобільних, гірських та інших походів різної кваліфікації. Відпочинок під час самодіяльних походів не обмежується оздоровленням і відновленням сил, а спрямований також на активне пізнання довкілля, охорону природи, вивчення пам’яток історії та культури, ознайомлення з минулим і сучасним місця подорожі. Самодіяльний туризм поєднує форми краєзнавчої та екскурсійної діяльності, суспільно корисну роботу за дорученнями науково-дослідних, природоохоронних та інших організацій, а також організацію і проведення туристичних зборів і змагань, самодіяльну і технічну творчість, навчання туристичних кадрів. Усі самодіяльні походи відбуваються згідно з правилами проведення туристських спортивних походів.

За кількістю учасників виокремлюють: індивідуальний туризм; груповий туризм.

Подорож окремої сім’ї або однієї людини за власним планом – це індивідуальний туризм, подорож групи людей – груповий. Хоча деякі теоретики виділяють подорож окремої сім’ї як сімейний туризм.

За термінами і тривалістю подорожей туризм поділяють на: короткочасний (туризм вихідного дня); тривалий.

Короткочасний туризм передбачає перебування людей у туристичній подорожі не більше трьох діб. Він є масовою формою, тому що в нього втягнуті широкі прошарки населення. Зростає значення короткочасного туризму, особливо серед молоді. У цих умовах короткочасний, але багаторазовий відпочинок наприкінці тижня в туристичних подорожах буде конкурувати з тривалим, але одноразовим відпочинком. При п’ятиденному робочому тижня із загального річного бюджету часу на відпочинок, майже половина припадає на вихідні і тільки 15-20% - на відпустки або канікули. Інша частина вільного часу припадає на щоденний відпочинок після робочого дня. Потрібно також враховувати постійний чинник – транспортну доступність, виражену в часі.

Міське населення усе більше прагне до відпочинку на лоні природи. З огляду на важливе значення організації короткочасного відпочинку, а також тенденцію подальшого збільшення вільного часу населення, слід звернути особливу увагу на створення зон неміського короткочасного відпочинку.

За територіальною ознакою внутрішній туризм поділяють на: місцевий; дальній.

Місцевий туризм передбачає організацію туристичних подорожей у межах рідного краю, а дальній – за його межами.

За інтенсивністю туризм поділяють на: постійний, сезонний, односезонний, двосезонний.

Під постійним туризмом розуміють рівномірне відвідування туристських районів і населених пунктів упродовж року, а під сезонним – у певний час року. Сезонний туризм поділяють на односезонний і двосезонний. Односезонний туризм поширений у тих районах, які відвідують у певний час року, переважно влітку або взимку, а двосезонний туризм характеризується туристичними потоками і влітку, і взимку.

Залежно від мети подорожі туризм поділяють на: пізнавальний (екскурсійний) – відвідування та ознайомлення з пам’ятними місцями та пам’ятками культури, історії, природи; оздоровлювально-пізнавальний – поєднання цілей оздоровлення і пізнання; курортно-лікувальний – пересування людей, зумовлене потребою поліпшити стан здоров’я; спортивний – участь у спортивних заходах; вихідного дня – перебування кілька днів за межами міст чи у спеціалізованих зонах відпочинку; діловий – відвідування об’єктів за професійним інтересом; релігійний; зелений; аматорський – мисливство, рибальство тощо.

Розгляньмо докладніше деякі з цих видів. Курортно-лікувальний туризм вважають одним з найстаріших видів туризму, який розвинутий у країнах з найвигіднішим географічним розташуванням та сприятливими кліматичними умовами, що мають бальнеологічні та кліматичні літні й зимові курорти (в Україні, Росії, Італії, Франції, Чехії, Словаччині, Австрії, Швейцарії, Болгарії, Угорщині, Румунії тощо). Для організації курортно-лікувального туризму важливим є цілющий клімат, лікувальні джерела і грязі, мальовничі природні й садово-паркові ландшафти. Розвиток курортно-лікувального туризму зумовлює появу великих і малих туристичних центрів і навіть цілих туристичних комплексів.

Відомими міжнародними курортами і місцями масового відпочинку є Ялта (Україна), Сочі (Росія), Капрі (Італія), Ніцца (Франція), Вісбаден (Німеччина), Карлові Вари (Чехія), Давос, Лозанна (Швейцарія), Інсбрук (Австрія).

Перебування на курортах, окрім оздоровлення, передбачає ознайомлення з визначними пам’ятками цього району, пам’ятками історії і архітектури, національними традиціями місцевого населення тощо. Тому таких курортників слід вважати туристами.

Спортивний туризм – це пересування людей у вільний час, щоб займатися спортом.

Він має такі різновиди: пішохідний, гірський, водний, лещетарський, гірськолижний, велосипедний, автомобільний тощо.

В Україні цей вид туризму достатньо поширений. Спортсмени-туристи для підвищення своєї спортивної кваліфікації виконують встановлені нормативи. У туристичних походах є різноманітні категорії складності. Категорія складності туристичної подорожі визначається характером і кількістю природних перепон, які має перебороти спортсмен-турист під час проходження маршруту, розробленого і затвердженого маршрутно-кваліфікаційними комісіями. Крім того, категорія складності визначається тривалістю подорожі, протяжністю і складністю маршруту, а також іншими специфічними чинниками.

Проходження туристських маршрутів від простих до найскладніших і накопичення досвіду організації та проведення туристичних подорожей передбачають виконання певних нормативів, що дають право одержати туристські розряди і звання.

Активно розвиваються цільові туристичні поїздки на різноманітні фестивалі мистецтв, виставки, свята, спортивні змагання, а також спільна робота та відпочинок молоді багатьох країн у спортивних та оздоровчих таборах тощо. Такі заходи теж сприяють розвиткові туризму.

Для залучення іноземних туристів у багатьох країнах значну увагу приділяють організації різноманітних видовищних заходів.

Діловий туризм виник порівняно недавно. Першими організованими туристичними подорожами пізнавально-ділового характеру в закордонні країни були поїздки на міжнародні ярмарки і виставки. Кількість поїздок ділових людей збільшилася з розширенням комерційних ринків і поступовим ослабленням митних обмежень, а також завдяки збільшенню швидкості руху транспорту та зниженню транспортних витрат. Міжнародні виставки, ярмарки, аукціони, які відвідують мільйони туристів,- досить прогресивна форма спілкування.

Діловий туризм охоплює групи людей, об’єднаних єдиною метою або фаховими інтересами. Це можуть бути бізнесмени, інженери, лікарі, педагоги, спеціалісти сільського господарства, які здійснюють туристичні подорожі за спеціальними програмами і маршрутами. Поняття “діловий туризм”, за сформованою у міжнародному туризмі практикою, охоплює широке коло поїздок: ділові поїздки співробітників підприємств для переговорів, участі у виробничих нарадах, презентаціях, збутова діяльність тощо; поїздки на конгреси, конференції, виставки, ярмарки, біржі; поїздки на спортивні змагання команд, гастролі; поїздки офіційних делегацій.

Діловий туризм відіграє значущу роль у міжнародному внутрішньому й іноземному туризмі України, перспективи його розвитку - якнайсприятливіші. Частка ділового туризму у світі, за оцінками експертів ВТО, становить майже 20%. Діловий туризм – один з економічно найефективніших видів туризму у світі. Майже 50% доходів авіакомпаній, 60% доходів готелів складає обслуговування саме цієї категорії туристів.

Релігійний туризм – подорожі, які мають на меті які-небудь релігійні процедури, місії. Історично – це найстаріший вид туризму. Сьогодні особливо помітне прагнення туризму і релігії до якнайтіснішого співробітництва. У туризмі з релігійною метою можна виокремити таки види поїздок: паломництво, тобто відвідування святих місць, щоб вклонитись церковним реліквіям, святиням і взяти участь у відправленні релігійних обрядів; пізнавальні поїздки, щоб ознайомитись з релігійними пам’ятками, історією релігії та релігійною культурою; наукові поїздки – поїздки науковців, які вивчають різні релігії.

Основними центрами релігійного туризму є Ватикан, Єрусалим і Мекка.

Останніми роками в Україні активно розвивається сільський зелений туризм. Цей вид туризму, сприяючи розвиткові малого бізнесу в аграрних регіонах, дає змогу міським мешканцям цікаво та змістовно відпочити у сільських місцевостях. У селі туристи мають змогу ознайомитись з українською народною культурою – піснями, танцями, кухнею, звичаями та обрядами. Ці традиції збереглися. Характерно те, що серед охочиих відпочити у сільській місцевості, є не тільки міські мешканці з невеликими статками, а й заможні люди. Це пояснюється не лише тим, що такий відпочинок дешевший, а й бажанням побути далі від міського гаму і суєти, позбутися стресів, спричинених бурхливою урбанізацією. Завдяки зеленому туризмові, зз одного боку, мешканці міст отримують здоровий відпочинок за цілком доступними цінами, а з іншого – селяни мають змогу вигідно реалізувати безпосередньо на місці частину виробленої продукції, розвивати власний бізнес.

Крім того, з урахуванням реалій сучасної складної економічної ситуації в Україні, розвиток сільського зеленого туризму не потребує значних капіталовкладень, оскільки передбачає використання чинної інфраструктури сільських населених пунктів, помешкань сільських господарів.

Відпочинок у селі цікавий, якщо до нього долучаються екскурсійні маршрути, які розкривають джерела народної культури і мистецтва, літератури, української духовності. Це ознайомлення з численими центрами народних художніх промислів, ткацтва, вишивки, гончарства, малярства, різьблення по дереву, лозоплетіння. Це і відвідання місць, пов’язаних з життям та творчістю видатних людей: Тараса Шевченка – на Черкащині, Миколи Гоголя – на Полтавщині, Лесі Українки – на Житомирщині та Волині, Івана Франка – на Івано-Франківщині та Львівщині.

Туризм також поділяють на активний і пасивний. Суть такого поділу – визначення видів пересування й інтенсивної діяльності людини у процесі туризму.

Активні види туризму передбачають види відпочинку і подорожей, розваг, спорту (скалелазання, спортивні ігри, плавання на плотах по бурхливих ріках, підводний туризм тощо), що потребують значного фізичного навантаження і доступні не всім категоріям туристів.

Пасивні види туризму орієнтовані на спокійнішу і менш напружену, щодо фізичних навантажень, програму туру або туристської подорожі. Вони розраховані на осіб, схильних до розміреного відпочинку, пізнавальних турів, що потребують менш напруженого циклу переміщень і фізичних навантажень. Це відпочинок на морських, гірських, водолікувальних курортах, оздоровчі тури. Це стосується і турів для сімей з дітьми, туристів похилого віку і пенсіонерів.

Отже, класифікаційні системи щодо туризму достатньо чіткі, струкні і грунтовні. Втім виникають труднощі у порівнянні українських та закордонних класифікаційних систем. Це зумовлено здебільшого диференціацією рекреаційних ресурсів та різним соціально-економічним становищем країн. Тому бради до уваги специфіку виокремлення видів туризму щодо України. Окрім того більшість українських класифікацій застарілі й потребують суттєвого оновлення.

Бурхливий розвиток масового туризму у світі зумовив відповідний розвиток індустрії туризму і суміжних галузей економіки, науки і культури, системи освіти.

Зважаючи на ці передумови, туристська індустрія – це сукупність різних суб’єктів туристської діяльності (готелі, туристські комплекси, кемпінги, мотелі, пансіонати, підприємства харчування, транспорту, заклади культури, спорту тощо), які забезпечують прийом, обслуговування та перевезення туристів.

Індустрія туризму бере свій початок ще у часи середньовіччя – у сфері організації паломництва з країн Європи до святих місць. На сучасному етапі розвитку у сфері туризму діють різноманітні типи підприємств, що здійснюють туристичну діяльність: організації туризму (туроператори і туристські агентства); перевізники; готелі й інші підприємства системи розміщення; підприємства громадського харчування; заклади системи розваг; інші туристичні й суміжні з ними послуги, до яких варто віднести – підприємства банківської сфери, послуг страхування, інформаційні та інші.

До організаторів туризму, як зазначає відомий російський науковець М.Б.Біржаков, належать два види підприємств сфери туризму: туроператор і туристське агентство, які, по суті, не надають туристських послуг, а лише здійснюють посередницькі функції між споживачем і безпосередньо виробником послуг. Їхня діяльність – це також послуга. У туристському законодавстві деяких країн світу ці підприємства так і називають, відповідно до їх призначення і характеру функцій,- організаторами туризму.

Туристський оператор – суб’єкт туристської діяльності, що здійснює виробництво, просування та реалізацію власного туристського продукту.

Під формуванням туру розуміють складання впорядкованих та взаємопов’язаних за термінами, метою, узгоджені за вартістю, якістю, послідовністю послуг та робіт й укладання договорів на їх надання.

Туристський оператор, за класичною схемою діяльності, здійснює тільки гуртовий продаж туристського продукту туристським агентам-гуртовикам, які розподіляють продукт по районах і регіонах, і продають через місцеві туристські агентства.

Роздрібний продаж турів безпосередньо споживачеві-туристу здійснює туристське агентство. Фактично серед підприємств сфери туризму кількість туроператорів становить 5%, а турагентств – 95%. Туроператор також відповідає за виконання туристського продукту перед споживачем (туристом).

Туристське агентство (туристський агент) – суб’єкт туристської діяльності, який здійснює функції роздрібного продажу туристських послуг і турів споживачу – туристові або корпоративним клієнтам. З туроператором або туристським агентством-гуртовиком його пов’зує агентський договір, за яким можуть бути передбачені різні форми взаємодії і взаєморозрахунків у сфері фінансів і навіть певний перерозподіл відповідальності. Як продавець (якщо тільки його функції за агентським договором полягають власне у цій посередницькій функції), турагент несе обмежену відповідальність за туристський продукт.

У сфері агентування розрізняють декілька видів діяльності: продаж турів від особи і за дорученням підприємства. У туристській путівці завжди повністю вказують усі реквізити туроператора й агента, який здійснив такий продаж. – продаж турів від своєї особи, але із зазначенням належності туристського продукту до певного туроператора; - продаж туристського продукту від своєї особи (без зазначення належності цього продукту до конкретного оператора), наприклад, якщо утворюється сукупний туристський продукт. У такому разі агентство само виступає туроператором із усіма наслідками, що випливають, і ступенем відповідальності.

Залежно від прийнятої схеми взаємодії виникають чітко визначені рівні відповідальності й схеми функціонування фінансових розрахунків.

Туристський агент – найважливіша ланка в ланцюзі учасників процесу продажу туристського продукту, що з уваги на свої властивості й характер споживача мусить бути донесений до потенційного споживача (клієнта). Саме тому туристських агентств дуже багато, але вони не дуже великі.

Туристське агентство пов’язане з туроператором або іншим оператором послуг телекомунікаційними комп’ютерними мережами, наприклад глобальним міжнародним і національними мережами автоматизованого бронювання, що надають доступ агентові до потужних інформаційних баз даних і систем бронювання туристських послуг. Сьогодні формується прямий продаж турів споживачеві через Інтернет, але автоматизації піддаються тільки етапи інформації споживача і пропозиції продукту, його резервування за заявкою клієнта, в окремих випадках передбачається й оплата, наприклад, якщо подано рахунок у банк або ж номер кредитної картки.

Розміщення – один з найважливіших елементів туризму. Немає розміщення (ночівлі) – немає туризму. Готельна індустрія – суть системи гостинності. Вона і виходить із найдавніших традицій, характерних практично для будь-якої суспільної формації в історії людства – поваги гостя, святковість його прийому та обслуговування.

Перші вияви розвитку готельної індустрії слід шукати в час зародження туризму як такого.

Для прикладу – античні часи, з яких і дійшли до нас відомості про місця для розміщення приїжджих у зв’язку з торгівлею, паломництвом, лікуванням. У Давній Греції великий поштовх у цій сфері спричинили Олімпійські ігри, на які з’їжджалися учасники і глядачі з усієї країни, котрим потрібно було надати місце для проживання або притулок. Першими попередниками сучасних готелів були кімнати, а подекуди і цілі будинки, які були в монастирях, релігійних центрах або місцях паломництва для місіонерів та інших мандрівників.

В епоху Середньовіччя будинки при монастирях для надання притулку подорожнім з безкоштовним харчуванням називалися “xenodokbeious” (з грецької “місця для відпочинку”). Утім з плином часу такі місця давали прибуток і переросли у бізнесову діяльність, яка вже почала формуватися у ХІІІ ст. нашої ери. Як доказ цього утворення Асоціації власників постоялих дворів, що виникла у 1282 р. у Флоренції (Італія). Асоціація займалася ліцензуванням подібних установ. Згодом членство в таких асоціаціях поширилося на всю Італію та й на інші країни.

Із підвищенням життєвого рівня населення в наступних сторіччях, підвищувався рівень обслуговування. Причиною того тсав туризм елітних верств населення.

У XVIII ст. значного розвитку набули “кавові салони”, тобто кав’ярні, які відкривали при постоялих дворах.

Скромні пансіонати і “кімнати для гостей”, у будинках священослужителів чи монастирях, замінили перші готелі. Одним із них у Європі вважають готель Генріха IV, побудований у Нанті 1788 р. Готель був розрахований на 60 гостей, у ті часи його вважали одним з найкращих на континенті. Згодом, 1801 р., у Німеччині відкрили першокласний готель Бадіше Хоф в Баден-Бадені, а у Центральній Швейцарії 1812 р. готель Рігі-Клестерлі. У цей період становлення туризму будували передусім розкішні готелі, які обслуговували представників аристократичних верств населення, дворянства, вищого офіцерства.

У другій половині ХІХ ст. надзвичайно швидко розвивався готельний бізнес, бо до готельних підприємств додаються перші бюро подорожей, завдання яких – організовувати туристські поїздки і реалізовувати їх споживачеві. А звідси і нові вимоги туристів до умов проживання, що спонукало власників надавати все більше і більше нових послуг, аж до будівництва розкішних апартаментів з високим рівнем комфорту. Згодом такий розвиток привів до створення так званих готельних ланцюжків.

Закладами розміщення туристів називають будь-які об’єкти, де туристам надають епізодично чи регулярно місце для ночівлі.

До закладів розміщення туристів належать: готелі, мотелі, кемпінги, ботелі, туристські бази, пансіонати, флотелі, бунгало та інші. За міжнародними рекомендаціями ВТО, заклади розміщення поділяють на чотири групи: готелі й аналогічні заклади розміщення; комерційні та соціальні заклади розміщення; спеціалізовані заклади розміщення; приватні туристські заклади розміщення.

Готелі й мотелі – основні заклади розміщення, а всі інші – додаткові.

Найпоширенішим стаціонарним типом розміщення туристів є готель. Їх характеризує високий рівень матеріально-технічної бази і сервісу. Готелі – це заклади, які мають не менше 10 кімнат, з них не більше 20% нічліжних місць може бути у кімнатах, більших ніж двомісних. Під готельним закладом розуміють об’єкт, в якому надають готельні послуги, тобто тимчасове винаймання кімнат або місць у тих кімнатах, або надання послуг, пов’язаних з винайманням.

У літературі з туризму виокремлюють різні типи готелів. Туристський готель – це особливий тип готелю. Ботокемпінг – рекреаційний заклад сезонного типу зі спорудами та засобами для технічного обслуговування плавзасобів. Розташовується у проміжних пунктах лінійних іодних туристських маршрутів. Місткість 50-200 місць. Мотокемп – туристська установа комбінованого типу, як мотель, що діє упродовж року і кемпінг, що функціонує влітку.

До спеціалізованих закладів розміщення належать готельні заклади, в яких розміщують переважно тих, хто займається кваліфікованими активними видами туризму, такими як водний, кінний, повітряний, автотуризм тощо.

Ротель – установа туризму, призначена для літнього відпочинку автотуристів, які подорожують автомобілями з трейлерами.

Ботель – рекреаційний заклад, призначений для цілорічного функціонування на зразок турбази, розташований на березі річки або іншої водойми зі спорудами для технічного обслуговуваггя плавзасобів. У системі водних туристських маршрутів – це початкові, кінцеві пункти або проміжні, з великою кількістю екскурсійних об’єктів, де необхідне тривале перебування туристів. Ботелі виконують роль центрів радіальних водних маршрутів. У холодну пору року їх використовують як готелі, будинки рибалок, спортивні тощо. Місткість – 100-200 місць.

Флотель (плавготель, готель на воді) – рекреаційний заклад сезонного типу, що функціонує повністю на плаву, з розташуванням спальних і громадських приміщень на дебаркадерах чи застарілих теплоходах. Місткість – 200-300 місць. Дебаркадери можуть блокуватися, утворюючи гавань для прогулянкових суден. Флотель призначений для пересування за маршрутом із зупинкою на 1-3 денний відпочинок у мальовничих місцевостях. Флотелі можуть швартуватися на березі озера чи водосховища на період навігації та бути опорним пунктом радіальних водних маршрутів. На відміну від ботелів, у флотелях туристам надається широкий асортимент послуг відпочинку на воді: водні лижі, спорядження для рибальства тощо. Поширені у США, Іспанії та Швейцарії.

Притулки – заклади, які мають не менше 10 нічліжних місць, розташовані у проміжному пункті лінійних або кільцевих туристських маршрутів і надають готельні послуги передусім особам, які займаються кваліфікованою туристикою.

Приватні заклади розміщення – це будинки або кімнати в приватних приміщеннях, які надають власники під час туристського сезону туристам для відпочинку, в містах, які відчувають дефіцит нічліжної бази, частину приватних квартир використовують цілорічно.

У всіх туристських закладах розміщення передбачені такі чотири основні групи послуг: розміщення, харчування, дозвілля, побутове обслуговування.

Згідно з рекомендаціями ВТО всі засоби розміщення можна представити двома категоріями – колективними та індивідуальними.

До колективних закладів розміщення туристів належать готелі та аналогічні заклади, спеціалізовані заклади, інші колективні засоби розміщення туристів.

До індивідуалльних засобів розміщення належать власне житло – квартири, особняки, котеджі, котрі використовують відвідувачі-резиденти, кімнати, що орендують у приватних осіб чи агентств, кімнати, що безкоштовно надають родичі чи знайомі.

Спеціалізовані заклади розміщення також призначені для обслуговування туристів. Вони не мають номерів. Тут вихідною одиницею може бути житло, колективна спальня, майданчик. Крім надання туристам місця для ночівлі, заклади можуть здійснювати і інші види діяльності. Прикладом таких спеціалізованих закладів є оздоровчі заклади (оздоровниці, курорти, санаторії), табори, заклади розміщення у громадських видах транспорту (поїзди, морські та річні судна) тощо. Тут функція надання місця для ночівлі не є головною.

До інших колективних засобів розміщення належать передусім житло, призначене для відпочинку. Прикладами цієї групи засобів розміщення є готелі квартирного типу, комплекси будинків чи бунгало. Ці приміщення мають єдине управління. Їх здають за оплату, в оренду, безкоштовно, особа (особи) чи організація. Наприклад Ірландська рада з туризму пропонує таку організацію комплексів будинків для відпочинку. Комплекс має не менше дев’яти будівель, в одній з яких розташована контора. Будинки мають окремі входи, в хорошому експлуатаційному стані. У кожному будинку є приміщення для сну, обіду, відпочинку, склад, ванна і туалет з відповідним обладнанням. Передбачено використання простору перед будинком. Кожен заклад розміщення готують і прибирають для кожного нового клієнта. Послуг з поточного прибирання приміщення і зміни білизни не надають.

До складу інших колективних закладів розміщення входять об’єкти (з єдиним керуванням) на майданчиках для кемпінгів, у бухтах для малих кораблів.

Клієнтові надають нічліг та низка послуг: інформаційні, торгові, розважальні тощо. Студентські гуртожитки, будинки відпочинку для людей похилого віку та аналогічні об’єкти соціального значення потрібно також вважати іншими колективними закладами розміщення.

У класифікації за режимом експлуатації розрізняють готелі цілодобової, сезонної, змішаної дії. А за місцем розташування – готелі у місті та готелі на воді.

Готелі розрізняють ще й за кількістю спальних місць. В американській та українській практиці дотримуються такої типології готелів за місткістю: менше ніж 100 місць – малі готелі, від 100 до 500 – середні, понад 500 – великі.

За рівнем комфорту у міжнародній практиці готелі розрізняють за зірками.

У класифікації готелів у різних країнах використовують різні системи, яких сьогодні понад тридцять. Введенню єдиної класифікації готелів у світі перешкоджає низка чинників, пов’язаних з культурно-історичним розвитком держав, що здійснюють туристську діяльність, їхніми національними відмінностями, особливостями в критеріях оцінювання якості обслуговування та інші.

Найпоширенішими класифікаціями готелів є: система зірок, що застосовується у Франції, Австралії, Угорщині, Єгипті, Китаї, Україні та інших країнах, що беруть участь в міжнародному туристському обміні; система букв, що застосовується у Греції; система “корон”, що характерна для Великобританії; система балів (від 100 балів – категорія 1) до 290 балів (категорія 5) – на основі індійської системи класифікації; система розрядів та інші.

При всьому різноманітті підходів до системи класифікації готелів на сучасному етапі їх можна об’єднати в дві головні групи: європейський тип, основою якого є французька національна система і бальна оцінка, заснована на індійській національній системі.

Харчування – природна потреба будь-якої людини. У туризмі харчування розглядають як важливий елемент розваги та пізнання місцевої культури, зокрема гастрономії. Національна кухня є важливим елементом культури народу, має чіткі відмінні ознаки, є елементом пізнання і засобом для задоволення.

Розглядаючи сучасний туризм як одну з форм підприємницької діяльності, ми не можемо оминути індустрії харчування. Заклади харчування – важлива невід’ємна частина індустрії туризму.

Систему громадського харчування утворюють ресторани різного класу, бари, кафе та їдальні, пункти швидкого приготування їжі та самообслуговування.

Вид харчування завжди вказують у складі туристичних послуг: сніданок, напівпансіон, повний пансіон. Напівпансіон (дворазове харчування) може передбачати сніданок і обід або вечерю. Пансіон – триразове харчування. Також визначають і кількість, а деколи і калорійність харчування, види обслуговування. Кількість різноманітних сніданків залежить від традицій країни бао регіону відвідування (європейський, континентальний, англійський, американський тощо). Важливий і вид обслуговування гостей (шведський стіл тощо).

Взагалі прийнято, що турист зранку повинен обов’язково вживати легку їжу, тобто сніданок. Тому готелі здебільшого мають ресторани і надають цю послугу. Це настільки невід’ємна частина послуг гостинності, що часто входить до вартості розміщення.

Їжа не просто є звичною потребою кожної людини, туристи розглядають її як розвагу і задоволення. Їжа різних народів і навіть місцевостей часто дуже своєрідна, тому приваблива для туристів. Крім того, добре почастувати бажаного гостя – традиція майже всіх народів. Для багатьох туристів національна кухня є цікавим елементом програми туру.

Організація харчування має враховувати і медичні аспекти. Неправильне харчування, погано приготована (без дотримання правил) їжа може призвести до отруєння. До 60% туристів, відвідавши Єгипет та Індію, страждають на діарею. Потрібно враховувати і загальноприйняті обмеження в окремих групах туристів за релігійними ознаками (не вживають свинини, дотримуються посту), особливі вимоги вегетаріанців, дитяче харчування. Ці особливості у вимогах до харчування туристи мають вказати, купуючи тур.

Головна мета роботи підприємства харчування – задоволити потреби людей у споживанні їжі. Частково процес споживання їжі збігається з процесом спілкування людей, виховання і відпочинку.

Класифікація підрозділів підприємства харчування будується за трьома ознаками: належність до конкретного виду діяльності, форма участі в основній діяльності, у виробництві кулінарної продукції.

Залежно від форми участі у діяльності підприємства виокремлюють підрозділи (цехи), результат роботи яких виражений у кулінарній продукції, і підрозділи (відділи, служби), які не виробляють продукції, а виконують функції організації, що керує виробництвом чи обслуговує його (наприклад, дирекція, склад, бухгалтерія).

В основних цехах готується і реалізується їжа. У підсобних цехах миють сировину, тару, зберігають відходи тощо. Допоміжні служби потрібні для функціонування основних цехів і підприємства загалом. Такими насамперед є транспортні, енергетичні, ремонтні служби.

Продукція підприємства харчування є безпосереднім результатом його основної діяльності. Сировина, що потрапляє на підприємство (продукти, які призначені для приготування страв) піддається обробці. Праця персоналу спрямована на досягнення прямого результату. Часткові результати роботи – відходи (залишки) не входять до складу продукції підприємства. Продукція підприємства харчування може вважатися в двох формах: продукт і додаткове оброблення кулінарних виробів. До продуктів належать страви, кулінарні вироби, напівфабрикати, хлібні, кондитерські вироби, напої.

Страва – це єдність продуктів (порцій їжі), які мають кулінарну готовність, повністю придатні для споживання і відпущені споживачеві. На відміну від страв, кулінарні вироби, хоч і мають якість кулінарної готовності, потребують додаткового оброблення у формі підігрівання, оформлення перед тим, як подати споживачеві.

Продукція підприємства харчування характеризується різним ступенем готовності. Приготування їжі можливе за наявності сировини, яка не є продукцією. Готова страва відповідає вимогам якості і не підлягає додатковому обробленню.

Вивчення виробів за ступенем готовності має важливе значення для аналізу результатів діяльності підприємства та керування ним.

Історично давнішим є підприємство з повним циклом оброблення сировини. Підприємство отримувало продукти харчування без кулінарного оброблення від промисловості та сільського господарства. Прогрес в організації виробництва закладів харчування зумовив потребу створити підприємства з виробництва напівфабрикатів, а також спеціальні заготівельні підприємства для механічного оброблення сировини. Одночасно почала скорочуватися площа закладів харчування.

За допомогою сучасних технологій в індустрії харчування заклади харчування з неповним технологічним циклом зайнятості тільки додатковою обробкою кулінарних виробів на напівфабрикатів.

Для виконання різноманітних технологічних процесів передбачають такі приміщення: для приймання і зберігання сировини; виробничі; для споживачів; службові та побутові; технічні.

До приміщень з приймання і зберігання сировини належать приймальна, охолоджувальні комори, холодильники.

Виробничі приміщення (кухня) складаються із заготівельних цехів (м’ясний, рибний, овочевий), підготовчих цехів (гарячий, холодний, кондитерський), сервісної, роздавальні (якщо відвідувачів обслуговують офіціанти), приміщення завідувача виробництва.

Приміщення для обслуговування відвідувачів містить зали для відвідувачів (споживачів), приміщення офіціантів, вестибульну групу приміщень, кімнату для артистів. Якщо відвідувачів обслуговують офіціант, сюди належать також буфет і роздавальня.

До службових і побутових приміщень належать: приміщення дирекції, управлінського персоналу, бухгалтерії, гардеробні й туалетні кімнати, душові кабіни для персоналу і приміщення для харчування персоналу.

Майстерні, служби життєзабезпечення підприємства належать до технічних приміщень.

Конкретний список приміщень закладу харчування формується відповідно до санітарних вимог, норм, особливостей технології. Приміщення має складне інженерне устаткування. В усіх приміщеннях встановлюють систему автоматичного виявлення пожежі, яка дуже чутлива до диму і газів згорання.

Заклади харчування класифікують за багатьма ознаками.

За ознакою пов’язаності управління поділяють підприємства, об’єднані в ланцюги, і підприємства, які працюють автономно. До найбільших таких ланцюгів, наприклад, у США, належить Мак Дональдс (з кількістю підприємств 9460, річними прибутками понад 12 млрд. дол), Бюргер Кінг та ін.

Залежно від контингенту, який обслуговує заклад, підприємства можуть працювати з постійним контингентом (такі підприємства харчування розміщені при готелях, санаторіях і т.п.), із змінним контингентом, наприклад, міський ресторан.

Заклади харчування розрізняють також за повнотою технологічного циклу, обсягом і характером послуг, видом харчування, режимом роботи, годинами функціонування та іншими ознаками.

Типологізацію закладів харчування здійснюють залежно від форми обслуговування споживачів, характеру діяльності, асортименту страв, які реалізовують. Враховують особливості інтер’єру, музичного супроводу, умеблювання, столового посуду і білизни, приборів.

До особливих типів закладів харчування належать: ресторан, кафе, бар, буфет, їдальня та ін. Найкомфортабельнішим закладом харчування з найбільшим асортиментом екстра вважають ресторан.

За видом обслуговування ці підприємства поділяють на такі, де обслуговують офіціанти, і на такі, де діє система самообслуги.

За режимом харчування туристів ці підприємства надають послуги у вигляді повного пансіону, напівпансіону, спеціального харчування, шведського столу, харчування для дітей. У деяких готелях у номерах передбачені кухні, міні-бари, а послуга харчування може бути реалізована як у номері (за викликом, за замовленням), так і на підприємствах харчування.

За асортиментом харчування туристів послуги поділяють на комплексне харчування, харчування на вибір, харчування за попереднім замовленням, а також за обслуговуванням урочистих подій, прийомів, ювілеїв, банкетів тощо.

Підприємства харчування спеціалізуються на національних стравах (європейська, корейська, китайська, грузинська, єврейська та інші національні кухні).

Підприємства класифікують також за кількістю місць для відвідувачів, режимом роботи (цілодобовий, обмежений у часі). Залежно від ступеня оснащення, якості та обсягу послуг, що надаються, місця розташування, ціни, архітектурно-художнього оформлення приміщень, асортименту, ступеня автоматизації та інших показників, підприємства туристської індустрії харчування поділяють на категорії.

Категорія – ознака підприємства харчування, що характеризує рівень якості обслуговування. Категорії позначають символом зірки. Найвища категорія туристського підприємства харчування – п’ять зірок, найнижча – одна зірка. Підприємства, що не пройшли сертифікації за європейським стандартом, зберігають стару класифікацію: люкс, вища, перша і друга категорія.

В колишньому СРСР усі підприємства харчування поділяли на п’ять цінових категорій: люкс, вища, перша, друга, третя.

Багато чинників ризику типізовані і туристам пропонують застрахуватися від таких випадків. Страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій).

В Україні прийняті та діють такі основні законодавчі нормативні документи зі страхування: Закон України Про страхування, Закон України Про туризм та низка інших нормативних документів.

Страхування буває обов’язкове та добровільне, групове або індивідуальне і здійснюється на підставі відповідних правил. У правилах страхування викладено порядок укладення, зміни, припинення і термін чинності договору страхування, розглядаються страхові ризики і випадки, а також страхова сума, страховий внесок і страхове забезпечення, права і обов’язки сторін. Укладаючи договір страхування, страхувальник (застрахований) одержує відповідний поліс страхування.

Види страхування у сфері туризму охоплюють страхування туриста і його майна, здоров’я (медичне страхування), страхування відповідальності туроператорів і низку інших видів. Варто зазначити, що згідно зі ст.17 Закону України Про туризм, страхування туристів (медичне та від нещасного випадку) є обов’язковим і здійснюється суб’єктами туристської діяльності на підставі угод зі страховими компаніями, які мають право на здійснення такої діяльності.

Специфічними видами страхування є страхування на випадок затримання транспорту, поганої погоди під час перебування застрахованих осіб на відпочинку, а також ненадання або неналежне надання туристських послуг, зазначених у путівці або ваучері.

Законодавства більшості країн світу передбачають обов’язкове страхування цивільної відповідальності водіїв і власників автотранспорту (автотуристів), тому автотурист, перетинаючи кордон, зобов’язаний оформити страховий поліс.

У країнах Європейського союзу для автотуристів обов’язковим є отримання такої страховки у вигляді зеленої карти, яка дозволяє пересуватись дорогами Європи без необхідності страхування цивільної відповідальності при перетині кожного нового кордону, тим самим звільняючи власника транспортного засобу від фінансових проблем у випадку нанесення комусь шкоди. Вартість зеленої карти залежить не тільки від типу транспортного засобу і терміну дії страховки, але й від ситуації на страховому ринку, рівня збитковості та інших статистичних показників.

Іноземні туристи, які прибувають в Україну, крім країн СНД, мають, зазвичай, обов’язкову, за законодавством країни проживання медичну страховку або спеціально придбаний з нагоди туристської поїздки страховий поліс.

Різновиди міжнародного страхового поліса дають змогу одержувати і оплачувати страхові послуги в будь-якій країні світу. Власникам міжнародного страхового поліса французької страхової компанії Gesa Assistance на весь період перебування за кордоном без додаткової оплати можуть бути надані: екстрена медична допомога; екстрена стоматологічна допомога; послуги транспортування усіма видами транспорту; доставка родичів до місця події і зворотньо; кваліфікована юридична допомога і захист. Залежно від терміну перебування туриста за кордоном і країни виїзду страховка коштуватиме від 1 до 200 дол. США.

Нормативними документами України щодо обов’язкового страхування пасажирів на транспорті від нещасних випадків встановлено, що сума страхового внеску входить у вартість проїзного документа і стягується з пасажира, туриста, екскурсанта при продажу проїзного документа.

Згідно з чинним законодавством оплата медичної допомоги туристові за кордоном здійснюється відповідно до договору страхування медичних послуг.

Факт укладення договору страхування засвідчує поліс, переданий страховиками страхувальникові. Договір страхування може бути укладений на будь-який термін до одного року. Під страховим ризиком розуміють можливу подію, на випадок настання якої проводиться страхування, під страховим випадком – подію, що здійснилася, передбачену договором, із настанням якої виникає обов’язок страховика виплатити страхове забезпечення за одним або декількома страховими випадками, котрі сталися у період дії договору страхування. Виплата не може перевищувати встановленої у договорі страхової суми, виходячи з якої встановлюється розмір страхового внеску і страхової виплати. Страхова сума є максимальною сумою, яку страховик виплатить повністю, якщо настануть усі страхові випадки, а страховий внесок є платою за страхування, який страхувальник зобов’язаний внести страховикові. Сума виплат страхового забезпечення з одного або декількох страхових випадків не може перевищувати встановленої в договорі страхової суми.

Страховими ризиками є такі можливі події: раптове захворювання, нещасний випадок, смерть внаслідок раптового захворювання або нещасного випадку.

Отже за договором добровільного медичного страхування надають і оплачують такі послуги: медичні послуги, що включають госпіталізацію, амбулаторне лікування, а також ліки і медикаменти, приписані лікарем; медичне транспортування до найближчої лікарні, а також транспортування в країну постійного проживання з медичним супроводом; репатріація останків; екстрена стоматологічна допомога.

Варто врахувати, що при страхуванні туристів, які приїжджають до США, Канади, Австралії, Японії, Ізраїлю, Нової Зеландії, країн Центральної і Південної Америки, на острови Тихого і Індійського океанів за індивідуальними турами, сума страхового внеску як правило збільшується вдвічі. При страхуванні туристів, що виїжджають до країн Південно-Східної і Південної Азії, Екваторіальної і Південної Африки, сума страхового внеску як правило збільшується у 1,5 рази. Додатково оплачуються ризики, пов’язані з віком туриста. Для осіб, яким понад 65 років, страховий внесок як правило збільшується вдвічі, понад 70 років – як правило втричі. Діти, молодші двох років і особи віком понад 75 років не страхуються.

Для турів з підвищеним ризиком (гірськолижних, водних) передбачаються спеціальні умови страхування. Наприклад, для таких турів як правило вводяться типові коефіцієнти для страхових платежів: зимові види спорту (крім гірськолижного) – коефіцієнт – 1,8; гірські лижі – 2,8; плавання – 1,2; стрибки у воду – 2,0; підводне полювання – 1,8; велосипед – 2,0; альпінізм – 3,0.

Страхова компанія, крім полісу, видає кожному туристові спеціальну пам’ятку, у якій зазначено, як потрібно діяти при настанні страхового випадку або раптового захворювання, а також адреси і телефони центрів, які надають допомогу в різних країнах світу.

Згідно зі статистикою, за рік кожна страхова компанія здійснює десятки чи сотні страхових компенсацій. Більшу частину страхових випадків становлять гострі респіраторні захворювання. На другому місці за частотою – травматизм (переломи, різані рани, черепно-мозкові травми, розтягнення зв’язок). Досить часто в зв’язку зі змінами в звичному харчовому раціоні розвиваються захворювання шлунково-кишкового тракту (гастрити, харчові отруєння, алергії). Частими серед страхових подій є і гострий біль зубів.

При укладанні договору страхування варто передусім звернути увагу на те, щоб страховка передбачала оплату не тільки медичних видатків, а й евакуацію (так страховики називають будь-яке транспортування клієнта) або репатріацію, а також на величину ліміту відповідальності страхової компанії.

Мінімальний ліміт відповідальності, який пропонують українські страхові компанії, становить 5000 дол. США. На таку суму переважно страхують тих, хто виїжджає у республіки колишнього СРСР, або країни ближнього зарубіжжя (Польщу, Болгарію), хоча в цих країнах і не вимагають страхового поліса.

Для поїздок у країни Середземномор’я, де медичні послуги порівняно недорогі, також буде достатньо поліса з лімітом відповідальності за медичними випадками 5000 дол. США, з евакуації і репатріації – 10 тис. дол. США. Для поїздок в інші країни Європи потрібен поліс з загальним лімітом відповідальності не менше 30 тис. дол. США. Посольства країн-учасниць Шенгенської угоди вимагають від туристів мати поліси з такою страховою сумою, як один з обов’язкових документів для одержання візи.

Дуже дороге медичне обслуговування у США і Канаді, тому тим, хто виїжджає туди, рекомендують придбати поліс з лімітом відповідальності 50-100 тис. дол. США.

Перелік послуг розбивають на декілька категорій. Часто додатково до основних послуг до поліса додають також: візит третьої особи, якщо перебування в лікарні триватиме понад 10 днів; дострокове повернення у випадку смерті найближчих родичів (чоловік, дружина, діти, батьки). Вартість такої страховки зростає на 25-30% стосовно базової. Деякі компанії завжди пропонують поліс тільки з повним набором послуг, без розбивання на категорії.

ПЛАН

1. Історична еволюція світових туристських зв’язків. Етапи розвитку туризму.

2. Особливості мандрівок у ХІХ ст. Елітарний туризм. Етап становлення масового туризму.

3. Концепції розвитку туризму.

Туризм – продукт тривалого історичного розвитку. Передумови його появи сягають далекої давнини.

Відомо, що процес пізнання людиною довкілля пов’язаний із подорожами. Вже в давні часи народи Середземномор’я мали у своєму розпорядженні географічні описи, що давали загальне уявлення про сусідні території.

Розвиток обміну і торгівлі вимагав достовірної й докладної інформації про країни, їх населення та звичаї. Фактично першими мандрівниками були купці. Поїздки давніх греків і римлян до Єгипту у шостому столітті до нашої ери не були поодинокими випадками. В Єгипті їх приваблювала незвичайна природа, давня історія, культура, велич єгипетських споруд.

Подорожжю по своїй країні для давніх греків були поїздки до Олімпії, на Олімпійські ігри. Щорічно на Олімпійські ігри з’їжджалися тисячі аматорів спорту і шанувальників мистецтв не тільки з Еллади, а й з інших держав Середземномор’я. До цього періоду належить і спорудження спеціальних великих будинків, у яких могли розміститися й відпочивати атлети і глядачі.

Істотний внесок у розвиток подорожей зробило паломництво. Прочани різних конфесій, маючи за мету поширення свою релігію, поклоніння святиням, здійснювали важкі і тривалі, як на ті часи, подорожі. Досить згадати масове паломництво, актуальне й сьогодні, прихильників ісламу до Мекки або християн до Гробу Господнього в Єрусалимі, відвідування інших святих місць у релігійні свята тощо.

Масове пересування людей у середньовічній Європі відбувалося в часи хрестових походів, які розпочали європейські лицарі та купці, що пливли за ними, щоб захопити чужі багатства і території. Слідом за ними рухалися на Схід священики і прочани в супроводі незліченої юрби бурлаків та знедолених. Однак, не зважаючи на різні цілі походів і подорожей, усі вони об’єктивно розширювали географічні знання людини. Докладні описи рік, морів, материків і країн залишили Марко Поло, Васко да Гама, Христофор Колумб та інші. Так створювалися передумови для великих географічних відкриттів кінця п’ятнадцятого – початку сімнадцятого століття.

До кінця дев’ятнадцятого століття завершився процес відкриття населених континентів. Було пройдено і досліджено цілком чи у більшій частині своєї течії усі великі річки, нанесено на карти великі озера, встановлено найважливіші ознаки рельєфів населених територій.

Розширення торговельних і культурних зв’язків, географічні відкриття, що розширили межі відомого, зумовили збільшення рухливості населення, а це сприяло пізнанню людством навколишнього світу.

За багаторічну історію подорожей, географічних відкриттів, промислового освоєння нових територій, розширення господарських зв’язків були накопичені численні наукові та літературні матеріали, звіти та щоденники. Вони стали неоціненним скарбом для поповнення людством знань у різних царинах науки, культури, техніки. У багатьох людей з’явилася природна потреба побачити нові райони та країни, ознайомитися з життям і звичаями інших країн. Це зумовило виникнення особливої форми подорожей – туризму.

Природно, що процес активізації господарських зв’язків не тільки збільшував у величезних масштабах рух населення, а й супроводжувався будівництвом доріг, облаштуванням готелів, ресторанів, створенням зон відпочинку, лікування, вивченням історичних і географічних пам’яток тощо.

Із появою регулярного руху пасажирського транспорту, мережі підприємств харчування і засобів розміщення відпало багато елементів ризику і труднощів, які сторіччями були пов’язані з подорожами. Наприкінці вісімнадцятого століття представників заможних класів європейських держав, які відвідували зарубіжні країни з цікавістю та для розваги, називали туристами. До початку дев’ятнадцятого століття переважно це була аристократія і буржуазія.

Початок двадцятого століття пов’язаний з виникненням і розвитком національного (етнічного) туризму. З’явився також новий, принципово відмінний від інших видів транспорту – автомобільний. Особливо великим поштовхом для розвитку туристичних подорожей стала поява автобусів. Однак до першої світової війни більша частина туристів та мандрівників користувалась залізничним або морським транспортом.

Перша світова війна вкрай негативно вплинула на розвиток міжнародних туристичних зв’язків. Можна навіть сказати, що тоді туризм призупинив свою діяльність. Закінчення війни стало початком нового етапу розвитку міжнародного туризму. Це було пов’язано передусім зі зростанням ролі США на світовій арені та активізацією американського капіталу в Європі. Досить швидко обсяг міжнародного туризму і подорожей досягнув передвоєнного періоду, а за три-чотири роки перевищив його у більшості країн.

Серйозним чинником, що вплинув на розвиток туризму в 20-30 рр. двадцятого століття, став бурхливий розвиток нових видів транспорту – автомобільного та аіваційного.

Однак цей період характеризується і низкою негативних чинників, що вплинули на міжнародний туризм і дещо затримали його розвиток. Це насамперед світова економічна криза 1929-1933 рр., загострення політичної ситуації в Європі у зв’язку з приходом до влади у Німеччині нацистської партії Гітлера і підготовки Німеччини до війни. З початком другої світової війни різко скоротився обсяг міжнародного туризму. Практично вся Європа лежала у руїнах. Потрібно було відновлювати зруйновані дороги, залізниці, електростанції, вокзали, готелі тощо. У перші післявоєнні роки різко відчувалася нестача паливно-енергетичних ресурсів, кваліфікованих кадрів. Слід також зазначити такий впливовий чинник, як різке загострення зовнішньополітичної ситуації в Європі та світі в другій половині 40-х років двадцятого століття. Тільки за декілька років міжнародний туризм в Європі почав відроджуватися. До 1950 р. загальна кількість іноземних туристів, зареєстрованих в усьому світі, перевищувала довоєнний рівень і досягла 25 млн. осіб.

Потреба розвитку відносин між державами в політичних, економічних, соціальних та культурних аспектах через міжнародні туристичні зв’язки ще в 20-х р. двадцятого століття актуалізувала питання про співпрацю між національними туристичними і транспортними організаціями різних країн. У Парижі 1947 р. була створена Міжнародна спілка офіційних туристичних організацій МСОТО. Це була міжнародна спеціалізована організація, до якої входило 116 держав. Її дійсними членами стали урядові та неурядові організації.

Туризм розвивається в усіх країнах світу. Збільшення обсягів міжнародного туристичного обміну в Європі, Африці та Латинській Америці було на рівні середньостатистичних показників, а в країнах Близького Сходу він перевищив їх більш ніж утричі, у країнах Південної Азії – більш ніж у 5 разів, в Східній Азії – 10 разів.

Дослідження з географії туризму можна поділити на теоретичні, пов’язані з напрацюванням науково-методичних засад територіальної організації активного відпочинку, та прикладні, головною метою яких є створення рекомендацій для активізації туристичної діяльності та управління туристичним сектором економіки. У туризмі, як і всій географічній науці, протягом тривалого часу використовувалися описовий метод дослідження. Він був пануючим до середини минулого століття. На межі 50-60-х років у цій галузі географічної науки почали все ширше послуговуватися методом лінгвістичного аналізу, який у ХХ ст. задав важливий науковий напрям дослідження.

З кінця 1960-х років в рекреаційній географії популярності набув системний підхід, який обгрунтувала група московських учених на чолі з В.С.Преображенським. У 80-х роках зацікавленість системним багатовимірним аналізом розвитку рекреаційної географії зменшилась. Однак він залишається одним із важливих методів дослідження.

Останнім часом з’явилися нові підходи в дослідженні географії туризму. Вони пов’язані з розширенням предмету дослідження за рахунок географії поведінки, так званої бігейвіористської географії, що охоплює індивідуальні особливості поведінки відпочиваючого, тобто туриста. Такий розвиток дослідження, тобто наближення географії туризму до предмету вивчення гуманістичної географії, польський учений А.Ковальчик пояснює такими причинами: відсутністю відповідного масиву статистичних даних, що стосується поведінки у туризмі; незначною кількістю фундаментальних робіт у галузі туризму; міцними зв’язками географії туризму з соціологією і психологією, де бігейвіористський підхід отримав всезагальне визнання; застосування нетрадиційних для географії методів дослідження (інтерв’ю, спостереження, анкетування та ін.); специфікою предмету дослідження, що тісно пов’язаний одночасно як з природними, так і з суспільно-культурним середовищем. Важливим чинником, на наш погляд, стали також зміни у самому туризмі – колись елітарний та малочисельний туристичний рух у середині ХХ ст. став масовим, багатомільйонним, охопивши широкі верстви населення.

У вітчизняній науці теоретичним засадам розвитку географії туризму присвячено праць небагато (М.П.Крачило, О.О.Бейдик, О.О.Любіцева та ін.), а розгляд теорій та концепцій досліджень майже відсутній. Однією з таких наукових робіт, у якій розглянуто концепції дослідження туризму, є монографія польського вченого А.Ковальчика “Географія туризму”, 2002, підходи якого взяті за основу під час написання цієї праці.

Теорія розвитку туризму безпосередньо пов’язана з теорією стадій економічного росту, яку розробив американський економіст-історик Волт У. Ростоу. Згідно з його концепцією суспільство проходить п’ять стадій росту – традиційне суспільство, дозрівання умов для піднесення, стадія піднесення, період технічної зрілості і період масового споживання. Однією з головних умов функціонування згаданої теорії є мобілізація внутрішніх та зовнішніх інвестицій задля прискорення економічного росту. На думку У.Ростоу, всі розвинені країни пройшли стадію піднесення і продовжують шлях до самовдосконалення. Щодо інших країн і зокрема країн, що розвиваються, то вони перебувають на стадіях традиційного суспільства або дозрівання передумов для подальшого росту. Тому в них відсутні внутрішні інвестиції, не створено економічних передумов для інвестування територій, багатих на туристичні ресурси і є придантими для масового туризму. З огляду на це розвиток туризму та інших галузей і сфер л

Дата добавления: 2014-01-14